Казкова збірка

Добра тобі друже, і здоров’я нехай буде нівроку. Ти ж згоден бути моїм другом?

Тут бач яка справа, я хочу повідомити тобі один особливий секрет. Особливий, бо його можна розповідати лише справжнім друзякам.

То що, друзі?

Ну от же слухай.

Ти звісно ж пам’ятаєш казку про Колобка. Сумно було, коли його з’їла руда вертихвістка, згоден?

Так от секрет в тому, що живий – здоровий Колобок. Лисиця спробувала проковтнути Колобка, та не так сталося як гадалося. До Колобка, коли той котився по лісу, поприлипали кам’янці, листя та гілочки. От одна з таких гілочок і встала лисиці поперек горлянки. Їй, аби врятуватись довелось лягти на бугор, хвостом догори, а мордою донизу і пащу свою якнайширше роззяпити. Ну а Колобок швиденько викотився з горла вибивши ту гілочку.

Отже та казка про колобка була й не казка, а лиш приказка. Казка ж у нас ще попереду.

Викотився, той Колобок із лисячої пащі і побіг далі лісом. Тільки тепер вже тихенько, без співів. Зрозумів нещасний, що краще бути скромним ніж хвальком, обережним ніж безшабашним.

Ти як вважаєш, це правильно?

Котиться–біжить, він лісом, уважно дивиться по бокам, прислухається. Аж ось чує десь далеко стукіт сокири. Покотився він на звуки і бачить лісоруби працюють. Підбіг до них і каже:

– Доброго дня, лісоруби. Візьміть мене до себе в бригаду.

Подивились ті на диво таке і відповідають:

– Що робить ти будеш в нашій бригаді? Сокира ж більша за тебе, а з пилкою тобі й взагалі не впоратись.

Закаламутило у Колобка в душі, заблищала роса в очах, і він каже:

– Як же тепер мені бути? Невже я ні на що не згоден?

Найстаріший лісоруб, з сивою бородою, що розлогим віником на груди спадала, відповідає:

– Зачекай, не поспішай сумувати. Там – кивнув рукою вбік – біля річки, є млин. Котись но туди. Може в Мірошника й робота знайдеться для тебе.

Сказано, зроблено. Покотився Колобок, знайшов Мірошника і відразу, візьми мене на роботу.

Мірошник той, треба сказати був дуже кмітливим та вмілим чоловіком. Прочитав багато книжок та полюбляв винаходити всяке різне. Він самостійно млин збудував, жорна налаштував, пристосував водяне колесо. Тому й борошно в нього було найкраще.

Подивився він уважно на Колобка. Поміряв, щось там порахував, покреслив. Взяв інструмент і зробив колобковіз. Спеціальний винахід такий. Знизу він схожий на половину яєчної шкарлупи – ця частина одягалась як шапка, на Колобка. А зверху рівна прямокутна дошка, на яку можна покласти мішок з борошном.

Почалось у Колобка нове життя. З ранку запрягався в колобковіз і д вечора возив мішки з борошном. Такий вже цей колобковіз зручний вдався, що Колобок анітрохи не зморювався, скільки б не довелось за день перевести борошна.

Мірошник не міг натішитись таким помічником, а Колобок був щасливий, тому що відчував що він став корисний і потрібний. А коли праця в радість, то й результат відмінний виходить. Тому й борошно у них стало ще дрібніше, ще біліше.

Працювали вони так людям на радість, в заметілі житейській не помічаючи час. Аж став Колобок сумувати. Спочатку вечорами став сумні пісні співати, потім працювати почав повільніше, а згодом і взагалі не вийшов на роботу.

– Що сталось Колобок, чому журишся? – спросив Мірошник

– Самотно мені – відповідає Колобок – Сам–один я такий на білому світі. От якби мені наречену знайти… Та чи й можливо таке, щоб в цьому світі була мені пара?

– Немає в світі нічого не можливого! Всього можна досягти, якщо забажати. Наречену, кажеш? Буде тобі наречена. Треба тільки все зробити правильно, а мій друг, Пекар допоможе.

Відібрали вони найкраще зерно, подрібнили в борошно най–найвищого сорту. Відвезли пекарю.

– Друже, Пекарю – сказав Мірошник – тільки ти можеш зарадити Колобку. Треба спекти йому наречену. Зможеш?

– Давно я вже випікаю хліб – відповів Пекар – і знаю один дивовижний рецепт. Мені його батько, повідав, а тому його батько, а тому його. Борошно має бути най–найкраще, і помелене воно має бути з любов’ю.

– Привезли ми таке борошно – аж підстрибнув Колобок – Кращого ніде в світі не знайти, а вже з якою любов’ю зроблено! Те словами не поясниш.

– Несіть в дім. Покладіть біля пічки. Допоможу я Колобку, але треба дочекатись повного місяця.

Три дні і дві ночі Колобок спостерігав за димом над домом Пекаря. На третю ніч, коли повний круглий місяць увійшов в самий зеніт, Пекар відчинив віконце і виставив щось кругле, накрите рушником.

Вся округа збіглась подивитись, що з того вийшло. Коли Пекар зняв рушник всі ахнули. Рум’яна, ідеально кругла і гаряча булка з родимкою – родзинкою, дивилась широко розплющеними очима і вдихала свіже повітря на весь рот.

– Прошу любити і поважати – крикнув Пекар – красуня Гладкостан! Як тобі наречена, Колобок? А чи люба?

– Люба, Пекарю, ох як люба – Колобок швидко підкотився до булочки і сказав – Виходь за мене заміж, Гладкостан. Ти дуже гарна, я відразу закохався як побачив тебе.

І почали жити – поживати добра і діточок наживати. Казочці кінець, а хто слухав молодець.

Було б так, якби не сталось інакше.

Якби булочка не відповіла: – Ніт! Не вийду я за тебе заміж. Ти поглянь на мене – рум’яна, красива, а тоді на себе, жованого Колобка. Нащо мені наречений з мозолями від роботи на боках? Якщо хто і гідний мене, то це хіба місяць – он він який, і гладкий і світиться від чистоти.

Покотився Колобок нічого навкруги не помічаючи. Працювати вранці не вийшов, а ввечері взагалі виявився хворим. Занепокоївся Мірошник, запросив найкращого лікаря. Той поглянув на хворого і каже:

– Ця хвороба медицині невідомо. Незрозуміло, чому піднялась температура і не спадає. Гарячий, наче щойно з печі. Прикладайте частіше капустяний лист до боків, і будемо сподіватись, що все пройде.

Залишимо поки що Колобка – нехай поправляється, а тим часом зазирнемо до Гладкостан. Яке там життя–буття у свіжоспеченої булочки з родзинкою?

Гладкостан же, весь час крутиться біля дзеркала, пишається, милується собою. А вночі дивиться захопливо дивиться на Місяць, аж поки й не засне.

Аж ось сниться їй сон. Зима, заметіль, мороз. Гладкостан у засніженому полі, правіше Місяц, лівіше Колобок.

– Зігрій мене, Місяцю – кричить Гладкостан і котиться до нього.

Але біля нього і зовсім вже холоднеча люта. Мороз аж дзвенить та іскрить на сталевому його тілі.

Навколо ж Колобка сніг тане, і сонечко світить так ласкаво, що Колобок навіть мружиться. З–під розталого снігу з’являються кульбабки, пострілюють своїм м’яким пухом.

Прокинулась Гладкостан. На вулиці ніч. Подивилась на Місяць, а той і зовсім не круглий. Щербатий, а збоку хмаринка як брудна ганчірка причепилась.

А от Колобок, то зовсім інша справа. Мрійливо подумала Гладкостан. Шрами від кігтів та зубів – це ж так мужньо. А мозолі натрудив, бо характер в нього міцний.

А вона, як та сорока, погналась за блискучим і не побачила справжнього самородку. Зробив Пекар її красивою, та краще б родзинок менше, а розуму більше додав. Проте нічого! Ще не все згублено. Подумала так Гладкостан і покотилась до дому Мельника, на пошуки Колобка.

Вийшов їй на зустріч Мірошник і каже:

– Нащо ти тут, Гладкостан? Надто вже погано Колобку після того, що ти сказала.

– Вибачитись хочу! Зрозуміла, що помилялась. Дійшло до мене, от тільки сьогодні дійшло, що ніхто мені не потрібен, крім Колобка. Про Місяць, я маячню мовила. Відведи мене до Колобка.

– Не відведу – відповів Мірошник – Кажу ж захворів. А ти знову щось бовкнеш, йому й погіршає. Не вірю я тобі, Гладскостан.

– Не віриш? – ледь чутно прошепотіла Гладкостан, але родзинка на щоці заходила вгору–вниз від рішучості – бери мене на роботу. Я буду тобі замість Колобка.

– Не зможеш – відмахнувся Мірошник – Колобок таскав на колобковозі по кілька пудів борошна. Де тобі з такою роботою впоратися?

Проте Гладкостан була дуже рішуче налаштована і переконала Мірошника взяти її на місце Колобка.

Першого дня вона зуміла відвести лиш жменю чи дві борошна. Другого вже осилила пуд і ще жменьку. Кожен день трудилась до знемоги. І сьомого дня, коли боки зачерствіли, вкрились трудовими мозолями, вона вже возила борошна не менше ніж Колобок.

Зрозуміла Гладкостан, що міцні мозолисті боки, красивіше ніж в’ялі та обвислі від перини. Стало радісно від того, робота видалась легкою, і вона почала співати. Тягне на собі два пуда і співає. А треба відмітити, що голос у неї був дуже красивий.

– Бачу ти і справді змінилась – сказав Мірошник – І Колобку стало сьогодні краще. Ходімо, відведу я тебе до нього.

Занепокоїлась тут Гладкостан, як на неї подивиться Колобок. Раптом йому дружина потрібна тільки рум’яна і пишна, а не зморена і мозолиста. Ще й борошном припорошена.

Хай буде, як буде! Вирішила Гладкостан і пішла до Колобка.

– Дуже я зобидила тебе тоді Колобок – сказала Гладкостан підкотившись до Колобка, що лежав в ліжку – Захворів ти через мене. Вибач, будь ласка.

– Так і вилікувала мене саме ти – весело защебетав Колобок – Як почув я пісні твої, відразу краще мені стало. А на третій пісні, я взагалі про хворобу забув. Тож це ти мене вибач. Поки я тут відлежувався, ти всю роботу переробила. Я от зараз підіймусь, а ти відпочинь.

– Що ти – запротестувала Гладкостан – тепер ми все–все будемо разом робити. Вдвох, воно і швидше і веселіше… це звісно, якщо ти ще не роздумав мене в дружини брати.

Колобок, хоч і був круглий, та до стелі злетів як стріла. Це від радощів, отже не передумав.

Отут вже казочці кінець, і хто слухав молодець.

А Колобок з Гладкостан стали жити поживати і первістка дожидати.

До речі первісток їх в майбутньому стане дуже популярним серед дітлахів на прізвисько Red Ball. Але це вже зовсім інша історія.