Зміст
  • Прапор
  • Прапор

    Майор Бєзруков тихо вилаявся, зайшовши в кабінет. За вікном на флагштоці знову майорів синьо-жовтий прапор. І що за кара така – одні дебіли навколо! І як з ними війну вигравати?

    - Кординцев! – закричав голосно, вихлюпуючи злість. Сподіваючись, що солдат його не почує і можна буде посадити його в камеру на кілька днів без їжі і води. Хоч когось посадити! – з розмаху вдарив ногою стільця, той перевернувся, гепнувся об підлогу.

    - Визивалі, таваріщ майор? – від звуку падіння юнак, що саме забіг у кабінет, зіщулився, ніби від фізичного болю. Хоча, біль йому гарантований. Після розмов з розгніваним Бєзруковим голова боліла завжди. А інколи ще і нудило півдня. Майор не стримував себе у виразах і гучності, але погляд – то найстрашніше. У ньому палав намір убити. І Кординцев чесно вірив, що якби його батько не був генералом, то хлопця давно знайшли б з кулею в лобі.

    - Што ето?

    Юнак застиг, сповнюючись переляком. І куди дивитися? Аа, куди дивитися? Вікно брудне? Кава холодна? Стілець зламаний? Що знову не так?

    - Гдє, таваріщ майор?

    - Ти рєальна ідіот ілі прітваряєшся? Хатя, так правдападобна прітваряться невазможна! Што ета за акном?

    - Ета флаг, таваріщ майор.

    - Нєужелі? А я падумал, што ета твая мать піражков прінєсла! Я віжу, што ета флаг, дєбіл! Што он здєсь дєлаєт??? АПЯТЬ!

    Кординцев зіщулився. Твою ж… Здається, у нього лопнула перепонка! Оце так батя відмазав від фронту. Невже там гірше? Невже може бути гірше?

    - Ти чьо, салдат, плакать сабрался, што лі? – раптово тихий голос майора паралізував хлопця і в даному випадку на щастя, бо сльози, що справді почали збиратися в куточках очей, просто випарувалися.

    - Пачті нєдєлю меня встрєчаєт ета тряпка в акнє. Нєдєлю чєтвєра дєжурних нічєво нє відят, нє слишат, нє панімают! Так што же, вєдьми канатопскіє вєшают ета здєсь ілі как? Ілі, может, дух Бандери прівєти пєрєдайот? Сраная страна! Партізани долбаниє! У мєня дваіх лєйтєнантав падарвалі, я єщьо за ету тряпку атгрєбать буду? – гучність знову наростала. – Кординцев, хоть всю роту на ночь ва двор заталкай - ето больше не далжно павтарітся. Іначє я самалічно етат флаг сніму і павєшу тєбя вмєсто нєво! Атцу скажу, што это укропи! Вон атсюда!

    За юнаком грюкнули двері і майор повернувся до вікна. Небо було гарне. Надзвичайно гарне, мов на Мальдівах, де Бєзруков ніколи не був, але картинки в мережі бачив. Споглядаючи, як білі хмари-човни черкають дном горизонт, майор заспокоївся. Чи хотілося йому додому? Не дуже. Згадав мовчазну дружину, що рідко з кухні виходила, коли він повертався з роботи. І з сином не найкращі стосунки, вони майже не бачилися. Віталій жив своїм життям і, здавалося, до батька відчував ледь не зневагу. Часто спеціально голосно коментував новини про хабарництво та дідівщину в армії. Вдома тільки ночував і то не завжди. І чим же він займається там, на вулицях, борець за справедливість хрінів? Думка, що колись син подорослішає і прийде до батька просити, щоб той влаштував його десь на тепленьке місце, втішала і приємно гріла серце. Але все частіше з’являлася підозра, що цього може і не трапитися. Малий впертий і гордий.

    Внизу двоє солдатів зняли прапор з флагштоку і вкинули у смітник біля воріт. Стояли, палили. Цікаво, а їм хочеться додому? Даремно він так на Кординцева визвірився сьогодні. Але ж який тупий кретин! Неможливо втриматися. Стоїть і телячими очима блим-блим, геть не схожий на батька. Генерал Кординцев був рішучим і різким, а от його син справжня мямля, не призначений для служби. Набрали таких тюхтіїв, тому і топчуться на місці, не проб’ють ніяк укропів. Ці селюки, дикуни, тримаються за землю, ніби безсмертні. Ніби «гради» їх не беруть. Але ж «гради» беруть, на власні очі майор бачив понівечені тіла. І за логікою вже мала б російська армія у Києві святкувати перемогу, бо «градів» має значно більше. Тільки чомусь застряли на місці. І він застряв тут, на півдні, де сонце палить як дурне, а діставучі партизани гадять на кожному кроці!!!

    У двері постукали.

    - Таваріщ майор, завтрак накрилі.

    - Іду.

    Наступного дня Кординцев поспішав в кабінет Бєзрукова майже з посмішкою.

    - І как же вам, крєтінам, удалось іх паймать?

    Радісне очікування похвали від майора ніби змили в унітаз.

    - Наших раставіл вдоль забора через каждий мєтр. Там в адном месте, аказиваєтся, падкоп бил, прямо возлє кустов, а ми же іскалі больше возлє дєрєвьєв, думалі, ані пєрєлазят свєрху.

    - Кординцев, вам думать апасно для жизні.

    Солдат мовчки відкрив двері кабінету, що тимчасово використовувався як камера для допиту. Там сиділи четверо юнаків. На вигляд від 15 до 17 років.

    - І што, вот еті вот пачті нєдєлю ваділі за нос опитних салдат доблєснай расійскай арміі?

    Ці слова змусили Кординцева задуматися. Їх можна розцінювати як дискредитацію російських військових, а покарання за це зараз значно жорсткіші. Особливо, якщо карати офіцера армії, яка не має успіхів у війні.

    - Ну што, рєбята, как дела?

    Хлопці навіть голів не повернули на питання Бєзрукова.

    - Будєм в партізанов іграть? Ну-ну, ви, навєрноє, кніг начіталісь гєроічєскіх. Так вот, гєроізм – ето только в кнігах. В настаящєй вайнє гєроізма нєт савсєм, ти ілі умрьош, ілі виживєш. І сєйчас для троіх із вас єсть шанс вижить. Єслі адін прізнаєтся, што єво ідєя, расстрєляєм толька аднаво. Єслі нікто нє прізнаєтся – расстрєляєм всєх.

    Один з хлопців злякано глянув на майора.

    - Да, рєбяткі. Ваєнноє врємя – ваєнниє наказанія. Ми нє в ігрушкі здєсь іграєм, на втарой шанс просто нєту врємєні.

    - Ні, не в ігри граєм. Ви прийшли гвалтувати, вбивати і катувати. Не лишати шансів жодному українцю, – один із юнаків встав.

    - Ти? – зло запитав майор. Він не чекав, що хтось один зізнається, тим паче, так відразу. – Чєво так бистро вскачіл? Баішся пєрєдумать?

    - Боюся, але не передумаю. Хтось має оплачувати свободу. Чому не я?

    - Хм, інтєрєсная логіка у тєбя. Інтєрєсная, но нєлагічная. Вас даже убівать нє жалко, а знаєтє пачєму? Патаму што всє ви, укропи, всьо-равно умрьотє. У вас інстінкта самасахранєнія нєт, на ражон лєзєтє. Ви абрєчєни на виміраніє.

    - Це ви прире… - різкий удар обірвав хлопця на півслові. Голова хитнулася, з розсіченої губи набухала велика червона краплина.

    - Развє я давал тєбє слово? – майор виглядав на диво спокійним, хоча руки, все ще стиснуті в кулаки після удару, помітно трусилися від люті. – Фашистам нєльзя гаваріть бєз разрєшенія расійскава афіцера.

    Кординцев скривився. І не лише фашистам. Він майже фізично відчув цей удар, але не тому, що співчував хлопцям. Чесно кажучи, йому було на них начхати, як і на всіх інших, втягнутих у цю війну – чи то українців, чи росіян. Він ненавидів Бєзрукова. Боявся і ненавидів. Він боявся і ненавидів свого батька, який 18 років відкуповувався від сина грішми, краденими в армії. А два роки тому раптом захотів зайнятися його вихованням і з крутої столичної тусовки хлопець потрапив прямісінько у військову частину. Комфортнішу, правда, ніж середньостатистичні, і з умовами легшими. Але все-одно Кординцев-молодший ненавидів це.

    - Как завут?

    - Віталій, – і доки хлопець витирав рукавом кров з обличчя, майор зрозумів, що його так бентежило у цьому високому худому підлітку. Плечі сутулі, руки довгі, незграбні - ніби ще остаточно не навчився керувати своїм тілом. Але погляд бойовий, впертий. Підборіддя виклично випнуте. Точно як син. І вік такий же десь. І ім’я.

    Раптом Бєзрукова охопила лють. Ці сопляки вважають себе безсмертними борцями за кращий світ. То він може посперечатися з усім – і з можливістю змінити цей гнилий світ на краще, і з безсмертям героїв.

    - Забірайтє іх! – гукнув Бєзруков солдатам, що чекали біля дверей. – Етава растрєлять, еті троє пусть пасмотрят і атпустіте іх. Раскажут другім, может паспакойнєє станєт. Намного труднєє вєдь бить смєлим, кагда знаєш, што с єтімі смєлимі может случітся. Праблєми, салдат?

    - Растрєлять? Вот так… просто? – в очах солдата читався більший переляк, ніж в очах засуджених хлопців.

    Бєзруков лише брову підняв.

    - Єсть, растрєлять, таваріщ майор. – виструнчився солдат.

    - Тєло бросьтє патом гдє-то на уліце, завєрнітє ва флаг.

    Майор повернувся в свій кабінет. Підійшов до вікна. Небо було гарне, як і вчора. З’їздити після цієї війни на Мальдіви? Не даремно ж про них так багато розказують. Раптом, там справді рай. Узяти дружину, колись же їм було добре. Та чи вдасться повернути втрачене? Напружуватися не хочеться, аби чогось легкого, веселого. Краще Настю взяти, з нею ніколи ніяких проблем. Нова сукня з туфлями – і вона задоволена, усміхнена і дуже вдячна. Посміхнувся, згадавши приємні години з коханкою.

    Дві автоматні черги, що пролунали за вікном, змусили майора нахмуритися. З першого разу не поцілили, чи що? І де їх тільки знаходять, цих криворуких? Невже всі нормальні мужики раптом стали пацифістами?

    Три великі ворони, налякані пострілами, знялися зі старої липи за парканом і тепер кружляли над подвір’ям, ніби проводжаючи когось. Чи віддаючи честь. Чи вичікуючи нагоди впасти камінням вниз і атакувати!

    Ця асоціація викликала у Бєзрукова мурашки. Останнім часом йому все більше віриться у підтримку цих засраних укропів якимись потойбічними силами. Збитий дикими гусима літак, солдати, покусані бджолами ледь не до смерті, конотопські відьми – про це не писала жодна газета, не повідомляла жодна новина. Але якимось дивом, усі російські солдати про це знали і шепотілися за кожної нагоди.

    - Нєнавіжу, - прошепотів тихо.

    Наступного дня Бєзруков прокинувся раніше звичайного. Щось тривожило його. Лежав у ліжку, перебираючи в пам’яті неприємності останніх днів, сподіваючись наштовхнутись на ту, що муляла. А їх було багато. В місті діяли партизанські загони, це вже зрозуміло остаточно. Населення ніякої радості і вдячності до визволителів не виявляло. Навіть навпаки. Люди боялися активно виступати – тут вже майор відразу по прибуттю зробив так, щоб боялися. Не дивно, що Федорчука зняли - проводити мітинги, мирні чи не мирні, на підконтрольній території жителі не мають права. Взагалі смердючі хохли ні на що не мають права!

    І відразу після свого призначення Безруков їм це показав. Варто було кілька разів розстріляти натовп – проблема з мітингами зникла. Але погляди в спину допікали! Вони відчувалися фізично - важкі, розпечені, злі.

    А ще цей прапор… Аа, майор згадав, що проблема з прапором вирішилася, але полегшення не відчув. Бачив перед собою худу високу постать з випнутим підборіддям. Відчуття приреченості раптом затопило пекучою хвилею. Невже і цей буде переслідувати ночами? Але ж цього разу не майор натискав курок.

    Каву замовив в кабінет. Сьогодні ще кілька допитів, потрібно ознайомитися з документами затриманих. Ет, набридло все, день схожий на день. І вихідний же не візьмеш, навколо одні придурки, роботу нікому довірити.

    Переступивши поріг відчув запах… старості. В кімнаті було душно. Треба буде відкривати вікно на ніч.

    - Ваш кофє, таваріщ майор.

    - Давай сюда!

    Перший ковток розлився приємним теплом по тілу. Другий майор випити вже не встиг, похлинувся, закашлявся, чашка випала із неслухняних від раптової судоми рук. Шматки кераміки розлетілися старою паркетною підлогою, що з апетитом всмоктувала чорний напій.

    Перед вікнами кабінету на флагштоці танцював з вітром синьо-жовтий прапор. Чи то погрозою, чи попередженням темніла на ньому величезна бура пляма засохлої крові.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.