Ім'я її війна

Її звали Марина. Вона мати трьох чудових дітей. Вона любила життя, прагнула влити в нього яскравих барв та розмалювати все довкола любов'ю. Мала мрії, надії та сподівання. До 24 лютого її зовсім не лякав поруч кордон з Білоруссю.

Ніколи не думала, що доведеться тікати з власного дому, де залишилося чимале господарство. Але довелося. Її розум ніколи не забуде ту пекельну дорогу. Шалений страх, не за себе, а за рідних і мільйони можливих найгірших сценаріїв у голові. Цей лютий, божевільний страх, що заходить під шкіру і змішується з кров'ю; за дітей, рідних, за чоловіка. Цей страх був всепоглинаючим і аж липким, він паралізував та заважав думати. Вона нічого не знала про майбутнє і не знала чи настане "завтра". Потім знову страх, бо чоловіка і перші дні війни визвали до воєнкомату. " Куди ми, що завтра, чи побачу ще чоловіка"? Страх заважав їсти, спати, говорити й думати.

А довкола одна невідомість. І щоб вивезти матір довелося шукати транспорт кілька діб. Лише Бог знає, що колотилося в їх нутрі.

Та вона не здалася, і як лише було можливо повернулася додому, і хай там що, а свою країну не покине. В ній стільки віри і надії, що аж світиться зсередини. Страху давно нема, бо як виявилося людина до всього звикає і з усім може змиритися. Єдине, що вона точно знає, що війна закінчиться, і добро обов'язково переможе зло та нечисть. І кожен збере урожай, що посіяв!