REPETERE

Ян Браз

REPETERE

Федерація Аларіс (2786 р.)

Безшумно від'їхали двері, в кімнату зайшов худорлявий чоловік. Він ніби щойно зійшов із постера, що рекламує новий голофільм. Мужнє обличчя, коротка зачіска, лише біло-помаранчева форма видавала в ньому працівника наукової станції.

- Тато! — скрикнув радісно хлопчик. Він вже готувався до сну й не очікував на візит батька. Сьогодні другий день тернія, тобто робоча зміна закінчилася б далеко опівночі.

- Привіт, малий! — відгукнувся чоловік, підхоплюючи сина на руки.

- Тебе відпустили раніше? — малі рученята охопили шию дорослого.

- Ага, Тіто дав дозвіл. Мама ще не прийшла?

- Ні, ще на третій палубі, — сумно відповів хлопчик.

- Третя… це там, де торговий корабель прийняли?

- Ага, але після піратів від нього мало що лишилося...

- Звідки ти знаєш?

- Та вся мережа вже знає. І мама встигла розповісти. Ще й нашого меддроїда забрала. Казала, що власних із медкорпусу, може, й не вистачити.

- Вся, та не вся. От твій батько, наприклад, не в курсі, — відповів чоловік, опускаючи сина на розстелене ліжко.

Підкорюючись командам нейромережі запрацювала система розумного дому. Світло в кімнаті почало згасати, залишаючи лише черговий, блідий вогник під керамопластиком стелі. Стиха заграла заспокійлива музика. У повітрі кімнати відчувся тонкий аромат трави “тха”. Дивним чином, вона мала заспокійливу дію на центральну нервову систему. І це було єдине, що могла експортувати до федерації планета Ліоан.

- Тату, ти ж розповіси мені оповідку на ніч?

- Ну, коли я так вдало прийшов, то певно, що розкажу. Яку ти бажаєш? — чоловік присів у магнітне крісло, що висіло поряд із ліжком. У приміщення безшумно в'їхав малий дроїд. Маніпулятори тримали тацю з гарячою кавою. Чоловік із вдячністю прийняв горнятко й примружив від задоволення очі, зробивши невеличкий ковток.

- Про живий корабель, — позіхнув хлопчик, ховаючись під ковдрою.

- Ну, тоді слухай. Колись, давним-давно жив собі хлопчик...

***

Все почалося з закордонної поїздки. Фірма, на якій він працював технологом по виробництву сублімованих раціонів, отримала замовлення з Мексики. Досить прибуткове, що і стало причиною відрядження. У той, 2075-й, людство вичерпало відновлювальний ресурс планети. На стільки, що довелося ставити харчову промисловість не просто на виробничі колії, а на гіпертунельні шляхи розвитку. Сублімати, концентрати й харчові замінники стали порятунком від тотального голоду. При низькій ціні, хімія повноцінно задовольняла потреби організму. І от відрядження.

Йому це не приносило жодного клопоту. Ні сім'ї, ні родичів, тож він одразу погодився. Та й завдання було не складне, лише допомогти в налагодженні виробничої лінії.

Декілька годин континентальним тунелем, переліт аерокаром й от він стоїть під нестерпно пекучим сонцем Хуан - Альдамо. А десь поряд Дуранго, Санта - Барбара й пекельна Сьера - Мадре. Залишилося взяти таксі й можна вважати, що він вже на місці. Але зіграло друге «Я», котре було справжнім мандрівником, охочим до нових вражень. Пройти декілька кілометрів передмістям, поглинаючи місцевий колорит, що може піти не так?

Побудувавши у нейромережі маршрут пішов у вказаному навігатором напрямку. Та далеко відійти не встиг, у найближчому ж засміченому провулку в спину встромилися гострі голки, якими одразу побіг розряд шокера. Тіло сіпнулося й затремтіло, завалюючись на брудний, розпечений асфальт.

- Попалася, рибка! — прохрипів незнайомий голос. По носі вдарило смородом перегару й поту.

- Під руки бери. У мене спина болить, — пискляво додав другий.

Його, ще безпорадного підхопили й потягли до припаркованого за рогом пікапу. Наче мішок із сміттям, закинули на борт. Весь цей час, він намагався покликати на допомогу, але язик не слухався. Про можливість нейромережі навіть згадати не встиг.

- Уколи йому бовтанку, — долетіло до вуха. Самого уколу він вже не відчув, але свідомість розплилася свіжим медом, розмазалася й згасла.

Далі все було таким химерним, примарним наче це не він й усе відбувається з кимось іншим. Але безмірна глибина забуття все ж інколи відпускала. Тоді мозок хапав уривки навколишнього дійства, що були більше схожі на фантазії божевільного, то різкий сморід дезінфектантів, то фігури в дивних спецкостюмах, то біле, яскраве світло. Ще йому запам'ятався писк пристроїв і фрагмент перемовин, який вівся невідомою мовою. Але в якийсь момент, і це припинилося.

Скільки минуло часу? Що відбувалося? Безодня прийняла його в свої обійми, наспівуючи безмовну колискову.

Раптом, спокій порушив гучний мерзенний писк.

- Пі-і-п! — пролунало в мозку.

- Пі-і-п, піп-пі-і-іп, — повторилося знову.

- Що за фігня? — запитав у себе, й здивовано завмер. Ні, не тілом. Його, взагалі, не відчувалося. Уява, візуалізація — це те, що давало надію.

- “Запуск активації системи.” — з'явився перед ним дивний напис.

- Трясця, що відбувається? Де я?

- “Активація нейронної матриці.”

- Гей, хтось мене чує?! Я громадянин іншої держави! Ви не маєте…

- “Здійснюється додаткова кореляція” — його наче вдарило струмом.

- Гей?!

- “Віртуалізація лімбічної системи — 10%”, — продовжувало інформувати бездушне сповіщення.

- Боже, що коїться?! — майже схлипував він.

- ОЦПК — тестовій групі: “Готовність десять секунд”, — несподівано додався незнайомий чоловічий голос.

- “Віртуалізація лімбічної системи — 45%”, — виринуло чергове сповіщення.

- Сім, шість…

- ...75%

- Три, два, один!

- ...100%. Ввімкнення!

- Старт!!! — пролунало з динаміка.

Пітьма блимнула, примружилась, змінилась на темний, безмежний простір із тисячею яскравих цяток.

Зір несподівано розширився, вбачаючи панорамну картину. У просторі висіло два десятка невеликих, довгастих зорельотів. Ліворуч, наче велетенська блакитна куля, зависла Земля, а зовсім поряд вкритий кратерами Місяць. Десь там, під склопластиком і силовим полем, сховалася місячна база. Але роздивитись все це він не встиг. Щось загарчало, зашипіло й клацнувши, штовхнуло в спину. Світ потонув у яскравому спалаху, зорі зникли, а невідома сила потягла за собою наче він був прив'язаний. Мить і все скінчилося. Навколо був той самий безмежний космос. Сталеві корпуси кораблів зникли, як зникла й Земля з її супутником. Страх невідомості, розгубленість, паніка, охопили його.

Спроба розгледіти себе, ні до чого не призвела. Рух головою, лише змінював кут огляду. Жалюгідні потуги рухати кінцівками, й призвели до того, що його почало крутити навколо своєї осі.

- “Зареєстровано суперечливу активність. Виконується автоматична стабілізація!” — сплила знайома табличка. Лише тепер вона була віртуальною. Неонові літери машинного тексту світилися рівним рядком просто перед очима.

- Де я? — вже знесилено запитав чоловік, поглинутий несподіваною апатією. Але разом із нею прийшла й чіткість мислення.

- “Невідомі координати. Перевірка даних. Збій! Перевірка… Збій!” — замиготіло сповіщення. — У вас є одне непрочитане повідомлення. Бажаєте ознайомитись?”

- Так! — в ту ж мить перед ним сформувався білий аркуш паперу, на якому рівними літерами був записаний моторошний, нереальний, смертельний вирок:

“ Привіт, Олеже! Якщо ти це читаєш.. Ха - ха навіть не уявляю, як воно тобі! Ми тут виконували одне замовлення від латиносів і тепер ти унікальний чувак. Точніше, корабель, ага. Вони тебе відцифрували й перетворили на штучний інтелект із психоматрицею. Уявляєш? А тіло десь викинули на поживу койотам. Я тут сам офігіваю! Ці мексиканці взагалі, відбиті. Якби не побачив твій ідентифікатор, то цього б листа не було. А так, привіт тобі з Вінниці, земляче. Хоча, напевно зараз, ти вже гойдаєшся серед космосу на крутих двигунах. Та і скільки в тобі від тебе ж справжнього — ніхто не знає. Був радий знайомству, успіхів там. А щоб дуже сумно не було, знай, ти тепер перший у світі живий корабель. Ще й перший відцифрований. Звучить, скажи? Зворотнього листа не пиши, ми тобі таку функцію не прикрутили. Сам розумієш, що нам розголос не потрібен. Звикай, корабель тепер буде твоїм тілом. Бувай, аміго!”

- От вилупок, — майже спокійно відреагував перший на Землі штучний інтелект.

Вже дочитуючи сповіщення, він потрапив під вплив встановлених алгоритмів. Спеціально розроблені програми блокували надмірну активність системи, та завантажували нові масиви даних, поступово розчиняючи особистість у новому середовищі існування.

Зір замінили всюдисущі камери. Смак і нюх — різноманітні аналізатори, а тіло стало самим корпусом корабля - розвідника з бортовим номером "HJ - 19". За рух відповідали малі іонні двигуни, й експериментальна установка для гіперпросторових стрибків. Саме тоді остання активно охолоджувалася, поповнюючи заряд.

На фоні подій в яких він опинився, був і несподіваний бонус — програмна система керування з власним штучним інтелектом. Не таким, як він, більш примітивним, але…

- “Малий”, — так він назвав свого підлеглого, — де ми? Щось мені здається, що нас тут не чекають.

- Триває аналіз, − отримав у відповідь.

- Можеш не квапитись, у нас вдосталь часу.

- Місце старту — місячна орбіта. Точка прибуття — орбіта Марсу. Під час стрибка зафіксовано сторонню активність. База координат видалена. Заміна команди — випадкова генерація. Точка прибуття — невідома. Триває перевірка зоряних карт.

- От, ти ще перевіряєш, а я вже знаю… ми в повній дупі.

- Збігів не знайдено. Місцеперебування не визначено. Роблю запит на зв'язок з Об'єднаним Центром Підкорення Космосу. Зв'язку немає… Відправляю повторний запит. Зв'язку немає… Залучення резервного аварійного маяка… Виявлена несправність… Маяк пошкоджено… Роблю запит на зв'язок з…

- Та, схаменися! Я ж кажу, дупа…

- Подана команда не зрозуміла.

Ще пів години він витратив на оцінку ситуації й ознайомлення з новими можливостями. Приємною несподіванкою стала наявність у пам'яті теки з музикою. І вже через мить у порожній рубці лунала знайома за земним життям музика.

Система в якій він опинився, була подвійною. Блакитна й червона зірка оберталася навколо свого барицентру мільйони років, демонструючи усім охочим захопливий танок. До цього моменту, місця на цій виставі були порожні. Також реєстратори повідомили про наявність чотирьох планет: двох карликових, одного газового гіганта й планету земного типу. Остання, чимось була схожа на Марс. От, якби йому пощастило й тут була якась екзопланета, схожа до звичної Землі. Хоча, яка йому тепер різниця?

- Реєструю жорстке первинне випромінювання. Система активного захисту ввімкнута, — не встигло пролунати перше тривожне сповіщення, обриваючи сумні міркування, як за ним пронеслося друге:

- Реєструю наближення астероїдного поля. Небезпека! Небезпека!

Поки Малий тріскотів, корабель вже почав змінювати курс, відхиляючись від небезпечної траєкторії. Коли небезпека минула, настав час розмірковувати над своїми подальшими діями. Можна залишатись й надалі в цій системі, слухаючи по колу одну й ту ж саму музику, й копирсатися у власній цифровій душі. Та, це шлях в нікуди.

Через деякий час активний захист вичерпає власний ресурс, почнуть виходити з ладу контури й модулі. А що далі чекає його? Повторна смерть? Чи одвічне блукання примарою у безлюдному космосі?

Можна сісти на місцевий аналог Марсу. Але, це нічим не краще… Так, у роздумах, він проводив один день за іншим. Насправді був ще один варіант — гіперстрибок. Але не маючи жодного уявлення про своє місцеперебування й пошкоджені бази, такий крок був рівнозначним самогубству. Точка виходу могла збігтися з якоюсь планетою, або взагалі центром розжареної зірки. А могла і не збігтися. Так пройшов ще один тиждень. І все ж він наважився.

- Малий, ти хоч і програма, але я був радий нашому знайомству, — сказав він, в останній раз перевіряючи готовність. Корпус корабля вібрував від роботи установки. Йшов останній відлік перед стрибком у незвідане.

- Подана команда не розпізнана.

- Як був дурнем, так і лишився, — зітхнув Олег, подумки віддавши команду “Пуск”.

Автоматика ввімкнула максимальний рівень безпеки, ховаючи корабель за силовим полем. Стрибок.

Зорі розтягнулися, злилися білим спалахом, що затопив усе довкола. Час уповільнився й в ту ж саму мить все зупинилося. Навколо знову той самий холодний космос, якому байдуже до своїх дрібних жителів. Але в цей раз пощастило набагато більше. Прямо перед ним, повільно рухалася блакитна планета. Спершу він навіть зрадів, що знову опинився вдома, на Землі, але обриси материків виявилися не знайомими. Та й місцеве Сонце мало зеленуватий відтінок. Такими ж незнайомими були й чотири монструозні конструкції, що рухалися навколо планети, дотримуючись своїх загадкових орбіт. От на найближчій щось спалахнуло.

- Реєструю невідомі потоки сигналів. Реєструю невідомі запити. Реєструю направлене випромінення великої потужності, — тріскотів Малий.

Злизавши легким дотиком силові щити, поряд пролетів заряд - промінь із невідомої гармати. Олег одразу зрозумів і мету запитів, і попереджувальний вогонь станції планетарної оборони. А нічим іншим, здається, ці дивні конструкції й не могли бути. Потрібно було швидко щось робити, або його розвіють у просторі. Зараз він для місцевих чужак із невизначеними намірами й рівнем загрози.

- Малий, зафіксувати положення, тримати корабель на місці. Передавати на усіх частотах сигнал “SOS”, — віддав він команди. Чужинці навряд розуміються в земних екстрених сигналах, побудованих на азбуці Морзе. Але нерухомий корабель із зацикленим сигналом має наштовхнути їх на слушну думку. Якщо вони мислять схоже. Далі лишалося, лише очікувати на реакцію чужинців.

- Реєструю наближення невідомого корабля, — а от і очікувана реакція.

Від однієї з платформ відокремилася чорна цятка, яка швидко почала рости, наближаючись до застиглого розвідника. Вже через хвилину стали видимі хижі обриси бойового крейсера. Гострі кути, тонкі ворсинки антен й овальні жерла велетенських гармат. Та, це великі рухомі модулі, що чимось нагадували башти танків, а були ще й малі, трикутної форми. І майже усі вони були націлені на нього.

- Карет на умар, де рана! — пролунало на загальній чистоті.

- Стою, руки в гору, — відповів Олег. Що тут ще казати.

Гігант не став наближатись впритул, тримаючи його під прицілом, але випустив невеличкий трикутний корабель, що акулою кинувся до розвідника. Наблизившись у притул, той зупинився біля шлюзового отвору. Між корпусами протягнувся силовий тунель, забезпечуючи зчеплення й формуючи перехід для абордажної команди.

- Відчинити шлюзову камеру, надати доступ до рубки, — віддав команду Олег і прийнявся чекати. Більше він впливати на події не міг.

***

- А далі, хлопчик попрохав розумних науковців і вони створили для його товариша нове тіло. Так маленький і сміливий корабель став людиною, про що дуже давно мріяв.

- І став працювати на дослідницькій станції, як ти? — вже крізь сон пробурмотів хлопчик.

- І став працювати на станції, як я, — прошепотів батько, виходячи з кімнати.