Сто і одне неЩастя

Коротко про себе: незграба.

Ні, я не з тих, хто танцює в клубі недолугі танці, незграбно рухаючись, не потрапляючи в ритм музики.

Навпаки, танцюю я добре, чесно кажучи, професійно. У мене за плечима дитяча школа танців, «кульок» народне відділення та ансамбль народних танців «Пролісок», до складу якого я входила майже вісім років. Інколи вони запрошують мене на якісь заходи, та понад рік тому я змінила свій профіль і вдалась до викладацької діяльності. Готую нам зміну: молодих і амбітних.

А незграбність – то в мене в крові. Я постійно у щось врізаюсь, за щось перечіпляюсь, падаю на рівному місці. Я ніколи не втрачу можливості щось розсипати, розлити, розбити, поламати. Якщо є хоч якийсь шанс втрапити в халепу, я його ніколи не проґавлю.

Наталя, моя найліпша подруга, кепкує з мене, каже, що я незрівнянна у своїй незграбності, адже усе, що зі мною відбувається, виходить легко елегантно й напрочуд граційно.

– Полько, ти навіть падаєш красиво, наче у сповільненому кадрі. Викидаєш руки вперед, очі прикриті, обличчя натхненне… І падаєш, наче не на землю, а на м’яку хмаринку.

Я криво всміхаюся на такі її порівняння та зізнаюся:

– Талько, я ж руки викидаю в надії втримати рівновагу (загалом марна справа), очі заплющую від переляку, а «хмаринка» досить відчутно стесує долоні та дряпає коліна. Одного разу я навіть носом та підборіддям проїхалася по асфальту!

– Ні, Полю, все за що ти берешся виходить гарно, зі смаком. І я переконана, що все це тому, що ти сама струнка й вродлива. І навіть на твої падіння дивитися – одна насолода!

Для своїх тридцяти двох років я дійсно виглядаю непогано: маю ладну струнку фігуру – результат багаторічних занять танцями, миле личко з виразними карими очима, акуратним носиком та приємною посмішкою, і густе каштанове волосся, що хвилями спадає до середини спини.

Наталя ж – моя повна протилежність. Замолоду худа симпатична блондинка з тоненькими куцими кісками, кирпатим носиком та купою ластовиння була моєю одногрупницею. Вона завзято займалася танцями і будувала грандіозні плани щодо свого танцювального майбутнього. Вони, плани, рухнули в одну мить, коли на другому курсі Таля зустріла Сергія. Високий смаглявий красень не зволікав у стосунках: йому так припала до серця моя веселуха-подруга, що вже за місяць справили весілля. А по закінченню другого курсу Таля взяла «академку» через вагітність.

До університету, як і до танців, вона вже не повернулась.

Сьогодні в огрядній жіночці з тридцятьма з лишком зайвими кілограмами, яскравим макіяжем та вогняно-червоним волоссям важко впізнати ту худорляву реготуху. Та все одно вона залишилась моєю подругою, ще й на додачу кумою, адже я стала хрещеною її старшенького Микитки.

Сергій кохав її так само ніжно, як і раніше, ще й був невимовно щасливим від того, що кохана подарувала йому трьох діточок: мого дванадцятирічного похресника, на два роки молодшого Миколку та п’ятирічну таткову принцесу Марійку. Таля ніколи не переймалася власною вагою, тому що кохання чоловікове від того не меншало і він, як і в юності, називав дружину «своєю Дюймовочкою».

А моє особисте життя через мою незграбність було схоже на американські гірки: то все чудово й прекрасно, романтика, «лямур-тужур», а потім я щось таке утну, що варто бігти й хреститися.

Один кавалер запросив на свій День народження в сімейному колі, тобто з батьками, двома молодшими братами та бабусею. Я – добра душа – сама напросилася допомагати накривати на стіл та виносити гарячі страви. Все було добре, доки я не перечепилася через килим і не висипала повну миску голубців просто бабусі на коліна. Чи варто казати, що хлопець після того до мене швидко охолонув? І це після цілого року стосунків!

Другий присягався в коханні до скону. Наполіг, щоб переїхала до нього. І жили ми щасливо. До першого прання. Завантажила я машинку та побігла винести сміття та хліб купити. Не знаю, чи я натиснула щось не те, чи машинка вже віджила своє, чи просто не мій був день, та потоп був вищій клас! Я залила не тільки нашу квартиру, а ще й сусідів знизу, які щойно зробили ремонт. Я гадаю, ви зрозуміли, що після такого я зникла не тільки з квартири, а ще й із серця та з життя того, хто начебто мене безтямно кохав.

Третій протримався найдовше. Він лише посміявся, коли я перетворила на вугілля нашу вечерю. Віджартувався, коли зранку перед важливою зустріччю, прасуючи, спалила його сорочку. Жартома посварив, коли розбила новий порцеляновий сервіз, заспокоївши, що то на щастя. Та от коли я випадково вилила гарячу каву на його ноутбук, я зрозуміла: то – кінець. Бо тоді я дізналася, що й він вміє лютувати та лаятися, і що я – «ходяча катастрофа».

Після того я поховала своє особисте життя та повністю віддалася танцям. Подруги намагалися мене розрадити, з кимось познайомити, та я завжди відмовлялася. Для мене відтепер існували безкінечні репетиції, гастролі, концерти, фестивалі, танцювальні конкурси. Танець став моїм життям.

Я ніколи навіть не думала, що моя танцювальна кар’єра може несподівано завершитися. І все знову ж таки через мою незграбність.

Одним ясним зимовим морозним днем я поспішала на репетицію. Напередодні не було ані дощу, ані снігу, тому ожеледиці не спостерігалося. Та наче навмисно хтось розлив воду саме на моєму шляху. Падати було боляче. Я відчувала, що точно забила куприка. На ноги піднялась дуже важко.

Які ж тут танці, коли я навіть ходила ледь-ледь! Два місяці на лікарняному, чотири – у другому складі. А потім наш керівник порадив мені не губити потенціал через травму, а направити його в корисне русло. За його протекції я вже з початку навчального року набрала дитячу танцювальну групу. З того часу я живу не тільки танцями, а й дітьми, з якими працюю.

Та все це були лише дрібні квіточки, адже справжня халепа чекала на мене попереду.

****

Лютий розпочався проливним дощем. Я закінчила заняття і тепер у приталеному пальті кольору кави з молоком, зручних високих чобітках, розкривши над собою жовтогарячий купол парасольки, зробила крок у зливу.

Я старанно обходила калюжі, яких тут було чимало, а особливо велика розлилася біля пішохідного переходу. Її я обійшла найретельніше. Дочекалася зеленого світла, та вже ступила на «зебру», коли переді мною промчав позашляховик із зухвалим водієм, обдаючи мене рясним фонтаном брудних бризок та змушуючи відскочити на бордюр. Я кілька секунд балансувала на слизькому камені, наче крилами, розмахуючи руками та парасолькою, та все одно гепнулась в центр тієї самої великої калюжі.

В цю мить я відчула таку вселенську прикрість, ніби в цій холодній брудній воді зібралися усі мої найболючіші халепи. Я всілася зручніше, відкинула непотрібну парасольку, змерзлими руками обійняла коліна й заридала. Повз мене проходили перехожі. Дехто з цікавістю поглядав на дивну неврівноважену панянку, а дехто відводив байдужий погляд і квапився у своїх справах. Та жоден не зупинився. Не запропонував допомоги.

Я вже хвилин п’ять ридма ридала, коли до калюжі підійшов чоловік і став навпроти мене. Я застигла на мить, тому що побачила перед собою ідеально відпрасовані, з рівнесенькими стрілочками брюки та блискучі, без жодної плямки, черевики, що різко контрастували зі сльотою навкруги. Я глибоко зітхнула і розревілася з новою силою. Ревіла, тому що несподівано зрозуміла, що закохалася. У черевики…, а точніше у того, хто у дощову погоду мав такі стильні й ідеальні черевики.

Легко, наче пір’їнку, мене витягли з калюжі та поставили на тверду землю.

– Тобі терміново треба додому переодягтися й зігрітись! – серйозно сказав мій рятівник, тримаючи над нами чорну парасолю. А я нарешті спромоглася подивитись на нього.

Та він же хлопчисько! Чорняве волосся у стильному безладі, який на диво личив йому, бешкетна усмішка та бісики у виразних очах. Та йому, певно, ще й двадцяти п’яти немає! Ні, то якось я поквапилася закохатись!.. Але тонула в глибоких блакитних очах і не пручалася.

– Ти мене чуєш? – спитав парубок, а в погляді – хвилювання.

– Так, так! – оговталася я. – Тут же зупинка. Я зараз на маршрутку…

– Яка маршрутка!? – гримнув він, а я від несподіванки, знов трохи не впала в калюжу. – Ти мрієш про запалення легенів? Ану, мерщій у машину! – вказав на авто, припарковане неподалік.

– Та ти що! З мене ж вода тече! Я там увесь салон забрудню!

Хлопець мовчки відчинив двері та всадив мене на пасажирське сидіння. Краєм ока я спостерігала, коли той займав місце водія: якийсь він бездоганний у своєму костюмі та білій сорочці, у розстібнутому чорному пальті, зі сліпучою голлівудською посмішкою. Наче мрія. Я тихцем вщипнула себе за руку: ой! боляче! Тож він не мрія, він – реальний.

– Де ти живеш? – спитав.

Я назвала адресу. Мешкала я далеченько, маршруткою багато часу витрачала. А темно-синя BMW домчала нас за лічені хвилини. Перш ніж висадити мене біля під’їзду, чорнявенький прочитав мені цілу настанову (як моя мама, їй богу!):

– Ти обов’язково спочатку розітрися насухо рушником. Ретельно розітрися. А потім теплого чаю з медом. Для профілактики. Або краще молока. А ще… – він з сумнівом подивився, як я киваю, наче китайський болванчик та рішуче запитав:

– На якому поверсі живеш?

– На п’ятому.

– Квартира?

– Одинадцята.

– Код від замка у під’їзді?

– Вісімнадцять, – я так розгубилась, що не здогадалась ані змовчати, ані збрехати. А раптом він маніяк? А я все вибовтала…!

– А тепер іди швидше переодягайся, поки не промерзла до кісток.

Я вискочила з машини і чимдуж побігла додому.

Квартира зустріла теплом і затишком. Мокрий одяг полетів до кошика, а я стала під гарячий душ. Коли вже куталася в тепленький та м’якенький халат, у двері подзвонили. Чесно кажучи, я вже взагалі не мріяла коли-небудь зустріти свого рятівника, а ще й отак на порозі власної квартири, з букетом білих троянд.

– Це тобі, – сказав і сунув букет мені до рук, підштовхуючи вглиб коридору та зачиняючи двері. – Постав у вазу, а я поки нагрію молоко.

І хлопець, навіть не питаючи дозволу, пішов хазяйнувати на моїй кухні.

Я милувалася чарівними квітами, коли ззаду почула голос:

– Де рушник, яким ти розтиралася?

Здивовано обернулася:

– Який рушник? – та вмить згадала настанови у машині й ледь чутно додала: – У шафі…

За хвильку, що гість витратив на вивчення вмісту шафи, він повернувся з рожевим рушником та ошелешив мене фразою:

– Роздягайся!

– Що!!! – щиро обурилася. – Ах ти ж маніяк!

Я схопила перше, що трапилось під руку (а трапився пульт від телевізора), і, розмахуючи ним, крикнула:

– Не підходь до мене!

Та незабаром усю мою рішучість скрутили у вузлик та притиснули обличчям до дивану, а пухнастий халат здерли, оголивши спину й залишивши прикривати самі сідниці.

– Рятуйте! – несамовито заволала.

– Ти чого? – у голосі спокій та здивування. – Я ж тебе не вбиваю.

І тут я відчула, як рожевий рушник в його руках перетворився на наждачний папір. Краще б убивав! Мою спину обпекло вогнем, здавалося, що клаптями по живому знімають шкіру.

– А-а-а!!!! – зривала я голос. – Ти садист! Ти збоченець! Я сама тебе вб’ю! Я очі твої безсоромні видряпаю! Я твою глузливу посмішку натягну на…

Мою емоційну тираду поглинула поверхня дивана, якою мені категорично закрили рота. І тортури нарешті припинилися.

Мій кат піднявся, взяв щось зі столу та поклав біля мене.

– Вставай, одягайся! – почула я. – Це розігріваюча мазь. Розітри груди. САМА! – виділив він і вийшов з кімнати.

Я підскочила, як обпечена, і почала розтиратися маззю з різким запахом. Не вистачало, щоб він продовжив! Хоча від тієї нещадної екзекуції я відчувала у тілі теплоту та легкість. Це було приємно. Тільки йому ніколи в цьому не зізнаюся!

– Розумна дівчинка! – похвалив моє завзяття парубок. – Ось твоє молоко з медом.

Я взяла до рук тепле горнятко й надпила солодкого медового напою. Сонячна радість розтікалася разом з молоком, і я просто мліла від задоволення, заплющивши очі.

– Як ти почуваєшся? – почула.

– Я на сьомому небі!... – відповіла з блаженною посмішкою, та миттю повернулася до реальності. – А ти ЩО робиш!?

А він тим часом розтирав маззю мої стопи.

– Ти боса. У тебе ноги змерзли. А щоб завжди бути здоровим, їх треба тримати в теплі.

Мої ноги прикрасили новенькі махрові шкарпетки, білі у червоні сердечка.

Коли випадковий гість кутав мене у теплу ковдру, я думала, що ніхто ще так про мене не піклувався, навіть мама. І була вдячна йому за це. За молоко і мед, за шкарпетки, і навіть за смердючу мазь.

****

На ранок мене збудив дзвінок у двері.

За дверима знову був шалено вродливий та щиро усміхнений вчорашній реп’ях.

– Я скучив за тобою. І нічого не можу з цим зробити. – він, як і вчора, обережно посунув мене та увійшов в квартиру. – Тому приніс торт.

– І тобі доброго ранку! – невдоволено пробуркотіла. – Я не їм солодке! Торти в тому числі.

– Цей – будеш. – упевнено відповів, роззуваючись та знімаючи верхній одяг.

Сьогодні він був у джинсах та білій толстовці. У цьому одязі хлопець виглядав більш привабливим і міцним. І все ж досить юним, щоб остаточно не втратити голову. Та все одно я мимоволі замилувалася.

– Ти сама зробиш каву чи довіриш це мені? – спитав, хазяйнуючи на кухні.

– Краще ти! – я подумала про небезпечні наслідки моєї діяльності, які можуть посилитися від несподіваного хвилюючого тремтіння, що я відчула поряд з цим чоловіком. – Я тобі стовідсотково довіряю!

Тихесенько вмостилась за столом і спостерігала, як парубок почав діставати з пакету крім величезного шматка торта у пластиковому контейнері ще й продукти: яйця, шинку, сир, овочі, цукор, каву.

– У тебе в холодильнику жити можна: стільки там вільного місця. – відповів на мій здивований погляд. - Я взагалі не розумію, навіщо він працює?

Не чекаючи відповіді, він заходився поратися біля плити.

На сніданок у нас був омлет з овочами, шинкою та сиром. Я вже забула, коли зранку так смачно їла, напевне ще в дитинстві. Ледь втрималася, щоб не облизати тарілку. Та переді мною вже був спокусливий шматочок торта та ароматна чашечка кави, зварена за якимось неймовірно секретним рецептом.

Я насолоджувалася солодким блаженством, чого не дозволяла собі робити вже багато років. Спокусив все ж таки!

– У мого найліпшого друга вчора було весілля. – поділився хлопець. – Я ж трохи припізнився, затримався з однією дощовою царівною.

Шматочок торта став мені в горлі, і я закашлялася.

– То це через мене ти не встиг на весілля друга? – я почувалася винною.

– Не хвилюйся, я встиг на головну подію свята – розрізання торта. – він кивнув, коли я поглянула у власну тарілку. – Так, саме цього. Та у мене була надважлива причина: я зустрів тебе.

Зависла пауза, доки я не задала звичайне, але трохи невчасне питання:

– До речі, як тебе звуть?

Співбесідник розсміявся так тепло і весело, що й я не змогла втримати усмішки у відповідь.

– Справді, навіщо імена, коли і так все зрозуміло: ми створені одне для одного. А звуть мене Рустам.

– Руста-а-ам. –смакувала я чоловіче ім’я. – А я – Поля, Поліна.

– Полі-і-іна, – він перекочував моє ім’я на язику, і це було так звабливо, що в середині у мене все затріпотіло.

– Щодо створені одне для одного, – я намагалася пересилити своє тяжіння до Рустама. – Це категорично неможливо!

– Чому? – він щиро, по-дитячому, здивувався.

– По-перше, я доросла, старша за тебе жінка, – рішуче почала я. – По-друге, я – людина-халепа, ходяча катастрофа, я настільки незграбна, що постійно роблю шкоду і собі й іншим, зі мною поряд бути небезпечно. А по-третє, я просто не варта тебе такого гарного і бездоганного… – закінчила зі сльозами на очах.

Рустам упевнено взяв мої долоні в свої та обережно стиснув.

– По-перше, – відповів, – я дорослий, самодостатній чоловік. Мені тридцять років. І я не боюся нести відповідальність за свої слова і вчинки. По-друге, моє покликання – рятувати людей від катастроф і будь-яких інших халеп, тому з твоїми ми також впораємось, по-третє ж я ще не зустрічав ідеальнішої жінки для такого непосидька, як я.

Він пересів до мене і обійняв, заспокоюючи, тому що я вже плакала вголос від його слів, від почуття щастя, яке ті викликали.

– Тобі тридцять, а виглядаєш, як хлопчисько! – крізь сльози вже посміхалася я, знову занурюючись у блакить його очей.

– Знаєш, моя «доросла жінко», ти також на бабцю не дуже схожа. Надто юна і спокуслива… - його губи пахли кавою, були ніжними та владними водночас.

– Ти неймовірна! – він розірвав поцілунок, а коли я потяглася за новим, м’яко зупинив мене: – Сьогодні досить, бо я не захочу зупинятися, а мені вже час іти. Здзвонимося.

****

Два дні після того ми не бачилися, та на телефоні були кожну вільну хвилинку.

Лютий встиг перевдягнутися у мороз та сніг, що сипав поволі з самого ранку, засипаючи землю рівнесеньким рядном.

Я після занять квапилася додому та ідучи від зупинки теревенила телефоном зі своїм рятівником. Раптом я втратила опору під ногами, а мої стегна здавило з обох боків лещатами болю. Від несподіванки я випустила телефон в сніг.

Оцінивши ситуацію, зрозуміла, що застрягла у каналізаційному люку, від повного падіння мене врятувала, бетонна кришка, що встала ребром.

– Любий, ти не хвилюйся, – простогнала у телефон, коли знайшла його і зрозуміла, що Рустам ще не від’єднався. – Я тут трошки в люк провалилася. Як виберусь, перетелефоную.

– В який люк? Як – в люк?! Ти ціла? Нічого не зламала?

– Все в порядку! – заспокоїла я і поклала слухавку.

Поворушила ногами, бовтаються там без опори, проте не болять, лише у стегнах віддавало болем при кожному русі. Минає первинний шок, час вибиратися. Я підтягнулася та досить швидко покинула свою пастку.

Роззирнулась навколо: щодня ходжу тим самим шляхом і прекрасно знаю про існування триклятого люка. Сьогодні ж сніг створив ілюзію безпеки, підступно сховавши під собою мою чергову халепу.

Вдома роздивилася на стегнах два величезні темно-фіолетові, майже чорні синці.

– От дідько! – я з почуттям вилаялася.

Дзвінок у двері повідомив про прихід мого янгола-охоронця. Цього разу він увірвався в квартиру, наче буревій, змітаючи все на шляху, разом зі мною. З пакунку, що приніс, він виставив на стіл у вітальні цілу купу флакончиків, пляшечок, тюбиків, шприців та ампул, а також бинти та вату.

– Рустаме, ти що, пограбував аптеку? – спитала.

– Я хвилювався. Не знав, може в тебе, які травми…

– Я ж тобі казала: все в порядку. Я ціла і майже не ушкоджена.

– Майже!?

– Ну… Забилася трішки.

– Покажи!

– Ні! – уперлася. – То досить інтимне місце…

– Поліно! Покажи САМА! – наполегливо сказав.

Я ж зрозуміла, що час вшиватись, та не встигла: мене схопили, перекинули через коліно, та задерли халат, виставивши на показ мої синці та білизну.

– Йой! Мать……. – чоловік досить емоційно та витіювато виматюкався. – І ти називаєш це трішки? Добре, що взяв мазь від синців та гематом.

Він поставив мене, взяв зі столу потрібний тюбик, розв’язав халат і присів переді мною. Відсунувши полу халата, деякий час дивився на забите місце, а потім ніжно торкнувся теплими пальцями, наче бажав забрати мій біль. На зміну пальцям прийшла м’якість губ: він цілував кожен сантиметр моїх страждань. Тіло тремтіло від його дотиків, що народжували всередині невимовний вир. Я вже не відчувала, як він наносив мазь, а коли цілунки перемістилися на живіт, занурила руки йому у волосся, благаючи не зупинятися. А він і не зупинявся: продовжував ці солодкі тортури. Повільно піднімався, цілуючи живіт, груди, плечі, шию, вушко, провів язиком по спраглим губам, чим викликав хрипкий стогін та зустрічний рух, який об’єднав нас найпалкішим цілунком.

Я настільки розчинилася в спільних емоціях, що навіть не відчула болю, коли мене обережно підхопили на руки та занесли до спальні. Він був ніжним та чуттєвим, підносив мене під самі хмари та обпікав пекельним вогнем, змушував звиватися від сміливих пестощів, стогнати від насолоди та кричати від захвату його ім’я.

– Кохаю тебе, моя маленька катастрофа… – прошепотів мені у маківку.

Та я все одно почула, притислась міцніше до його грудей і щасливо усміхнулася.

****

Я ніколи не святкувала День закоханих, а от переддень – завжди, тому що я народилася 13 лютого. Цього року День народження мав стати для мене особливим святом, адже зустріну його разом з коханою людиною.

Я з самого ранку поралася на кухні, наготувала усіляких смаколиків, хотіла довести Рустаму, що не така я вже й безталанна господиня.

Коли нарізані салати чекали в холодильнику, яблучний пиріг розлився спокусливим ароматом по квартирі, голубці доходили у казанку, а компот зварився, я зняла фартух, і вирішила пришвидшитись, щоб встигнути й себе привести до ладу.

Та раптом мене осяяла думка, що компот варто поставити на підвіконня, він там швидше вистигне. Погана думка. Щойно я взялася за ручки каструлі і підняла її, то зрозуміла, що не втримаю. Ручки вислизнули, а три літри компоту з сухофруктів вилились на мою ногу та розтеклися по підлозі.

Я миттю помчала у ванну. Ввімкнула холодний душ та підставила обпечені місця цілющим струменям. Я б так і стояла, та Рустама варто сповістити, що свято відміняється.

– Любий! Ти не хвилюйся, – пропищала я. – У мене тут невеличка халепа…

- Що сталося? – голос видав його занепокоєння.

- Все в порядку! Я просто на себе компот вилила.

- Гарячий?

- Окріп.

Минуло лише десять хвилин, коли швидка допомога у вигляді мого рятівника захекано вбігла в квартиру. Тим часом місця опіків вкрилися великими пухирями. Чоловік діяв блискавично: дістав якусь пляшечку, збовтав її та розбризкав піну на уражені місця.

– Де ще? – спитав.

Я показала долоню, що пекла страшенно, – піна вкрила і її.

Спрей приніс суттєве полегшення.

Рустам тим часом приніс ковдру, в яку закутав мене, наче немовля, залишивши назовні лише обпечену ногу. Обережно, наче велику коштовність виніс мене надвір і посадив у машину на заднє сидіння. Я стогнала від болю всю дорогу до лікарні, а він, як міг мене заспокоював.

– Рустаме, я ж усього лише хотіла відсвяткувати День народження…

– Полінко, кохана моя! Що нам один день, коли попереду ціле життя!

****

День закоханих я зустріла в палаті опікового відділення з двома сусідками: мовчункою Танею та реготушкою Лесею. Таня обварила собі спину гарячим супом, коли відштовхнула від столу трирічного сина, що тягнув каструлю на себе. Леся ж перекинула на ноги відро з окропом. Що ж, Поліно, ласкаво просимо до Клубу Незграб!

До дівчат приходили чоловіки з дітьми, подарували квіти та солодощі. Я ж лежала собі на ліжку, роздивлялася тріщинки на стелі та журилася, коли у вікно постукали. І це на третьому поверсі!

– Полю, це напевно до тебе, – припустила Леся.

– Та ні! – розсміялася я. – Я ще власного Бетмена не завела.

Леся, що встигла пришкандибати до вікна, розсунути штори та визирнути, запитала:

– А власного рятувальника?

– Рятувальника? – я аж підстрибнула від здивування та одразу скривилася від болю.

Помалу злізла з ліжка та підійшла до вікна. Рустам стояв на пожежній драбині, у закіптявленому спецодязі рятувальника, з букетом червоних троянд та щасливою посмішкою на забрудненому обличчі.

– Ну чого чекаєш? Пусти вже його! – то мовчунка Таня подала голос.

Я відчинила вікно і незабаром тонула в його жаданих обіймах.

– Квіточка моя! – в його голосі було стільки ніжності, що я підвела погляд, щоб зустрітися з сяйвом його очей.

– Кохана моя, єдина, наше життя настільки коротке, що ми не маємо права зволікати й випробовувати почуття часом. Нам варто жити зараз. І бути щасливими зараз. Я ж відсьогодні не хочу втрачати жодної миті з тобою. Хочу оберігати тебе від будь-яких прикростей, ділити з тобою радощі та щасливі миті, народити з тобою купу діточок. Я дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною!

Щасливі сльози текли по моїх щоках, а я не могла вимовити ані слова.

Мої сусідки також зі сльозами чекали на мою відповідь.

Переборовши потік емоцій, я відповіла:

– Ще сидячі у калюжі, я зрозуміла, що закохалася в тебе. Як упала в люк, то мріяла про тебе щодня і щоночі, а сьогодні зрозуміла, що не можу без тебе жити, що хочу бути твоєю дружиною. Так! Я кохаю тебе! І я вийду за тебе!

Наш поцілунок зустріли оплесками.

– Ти пахнеш димом. – сказала.

– Я щойно з пожежі. – промовив.

– Людей рятував?

– Рятував.

Я тоді ще не знала, що рятуючи людей у тій пожежі, він сам ледь не загинув, дивом врятувався. А тепер вдячна Долі, яка подарувала нам на роздуми цей день і ціле життя, щоб будувати своє щастя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ксенія Демиденко
13.07.2021 19:05
До частини "Сто і одне неЩастя"
Читала це оповідання. Ще раз перечитала, бо реально класне. Життя дійсно коротке, тому треба встигнути... багато чого встигнути))) Рада Вас бачити на цій платформі.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше