П’ять міст. Том перший. Дитина відзначенна смертю

- Перша шеренга, - кричав Ітарас, - згрупуватись навколо баліст та скорострілів! Друга шеренга, кругова побудова по п'ять людей, прикривайте спини!

Барвистий приклад титанічних зусиль на тренуваннях, та найвищого рівня дисципліни, демонстрували вартові стін. У єдиному пориві, не заважаючи одне одному, солдати виконували наказ. Щитоносці з першої шеренги, без зайвих рухів оточили стіною алебарди та навідників. Створюючи навколо них багатошарову стіну, закриваючи від вітряних мечів аквінту, і небезпечних хвостів - тіней сутінку.

Друга шеренга озброєна списами, як і випливає з наказу, сформували безліч кіл на широкій стіні - на відстані від краю стіни, що дивиться в ліс; щоб вовки не змогли дістати їх своїми здібностями. Вони повністю занурилися в протистояння з Тінями Сутінку, вже активно атакуючи, а не лише захищаючись.

Наконечники копій блискавично свистіли у просторі, відшукуючи гладкі шкіряні тіла летючих тварин. Лучники і скоростріли робили те, до чого готувалися і чого їх вчили, знищували ворога. Кожен новий снаряд, кожна стріла була випущена з точністю і майстерністю, пронизуючи тверду плоть похмурих тіней.

Кров дрібним дощем падала на сірий камінь і обладунки стражників, заповнюючи холодне нічне повітря, затхлим смородом із металевим присмаком на язику.

Серед створених коридорів, між сформованих кіл, почали маневрувати досвідчені мисливці, шукаючи змоги виявити свої вміння.

Спеціальна зброя, виготовлена ​​виключно під ту стихію, якою володів носій, починало іскрити різними кольорами; немов феєрверки на святах, що прикрашали собою нічне небо і, приносили насолоду людським поглядам, так і стихійне прояв на зброї розписом кричало про своє бажання скуштувати крові ворогів.

Майстри своєї справи, навчені нападати, а не захищати, мисливці не обтяжували себе тягарем дотримуватися військового строю, або виконувати команди. З самого початку бою, у них лише одне єдине завдання – вбивати монстрів.

Спритні та швидкі, вони підбігали до того з кругових загонів, чиїх сил було мало для самостійного захисту.

В один із подібних моментів, коли на п'ятьох напали сім Тіней Сутінку. Коли довгий хвіст одного з монстрів вже готовий був обвитися навколо шиї нещасного. Ніч забарвилася на день!

Єдиний помах короткого клинка, в руках мисливця, створив над головами п'ятьох вартових хвилю всепоглинаючого полум'я. Настільки значних розмірів, що на кілька миттєвостей, широка ділянка землі стала оглядатися, наче сонце світило у своєму зеніті.

Сильна і безрозсудна атака, що врятувала життя п'ятьох людей, змогла вбити лише двох Тіней. Обвуглені, і без того чорні тіла, перетворилися на подобу вугілля, і каменем звалилися на землю, видаючи передсмертні гортанні звуки і випромінюючи свіжий запах горілого м'яса.

На жаль, така сила не розрізняла ворогів і друзів, не кожен мисливець володів тотальним контролем своєї стихії. Сильне полум'я, що майнуло над головами воїнів, нагріло їх зброю та шоломи. Піт активної битви, що виступив, випарувався як роса вранці. Волосся, щетина і борода, що сторчали, так само істотно постраждали від нахабного вогню, змушуючи воїнів гасити тліючий волосся руками.

Мисливець, чия рука без болю стискала розпечену сталь власного меча, лише посміхнувся у відповідь докірливим поглядам своїх побратимів, і рушив далі полювати.

Після яскравого спалаху, подібні прояви талантів почали з'являтися на всій території стіни. Коли Тіні Сутінку опускалися на голови вартових, їх уже зустрічав черговий мисливець зі своєю смертоносною атакою.

Списи з води та землі; кам'яні молоти та щити; дерев'яні лози, на що вистачало навичок, і фантазії мисливців, йшло в бій. Десятки різних видів стихій впліталися в єдину симфонію яскравої війни.

Хоч би як захоплювалися звичайні воїни навичками своїх братів по зброї, навіть серед них були жертви.

Тіні Сутінку, не обділені власним талантом до природних явищ, були несприйнятливі до водяних проявів атак. Ті мисливці, чий шлях був пов'язаний саме з лазурної стихією, нічого не могли протиставити ворогові. Лише свою спритність та майстерність володіння зброєю, які складно було порівняти із вродженими хижаками. Без підтримки та прикриття, їхні тіла без жалю та милосердя тягли в пащу похмурого лісу, звідки долинали задушливі стогін болю.

Алебарди продовжували свій хаотичний обстріл аквінту, сподіваючись лише на прояви вдачі. Лучники не шкодували стріл, намагаючись максимально полегшити завдання мисливцям та сторожам на стіні.

Бій перейшов у нове русло, хаотичніше і різноманітніше, з великою кількістю втрат з кожного боку. Час до світанку все наближалося, змушуючи Ітараса Кулата дедалі частіше дивитися на східний обрій.

«Нехай вовки, і залишаться, але Тіні Сутінку точно поховають голови!» - швидко кидаючи погляди до горизонту, командувач продовжував уважно стежити за всім полем бою. – «Тільки б не побільшало проблем, і Аквінту не об'єднали свої атаки».

У вітряних вовків була особливість – колективна атака. Як і інші представники зграйних тварин, де завжди у пріоритеті буде благо власного племені. Аквінту мали дуже тісний ментальний зв'язок, завдяки якому їхні маленькі вітряні клинки - нездатні пробити гарну гартовану сталь; об'єднавшись, могли завдати нещадних руйнувань по стінах або міський брамі.

Не вперше, командувач Кулат, шкодував про сказані слова, вже навіть у своїх думках.

- Кам'яні Багатоніжки! – вигукнув один із знатних гостей родини Аріас.

Далеко за їхніми спинами, в самому центрі міста, де мирні жителі із завмерлим серцем чекали закінчення бою, земля почала здригатися. Серед широких вулиць, поблизу будинків, і за їхніми стінами почали виповзати зі своїх нір кошмарні комахи.

Довге сегментне тіло, з безліччю довгих кінцівок, покривала природна броня кольору топленого молока. Тупа широка морда, з парою клокочучих мандибул, - з яких струмувала отруйна слина, опинившись на поверхні, безцільно оглядалася, вишукуючи щось. Сотні отворів на кам'яному нарості, між крихітних очей, скорочувалися то всмоктуючи, то випускаючи повітря.

Багатьом сім'ям, на чию долю випала зустріч із подібним гостем їхнього будинку, не пощастило стати першою жертвою. Дитячі сльози та крики змішалися з наростаючими нестерпними стогонами болю. Все місто впало в паніку та хаос.

- Командувач Кулат! – кричала Лаура. - Я заберу резерв і йду до міста. Тримайте стіну!

- Так Пані! - стискав до болю в руці, рукоять клинка Ітарас.

- Панове, - звернулася вона до гостей і Глав сімей, що оточують її.

- Без зайвих слів! – кинув один із гостей і поспішив у місто.

Без домовленостей та плану, кожен вибрав свій напрямок і поквапився стати на захист мирного населення. Бій переростав у щось більше, ніж звичну весняну атаку звірів Заборонених Територій.

Розділивши сили резерву на чотири загони, Лаура та її подруга Ф'єрія рушили центральною вулицею міста, очолюючи один із загонів.

Противник не забарився. Нова кам'яна багатоніжка вискочила з землі, буквально за метр від того місця, де вони знаходилися. Ф'єрія була першою, хто відреагував на появу монстра.

Знайома по Аквінту атака, просвистіла від її тіла, врізаючись у довге тіло монстра, залишаючи на його кам'яному панцирі глибокий слід. Звивши від болю, багатоніжка стрімко вискочила на поверхню, повністю показавши своє колосальне сегментне тіло. Понад дванадцять метрів, і в діаметрі метр, воно стрімко звивалося по землі, звиваючись як змія на розпеченій сковорідці. Чекані удари десятків довгих лап, створювали гнітючу атмосферу трепету.

Кам'яний наріст пульсував, винюхуючи свого ворога, мандибули накопичували отруту, готові впитися в плоть винуватця поранення.

Ф'єрія мала свої думки щодо багатоніжки. Перша атака послужила лише розігрівом, за нею була наступна, а потім ще. Десятки вітряних мечів кинулися в кам'яний панцир монстра, вставляючи глибокі порізи та рани.

– Лапи! – наблизилась до подруги Лаура. - Відрубайте їй лапи!

Без слів, глава сім'ї Лорід змінила напрямок своїх атак, сконцентрувавши їх на кінцівках істоти. Прицільно вибираючи слабкі місця на згинах.

- Заходьте з лівого та правого флангу! - Стоячи трохи позаду подруги, продовжувала командувати Лаура. – Використовуйте сітки та гаки!

Загін швидко поділився і поспішив виконати наказ. Задзвеніли ланцюги гаків, обплітаючи і стягуючи кінцівки монстра. Кинуті сіті плутали лапи багатоніжки, сповільнюючи ворога.

- Стримати та знерухоміти! Відрубуйте лапи! Нехай подохне! - До зриву голосу, кричала пані Аріас.

Крізь титанічні зусилля; завдяки самовіддачі, майстерності та досвіду, монстр втратив своє життя. Практично залившись без жодної кінцівки, з його кам'яного наросту голови стирчав довгий меч з широкою гардою. Тяжко дихаюча й виснажена Ф'єрія, завдала останній удар у мозок істоти, прознаючи його своєю зброєю.

Ця сутичка забрала кілька людей їхнього загону, і так само суттєво знизила боєздатність Ф'єрії, що витратила надто багато сил на використання своєї стихії.

- І це лише один із них, - витягаючи меч із черепа, пробурмотіла жінка. – Якщо в інших так само, боюсь втрати буде величезними.

- Звіри Покровителі, - склала руки перед собою Лаура. – Даруйте нам свій захист і прихильність.

Благала дівчина, усвідомлюючи в якій критичній ситуації опинилися.