Заплети мені долю

Андрій не був великим любителем шопінгу, але мав свою класифікацію магазинів − за вхідними дверима. Найбільш нудні магазини − в яких двері відчиняються автоматично. Єдине, чим можна розважитися, це прискоритися, аби перевірити спритність автоматики, яка заледве встигала спрацьовувати перед носом у хлопця. Дещо складніші − магазини з одними великими дверми, які треба тягнути за ручку. Наступний рівень − коли двері одні, але менші, або складаються з двох стулок, але відчиняється тільки одна. Зайти крізь такі з велосипедом, або кравчучкою, чи великими торбами − це вже майже мистецтво. Але найбільший виклик кидали подвійні двері − ті, що з тамбуром. Особливо, якщо проектувальники сконструювали їх з тугим натяжним механізмом.

Саме у сутичці з таким монстром Андрій побачив незнайому дівчину. Вона силкувалася вирватися з лабет дводверного входу, який не відпускав громіздкі пакети в її руках. Андрій аж зупинився з цікавості: хто кого? Дівчина безуспішно намагалася протиснутися, безпорадно позирнула за скло і побачила його. Від того погляду в глибині душі Андрія роззява поступився місцем лицарю, він підскочив до дверей і розчахнув пащу потвори, аби звільнити полонянку.

− О! Дякую! − усміхнулася незнайомка, опинившись на волі разом з пакетами.

− Будь ласка!

Андрій стояв і дивився на дівчину. Пишався своїм благородним порятунком дами і водночас відзначив, що та і справді красуня. Аж захотілося ще зробити щось приємне.

− Пакети величезні. Давай, я понесу?

− Та вони не важкі. І мені в інший бік.

− Не біда − прогуляюся.

− Ну, гаразд.

Хлопець взяв пакети і зрозумів, що вони набагато легші, ніж здавалося. Крокуючи, він відчував як ті м'яко торкалися його ніг.

− Одяг? − поцікавився він.

− Так, із секонду.

− А я думав, що їжа. Зараз всі багато купують їжі. Хоча полиці порожні.

− Тому й порожні.

− Ха! Це точно. Кожному своє. Мені би теж не завадило купити щось із одягу, бо я тільки в тому, в чому приїхав.

− Там ще багато лишилося, не переймайся.

− Угу.

Далі розмова не клеїлася. Вони минали квартал за кварталом, а дівчина й не збиралася зупинятися. Андрію здалося, що легкі спершу пакети почали наливатися чавуном. Попри те, що погода стояла холодна, він відчув, як по ньому течуть струмочки поту. От і знайшов клопіт на свою голову! Нащо він взагалі зупинився біля тих дверей? Хлопець вже подумав про те, аби запропонувати скористатися автобусом, але все не міг придумати, як би то сказати, аби не образити. І поки він оце собі міркував, супутниця зупинилася біля кованих воріт

− Прийшли.

− Ти тут живеш? − здивувався Андрій, ставлячи ненависні пакети.

− Ти що, це ж райсарай.

− Як?

− Ага, ти точно не місцевий!

− Та ні! Я народився і виріс в тут в Олександрії. Просто поїхав на навчання до Харкова. Але про райсарай не чув.

− От уже ж село неотесане! Райсарай − це районний будинок культури.

− А! Я знаю! Бо "сарай" − це ж "палац", − зблиснув ерудицією Андрій.

− Ні, "сарай" − це колишні царські стайні. А за комуністів вони стали світилом культури районного масштабу.

− Ага! Он воно, як...

− Десь так, − погодилася дівчина, щось набираючи на телефоні.

Поки Андрій думав про новеньке слово у своїй валізі ерудита і розминав затерплі від пакетів руки, по той бік дверей підійшов якийсь хлопець.

− Слава Україні! − привітався він.

− Героям слава! − відповіла дівчина.

Незнайомець вставив ключ у замок і відчинив хвіртку у воротях. Дівчина підняла пакети і зайшла всередину.

− А цей із тобою? − запитав хлопець.

− Хочеш поплести маскувальні сітки? − запитала вона, обернувшись.

− Е-м... Я не маю часу... − пробубонів Андрій.

− Ну, як надумаєш − приходь. Дякую, що допоміг з пакетами! − посміхнулася дівчина і пішла далі.

Андрій стояв і дивився їй у слід. Хлопець зачинив хвіртку, взяв пакети і пішов за нею. Лише коли вони зайшли до будинку, і дівчина, відчинивши двері, на хвильку глянула на нього і помахала рукою, він вийшов з заціпеніння й пішов геть.

* * *

Андрій збрехав. У нього був час. Відтоді, як він утік від вибухів до батьків у спокійне містечко в глибині України, вільного часу стало хоч греблю гати. Перші дні він сидів удома, судомно ковтаючи новини про Харків і решту міст, на які щодня падали російські ракети. Батьки переймалися за майбутнє не менше, і постійно тримали ввімкненим телевізор, аби бути в курсі останніх подій.

Але десь за тиждень хлопець відчув, що втомився від зливи тривожних повідомлень. Йому хотілося, аби все стало добре, як раніше. Але у березні Харків продовжували обстрілювали московські війська. Навіть в Олександрії щодня почали лунати сигнали повітряної тривоги. На щастя, жодних вибухів ще не було. Тому, як перший переляк минув, Андрій став виходити на прогулянки, аби хоч трохи розвіятися.

Під час однієї з таких вилазок зустрів її. І тепер марив, аби побачитися знову. Але, от біда! Він не спитав телефону і, навіть, не знає, як її звати! І де тепер її шукати?

Хоча, таки знає − райсарай!

Андрій зібрався, як завжди, сказав батькам, що йде прогулятися містом, а сам поспішив до заповітних воріт. На щастя, від його дому до них було не більше десяти хвилин ходу.

Райсарай зустрів його тишею. Хлопець посмикав ручку хвіртки − замкнено! І погукати нема як − бо ж до входу в будинок далеко, та й не почують. І тут він побачив на воротях табличку: "Плетуни сіток. 10.00-16.00. Для входу телефонуйте: 096-4340362". Так ось, що вона набирала, коли вони підійшли минулого разу!

Андрій дістав телефона і зателефонував. Після гудків почув чоловічий голос: "На плетіння?". Андрій на мить завагався, але відповів: "Так". "Зачекайте, вже йду", − мовив той, а за півхвилини двері райсараю відчинилися і до воріт попрямував учорашній вартовий.

− Це я! − посміхнувся Андрій.

− Який пароль? − суворо запитав той.

− Слава Україні!

− Це вчорашній. А сьогоднішній?

− Е-м... Слава нації?

− Ти новенький? Паспорт маєш?

Андрій дістав з кишені документ, який після початку військових дій носив з собою завжди. Хлопець відкрив і переписав собі в блокнотик ім'я. Віддав паспорт і відчинив хвіртку.

− Заходь, Андрію. Я Ігор. Вітаю в лавах плетунів.

− Дякую...

Андрій пройшов, почекав, поки той зачинить, і попрямував за ним до будинку.

В райсарай вони увійшли не через парадний хід, який виходив прямо на вулицю, а з боку двору, через тамбур. "Ага, найвищий рівень складності", − подумав Андрій, зачиняючи за собою одні, а потім інші двері.

За тамбуром знаходилася велика актова зала − на всю ширину споруди. З обох боків її освітлювали ряди вікон, а між ними і масивом глядацьких крісел простягалися збиті з дерева довгі рамки з натягнутими сітками, вздовж яких стояли люди і щось робили.

− Дивися, все дуже просто, − мовив Ігор. − Ось тут, біля сцени у нас ріжуть матерію на стрічки і кладуть у великі картонні коробки. Набери собі жмут різних кольорів.

Андрій підійшов і навмання взяв чогось чорного, темно-сірого і оливкового. Роздивився їх, здалося, наче то газонокосарка пройшлася по чиїхось штанях чи кофті. Так ось, нащо були пакети з тим одягом!

− Взяв? Чудово! Тепер йдемо до сіток. Вибираєш місце, де ще не заплетено, і працюєш. Аби не тримати все у руках, стрічки поклади на крісло біля себе.

− А куртку теж можна покласти?

− Можна, але я би не радив.

− Бо поріжуть на стрічки? − усміхнувся Андрій.

− Бо дрижаків хапатимеш! То надворі вже березень, а тут у нас ще лютий. До речі, як дуже змерзнеш, ліворуч від сцени є гарячий чай, кава і печиво.

− Добре, буду знати. А що робити зі стрічками?

− А це пані Тетяна покаже. У неї це дуже добре виходить заплітати стрічки в сітку. Пані Тетяно, навчите Андрія? − звернувся він до жіночки, яка плела сітку праворуч від хлопця.

− Авжеж! Дивися! − звернулася вона до Андрія. − Ось тут закінчився попередній ряд. Ти прив'язуєш свою стрічку, далі відходиш на дві клітинки вбік, повертаєш і проходиш ще одну, далі повертаєшся назад на дві, потім знову на одну, і так далі. Виходить така собі "змійка", бачиш?

Жіночка супроводжувала свої слова діями, але хлопцю аж замерехтіло в очах, як швидко вона просовувала стрічку через клітинки сітки. Він спробував продовжити, але десь повернув не туди, і "змійка" поповзла кудись у бік. Андрій спробував її повести в потрібному напрямку, але стрічка взагалі вийшла з-під контролю.

− Майже правильно, − підбадьорила його Тетяна. − Тільки дещо поправити, − додала вона, спритно розплівши його "творчість" і переплівши її правильною "змійкою", яка дружньо стала до шеренги попередніх "змійок".

− Я цього ніколи не збагну!

− Не переймайся, у всіх спершу не виходить. Просто подивися уважно на те, як вже заплетено, і роби так само! − заспокійливо мовила вона.

Андрій пішов набиратися досвіду, приречено споглядаючи на десятки і сотні рядів заплетеної тканини. Усе це виглядало так впорядковано і так... нудно. Нащо він взагалі припхався? Немає його незнайомки, а більшість плетунів, це, насправді, плетунки, та ще й старшого віку − зовсім не з його інтересу.

Він підійшов до Ігоря, який плів і про щось розмовляв з однією бабусею, яка сиділа на мішку і вплітала стрічки в ніжній частині сітки.

− Ігоре, я перепрошую, але де та дівчина, яка була вчора?

− Оксана?

− Мабуть, так...

− Та ж її сьогодні не буде! Вона взяла вихідний.

Андрію аж стисло в грудях. Оце він прийшов заради, як виявилося, Оксани, а її не буде? Виходить, тепер задарма займатися якоюсь вишивкою? Може піти геть і повернутися завтра? Сказати, що якась нагальна справа. А раптом його тоді завтра не впустять? Гаразд, кілька годин потерпіти можна. Зрештою, буде на одну тему більше для розмов з Оксаною.

Хлопець зітхнув і повернувся до пані Тетяни. Вона саме притягнула якийсь стілець і намагалася на нього видряпатися.

− О, як добре, що ти повернувся. Ти такий високий, можеш мені почати рядок там угорі, а я далі продовжу. Бо не дістаю.

В Андрієві знову проснувся лицар. Навіть, якщо прекрасній дамі за вісімдесят, допомогти − це святе.

З порадами і підтримкою пані Тетяни Андрій заплів першу вдалу змійку. А потім ще одну. Старенька подавала йому стрічки, він зв'язував їх і плів правильну діагональ. Через три рядки слова пані Тетяни стали непотрібні. Хлопець вловив суть і плів, дотримуючись формули 2+1, хоч і не так швидко, як його вчителька.

− Андрію, який же ти молодець! Дівчата, скажіть? − звернулася вона до інших бабусь.

Ті закивали головами, Андрій зашарівся, наче дитина, яку похвалили за гарно прочитаний віршик. І він так захопився плетінням, що пішов доплітати верхні ряди далі − аби пані Тетяні та її не набагато вищим сусідкам не довелося лазити на стілець. У ньому навіть прокинувся азарт − заплітати верхи швидше, ніж пані Тетяна доводила ряди до низу.

Не відомо, скільки б ще часу Андрій розводив "змій", але йому подзвонила мама, і сказала, що вони чекають його на обід. Хлопець подивився на час, і мало не отетерів − спливло більше трьох годин! Він розпрощався з новими співробітницями і поспішив додому.

Але, що за халепа? Хвіртка була замкнена.

− Ти так поспішаєш, наче на повітряну тривогу, − пролунав позаду голос Ігоря, що також вийшов з будинку. − Ключ у мене − просто кажи, коли йдеш, і я відчинятиму.

− Ага, добре... − знітився Андрій. − Нічого, що я вже йду?

− Абсолютно! − запевнив Ігор, відчиняючи хвіртку. − Навіть одна твоя година − це вже допомога нашим бійцям. Приходь ще, ми працюємо щодня!

* * *

Наступного ранку Андрій ішов на плетіння ще з більшою рішучістю. Тепер він зможе похвалитися перед Оксаною новим вмінням, а отже має більше шансів сподобатися. Він настільки збадьорився, що навіть зізнався батькам, що йде на плетіння. Спершу хвилювався, як вони сприймуть. Бо ж це наче й робота, але безкоштовна. А батьки завжди наполягали на тому, що гроші треба заробляти.

Хвилювання виявилися даремними. Батьки не показали радості, але й не засудили. Мабуть вважали, що це тимчасові примхи синочка, і що він незабаром знайде справжній заробіток, а не це "казна-що".

Хвіртка знову була замкнена, а номер не відповідав. Андрій ще раз подивився на табличку, і помітив, що на картці написані інші цифри. Набрав новий номер і почув дівочий голос: "На плетіння?". "Так!" − аж скрикнув Андрій, бо впізнав, що це була вона.

Оксана вийшла з будинку і підійшла до хвіртки.

− Там чудовий зв'язок, не треба так кричати, − мовила вона, потираючи вухо.

− Вибач, − винувато мовив Андрій.

− Та, пусте, − сказала дівчина, відчиняючи хвіртку. − Пароль скажеш?

− Слава Україні? − запитав хлопець.

− Взагалі-то, сьогоднішній − "паляниця". Але Ігор про тебе розповідав, тому проходь.

− Та ж звідки мені знати ваші паролі? − знизав плечима Андрій, зайшовши на подвір'я.

− Ну, ми їх пишемо у вайбер-групі плетунів. Чи тебе до неї ще не додали?

− Є така група?

− Так. Для тих, хто регулярно ходить на плетіння. Ти ж ходитимеш?

− Я... Так, − мовив Андрій, хоча для себе ще не вирішив, чи приходитиме сюди ще, адже його мета була − лише познайомитися з Оксаною, а не вступати в ряди волонтерів.

Цього разу в залі було значно менше людей і вони всі працювали на одній стороні. Андрій привітався, але не побачив ні Ігоря, ні пані Тетяни, а інших він не запам'ятав. Хлопець підійшов до коробок, витягнув собі жмут стрічок і пішов до сітки, де стояла Оксана.

− Можна біля тебе плести?

− Будь ласка, − знизала плечима вона.

Андрій став енергійно заплітати змійку за змійкою, аби справити враження на супутницю. Хвилин за десять він уже мав чим похвалитися:

− Оксано, як тобі?

− Все добре, але ж чому в тебе все чорне? Кольори треба чергувати.

− Е-м... Мені цього не казали.

− Дивися, як у мене: коричневий, оливковий, сірий, потім чорний і знову. Коли змінювати кольори, то й отримуємо камуфляж.

− У тебе і справді виходить дуже камуфляжно!

− Отож! Вчися, і з тебе будуть люди.

Андрій пішов до коробок і набрав різнокольорових стрічок. Після чого ретельно їх чергував. Коли кілька рядків нових змійок оселилися на сітці, він мугикнув Оксані. Та подивилася, і схвально кивнула головою. Хлопець знову піднявся у своїх очах. Тепер він плете не лише правильні змійки, але й гарно поєднує кольори.

− Оксано, а чому з того боку ніхто не плете?

− Там сітка вже закінчилася, треба її перекинути, але в нас зараз високих немає. Чекаємо, поки Ігор підійде.

− Так я ж високий.

− Ти справді хочеш у це вплутатися?

− У що саме? − не зрозумів Андрій.

Через п'ять хвилин він стояв під рамкою, з обох боків вкритий заплетеною сіткою. Оксана сказала йому відчіпляти комірки від цвяхів на верхній дошці й перекидати сплетену сітку на себе. От тільки не попередила, що з під цих стрічок летить стільки пилу! Поки Андрій пройшовся через усі чотири секції, встиг разів десять чхнути і мало не подер рукав куртки, зачепившись за якийсь цвях.

Коли виліз назовні з розкуйовдженим від сітки волоссям і запилюженою курткою, Оксана пирснула зі сміху:

− Вітаю, ти пройшов ініціацію сіткозніманням!

− Дуже смішно, − буркнув Андрій. − Де тут туалет? − запитав він, аби піти помити від пилу руки.

− А туалет надворі − це ж райсарай.

Надворі Андрій знайшов невеличкий цегляний будиночок з двома дверима. А за дверима − просто дірка у підлозі. І сморід...

− Я хотів руки помити, − сказав він Оксані, коли повернувся.

− Вологі серветки на підвіконні, − повідомила вона. − А туалет зацінив? Це тобі не сільська дерев'яна будка. Тут − цегла і бетон. Стоятиме вічно.

− Смердітиме вічно, − промимрив Андрій, витираючи руки. − Я просто в шоці. Центр міста − і такі умови.

− Так історично склалося. Тут же були стайні. Тоді смерділо ще більше.

− Дякую, втішила!

− Ти таки кумедний, − засміялася Оксана. − Ходімо, допоможеш мені сітку натягувати.

Натягування сітки виявилося більш чистою справою. Коли перекинули заплетену частину на той бік, на рамках знову звисала неторкана сітка. Оксана показала, як її треба по краях нанизувати на прибиті по периметру цвяхи. Спершу на бічній дошці, далі по низу до іншого краю, і потім останній бік.

− Бачиш, бринить, як струна, − провела вона рукою по готовій до заплітання частині.

− Надто вже багато струн. Це вже якийсь струнний орган виходить, − мовив Андрій.

− Ха-ха! Ти, я бачу, знавець музики. Граєш на чомусь?

− Ні. А ти?

− Я − на гітарі!

− Вау! Хотілося би почути. Я думаю, що в тебе гарно виходить.

− Дяка! Я теж думаю, що гарно. Але той нахаба Кирило, каже що ні.

− Який ще Кирило?

− Мій чоловік.

Андрій схопився за рамку, аби не впасти. В Оксани є чоловік? Але ж вона така молода. Як же він не подумав спитати раніше. Оце невдача...

Решта часу минула, як в тумані. Він просто плів сітку, і нічого не казав, а тільки слухав. А Оксана ніби не помічала його журби − плела поруч і розповідала про них з Кирилом, що в них є нова квартира в Бучі, і що гітара лишилася там. Але вони неодмінно повернуться, і він ще почує, як вона грає. Тільки біда, що Бучу вже окупувала росіяни. І тому вони з Кирилом допомагають нашим бійцям, як можуть, аби наші швидше вибили загарбників. От Кирило переслав 100.000 гривень на допомогу армії, а вчора вони закуповували ліки для фронту, тому її й не було. А в товаристві плетунів вона майже заступник керівника Станіслава − відчиняє і зачиняє хвіртку, веде облік учасників та сплетених метрів, організовує плетунів і тих, що ріжуть матерію, а ще за громадські гроші закуповує напої та печиво. Коли ж її немає, то ці обов'язки виконує Ігор − вони як дві руки Станіслава. Бо в керівника дуже багато справ − він же й сітки замовляє, і узгоджує куди і скільки їх відправляти, координує нашу роботу з іншими центрами плетіння, яких по місту чимало. Тому він не може бути постійно тут. Зате є вона або Ігор.

Андрій тільки щось угукав у відповідь, а коли доплів свою частину до низу, то сказав, що йому вже час іти.

− Може хоч кави з печивом? − запропонувала Оксана.

− Та щось не маю апетиту, − відмовився Андрій.

* * *

Апетит зник надовго. Кілька днів хлопець їв через силу, не в змозі змиритися з тим, що така приваблива дівчина, як Оксана, вже зайнята. Здавалося, все життя він шукав саме її, а коли знайшов, то запізнився.

Від безнадії йому стало байдуже до всього: до новин, до прогулянок, і до плетіння. Він не пішов на сітки наступного дня. І через день теж пропустив. Потім був дзвінок з номера Оксани. Він не наважився брати слухавку. Нащо себе зайвий раз травмувати?

Андрій так змарнів, що це помітили батьки. Тато наполягав, щоби він знайшов собі роботу з оплатою. Але це нереально було зробити в місті, де через військовий стан мало що працювало, зате було багато біженців зі сходу України, які би теж раді були знайти роботу. Натомість мама якось підсунула посилання на волонтерські заходи у дитячій бібліотеці.

Більше для мами, ніж для себе, Андрій сходив на одну таку лекцію про те, як боротися з відчуттям паніки у військових реаліях. Пів лекції пройшло добре, а потім завили сирени і другу половину заходу лектор виступав у бункері. Зате без паніки.

Лекція лишила Андрія байдужим, зате він побачив оголошення про гурток самооборони, який веде один з волонтерів. Це хлопця зацікавило більше, бо він давно вже хотів когось полупцювати, хоч би й боксерську грушу. Кажуть, це допомагає, якщо на душі коти шкребуть.

Заняття самооборони виявилися регулярними − тричі на тиждень. І Андрій реально відчув, що фізична активність допомагає долати його депресію. Вже після другого разу йому відкрилося, що життя таки має сенс, а після п'ятого, як вдалося успішно повторити удари за тренером, він згадав, що таке щастя.

Андрій знову почав цікавитися іншими. Серед відвідувачів переважала молодь − як і він. Дівчат навіть більше, хоча жодна йому не впала в око. А одну з них він упізнав − це Ірина з сусіднього двору, на три роки молодша за нього. Теж приваблива особа, але, от лихо, і вона заміжня! На щастя, він не встиг закохатися у неї, тому ця новина не розбила йому серце. Він продовжував ходити на боротьбу, займався у парі з різними новачками, і з Іриною також. І він зрозумів, що дружні стосунки − це теж непогано.

Тож, чи варто було так радикально зникнути з життя Оксани?

* * *

Андрій розглядав, що у нього в пакеті, коли до хвіртки підійшла Оксана.

− Ти ба, хто з'явився!

− Пробач, що я так пішов. От, вирішив знову сітки плести.

− Пароль?

− "Байрактар"!

− О, ти таки не вийшов з вайбер-групи плетунів, − ледь посміхнулася дівчина.

− Звісно, ні. Я бачив, Станіслав виклав фото наших сіток у бійців на передовій, і подумав, що не можу стояти осторонь.

− Як не можеш стояти, то заходь, − мовила Оксана, відчиняючи хвіртку.

Вони мовчки пройшли до будинку, а коли опинилися всередині, Андрій запитав:

− Куди мені цей пакет поставити?

− Куди хочеш. Це ж твої речі.

− Та ні, це я матерію приніс на стрічки.

− Справді? − здивувалася Оксана.

− Ага, − сказав Андрій, простягаючи пакет. − Сказав удома, що треба якісь старі речі. Тато спершу опирався. Мовляв, у господарстві все знадобиться. Але мама заявила, що ми скоро потонемо у тому всьому непотребі, тому залюбки віддала якісь старі штани і кофти.

− Молодець, твоя мама, − запевнила Оксана, викладаючи одяг на край сцени.

− А де ти сьогодні плетеш? − поцікавився Андрій

− Я сьогодні р-ріжу! − сказала та, і з натиском провела ножем по штанині на дошці.

− А, ну добре, я поплету сам, − здригнувся з неочікуваного випаду Оксани Андрій.

Але самота цього дня не судилася хлопцю. Спершу його запопали пані Тетяна з "подружками", бо їм бракувало високого хлопця, аби заплести верхи. А коли він зробив кілька рядів, підійшла Оксана.

− Як тобі мої "змійки"? − поцікавився Андрій.

− Це взагалі ні в тин, ні в ворота! − вигукнула вона так, аж бабусі попідскакували.

− Але що не так? Вони ж рівненькі й правильні... − пробубнів хлопець.

− Ти ж казав, що читаєш вайбер. Станіслав виклав фото, що ми тепер плетемо інший візерунок. Ні, ну ви гляньте, що він наплів! − обернулася Оксана до жіночок.

− А й справді, − похитала головою пані Тетяна. − Андрію, ми тепер плетемо не так. Забудьте про "змійок", у нас тепер творчий хаос.

− Та без проблем, − запевнив Андрій. − Кажіть, яка формула, і я плестиму по-новому.

− А немає тепер формули. Йдеш по лініях у довільних напрямках. Головне, частіше повертай, не роби дірок і накладів, і щоби не було часто повторюваних фрагментів. Усе − як у дикій природі.

Андрій подивився, як плетуть бабусі, і тільки тепер помітив, що й справді немає вже тих струнких шеренг змійок. Взагалі немає рядів. Як придивитися здаля − то сітка − суцільний набір плям довільної форми. Вже менше стало чорних, зате більше зелених і оливкових − під колір зелені, якої так багато у квітні.

Поки хлопець стояв і чухав потилицю, повернулася Оксана з оберемком стрічок.

− Гаразд, ось дивися, як тепер це робиться, − мовила вона і почала заплітати зелену стрічку.

Андрій намагався вивести якусь формулу, але напрямки ліній виходили за будь-яке правило: дві клітинки ліворуч, потім одна вниз, далі одна вправо і дві вниз, далі одна знову ліворуч, одна вгору, ще одна ліворуч, одна вниз, дві ліворуч...

− Ну як, допетрав... село? − спитала Оксана.

− Ох, та наче щось таке є... − запевнив Андрій.

− Гаразд, починай, а я підказуватиму, якщо повернеш не туди.

Хлопець почав плести, а дівчина стояла поруч. Спершу Оксана часто його поправляла, але чим далі, тим все рідше лунали її зауваження. Десь після шостої плями вона взагалі не сказала ні слова.

− Подобається?

− Я вражена, як швидко ти хапаєш суть, − запевнила Оксана.

− Та ж нічого особливого. У них виходить ще краще, − показав Андрій на бабусь.

− Так то ж жінки. Ти помітив, що чоловіків тут мало? Коли плели змійкою, то в них ще виходило. А як перейшли на цей хаос, то майже всі відсіялися. Чоловічий мозок не здатен плести адекватні візерунки, коли немає чіткої формули.

− Ну, кожному своє. Щось краще виходить у жінок, а щось у чоловіків.

− У чоловіків... − пирхнула Оксана. − От, скажи, чому ти повернувся?

− Я... е-м... − Андрій намагався вибрати, що краще сказати, і видав: − Хотів бути чимось корисним.

− Справді? − аж ніби наскрізь прошила його поглядом Оксана.

− Т-так, − кивнув хлопець. − Плести сітки − це важлива справа для нашої перемоги.

− Добре, якщо ти й справді так думаєш. Бо мій Кирило...

− З ним усе гаразд?

− Навіть більше, ніж гаразд. Він працює програмістом на одну західну фірму. Непогано заробляє. Це за його гроші купили квартиру в Бучі. А коли почалося вторгнення, його фірма профінансувала виїзд на захід, але кордон виявився закритим для чоловіків, тому замість Європи ми поїхали в Олександрію, де його батьки мають квартиру. У цей час предки саме відпочивали в Польщі. То він наполіг, щоби вони не поверталися, поки в Україні небезпечно. Пересилає їм гроші, а ми тим часом живемо в їхньому помешканні. Він працює онлайн, тому для нього нічого не змінилося...

− Чому ж сумуєш?

− Сумую, бо для нього війна ніби закінчилася. Спершу Кирило загорівся підтримкою армії. Ну, я розповідала. Але як пройшов місяць, йому просто набридло. Коли звільнили Бучу, то він і взагалі сказав, що це вже не наша справа. От розмінують місто, і ми повернемося додому. А з росіянами хай східняки розбираються.

− Ну, його можна зрозуміти... − почав Андрій.

− Ти з ним заодно? − здивувалася Оксана. − Теж думаєш, що як москалі на півночі відступили, то вже ми перемогли? Може й сітки вже не плести?

− Ні, я не про те. Просто я в Олександрії вже місяць сиджу, і за цей час не було жодного обстрілу. Тільки сирени завивають, але до них вже всі звикли, то ніхто й не ходить у сховище. Тому Кирило й подумав, що війни вже немає.

− Ти не ходиш у сховище?

Замість відповіді хором завили сигнали на смартфонах у залі. А за кілька секунд залунав гучний сигнал з будівлі головпоштамту, що знаходився поруч з райсараєм.

* * *

Андрій насилу стягнув з голови протигаз. Цупка гума неприємно скубала волосся, а крізь малі каламутні скельця було важко бачити.

− Ось, маєш геройське фото, − мовила Оксана, простягаючи йому смартфон, на екрані якого хлопець побачив постать у своїй куртці та протигазі.

− Хм, але тут не видно, що це я, − сказав той, повертаючи смартфон.

− Дякуй, що хоч щось видно. Ці лампочки на стелі дивом працюють, хоча їм уже років за п'ятдесят.

− Та тут усе − суцільний музей, − додав Андрій, кладучи протигаз на полицю до інших. −  А ще тут холод собачий − я наче повернувся в лютий. Нащо взагалі сюди бігати під час тривоги?

− Бо це справжній бункер! Його зробили ще під час холодної війни, тому тут все розраховано. Бачиш, ці полиці, як у пасажирському потязі? То для людей та валіз. За тими дверима − санвузол, а там − медпункт, є коробочки з медикаментами, щоправда, такими ж давніми. У цій бочці − двісті літрів води, а на цих плакатах вздовж стіни зображено, які бувають авіаудари, і як захиститися від вибухів. Андрію, ти помітив, що тут навіть мобілка не ловить? Це тому, що стіни зроблені так, аби захистити від радіації, навіть якщо на місто впаде атомна бомба.

− Та припини, Оксано. Серйозно, хто стане скидати атомну бомбу в ХХІ столітті?

− Та ж москалі! Ти що, новин не дивишся?

− Дивлюся. Але росіяни, здається, казали, що то на них хочуть скинути бомбу, а не вони.

− Ти як учора на світ народився! − вигукнула Оксана. − Та ж у них навіть приказка є: "хто як обзивається, той так сам називається". Якщо вони кажуть, що на них готують ядерний удар, значить вони самі збираються вдарити. От узимку вони почали масово повідомляти в новинах, що Україна хоче на них напасти. Результат − напали самі.

− Нехай так, але якщо вони збираються приєднати Україну до Росії, нащо їм її перетворювати на радіоактивне попелище? Де логіка?

− Ти досі віриш, що ним керує логіка? Після Чорнобаївки і Чорнобиля? Їхні втрати у людях і техніці не обходять путіна. Бо "баби ще понароджують", а озброєння в росії ще від совєтів лишилося тьма − стріляй, не хочу. Тому й гатять щоденно. І до нас в Олександрію може прилетіти в будь-який момент.

− Та не прилетить, − запевнив Андрій. − Тут же ніяких стратегічних об'єктів. Місцеві про це знають, тому й не спускаються у цей холодильник − плетуть собі далі. Навіть пані Тетяна.

− Просто вони не були під обстрілами, тільки в новинах бачили. От ти чув, як здригається будинок, коли в сусідньому кварталі розривається ракета? А бачив руїни багатоповерхівки, в яку ще кілька тижнів тому ходив у гості до друзів?

− Ні, я виїхав першого дня, коли тільки почалися обстріли. Здаля щось гриміло.

− А ми з Кирилом чули не здаля. Таке нелегко забути. Тому, як тільки виє сирена, ми хапаємо тривожну валізку, і біжимо у сховок. Бо через хвилину може бути пізно. Навіть в Олександрії.

Андрій не знайшов, як заперечити. Досі він вважав, що бойові дії тривають лише у прикордонних областях, а ракети прилітають тільки у міста з військовими об'єктами. А ще вірив, що відступ росіян з півночі − це початок кінця війни. Проте слова Оксани змусили його замислитися над тим, що московська агресія триватиме ще не місяць, а може й не рік. Тому він просто не може стояти осторонь. І плетіння сіток − це не просто привід познайомитися з Оксаною ближче. Це й справді важлива річ, яку треба робити далі.

* * *

Минуло ще два тижні. Андрій щодня ходив на плетіння сіток, і так удосконалив свою майстерність, що вже плів на рівні з Оксаною. Нарешті познайомився зі Станіславом. Той саме привіз фарбовані у зелене простирадла, і вони удвох їх розвішували на гілках дерев та мотузках, аби вогка тканина досихала. Потім цей матеріал різали на смужки, і, нарешті, на їхні сітки прийшла справжня весна − зникли чорні та сірі тони, натомість усе зазеленіло.

Але найбільший прорив у якості стався, коли на зібрані гроші придбали кілька гігантських рулонів флізеліну оливкового, зеленого та коричневого кольорів. Різати його на смужки було суцільне задоволення. Та і заплітати також − ніяких тобі ниток чи пилу. А найбільша перевага − заплетена флізеліном сітка була така легка, що її завиграшки підіймала одна бабуся. Часи, коли сітку заледве тягнули троє чоловіків, відійшли у минуле.

Щоправда, насунулася нова халепа − городи. З початком російської агресії багато-хто втратив роботу, або став отримувати меншу зарплату, тож проблема їжі поставала все гостріше. Для місцевих її згладжувала власна городина, тому в середині квітня Андрій помітив, що на плетіння людей стало ходити значно менше. Він намагався працювати ще швидше, але коли приходять всього п'ятеро, виготовлення сітки однаково стає довшим.

− Хотів би я бути восьминогом, − зізнався він Оксані. − Точніше, восьмируком.

− Знаєш, ти мені з двома руками подобаєшся більше, − посміхнулася та. − Але якщо ти приведеш друга, це буде те, що треба.

Андрію сподобався цей маркетинговий трюк. Як він і сам не здогадався раніше? Коли тільки починав ходити на плетіння, він пропонував батькам, але вони відмовилися. Тато сказав, що й без того має купу справ, а мама застерігала, що це небезпечна робота. Раптом росіяни дійдуть до Олександрії і хтось із сусідів донесе, що ти ходив на плетіння для української армії − буде непереливки. Для Андрія це було прикре відкриття. Патріоти на словах і постах у фейсбуці, його батьки в реальності виявилися мало не ватниками.

Хлопець намагався загітувати ще когось у дворі, а також на секції самооборони, куди продовжував ходити. У кращому випадку люди хвалили його за те, що він плете сітки для армії, але самі не поспішали приєднуватися. Єдиний успіх − Ірина, яка спершу прийшла сама, потім привела чоловіка, а далі ще й сестру.

Набагато більшого змогла досягти Оксана. Якось після самооборони Андрій прийшов на плетіння і не повірив своїм очам. Замість жменьки бабусь біля сіток працювало півтора десятка підлітків.

− Це все Марина, − пояснила Оксана, посміхнувшись із розгубленості Андрія. − Коли я її загітувала прийти на плетіння сіток, думала, що додала одну людину. А вона виявилася вчителькою, тому привела чималу частину свого класу. У них однаково уроки зараз скорочені, тому вже в обідню перерву вони проходять у нас весняну практику.

Здавалося, справа з плетінням йде на покращення. Андрій все частіше помічав нові обличчя, також залишалося з півдесятка тих, хто ходив від початку весни. Але одного разу сталося таке, що остаточно розвіяло сумніви у правильності справи.

Того ранку Андрій прийшов найпершим. Власне, найпершим серед інших, окрім Оксани. Відтоді, як в Ігоря відновилося навчання в університеті, він перестав ходити на сітки, тому незмінним хранителем ключа стала Оксана, яка приходила найперша, і потім впускала всіх інших.

Зазвичай, коли дівчина помічала його біля воріт, то посміхалася йому. Йдучи до будинку вони перекидалися кількома словами, а потім ще продовжували бесіди в самому залі. Цього ранку вона обмежилася тихим "привіт", і взагалі якось відверталася. Андрій спершу подумав, що може вчора чимось її образив. Але як зайшли до зали, в закутку сцени помітив розстелений спальник.

− Ти що, тут ночувала?

− Та, запрацювалася вчора, а потім почалася комендантська година і я не встигла...

− Зачекай, ми ж вчора одночасно пішли ввечері, − згадав Андрій, придивився до Оксани і тільки зараз помітив, які в неї червоні очі.

− Та, забудь... Треба ще встигнути сітку перетягнути, бо сьогодні мають відвезти на фронт, − сказала вона відвертаючись.

− Ні-ні! Я бачу, в тебе щось сталося. Ти казала Килиру?

− Кирило... − промовила Оксана і затнулася.

− Що з ним? − стривожився Андрій.

− З ним... усе гаразд, − вимовила через силу дівчина. − Просто ми розійшлися.

− Розлучилися?

− Та ні, ми ж лише збиралися одружитися влітку. Але його дістало, що я цілим днями пропадаю тут і "дурнею" займаюся.

− Це він так сказав?

− Так, сказав. Аби я вибирала: чи він, чи ці сітки. І я спершу була на емоціях, зібрала свої речі й прийшла сюди. Але тепер думаю: що на мене найшло? Може оце все і справді якась дурня? − сказала Оксана, зробивши рукою коло в повітрі.

− Не кажи так! Кожна наша сітка − це крок до перемоги. Це врятоване життя нашого воїна. Хтось же має це робити. Якщо не ми, то хто?

− Андрію, ти просто хочеш мене втішити, − сумно посміхнулася дівчина. − Подивися навколо: в Олександрії живуть десятки тисяч людей, а скільки відгукнулося на заклик плести сітки? Кілька десятків. Може це з нами щось не так? Ми якісь ненормальні?

− Так, ми ненормальні, але в позитивному сенсі. Оксано, ти одна вартуєш цілої сотні. Ти надихаєш людей на подвиги. Навіть якщо це просто плетіння сіток. До зустрічі з тобою я був звичайним ватником. Я би нізащо не прийшов плести маскувальні сітки. Навіть якби платили, я би ще подумав, чи вплутуватися у це. Але ти мене змінила. Ти запалила у моїх грудях вогонь. І я не вибачу собі, якщо твій вогонь згасне.

Оксана подивилася на Андрія так, як ніколи досі, й ніжно обійняла. Хлопцю здалося, що його серце калатає, наче птах, що прагне вирватися з клітки на волю. І він відчув, як його всього накриває хвилею теплоти від усвідомлення, що він, нарешті, знайшов рідну душу.

* * *

Андрій забрав Оксану до себе. Батьки спершу були вражені рішучістю сина, але не стали заперечувати, коли він розповів, що вони разом плетуть сітки і що їй немає де жити. І хоча тато з мамою так і не стали ходити на плетіння, вони всіляко підтримували їх удома.

А за кілька днів був вечір 15 квітня 2022 року.

Андрій саме сидів у кімнаті, показував Оксані свій дитячий фотоальбом, коли за вікном почувся свист, наче від пляшки з газованою водою, яку почали відкривати. Через кілька секунд прогримів далекий вибух.

− Це що? − не зрозумів Андрій.

− Дивно, тривоги нема, − відповіла Оксана, подивившись на телефоні.

Андрій і собі почав перевіряти інформацію про повітряні тривоги, але застосунок переконував, що область у безпеці.

І тут завили сирени.

Андрій кинувся в кімнату до батьків, гукнув:

− Почалося! Мерщій у сховище!

− Що почалося? − не зрозумів батько, який саме вдягав піжаму.

− Почався обстріл! − підтвердила Оксана, яка з тривожним рюкзачком також вибігла з кімнати. − Треба поспішати у сховище, ми вже чули перший вибух.

− Та, тобі здалося, − махнув рукою батько. − Я нікуди не піду. Я вже спати зібрався, − мовив він, вмощуючись на ліжку.

− Мамо, ходімо, − не здавався хлопець.

− Я тут посиджу, в коридорі. Правило двох стін, − сумно посміхнулася вона, сідаючи на стілець під стіною.

Оксана з Андрієм перезирнулися. Як переконати батьків? Що робити, час спливає!

− Ми вже не молоді, аби серед ночі по сходах бігати. Але ви йдіть, посидите там і за нас, − резюмував батько, закутуючись у ковдру.

Вони спустилися удвох.

У сховищі було всього троє сусідів. Андрій згадував перші дні, коли місць на всіх не вистачало і доводилося стояти, а зараз лави світилися порожнечею. Він розумів, що біда не в його батьках. Більшість людей за півтора місяці вже звикли до марноти повітряних тривог і просто не сприймають небезпеки. Усі думали, що небезпека омине "нецікаву" москалям Олександрію, але сьогодні ввечері їхні ракетні мацаки долізли і до міста. Зараз обстріли накриють сонні квартали, люди схаменуться, але буде запізно...

На щастя, тривога минула без єдиного вибуху. Як і ніч. А зранку Олександрію облетіла новина: вечірня ракета вдарила по військовому аеродрому за містом. Загинули військовики, які несли там службу. Вони так і не дізналися про повітряну тривогу, яку оголосили через 4 хвилини після удару...

Цієї ночі в Андрієвому серці защеміло. Ні, він не знав загиблих вояків. До вчорашнього дня хлопець не вірив, що в Олександрію прийде війна. Але це сталося. І що заважає агресорам повторити криваве шоу знову? Та найгірше, що він нічим не здатен зарадити. Навіть батьків не зміг умовити перебратися у сховок. А якби ракета впала на їхню багатоповерхівку?

Зранку на плетіння Оксана пішла сама. Андрій прийняв остаточне рішення:

− Годі мені ховатися − йду до військкомату.

Оксана дивилася на нього і не йняла віри. Вона тільки починала пізнавати Андрія, але не очікувала від нього такої рішучості. Це вже був не той невпевнений підлабузник, що півтора місяці тому витріщався, як вона бореться з дверима. Про всяк випадок перепитала:

− Андрію, ти впевнений? Ти ж і сітки гарно плетеш − це теж неабияка допомога нашим хлопцям.

− Оксано, а хіба я не хлопець? Я відчуваю, що більше потрібен там, аніж тут. Хочу тільки одне в тебе попросити.

− Так, любий.

− Заплети мені долю...

27-30 травня 2022 року,

Суми