Бачив Санту

Санта?.. Я бачив його.

Я бачив, як задовго до Нового Року він тинявся по брудному снігу вузьких вуличок нашого міста. По-старечому підволакував ноги в якихось дикуватих хутряних валянках, що натякають на далеку культуру забутих північних народів, у заношеному болоньєвому, схоже, колись червоно-золотистому балахоні, зовсім непридатному під звання зимового одягу, в зам’ятій потертій шапчині, колір якої і зовсім не проглядався.

Злякано витріщався на перехожих. Здавалося, що й сам до ладу не розумів, звідки з’явився в нашому маленькому середньовічному містечку, яке відкидає його незвичність. Здавалося, він чекав на іншу зустріч від городян.

«Дідусю, — питала його якась мала в білосніжній шубці, — Ти заблукав? Чому ти так погано одягнений? Холодно, захворієш!» «Доню, йдемо, це просто бомж», — тягла її за руку мати, і, віддаляючись, бурчала: «Дожилися, от і бомжі в місті з’явилися»

Санта тільки насупив густі, вибілені, як покриті памороззю, брови і пішов далі, трохи знітившись, наче вибачався за свою присутність.

Мені здавалося, що Санта просто тихо позначав цю свою присутність у моєму сумному місті, виконуючи тільки йому відомі ритуальні дійства. Я часто бачив його зі свого балкона-тераси, що нависав над центральною площею містечка. Балкон був для мене курилкою, особистою кав’ярнею та ще й тренажерним майданчиком. Розминаючись, я бачив самотню пом’яту постать, з якого б кута площі вона не з’являлася.

Якось пізно ввечері, повечерявши в найближчій забігайлівці «П’яний лимон», я став свідком того, як місцевий швейцар на стусанах гнав піддатого, як мені здалося, Санту зі свого мерзенного закладу зі сумнівною репутацією. А коли з криком: «Ноги щоб твоєї, старий мудило…» — холуй спробував ще й урізати дідові декоративною своєю палицею, я крикнув, що зараз хтось цю палицю відчує у себе не на поясі. Подіяло. Здоров’як-швейцар знав мене як ще нещодавно відомого в місті боксера, тому не ризикнув випробовувати долю, міряючись зі мною кулаками, і залишив Санту в спокої. І старий, незвично для себе мляво підстрибуючи, зник за рогом.

Місцевий юродивий Кльопа, мальовничий недоумок, завжди оточений зграйкою доброзичливих шавок, взимку і влітку босий, який жив в одній із численних халупок на краю міста, за щоденну чашку кави поділився зі мною відомостями, що Санта знімає крихітний флігель по сусідству з Кльопиною хатиною. І тягає туди зі смітників всякий мотлох і ганчір’я. А на наївне запитання: «Навіщо все це тобі?» — зі збентеженою посмішкою плутано бурмоче щось про одвічну необхідність кожного отримувати хоча б зрідка хоч якісь подарунки.

Про те, що не все є саме таким, яким ми його бачимо попервах. І що власне кому, як не йому — Санті, слід вчасно потурбуватися про подарунки для тих, хто по-справжньому прагне їх отримати. Бач, є чаклунство, яке з гівна робить цукерочку, і весь цей непотріб колись перекинеться на вкрай потрібні та очікувані речі. Так міркуючи, стариган який тиждень потихеньку копить мотлох, — «заготівлі для подаруночків».

Від цієї історії я ще більше перейнявся симпатією до дивного прибульця. Навіть чутки про те, що замурзаний старий, невідомо яким чином проникаючи в «П’яний лимон», невідомо на який кошт напивається і чіпляється до дівиць легкої поведінки, що шукають собі там клієнтів, зовсім не обурили мене. Це усе могло бути незрозумілими простячкам атрибутами його буття… Назвемо це хоч дивацтвом, хоч аномаліями, та хоч іншістю. А хоч і викидами містичної позапросторової флюктуації, о як загорну…

За короткий час шкідливі чутки зробили свою справу: свідомі громадяни вимагали від можновладців, щоб ті звільнили їх від сумнівного товариства Санти. «Ще б якийсь макоцвітний волоцюга приволікся невідомо звідки і дозволяє собі всілякі непристойності в місті традицій і добропорядних жителів!»

Муніципальна поліція довго не тягла. Санту затримали десь у районі червоних ліхтарів, щоби депортувати його на місцевий сто перший кілометр. Вивезли «воронком» далеко в зимовий степ, та й відпустили на всі чотири боки.

— Гуляй собі, діду, скільки душа забажає. І радій, що…

І не доказали ще поліціянти заготованої фрази про невідбиті, на знак поваги до сивин, бебехи, як нізвідки з’явилися різьблені дерев’яні сани небаченої краси, запряжені двома величезними білими ведмедями, хутро яких іскрилося, як бенгальські вогні.

Санта зручно влаштувався, запахнувши оксамитову ковдру, і вони полетіли, не торкаючись полозами пухнастого снігу. Він навіть не озирнувся на безпорадно застиглих і, мабуть, кумедних міських стражників.

Незабаром, напередодні новорічних свят, мер та підмерки запалювали на багатолюдній площі центральну ялинку. А вона несподівано спалахнула у прямому значенні цього слова. І розсипалася в попіл за лічені секунди, викликавши шок у розгубленого натовпу. Передсвяткового підйому як не бувало, гуляння не вдалося, і навіть натужні веселощі піддатого Діда Мороза ситуацію не врятували. Проте ще більше заціпеніння охопило городян, коли наступного дня протягом ночі поставлена і вбрана нова ялинка так само згоріла вщент без жодної нагальної причини.

Найприкріше, що всі зелені лісові деревця, як і їхні пластикові сестри, що вже стояли ошатними в квартирках, офісах чи дворах котеджів городян, також самоспалахнули напередодні Нового Року. І наступного дня нікому не вдалося відновити свою ялинку. Вона щоразу спалахувала живим полум’ям і згоряла, навіть не оплавивши нічого навколо себе.

…Якимось дивом моя ялинка, поставлена на балконі-терасі, вціліла. І сяяла веселими святковими іскорками гірлянд — єдина не лише на площі, а й, можливо, у цілому місті. Тому стала справжньою коштовністю міста. Натовпи городян збиралися під моїм балконом порадіти навіть уночі. Я хвилювався, що ялинку стьобнуть, навіть не за саме деревце, а більше за склянку молока, тарілку печива та пляшку «Фінляндія-Журавлина», залишених під ялинкою. Але ніякий зловмисник так і не наважився піднятися на мій другий поверх. Тому ялинка простояла весь період новорічних та різдвяних свят. Я щоранку поглядав під ялинку, сподіваючись не побачити частування, але де там… Молоко замерзло, печиво заіндивіло. Горілка, щоправда, почувала себе чудово. Подарунків теж ніхто не підклав, але я й так почував себе обдарованим. Старий зробив для мене виняток!

Так святкували цього разу. Як воно складеться наступного року?.. Та яка різниця. Неважливо. Я чекатиму на Санту.