Зміст
  • Рідня
  • Рідня

    - Чи міг ти подумати, Миколо, що ми знову в окопі сидітимемо?

    Сивий чоловік, якому адресувалося запитання, зітхнув, несвідомо підкрутивши довгого вуса. Його сусід зняв мазепинку, пригладив долонею чорне густе волосся, що аж засяяло у променях. Сонце пекло нестямно. Над двома липами, що цвіли неподалік, роїлися бджоли. Гули заспокійливо, мирно. І незрозуміло, що тут було неправильно – чи липа у квітах, оточена воронками і шматками снарядів, чи вибухи, які заглушували невтомну бджолину пісню.

    - Ні, Степане, не думалося, що повториться колись. Але не те найстрашніше, що ми знову на передовій. Страшно, що поруч – внуки-правнуки.

    - Знаєш, я вперше за останні 40 років радію, що в мене їх немає, - гірко посміхнувся чорнявий.

    Молодий чоловік, що спав поруч на купі трави, стягнутої в окоп, нахмурився, ніби відчувши на собі два погляди.

    - Ех, згадую, як я спав тоді, – прошепотів вусатий за кілька мовчазних хвилин. – Віриш, після повернення додому ні разу такого міцного сну не було, як у короткі відпочинки на передовій. Дивно так: вдома тихо, ліжко м’яке, пахне м’ята за вікном. Та вночі сахаюся раз по раз. А в окопі брудно, сиро, бахкає над головою – нічого не заважало.

    - Війна взагалі нелогічна річ. Кажуть, після неї неможливо повернутися до звичайного життя. Але ж добре, коли маєш шанс спробувати, чи не так? – сумно посміхнувся Степан. Кивнув, відчувши на плечі потиск теплої долоні. Піднявся.

    - Добре, Миколо, посидь, а я в розвідку зганяю. Давно не прилітало від тих песиголовців, чи не задумали чого.

    - Йди, друже, а я тут Сергійка постережу.

    Густою прозорою смолою розливався навколо солодкий запах липи. В’яз у спеці, стишував плин і геть зникав по той бік окопу. Микола згадував стару липу біля сусідського дому. Їй, певно, років 300 було, бо ще дід розказував, як вони з друзями в юності під нею від дощу ховалися. А Микола теж з хлопцями ховався, за товстим стовбуром легко втрьох-вчотирьох поміститися, а потім перебіжками до сусідської черешні, що гіллям аж у хату стукала. Часто ті перебіжки і неприроднє шарудіння гілок в тиху погоду засікав дід Герасим і вискакував на поріг зі старою рушницею. Вона не заряджалася ще з часів першої світової, коли дідо повернувся додому, але ж шибеники малі про це не знали і як тільки бачили довгу дідову бороду в дверях, кидалися врозтіч переляканими горобцями. Не одні штани порвалися на тому паркані і далеко не пара колін обдерлася.

    - Герасиме, ти знову дітей лякаєш? - виглядав з хати дід Миколи, Іван Федорович, на дитячий вереск.

    - Щоб подумали, як лазити по чужих дворах, вар’яти!!

    - Та то ж діти, хай би поласували ягодою, хіба ти її сам з’їси.

    - То ж хай би підійшли попросили, чи ж я б не дав? А то красти лізуть, гілки ламають, у паркані он вже дві штахетки хитаються.

    Микола зазвичай до цього часу вже поправляв одяг і, ніби нічого не трапилося, підходив до діда.

    - Доброго дня, діду Герасиме.

    - О, доброго дня, Миколко. В гості прибіг?

    - Ага, у діда добре. – посміхався русяво хлопчина.

    - А ходи, я тобі ягід нарву! Дивись, яка черешня вродила цього року!

    - А ви з рушниці не пальнете?

    - Ти що? То тільки навісних отих лякати, а тобі завжди раді!

    - Ех, а шкода. Я б і сам хотів спробувати пальнути.

    - Ну що тут, Миколо? – тихе мереживо спогадів обірвалося, сполохане чорноволосим чоловіком, що застрибнув в окоп.

    - Та без змін, Степане. А ти що видивився? Не подавили там ще один одного, за пральні машини б’ючись?

    - Хотілося б, але ні. Міняють позиції, то наші хлопці вже працюють. Матвій Котюшко там їм поправив дещо в пускових установках, доведеться ремонтом зайнятися, тож затримаються.

    - О, той впертюх теж тут?

    - Тут всі, Миколо, тут всі.

    - Старі пердуни постягувалися, гарненька армія.

    - І чого смієшся? Я от на тебе дивлюся і розумію, що з віком українці менше українцями не стають. Ні завзяття не меншає, ні волелюбності!

    - Чиста правда, того ж і сміюся. Знали б ті вовкулаки, яке їх тут військо чекає, вовік би не пішли до нас з рушницями.

    Поруч розірвався снаряд. Земля здригнулася під ногами, біля чоловіків посипалися дрібні грудочки. Солдати, які до того тихо сиділи в сусідньому окопі, хто дрімаючи, хто з телефоном, стривожено попідіймали голови.

    - Нічого, нічого, соколики,- прошепотів Степан, - ще якусь годинку можна не боятися. Доки вони зрозуміють, чому снаряди летять не туди, сидимо спокійно.

    - А тоді що, друже?

    - А тоді, Миколо, прибудуть наші системи і можна буде відправити їм відповідь. І я попіклуюся, щоб вони отримали все прямо в руки, – зітхнув Степан, згадуючи 20-річних хлопців, яких бачив на ворожих позиціях.

    Спека зморювала. Ніби чари злої відьми, що забирали сили і бажання рухатися. Жодного вітерцю, жодної хмарини. Поле, ген до виднокраю, де не де прорізалося невеликими гайочками. Гуділи бджоли. Пахла липа. Ще зранку чути було у повітрі тонкий запах страху, але зараз його не було. Чи то постріли дійсно віддалилися, чи то розморило так, що навіть боятися стало лінь.

    - Чогось твого діда Герасима згадував – тихо, ніби сам до себе, промовив Микола, крутячи травинку між пальцями.

    - Хах, не той випадок, часом, коли він дізнався, що ти разом з усіма черешні у нього крав? – посміхнувся Степан.

    - Ой, ні, про той випадок згадувати не хочеться. – закотив очі сивочолий.

    - Еге, якби не я, добре тобі перепало б! Ніколи не бачив діда такого злющого!

    - Та прямо таки перепало б! Рушниця ж не заряджена була.

    - То що не заряджена, то так. Але ж ніхто не забороняв використовувати її як дрин.

    - Це точно, – посміхнувся Микола.

    - Добре, що вони тоді теж поруч з нами воювали, еге ж?

    - Добре, Степанку, добре. Шкода, що тебе не вберегли.

    - Зрештою, не їм же вирішувати, друже. Вони робили все, що могли.

    - Як і ми зараз.

    Тиша. Її не існує на війні. Якщо не порушується вона пострілами та вибухами передової, розбивається на крихти прокльонами і риданнями тих, хто в тилу. А коли і ридання стихають, ледь-чутні слова молитви бентежать тишу, мов легенькі подиху вітру дзеркальну поверхню озера.

    Не існує тиші навколо, доки іде війна. Але натомість тиша проникає всередину. І якщо змусити замовкнути внутрішні ридання, відігнати страх і лють за огорожу рішучості - тоді можна почути, як вона осідає на обвуглене від болю серце. Ніби дорожній пил на зчорнілі обрубки зруйнованого вибухом будинку. Можна слухати тишу всередині і зовсім не чути вибухів навколо.

    Бджоли гудуть. Пахне липа. Сонце обціловує плечі солдат, що поглиблюють окоп. Плечі, які ось тут, у родючих степах Донеччини, тримають на собі майбутнє.

    - Оо, Миколо, це що, Оксана чи сонце напекло?

    - От вперта баба! Таки Оксана. Скільки разів уже сварився з нею, а хоч би хни, своє робить. Оксано, чи ти…

    - Тихо-тихо, серденько, не закипай, побережи здоров’я, не молодий вже, – ледь посміхнулася жінка, притримуючи спідницю, заглянула в окоп.

    - А вирядилася ж, Оксано. На весілля прийшла чи що? – вже не так роздратовано буркнув Микола, обіймаючи дружину очима. Подав їй руку, іншою притримав за пишний стан.

    Біла намітка поверх шовкового вишитого очіпка дійсно виглядала святково. Широкі рукава вишитої сорочки, по яких розпускалися сині квітки хрестиків, ніби крила казкового птаха напиналися від подихів вітру. Але не було у тій святковості ні пафосу, ні надмірності, ані недоречності. Затишком огорнуло чоловіків. Якась тиха могутня сила спала на тих квітах, вкрита білим полотном. Спала до часу на рукавах та плахтах жінок і прокидалася невидимо в часи небезпек – оберегти!

    - Я хотіла Сергійка побачити. Спить, рідний. Ой, бідна дитина!

    - Тільки не починай тут причитання свої, Оксано! Сиділа б молилася, то правнуку кращий оберіг.

    - Так я й молилася! Але ж знаю вас, такі базікала, як всядетесь разом, то нічого навколо не бачите і не чуєте. А тут зараз вся увага потрібна.

    - Так, жінко! Не вчи нас воювати! – знову розгнівався Микола.

    - Та все-все, пішла я. Поправлю ось йому кучері, хай не лоскочуть, – і вона лагідно, ледь чутним дотиком, прибрала з чола сплячого юнака волосся. – Спи, любий наш, спи. Ми тут. Доки згадуєш своїх рідних, доки ми тут, охороняємо твій сон.

    - Хлопці, біда, – до окопу підбіг ще один сивий чоловік. – Будіть всіх, вони зараз сюди лупитимуть. Треба відійти до південних позицій.

    Сергій відкрив очі. Сонце палило нещадно. Поруч не було більше нікого, хоча хлопець точно відчув, що хтось будив його. Підвівся, покрутив занімілим плечем. Зігнувшись, перебіг до сусіднього окопу, де відпочивали побратими.

    - Ну що тут, хлопці?

    - Та поки все спокійно.

    Сергій і сам бачив, що спокійно. Але на душі чомусь тривожно, хочеться тікати звідси. Таке відчуття вже було в нього не раз і потім завжди щось траплялося. Пішов до сержанта.

    - Вепре, що там?

    - Та спокійно все. – глянув уважно. – А в тебе що, знову інтуіція?

    - Знову. Насувається щось. Хочеться звідси звалити.

    - Що там, у Ванги знову видіння? – підійшли двоє солдат з лопатами.

    - Тобі аби поскалитися, В’юн.

    - Ага, я скалився, доки не припекло, коли він останнього разу видіння мав. – Солдат показав понівечену спину з рубцями від нещодавніх опіків. – Добре, що послухав таки, бо не стояв би зараз з вами.

    - По-перше, не видіння – а просто відчуття. По-друге, ти так і не послухав, тож якби тебе Вепр за шкірки не тягнув, то дійсно ти б з нами зараз не розмовляв.

    - Ну, знаєш, відчуття – це коли щось погане може трапитися, а може не трапитися. А після твоїх «відчуттів» якась срака обов’язково трапляється, – округлив очі хлопець, що прийшов разом з В’юном, піднімаючи лопату з землі. – Тому пропоную вшиватися. Що скажеш, сержанте?

    - Краще перестрахуватися. Досвід вже маємо. Хлопці, збирайтеся. Відходимо до… - глянув на Сергія.

    - До південних позицій, – відповів, навіть не задумавшись, юнак.

    - До південних позицій – повторив сержант.

    А увечері, коли сонце сіло, розморене власною спекою, Сергій лежав у спальнику в одному з окопів південних позицій, бо після шаленого артобстрілу від тих окопів, де вони розміщувалися вдень, не лишилося нічого! Добре, що вчасно вийшли. Добре, що йому повірили товариші. Добре, що він сам повірив собі.

    Хлопець дивився на зорі, але не бачив – занурений був у власні думки. Губи тихенько шепотіли: «Господи, помилуй рабів твоїх…» - далі довгий список імен. Всіх кого він знав. Всіх, хто зараз тривожно спав у брудному окопі чи пішов у розвідку вузькою посадкою. Всіх, для кого тримали небо натомлені солдатські руки. «Господи, упокій душі рабів твоїх Василя (хоч і не знав дідуся, бо той помер відразу після народження онука), Ярини (бабусині пиріжки не зрівняти ні з чим!), Миколая (і згадував мудру посмішку прадіда, що ховалася у довгих вусах, але її все-одно добре видно було в очах), Оксани (теплі прабабусині руки), Степана (який загинув під час Другої Світової, але Сергій ніби особисто знав його, завдяки захопливим розповідям прадіда – вони були найкращими друзями)». А далі йшли імена близьких друзів уже Сергія, яких він втратив тут, на передовій, чи там, в тилу. Людей, яких він любив. Про яких пам’ятав. Які були чи стали йому рідними. І які завжди поруч у складну хвилину. Адже рідних не кидають ні на цьому, ні на тому світі.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.