Місто спогадів - Оракул

Вони казали одне й те саме: “Будь добрішою за них”. “Вони жартують”. “Вони бажають тобі добра! Не можна ж бути такою”. “Чого ти не цікавишся тим, чим і вони?”

Але це ніколи не працює. Можна подивитися усі популярні серіали, теревенити з популярними дівчатами, змінити школу - але завжди хтось починає, завжди ще хтось підхоплює клич.

І ні в одному популярному серіалі, ні в одній книзі не сказано, що ж його робити, коли травлять як не за окуляри, так за одяг, як не за одяг, так за оцінки, а як не за оцінки, так тому, що сьогодні середа. Просто за факт існування.

Усі ці солодкі сопельки про те, що “колись вони зрозуміють”. Колись і баба дівкою була. Що робити? Куди йти? Додому, до безплотних образів на моніторі та звичних нотацій батьків? Світ за очі? Щоб ніхто не шукав? Але ж будуть.

Дорога звично шурхотіла під кросівками. Вони кажуть: “В інших людей немає того, що є в тебе, а ти ще вигадуєш, що до тебе чіпляються в школі”. Вони кажуть. Казати можна що завгодно! А от допомогти хоч чимось - дзуськи!

Замість звичного куща бузку, за яким вже було видно білий парканчик рідного дому, де чекав на свої гранули акваріумний сомик Арчі, та хижо визирали домашнє завдання та здорове харчування для всієї родини, око зачепилось за білий пошарпаний щит над дорогою з одним словом - “Дрімфог”.

Що то? Де бузок? Де мій дім? Це що - чарівне місто добрих ельфів? І тут пахне чимось солоденьким! Випічкою. На яку немає грошей. Звісно, якщо тут приймають мої гроші.

Але життя - то не фентезі. Кому потрібна така, як я? Затюкана, зацькована, з окулярами? Навіщо? На начинку для тих пиріжків, хіба що.

І що то за місто? Сучасне? Казкове? Дорога асфальтована, але якась розбита, з тріщинами, травою, потворними жовтуватими грибами на ній, наче по ній ніхто не їздив багато років. Будинки розпливаються, хоч в окулярах на них дивись, чи без них. І чітка чорна фігура посеред вулиці. От тільки - хто то? Що то? Чіткі силуети перетікають з одного в другий: кіт. Пес. Корова? Людина. Вершник. Кіт. Пес. Бик! Це бик, а не корова, бо вимені немає. Людина. Вершник.

Хто то такий? Таке? І ким би воно не ставало, між ними є щось спільне. От тільки що? Це все свійські тварини? Ні. Коти дикі бувають. Бик та собака зроблені, виведені людьми для своїх потреб. Вершник взагалі не вписується, бо коні теж дикі бувають.

— Ще думай!

А воно розмовляє!

— А ти верещиш. Думай, думай. Це корисно.

— Де я? Що це за місто?

— Дрімфог. Тут продають пиріжки. І ти не питаєш, що я таке.

— Моя алергія на шерсть та слину тварин. Рада познайомитись!

І воно заячало та заіржало, зареготало голосами сотень з одної горлянки.

— Моя, моя, цілком моя! Але – не вгадала.

Що?! В якому сенсі? Таке не тільки з’їсть.

— Маленька жирненька дитинка, учениця сьомого класу Даниленко, яка заїдає своє маленьке горе великим пакетом круасанів з лимонною начинкою. Кожне горе. От тільки тобі тут пиріжки сподобаються ще більше. Йди. Візьми. Сьогодні тут нова начинка, дітям - безкоштовно.

Воно ще й не виховане! Але нова начинка?

— А я від цієї нової начинки не прокинуся без нирок? Чи ще в гіршому місці?

— Ні. Це та начинка, про яку ти мріяла все своє життя. Справжні мрії. В тісті. Щоб не розлетілись.

- А чому в тісті? Можна ж було в коробочку покласти чи ще щось?

- Люди, — вершник здибив коня, розрісся на пів сірого неба, — люди печуть хліб. Тільки люди мріють. Тварини - роблять.

Місто пливло в мене перед очима, але ятка з дивною продавчинею, у якої на голові була з волосся якось накручена мушля, була чіткою та ясною. І звідкіля оте, на дорозі, знає про мою улюблену їжу?

Маленькі, кругленькі, солодкі навіть з першого погляду пиріжки! І вони тільки-но з печі, бо аж боляче тримати! Мабуть, з яблуками. Бо з чим ще можуть бути такі пиріжки?

— І подумай, дитино. Добре подумай. Це не приставка, не нова лімітована лялька, не показ улюбленого кіно. Ти справді цього бажаєш. Але чи зможеш скуштувати?

Чого мене всі вчать?! Невже не видно, що з тих повчань нічого корисного не виходить!

— Я ж і сам не знаю, що в них. Я не їм, мені не треба.

Хто воно таке? Чи що? Кіт, пес, бик , людина. Не їдять. Це символи? Чого? Східного календаря? Але там немає людини. Кінь є, мавпа є, людини немає. Людина пече хліб. Людина мріє.

Я відкушую від пиріжка, маленький-премаленький шматочок, щоб розтягнути насолоду... Кров? Гаряча, смердюча, мідна кров? Відра крові? Течуть мені у шлунок? Ах ти ж!

І вершник застигає в ще одній формі - людина без обличчя. Замість нього - регоче кривавий голий череп! То хто?

— Моя. Моя сила.

— Яка ще сила? Мене нагодували невідомо чиєю кров’ю, а йому - смішно! Я тебе!

— Тварина б’ється, коли мусить. Людина — коли хоче.

— Ти що, демон війни?

— Близько. Я йду з нею поруч. Лють, Гнів, Помста, Агресія - в мене забагато імен для цього міста та місця. Ти мене постійно відштовхуєш. А я таких не люблю. Круасанами тільки сало вигодуєш і хвороби притягнеш. І над тобою будуть сміятись ще більше! І більше. І більше.

— І що? Вже сміються. Вже плюють. Вже розбивають окуляри. А перебити усіх — набоїв не вистачить.

— Тиха вода, як то кажуть, греблі рве. Але то не про тебе.

— А що про мене? Чому ти мене можеш навчити? І що ти за це захочеш?

— Походи містом. Подивись.

— Повчальна екскурсія? Як для молодших класів? І що це мені дасть?

— Я не знаю. Ти сюди прийшла, тобі й вирішувати. Хоча ти так вирішуєш, як коти пірнають, — вершник збігався в силует кота і почав мити морду лапами.

А коти взагалі пірнають? Плавати вони наче вміють. І от не люблю я повчальних історій! Бо те, чому вони повчають, у житті на голову не налазить! Як той фільм з Джулією Робертс, де є дві версії закінчення. І друга руйнує усю історію кохання, а перша - солодкі сопельки, яких не буває.

Місто? Дрімфог? Повзе на всі боки, розтягується. І вулицями ходять люди, високі, низенькі, в різноманітному вбранні. Сірі люди, яких я не можу роздивитися як слід? Це теж чиїсь мрії? Чи загублені душі? У них немає очей. У них немає ротів. Чому? Чи той вершник до цього причетний? І в нього теж з очима дивно: він — то силуети. Уособлення якихось різновидів агресії, а ота форма з черепом — теж безока. Без якихось рис обличчя, просто кривава маска люті.

Щось тут не те. А спитати можна тільки в нього, бо він тут єдиний, хто якось розмовляє. І запитань в мене дуже багато. Головним чином такими словами, що у прямих включеннях з якої-небудь події маскують пищанням. Почнемо спочатку. Обережно. Бо я не знаю, чи тут можна вмерти.

— Ти казав, що тут продають мрії. А купити мрію тут можна?

— В них купляй, — вершник показує на сірих людей.

— А як? Чим платити?

— А це вже таке питання, на яке і є відповідь, і нема водночас.

— Тут не приймають картки та гроші?

— І це теж. Бо кому ти в першу чергу платиш за свою мрію? За будь-яку мрію.

— Собі, як вона моя. Але як можна собі ж і платити? Шиза якась виходить.

— От і видно, що ти ще дитина! — вершник знову зареготав. На цей раз — людиною. Хрипким сміхом.

— Не всі ж такі старі, як ти! Хтось і молодшим буває.

— Ти платиш і собі, і собою. Часом. Силами. Іноді і життям.

— Як банально.

— От ти подивись! — вершник потягнувся у сідлі, — Ти потрапила в магічне чарівне місце, і така реакція!

— А чому тут радіти? Тому, що вийти не можна? Тому, що це все схоже на фільм жахів чи оту гру, де все в тумані? Що відповіді на важливі питання - це нікому не потрібні слова? Чи тобі? В тебе половина втілень — це моя алергія на шерсть і слину!

— А тому, що ти розумом вже не мале дитятко! І тому, що ти мене все ж чуєш. Забагато років ми були розлучені. Забагато.

— То що, треба бити усім своїм кривдникам морду? Вбивати всіх, хто на тебе косо глянув? І скільки я після цього проживу? Рік? Місяць? День?

— А скільки ти міняла школи? Десять разів? Чи більше? У Києві більше п’яти сотень шкіл. Та невже немає такої, де тебе не будуть бити? Чи, може, справа все ж в тобі?

— А тобі в морду з носака не затопити? Теж мені, вартовий порталу!

— Правдива начинка в пиріжках для тебе. Багато люті, багато сили. Але так тобі не вийти.

— А як вийти? Ти — те, що в мені всі давлять. Але від тебе теж допомоги немає.

— І не буде. Це тобі не гра чи книга. Походи. Подивись. Тобі корисно буде.

— І що? Це перетвориться на прекрасну галявину з солодкими та безкалорійними фруктами? А ти станеш тим товстим білим аксолотлем, на якого я задивляюся у зоомагазині вже третій місяць? Так не буває.

-- То ж не буває. Голова в тебе є. Але все одно - подивись. Уважно.

— Подивись, подивись! Та на що тут дивитись? Мене ж ніхто не бачить!

— Ну нарешті! Слона швидше помити!

— Бойового, чи що?

— Гарні були часи. Так вони піхоту топтали.

— Тобто проблема в очах і ротах цих людей. В чому саме? В них вони були, а ти їх позашивав? Вони такі народились? Але чому вони тоді живі? Їсти ж потрібно. Або — вони взагалі живі?

Вершник мовчав, застиг, як на поганому фото.

— Мертві наче не мріють. Від них щось залишається. Книги, могили, записи у підручниках. Мертві не бачать снів, так?

— Як приземлено! Від дитини, що читає тільки фентезі, я чекав не алгоритмів.

— Хто що читає і хто як думає — різні речі. Ти ж старий, як людство. Мав би знати!

— Старий та розумний — теж доволі часто не збігаються. Мала б знати!

— Тобто ці всі люди — живі. Вони тут якось знаходяться. Як на сервері гри? Соло-місії?

— Якби в мене була мати, я б зараз бігав і просив її народити мене назад! Тисячоліття людської філософії, вивчення природи насилля — а ти мене порівнюєш з персонажем гри, що дає завдання!

- То ти ж не академіка собі витягнув!

— Не я. Дрімфог. Я не воно, але воно - це я. Як рука чи нога. І чого ти думаєш, що сюди не може потрапити якийсь вчений? Он скільки людей по вулиці ходить.

— Ходять, то хай собі ходять. Я ж тебе бачу. А вони мене — ні. І ти мені дещо підказав. Можливо, ти тут не як персонаж, а як двері. Як у старій фантастиці. Аби не такі двері, що сітківкою конкретного ока відчиняти.

— І що вони від тебе хочуть? Розумна ж! От тільки не бачиш того, що всі люди знають, хоч і сказала вже це аж вголос.

— Індивідуальні двері. І ключ. От тільки ключ має бути або в тобі, або в мені, або то й був пиріжок. А ятка пропала.

— Думай, думай, — вершник перетік у чорного пса та розлігся посеред дороги.

— Тобі що, дати шматок мого м’яса? А не луснеш? Бо я казочки теж пам’ятаю!

— Думай, ще думай. М’ясом поділитись — то добре, але це ж трохи не те. Таке дають вартовому мертвих.

— Тобто зрозуміло три речі: тут всі живі, ключ та двері індивідуальні і вихід залежить від тебе.

— Два з трьох! — пес перетік в кота і потерся об ноги. — Але з виходом не вгадала.

Ненавиджу загадки. І лабіринти. А розміри міста змінюються: то величезне, то на одну вуличку, і за ним видно дорогу, звичайну дорогу, з машинами та синім небом над нею. І знов тягнеться, тягнеться. І своїми силами, якщо піти від вершника, з міста вийти не можна. І ще дещо: а діти тут є? Можна роздивитись, що ходять люди не однаково, хтось човгає, хтось біжить, але зовсім низеньких не бачу.

— А чому тут немає дітей? У них же такі мрії?

— Гарне питання, Даниленко! — кіт роздувся биком, стукнув копитом об тріснуту дорогу.

Якщо я звідси вийду, то візьму і піду на програміста! Ніяких філософських питань! Ніяких загадок! Ніяких шизанутих духів! Або він мене зараз з’їсть. Теж непогано, бо знову ніякої філософії!

— Розуму? Знань? Люті, бо то ж ти питаєш?

— І так вірно, і отак теж вірно, але не все сказано. А от люті в дітей багато. Їх же вчать не битися.

Про совість можна й не питати. Бо в нього цього точно і нема, і не було. Треба його збити з пантелику, тоді він щось таке скаже, що приховував. З людьми це спрацьовує. Іноді.

— А от чому ти котом робишся? Вершник - то найперша бойова машина, собаки кусаються, бики люті за замовчуванням. А коти ж маленькі.

— Коти люблять убивати. Не дивилась усякі документальні фільми, про те, скільки звичайний котик вбиває за день пташок та маленьких тварин? Подивись. Злякаєшся.

Деякі речі краще не знати. Бо можна отримати у зуби. З власного досвіду знаю. І він попався! Спрацювало!

— У дітей нема досвіду. Вони ще не бачили життя в реалі.

— Нарешті! Простіше і швидше голови рубати тупою сокирою.

— Але це ще не відповідь. От у мене досвід такий, що все, що кажуть у книжках - маячня. Воно в житті не працює. За це б’ють. Іноді ще й ногами.

— І ніколи не працювало. Бо те, що працює, вкоротить тобі віку.

— Ти гірше вчительки з літератури!

— Робота в неї така, втовкмачувати вам мінімальні знання. І вона теж знає, що книжки за гроші пишуть. За гонорар. Особливо про добрих діточок, які розкаюються і перестають бити когось непопулярного. А в житті є три тактики - вмерти. Вбити. Втекти.

— Не хочу я. Щоб вони з моєї смерті раділи. А вони ж будуть. І жити хочу. А як — не знаю. Мабуть, тому й тут.

— Але вийти мені як? З тобою битися не вийде. Я ж не вмію. Навіть в іграх, де треба битися бойовими мистецтвами, в кнопках плутаюсь. А вмерти тут, я так зрозуміла, можна.

— Можна. І я не знаю, що буває з тими, хто тут вмер. А в тобі води десь так на тиждень залишилось. В тілі теж є годинник.

— Ну дякую! Тільки цього не вистачало! Мого сомика ж в унітаз спустять, а він ще молодий!

— Сомика шкода, себе не шкода. Дивні ви, люди. На себе плюєте, а задля не смачної навіть тваринки можете Місяць з неба одірвати.

Воно мене ще й вчить! Я про його коня нічого не кажу! На себе б подивився! На себе.

— Люди без очей, бо бачать себе? Люди без ротів, бо кажуть тільки про себе?

— І завжди так було і буде. Людина все бачить крізь свій досвід. Крізь свою долю.

— І як через мій досвід звідсіля вийти? На місці стояти, щоб не помічали? “Бути собою”? Фарбуйся, міняй окуляри на лінзи - все одно б’ють.

— Так б’ють не за зовнішність. От якраз тебе б’ють за поведінку. Невже не помічала? Ти кожного разу вливаєшся в компанію і кожного разу твоя “дружба” розбиває компанію на шматки та сіє ворожнечу. А потім вони вже разом звертають на тебе увагу і таким чином відновлюють вже свою дружбу.

— І що? Бити першою?

— Мені б це сподобалось більше. Але не стане тебе - то і я, як твоя частка, зникну. Ти вроджений троль, Даниленко, тому й люди до тебе так ставляться. Ти добре помічаєш погане.

— То що мені робити? Як вийти? І скажи мені те, чого я не знаю. Бо це тільки витрата кисню, як хтось комусь каже те, що вже всі знають.

— А не зовсім! — вершник перетік в людину, сів, скрутивши ноги — Це фізичні закони однакові. А правда — як вода. Куди ту воду наллєш, такою і стане.

— І що? Вони всі кажуть правду?

— Свою правду. От тільки вона теж під людину пристосована, як шкіра. А на інакшу людину вона вже як одяг.

— Тікати?

— Краще з бою утекти, та на інший бій прийти. Краще битись і програти, чим руки не підіймати, - вершник заговорив голосами знов.

— Парадокс?

— А це вже тобі вирішувати. Початок і закінчення? Закінчення і початок? Парадокс? Я - все це.

— Ну і що? Злитися з тобою? Силою волі розбити місто? Заридати над твоєю долею та піти геть? Це ж не фентезі.

Сидить. Мовчить. Зуби шкірить.

— Чи ти про ”йди за своєю мрією”? Проливати відра крові? Така в мене мрія, як ти казав? Чи дочекатися сьомої частини “Пісні Льоду та Вогню”? Перше якось простіше. І швидше.

Знов оцей регіт звірячими горлянками.

— Чи я маю тобі щось своє віддати? Як у дурних казках? Якусь якість характеру?

Мовчить. Він казав раніше, що це не спрацює, але там було власне м’ясо як подарунок мертвим. Для живих потрібно щось не те.

— Чи — адаптовуватись до свого життя? Не жити по лекалах з книг та серіалів? Піти на гурток програмістів і не набиватись у друзі, бо в дорослому житті всім плювати на те, наскільки популярною ти була в школі? Тікати додому і не спілкуватись ні з ким з “милих діточок”.

А куди ж це ти подівся? І чому я стою на порозі власного дому? Шкода. Ми так і не побалакали. Можливо, ще колись зустрінемось.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.