Святі Рудого лісу

Моросив бридкий дрібний дощик. Під ногами хлюпав напіврозталий сніг. Найбільше хотілося сидіти в таборі, сушити одяг і пити щось мінце. Але проти наказу досліджувати територію лісу ніяк не підеш. Ваня — типовий російський солдат — у завеликій на нього формі, з трьома патронами і в кросівках замість берців, протоптував дорогу, простуючи попереду свого загону й намагаючись хоч щось побачити в тумані заколисаного березневими приморозками лісу. Їхня мета була чітка і зрозуміла — розвідати безпечність території навколо ЧАЕС. Він, не підозрюючи про небезпеки навколишньої природи, у цю пору року особливо сірої та гнітючої, нервово курив, зовсім не економлячи й так дефіцитні цигарки. Недопалки летіли в траву й губились у грязюці. Аби не звуки кроків та якісь розмови позаду, помітив би, що навколо стоїть надто неприродня тиша — навіть ліс не колихав віття на вітру.

— Нам єщьо долго ідті? — крикнув не обертаючись, намагаючись зрозуміти, наскільки далеко за ним колеги по загарбницькій професії.

— Прийшли, солдатику, — прошепотів, здавалось, йому сам ліс, враз оживши. Хлопчина налякано скрикнув — але більше нічого не почув. Ніби примара пролетіла.

— Что такоє, салдат? Не астанавливаться!

— Тут враг!

— Нє сси, нєт нікаво, — почувся дружній гогот з усіх сторін, Ваня нажахано зробив ще кілька кроків уперед. Інші солдати спокійно простували вперед і обходили його, посміюючись із переляку Вані. Подумаєш — перелякався якоїсь ворони, що каркнула над вухом. Але хлопець заспокоюватися не поспішав — йому почали ввижатися постаті попереду. Чи навколо нього. Чи… Щось ховалось у закутку його очей, щось не давало йому спокою, щось змушувало його панічно озиратись. В очах темнішало, між деревами по-котячому непомітно скрадалися сутінки.

— К-к-камандір! — набравшись сміливості, але все ще заїкаючись, крикнув хлопчина.

— Чьто, салдат?

— Темнєєт!

— Я віжу, — загелготав у відповідь командир їхньої маленької групки, — вєчєр, салдат. На Украине солнце тоже садіца.

— Но вєдь сейчас полдень!

Солдати завмерли, сторожко озираючись. І справді, доки вони збирали свої заспані сраки, аби зібрати загін на перевірку Рудого лісу, сонце давно встало. Але ж не могли вони такий малий відрізок йти цілих п’ять годин? Чому сонце зайшло вже зараз?

— Кар! — почулося насмішливе з верхівки. Це не сонце сідало. Це сама смерть збиралася над ними, затуляючи своїм пір’ям сонячне проміння.

— Кар! — доєднався голос з іншої.

— Кар! Кар! Кар! — закружляв вихор над головами чужинців. Вони, дезорієнтовані та перелякані, спробували вистрілити в повітря і відлякати вороння, але птахів це хіба що смішило. Пташині хриплі голоси зливалися в одну довгу пісню, затяжну й сумну, немов церковний молебень за покійними. І за виром каркання геть не було чутно людського голосу. Колись людського.

— Ще крок, ще, ще, — чоловік у довгому чорному вбранні і величезному каптурі заманював солдатів углиб лісу, — сюди, хлопчики, сюди. Тут вас чекають. І вже дуже-дуже давно.

Запрошення можна було й не оголошувати — нажахані солдати бігли лісом, намагаючись знайти сховок від цих здичавілих птахів. «Вдруг єта іменна то біологіческоє оружиє Чєрнобиля?» — промайнуло в голові Вані, що біг попереду своїх. Хоч у чомусь він не помилився.

— Попався, солдатику, — з найближчого дерева раптово вилетіла довга й металева рука з тонкими гілочками-пальцями. Він не встиг навіть зрозуміти, як цей дивний металевий виріб, схожий швидше на павутину ніж на людську руку, обплів його шию, обпікаючи холодним металом. І ще чимось. Ще чимось, що він і так вдихав щохвилини, що був тут. Хлопця обпліло ще кілька металевих «рук» і втягнуло в дерево. Поросла мохом кора закрилася на його обличчі з довгим металевим стуком.

— Атсупаєм! — почувся крик одразу за цим.

— Куди? Вам же так сильно хотілося нас рятувати? — чоловік майже лагідно прошепотів, виходячи з-за дерева. Його помітили. Відкрили вогонь. Тканина на ньому залопотіла від куль, що її пронизували — одна за одною, лишаючи діри в довгому подолі. От тільки в самій постаті жодних дір не лишалось.

— А вас хтось рятуватиме? — він скинув каптура. Вогонь припинився. Треба було перезарядитись, нападники сховалися за деревами, рвучко намагаючись знайти хоч якісь набої. Але лісу цього лише і треба було. Залізні руки дерев враз обплутали здобич у своїй тонкій павутинці.

— Чудова робота, — чоловік би задоволено всміхнувся, аби теперішнє тіло йому це дозволяло. Від людини в ньому лишилось мало — хіба що кістки, намертво зашиті в тонкий скафандр. Чорний, як і накидка, той складався з десятків металевих пластин, з’єднаних ледь непомітними стиками, чимось нагадуючи анатомічний малюнок м’язів — такий собі екзоскелет, а не тіло. Кілька трубок підтримували сякі-такі голосові налаштування, інші давали йому дихати, проникаючи просто в шолом — попри власну «смерть» відкривати себе назустріч прохолодному вітру чорнобильського лісу чоловік не поспішав. Лиш його тьмяний, вкритий шаром кіптяви, і ледь видимий здалеку череп вказував на довгий вік чоловіка. І довгу смерть.

— Доброго вечора, — почулося ліворуч.

— Ми з України, — ліниво відповів череп, навіть не озираючись. Його колега в майже точній копії його скафандр відкинула свого білого каптура. Якщо її колега ховався за деревами, то вона любила ховатися на снігу. Її череп видно не було — замість скла попереду голови блищав світло-сірий метал і кілька ледь помітних лампадок на ньому.

— Який вилов?

— Одинадцять штук.

— Але буде більше?

— Обов’язково, — аби міг, він облизнувся. Повернувся до напарниці, хоча йому й не треба було її бачити — не було чим, — але аби ми встигли все задумане, надалі тобі треба буде ловити їх самій. Справишся?

— Звісно, — вона потерла шестипальцеві кінцівки одна об одну в передчутті великого полювання.

— Я не зможу тобі допомогти, — застеріг, — а нам потрібні всі, хто тільки буде.

— Нічого складного, вони тупі як пробки, а наші скафандри — не пробиваються нічим, — вона відмахнулася від нього, — буде весело.

Він похитав головою. Вона лишалася людянішою за нього — і в ній ще горіли азарт та бажання якоїсь згадки про адреналін, що закипає в крові. Його власний спокій був зумовлений довгим часом очікування та надто складними розрахунками. Коли все твоє тіло залежить від правильно введеного коду, не хочеться піддатись емоціям і раптово себе ж видалити.

— Розважайся, — махнув рукою. Напарниця замиготіла лампадкою на правій «щоці» — так вона виражала радість.

Минуло кілька днів. Навіть повні ідіоти могли помітити зникнення цілого загону, тож за першими солдатами відправили наступних. В утричі більшій кількості.

— Ловись рибко, велика й маленька, — шепотіла, ладнаючи мережу пасток. Доки солдати лише збирались увійти до лісу, вона вже бігала між деревами, немов та прудка лань, перевіряючи останні штрихи. Її перша місія, до якої вони так довго готувались! Здавалось, вона була для цього народжена. Здавалось, для цього вона й померла.

За життя її звали Русланою. І вона знала ціну своїй землі. У ній же вона й конала, доки її не знайшов її теперішній супутник. Він не називав імені — але сенс у ньому? Таких, як вони, однаково було всього двоє. Дівчинка, яка невчасно втекла з дому й підійшла подивитися ближче на незвично велику пожежу й послухати гул гвинтокрилів. Вчений, який чергував у ту ніч. У нього було все життя і пристрасне захоплення інженерією. У неї не було нічого, окрім дикого бажання жити — навіть у такій формі.

І зараз у її житті вперше за десятки років з’явилась інша, але не менш чітка мета.

Руслана сховалась у снігу, що нападав за ці кілька днів — зариваючись ближче до теплої землі, що ледь відчутно дихала подихом близької весни. Вчувалися голоси й тупіт ніг, що нахабно порушував таку довгу й солодку тишу залишеного на десятиріччя в спокої лісу.

— Слєди! Ми відім слєди! Ані ідут от дерева к дереву! Не падхадіте!

— Та за шо, — вона повернула голову в бік руху. Окрилена тим, що скоро смакуватиме перемогу, геть забула за власні металеві босі ноги.

— Гатовтесь стрєлять!

— В що, у хмари? — аби могла, вона закотила б очі до неба. Не ворушилась. Ліс теж не ворушився, насторожився. Та ворожі солдати йти вперед не поспішали.

— Ходіть сюди, — спробувала унаслідувати таємничий шепіт свого колеги по залізному плечу. Її ледь чутний жіночий голос скрадливо пробирався поміж дерев. Активувала кілька точок виходу звуку — тепер не було зрозуміло, звідки він лунав.

— Сюди! Сюди! Сюди! — шепотіла вона, дурманячи їм голови. Зелені чоловічки міцніше перехопили зброю й перелякано озирались, цілячись кудись поміж дерев.

— Та сюди ж!

— Єта ловушка! Хахли!

Почулось кілька вистрілів навмання.

— Буде трошки пошкоджений матеріал, — кинула про себе, відмикаючи голосовий зв’зок. Підвелась із землі. Не можна було дати їм можливості їм вибратись із лісу — інакше наступні могли й не прийти. А кількох десятків піддослідних їм замало. Перший слабак уже вчора здох просто посеред їхньої роботи. Жахлива неповага.

Жінка метнулась у сторону, ховаючись за деревом.

— Вон там! Віжу цєль! — крик роздався лісом. Йому вторили круки. Почулись постріли. Вона відбігла подалі, але вони, на диво, не поспішали слідувати за нею. «Та де ваш девній інстинкт мисливців? Геть відпав разом з усім іншим?». З наступним пострілом, який був на диво влучним і пронизив її тканину, дівчина скрикнула і впала на землю.

— Папал! Маладєц, папал!

— От що папал, так папал, — прошипіла вона як тільки солдат, підбігши, перевернув її тіло. З дерев поруч із загоном, що сміливо простував за ним, аби погледіти на нову здобич, вискочили тонкі сріблясті павутинки, засмоктуючи їх всередину. Один, щоправда, стояв задалеко і виявився прудким бігуном — тож Руслані довелося за ним гнатись.

— Це не боляче. Як комарик вкусить, — кіборг вдавила його сильніше в кору найближчого дерева. Чи того, що колись ним було. Ліс давно вже не був лісом — і хоч як би палії трави не старались зменшити його площу, дерева росли й буяли, шелестячи листям на літньому вітрі. Ну, або так здавалося допитливому оку, що на них дивився. Проєкція працювала майже відмінно, за винятком пари лаж із кольором. Але не дарма ж цей ліс — Рудий?

— Та за що мені таке щастя, — приладнала здерту кору на місце. Зі стовбура стирчали посмикані провідки, — от завжди їм усе тільки псувати і псувати. Наступні що, рубати дерева почнуть?

Наступні прийшли більшим загоном. Озброєні серйозніше, погляди суворіші, вони похмуро оглядали ліс у пошуках слідів пропалих безвісти.

— Їх тут кілька сотень, — задоволено лічив її супутник, доки вони стояли в лабораторії, спостерігаючи за камерами, — саме те, що треба.

— Попередні партії не надто смикаються?

— Як ті зайчики, — задоволено вишкірив до неї беззубий рот, очниці зблиснусли, — слухняні-слухняні.

— Чудово. Вертайся до них, — вона повернула монітор до себе, вивчаючи розташування солдатів.

— Ти впораєшся сама?

— За милу душу.

— Акуратна! Тут могут бить діверсіониє падразделения, — новий командир роздавав накази й робив видимість діяльності та контролю ситуації. Солдати робили видимість діяльності й того, що їм взагалі цікаво, що він там розповідав. Їхнім табором давно ходила чутка, що минулі загони спокійно собі полюють у лісі, їдять спійману жирну птицю й насолоджуються спокоєм. Рудого лісу ніхто не боявся. Що таке радіація вони знали хіба з уроків за радянськими методичками в початковій школі. З тих, де «якщо буде радіоактивний вибух — треба лягти подалі в траву й накрити голову руками».

Диверсійний підрозділ у кількості однієї жінки-кіборга вибрався на поверхню й сів на дереві, тримаючи перед собою платформу керування. Час полювання настав.

Перші впали одразу — вони спіткнулись об коріння, що раптово виросло під їхніми ногами. Воно ж їх і поглинуло, засмоктуючи вниз, під землю. Наступні одразу відступили назад, навіть не намагаючись шукати своїх. Але відступати аж до табору вони не могли. Як звітувати? Злякалися дерев? Навіть для них це було сміховинно.

— Будем копать окопи, — прозвучав невпевнений наказ.

Аби в Руслани були очі, вони б вилізли на лоба. Це був цікавий варіант забезпечення собі річної дози опромінення, але вона мала навіть більшу проблему — метр копання вниз і можна потрапити просто в лабораторію. Непогано, що матеріал сам туди торує собі шлях — погано, що вони будуть не під анестетиком, що вприскувався їм одразу з дотиком маленьких «ручок».

— Що ж, — встала, ледь відчутно похитуючись на вітру, — якщо ви не хочете приходити в ліс, ліс прийде до вас.

Вдарили перші лопати. Почувся перший натиск невидимими для очей клавішам. Руслана стояла на гілці, не переймаючись руснею — однаково тупі, не побачать. А їй треба було бачити чітко, де вони там копають. Та ворожому командиру надто сильно хотілося покурити й роздивитись ліс.

— На дєрєвє! Стрєляй! — крик луною розлився над галявиною. Кіборг не встигла зістрибнути сама. Вибух збив її з ніг і вдарив об землю. Дерево, на якому вона щойно стояла, похитнулось і затріщало. Дівчина гепнулась обличчям на землю.

— Біалогіческоє аружиє! — захоплені тим, що нарешті знайшли біологічну зброю укрів, нападники підскочили ближче.

— Та ні, лише радіоактивне, — прошипіла Руся, намагаючись відповзти. Екзоскелет і зашитий у нього її власний не постраждав — але впевнено стояти не могла. Тіло трусилось, штучні м’язи не відповідали на команди мозку.

— Кого ти убивать собралась, галубушка? — її схопили за плечі і стягли білу накидку.

— Геть подуріли, — з-під каптура на чоловіка зблиснув повністю лисий модуль голови без жодних ознак лиця. Її рука вже лежала поверх його пальців. Короткий удар струмом і він став біфштексом просмажки well-done.

— Вєдьма! — вдарили рушниці.

— Недоумки, — парирувала, але від вогню за найближче дерево сховалась. Її захисні щити були не в нормі після вибуху — і вона не могла зрозуміти, чим у неї тоді кинули. Захист мав би бути витривалим проти всієї піхотної зброї… що була легальною. Але про іншу вони й не думали. Дурість.

Постріли не припинялись. Ті, хто не стріляли — копали окопи.

«Срань», — мовчки просканувала, — «ще хвилин десять і вони проваляться вниз. І я ж сама те все не закопаю.»

— Режим Берсерка: активація — промовила вголос. Ця розробка була новітня — вони не встигли її протестити. Коли ж, як не зараз? На мить завмерла, відчуваючи, як уся програма перезавантажується, активуючись.

Один із нападників, Артьом, був серед тих, хто браво махали лопатами — стріляти попросту не вмів. Він заглиблювався вниз і вниз, намагаючись не зважати, не думати, не уявляти, від чого вони тут окопуються. Враз залунали крики. Підняв голову й завмер — здавалось, сама блискавка літала поруч із його колегами, розтерзуючи найбільш агресивних і вирубаючих тих, хто намагався втекти. Скрикнув перелякано, переступив із ноги на ногу, намагаючись зрозуміти, куди втекти. Не встиг — ступивши крок солдат провалився під землю.

Навколо нього приглушено миготіли вогники — це не було світлом ламп, лише біжучі рядки на моніторах підсвічувались. І ледь-ледь чулось протяжне «бі-і-і-іп».

Незграбно звівся на ноги, намагаючись зрозуміти, де він. Попереду загарбника-невдахи маячив чорний халат. Солдат завмер немов олень перед світлом фар — але його не помітили. Ба більше — власник накидки дивно дригався, немов… слухав музику. Артьом відбіг подалі, ледь чутно ступаючи. Під ногами не виявилось бетону чи металу — лише чорна, немов сама смерть, земля. Помережана трубками і проводами, вона, здавалось, пашіла теплом. Хлопчина простежив поглядом за трубками — у них текла напівпрозора синювата рідина. Ті піднімалися вгору в довгі банки, які він спершу в темряві не розгледів. Величезні резервуари з людський зріст, у якому булькала синювата рідина. Прокліпавшись, не стримав переляканого крику — у них у дивних фізрозчинах плавали його колишні поплічники. Просто в одязі — дехто навіть зі зброєю в руках.

— Куди це ти гепнувся? — просто над його головою Руслана звісилась із діри, — ти диви, яке прудке!

Хлопчина судорожно спробував направити на неї лопату. Кіборг заблимала лампадкою, відверто насміхаючись із дурного. Навколо її заплямованої кров’ю голови з’явився світлий обруч-ореол. Тоненький, він підлетів до солдата, зависнувши на мить над його головою. Різко упав вниз до самої землі. Солдат гепнувся вслід за ним безформним мішком, знешкоджений струмом. Її напарник нарешті повернувся.

— Що таке? — він постукав себе там, де мало бути «вухо» і відімкнув музику, що весь цей час лунала в навушниках.

— Довелося трошки підкоригувати план. Але я вже з усіма впоралась! — вона застрибнула вниз, — лишилося просто підчистити територію.

— А де ті, з ким ти впорались? — кіборг просканував людські нутрощі, що гепнулися вниз за нею — нам треба живий матеріал.

— Та живі вони. Покоцані трохи, але живі. Усіх запхала в систему доставки.

За його спиною догвим конвеєром почали з’являтися тіла. Неприродньо вигнуті, деякі — скривавлені, деякі — без кінцівок. Але в усіх билось життя.

— Кошмарно брудна робота.

— Вже як є, — розвела руками в сторони, — вони почали копати окопи. І бахнули в мене якоюсь забороненою дурнею, проти якої в мене немає прошивки!

— Ну гаразд, гаразд! Давай допомагай, — він гидливо штовхнув ногою солдата, що лежав на підлозі, — у нас багато роботи.

Обоє скинули накидки — тут не було сенсу в маскуванні. Модифіковані тіла, зашиті в скафандри, що ледь видно відблискували чорнотою в цій непроглядній темряві. Ледь чутний шепіт голосових модуляторів. «Науковець: активація» — коротка команда й тепер від їхніх постатей колами розходилися червоні кола-німби, завмираючи навколо голови, плечей та рук.

— Були б ми на поверхні, нас би за таке назвали святими. Або демонами.

— Були б на поверхні, нас би поклали у свинцеві труни, — вона грайливо розім’яла шию. Підсичений радіактивно модуль чудово себе почував — дівчина вже майже відновилась.

— До праці!

Від повільних і виважених рухів кола бігли далі, яскраво зблискуючи і весело пронизуючи тіла новоприбулих. Завдання стояло непросте — отруїти кожного русака, що потрапив у лабораторію. Зробити з ним те саме, що їхній народ робив з усім, чого торкався. Переповнити ці тіла радіацією настільки, що це б стали ходячі бомби. І дати хоч трохи електричного заряду та керований зворотній відлік. Недовгий — аби вистачило повернутись у частину. Посидіти в казармі. Пересісти в танк, потиснути руку раптовому пілоту, якого зустріли в солдатській їдальні. І передавати кожному зустрічному таку дозу радіацію, щоби ті за кілька днів падали долілиць, помираючи в страшних муках. Це було справедливо. Це був їхній спосіб боронити власну землю. А мертві цінили й любили її не менше ніж живі.