Благодійність

Вероніка та Ірина ходили поміж поличок з подарунковими наборами, м’якими іграшками та купою різних інших святкових речей для дітей. Цього року донечка просить розповісти про Миколая більше. У Іринки це виходить найліпше. Це вона у свій час змогла пояснити спочатку Іллі, а потім і маленькій Алісі, чому у них дві мами. І чому це нормально. Ніка досі не могла пояснити це своїм батькам, а що казати про маленьких дітей.

— Як ти вважаєш, Аліса готова до історії про Миколая? – спитала Ніка у коханої.

— Так. До того ж їй наступного року в школу. Вони все одно будуть це проходити.

— А благодійність?

— Ніка... Ілля сам це запропонував, – жінка зупинилась та виразно подивилась на Ніку. – Що таке?

— Не знаю. Просто таке відчуття....

— Все буде добре. Ми вже це проходили й не раз...

— Головне ми є один в одного.

Жінки посміхнулись та пішли далі. Вони купили подарунки дітям та намітили, що можна купити діткам з дитячого будинку. Саме туди поїде Вероніка, а Іринка відвезе покупки додому, поки дітей не має.

Сьогодні Ніка зустрічалась з директором інтернату та старшою вихователькою. Двоповерхова будівля була сіра та невиразна. Навіть намальовані квіточки не допомагали. Всередині було краще. Невеличкий круглий хол закінчувався великими сходами на другий поверх. З права було декілька дверей, а зліва лише одні широкі двері та коридор. Все було розфарбовано в жовто-зелені кольори. А посередині стояла ялинка. Вона була невеличка та рясно прикрашена.

Також зліва від входу була прозора комірчина охоронця. Суворий, на перший погляд, мужичок вийшов до Вероніки.

— Чим можу допомогти, пані? – м’яко спитав охоронець.

— Добрий день. У мене сьогодні зустріч з директором. Де його можна знайти?

Чоловік повернувся до комірки та взяв якийсь зошит.

— Як вас звуть? – голосно спитав він.

Жінка підійшла ближче та відповіла:

— Вероніка Крилова.

— Так, бачу є така, – чоловік вийшов з комірки та махнув Нікі. – Прошу йдіть сюди.

Він підійшов до других дверей зліва, постукав та відчинив їх.

— Сергій Михайлович, прийшла Вероніка Крилова, – чоловік всередині щось прогомонів. – Прошу пані, проходьте. Я зараз покличу Віру Павлівну.

Жінка зайшла в невеличкий кабінет, де розмішувався лише один стіл, декілька стільців та невеличка шафа зліва від входу.

— Доброго дня, пані Вероніка, – привітався чоловік за столом. Це був вже похилого віку дядька з сивим волоссям та такою ж сивою бородою.

— Доброго, Сергій Михайлович.

Директор запропонував сісти та спитав чи не хоче Ніка щось випити. Та в цей час увійшла молода дівчина та жінка нічого не встигла відповісти.

— Сергій Михайлович, кликали? – дзвінко спитала дівчина. Вона була дуже молода для старшої виховательки. Хоча що Ніка знала про це?

— Так, Віра. Раз Катерини сьогодні не має, ти нам допоможеш. Пані Вероніка, це наша молодша вихователька Віра. Її сестра Катерина захворіла. Сподіваюсь це не проблема.

— Все добре.

— Ну і добре. Давайте детальніше все обговоримо, а то ми з пані Іриною не все вирішили. Які вам потрібні деталі?

Ніка дістала з сумочки блокнот та знайшла потрібний їй список питань. Вона ставила питання один за одним. В кінці директор був дуже задоволений розмовою.

— Пані Вероніка, у вас ділова хватка.

— Дякую, звісно, але ці питання писала моя дружина. Я лише їх озвучую.

Жінка бачила як здивована на неї подивились. За 14 років вона вже звикла, і майже не звертала уваги.

— Дружина? – не втрималась молода вихователька.

— Так. Це проблема?

— Ні. Звісно, ні, – швидко відповів Сергій Михайлович. – Віра... – докорив він дівчину. – Просто дещо неочікувано. У вас є ще питання?

— Та нібито ні. Може у вас є питання?

Вихователька та директор переглянулись. Ніка вже здогадувалась, що у неї хотіли спитати. Та чи знала вона сама відповідь на це питання.

— Пані Вероніка, а ви усім діткам хочете зробити подарунки? – сміливо спитала Віра.

Жінка трохи подумала, а потім відповіла:

— Сподіваюсь, що у нас вийде зробити подарунок усім. Наш син зробить сьогодні заяву в класі, тож це сподіваюсь буде не тільки від нашої родини.

— Ну як буде, так буде, – підсумував чоловік. – Дзвонить, якщо ще з’являться питання. Ось ще дам вам номер Катерини.

Директор написав номер на папірці та відав його Нікі. Вона зрозуміла, що пора додому. Вона дійсно запитала про все, що просила Іринка.

— Добре. До побачення.

— До побачення. Дякую за те, що ви робите, – чоловік посміхнувся та потиснув руки Вероніки.

— До побачення.

Іринка забрала сина зі школи та відвезла в школу мистецтв. Вже дома жінці подзвонили три мами з класу та сказали, що хочуть приєднатися до них. Ще двоє відписалися, що можуть щось приготувати. Іра була рада, що в них такий дружний клас. Хоча ще в першому класі було не легко. Ні всі батька розуміли їх. Але як сказала тоді Ніка: “Не важливо, розумієте ви нас чи ні. Головне, щоб відносились як до людей та трішечки поважали. Як ми це робимо для вас.”.

Відкрились вхідні двері. Жінка виглянула з вітальні.

— Мама Іра! – радісно привіталась Аліса. – А ми сьогодні в класі малювали ялинку. Хочеш покажу?

— Звісно, сонечко.

Дівчинка роззулась, забрала у Ніки рюкзак та підбігла до Іринки. Аліса дістала з рюкзака малюнок новорічної ялинки.

— Яка краса! Повісьмо його на твою дошку?

— Так, звісно.

— Аліса, зніми куртку, спочатку, – вказала Вероніка.

Дівчинка роздяглась та віддала другій мамі курточку. А потім побігла в кімнату. Іра привітала дружину, поцілувала її та пішла за донькою.

Кімната маленької Аліси була невеличка, але тут було усе, що потрібно дівчинці 6 років. Кругле ліжко, комод для одежі, стіл та ігрова зона. А ще над столом висіла велика дерев’яна дошка з малюнками дівчинки. Аліса намагалась копіювати брата, навіть повторювала його малюнки. Ілля завжди хвалив сестру, але якось признався мамам, що Алісі дуже далеко до нього.

— Але вона обов’язково найде щось своє, – так він тоді сказав.

Вони повісили малюнок та жінка залишила дівчинку роздягатися. А сама пішла на кузню готувати вечерю.

На кухні знайшлась і Вероніка. Вже переодягнена в домашнє вона заварювала собі чай.

— Це ти повинна була поїхати на розмову з директором, – втомлено сказала жінка.

— Тоді б Ілля не встиг до школи. Тільки одна з нас має права.

— Я знаю. Але це було не легко. Я ставила питання, сама не розуміючи навіщо вони.

Іра встала позаду Ніки та обняла її. Вона посунула її довге світле волосся та поцілувала в шию.

— Ти можеш більше ніж сама думаєш...

— Це заборонений прийом.

— Мені зупинитися? – Іринка трішки відсторонилась.

— Ні, звісно ні.

— А прийдеться. Треба готувати вечерю.

— Ти наш кулінарний геній.

Ніка взяла чашку з чаєм та присіла за стіл. Вона дістала з кишені блокнот та розповіла про зустріч з директором дитячого будинку.

— Тож у нас 52 дитини різного віку, – підсумувала Іра. – Мілана та Свєта готові щось приготувати, а Катя, Маша та Аврора вже кинули мені на карту грошей.

— Треба попросити Криницю, щоб допомогла з подарунками. У неї діти усіх віків.

— Я завтра поговорю з нею в школі. Котра година, щось Іллі ще не має.

— Пів на шосту. Він, мабуть, десь автобусі.

— Може не треба було йому дозволяти повертатися одному?

— Ір... Він не один. Він з Яном.

— Це не заспокоює. Він повинен був подзвонити, коли заняття закінчаться.

— Може просто забув. Він вже достатньо дорослий, щоб проїхати три зупинки на автобусі.

— Ти впевнена в цьому?

Ніка не встигла відповісти, коли у двері постукали. Іра пішла відкрити. Це був Ілля. Ледве хлопчик переступив поріг, жінка його обійняла.

— Ти мав би подзвонити.

Хлопчик виплутався з обіймів та помітив Ніку на кухні.

— Мам, ну скажи їй. Я просто забув. До того ж заняття закінчились раніше. Ми з Яном зайшли в магазин. Він купив нам по колі. Наступного разу я маю нам щось купити.

— Добре, – відповіла Вероніка. – Але наступного разу подзвони. Мама Іра дуже переживала.

— Іноді вона нагадує мені маму Візлі.

Ніка розсміялась.

— Гадаєш вона відпустить тебе в 17 років в мандри по країні?

— Нізащо, – втрутилась Іринка. – Йди роздягайся, мий руки та будемо вечеряти. І поклич сестру, – строго наказала жінка.

— Добре, я з тобою згодна. Іноді вона дуже схожа на Молі Візлі, – з посмішкою сказала Ніка. – Вона навіть руда як Молі.

— Ніка!

Хлопчик розсміявся та пішов у свою кімнату.

Сімейна вечеря пройшла весело, як завжди. Діти розповідали про свій день. А мами розповіли про дитячий будинок, котрий вони обрали.

— О, Ян теж хотів би нам допомогти. Він поговорить з батьком та подзвонить мені пізніше. Він також хотів би поїхати з нами в неділю.

— Нам треба буде поговорити з його батьком, перш ніж він поїде з нами, – попередила Іринка. – Ти вже думав, що хотів би подарувати дітям?

Жінки вже написали список того, що вони могли б купити. Але Ілля сам запропонував цю благодійність. Тож він був головним, а мами допомагали.

— А скільки там дітей?

— 52 дитини різного віку. Від 5 до 16, – відповіла Ніка.

— Багато...

Хлопчик про щось подумав трішечки, а потім попросив сестру принести його блокнот.

— Той що з близнюками?

— Угу...

Аліса побігла в кімнату брата та принесла потрібний блокнот. На обкладинці була наліпка з близнюками Візлі. Ілля відкрив блокнот на закладці та пробіг очима по сторінках.

— Ви казали, що мама Тіни та Каті готові щось приготувати. Може вони б змогли випекти кекси та ми самі тоді склали солодкі пакунки. Я думав, що можна купити ще якусь іграшку. Але це буде дорого коштувати.

Хлопчик насупився та опустив очі в блокнот.

Жінки переглянулись. Вони гордились своїм дванадцятирічним сином. Він розумний та добрий.

— Ми могли б купити якусь канцелярію для діток молодшого віку та якісь цікаві ігри для дітей старших, – запропонувала Ніка. – Я питала у директора. Їм завжди не вистачає звичайних олівців та альбомів.

— А для таких як я можна купити монополію. Чи щось схоже, – оживився Ілля.

— Так. Ти хотів би пройтись з нами? – спитала Іринка.

— Хотів би, але у мене завтра скульптура. Я не можу її пропустити.

— Добре, тоді ми самі.

— А мені можна з вами? – спитала Аліса. Всю розмову дівчинка сиділа тихо, тільки прислухалась.

— Вибач, сонечко, але ти приходиш з садка пізно, щоб ходити по крамницях, – пояснила руда мама.

Дівчинка насупилась. Так само як її брат перед цим.

— Але ти нам допоможеш складати пакунки потім. Добре? – запропонувала Іринка.

— Так, – задоволено відповіла Аліса та побігла в кімнату.

Ілля теж пішов до себе. А мами писали список, що їм завтра треба буде купити.

Ніка проводила дітей та дружину до школи. А потім заварила другу чашку чаю та всілась за ноутбук. Вчора їй так і не вдалось попрацювати. Та їй вже в понеділок треба здавати першу чернетку оповідання. А слова так і не лягають. Жінка написала не багато, коли подзвонила Іринка. Вона договорилась зустрітись з Криницею о 11.

— Може ви вдвох це зробите? ... Так, у мене нічого не виходить. ... Дякую. Я тебе кохаю. ... Бувай. Побачимось увечері.

Ніка поклала телефон. Вона обожнювала свою дружину за те, що та розуміла її як ніхто. Іра була головним бухгалтером в одній фірмі. На ній тримався сімейний бюджет. Та вона ніколи не наполягала, щоб Ніка знайшла собі “справжню” роботу.

Жінка продовжила писати, та схоже знайшла цікаву ідею. Декілька годин роботи без перерви й частина оповідання була готова. Вероніка подивилась на годинник. 12.35.

— Ого... Треба б щось перекусити та подзвонити Ірі.

З Ольгою було приємно ходити по крамницях. Вона знала, що краще для дітей, а які солодощі краще не брати. А ще вона знала, де ціні нижче. Це був корисний бонус. Через деякий час жінки пішли в великий дитячий. Так, народу там було багато.

Іринка як раз намагалась пройти до настільних ігор, коли подзвонила Ніка. Жінка посміхнулась, відійшла в менш людне місце та відповіла:

— Дай здогадаюсь, ти тільки-но закінчила писати, весь час без перерви. Так? ... Ми в дитячому, але тут так багато людей. Тут просто може не бути стільки скільки нам потрібно. ... Так, можливо зайдемо в інші крамниці. Сподіваюсь сьогодні усе купимо. Завтра часу не буде. ... Так, дівчата все спечуть. Завтра в вечорі принесуть до нас. До речі, дзвонив Ілля. Він забув свою художню сумку. Можеш йому віднести та відвезти його в академію? Не думаю, що встигну. Ще треба попрацювати. ... Я теж тебе кохаю.

Жінка відключилась та пішла шукати Олю. Вони вдвох обрали декілька цікавих настілок та взяли канцелярію на всю молодшу групу. Не знайшовши більше нічого цікавого жіночки пішли на касу. Та вони, мабуть, простояли там більше пів години.

Коли вони вийшли Ольга подивилась на годинник.

— Дідько, мені потрібно забрати молодшу з садочка. У них сьогодні короткий день.

Жінки поклали покупки в машину та Іра спитала:

— Нічого, тоді я далі сама. Тебе кудись підвезти?

— Ні, дякую. Якщо хочеш, я можу зайти в один магазин, він мені по дорозі. Там бачила настілки.

— Я дам тобі гроші. Можеш купити?

— Звісно. Та грошей не треба.

— Оль, у тебе своїх п’ять...

— Це з їх кишенькових. Ми з Кирилом з ними розмовляли. Вони згодні. До того ж ти нічого не знаєш про моє фінансове становище. Не треба бути мільйонером, щоб допомагати іншим. Потрібне лише бажання.

— Так, вибач. Я буду дуже вдячно.

— Тоді ми завтра їх принесемо. І до речі, коли ви збираєтесь в дитячий будинок?

— Директор сказала, що у них невеличке святкування буде, і ми можемо приєднатися до них десь в середині. Це десь о 10. Я вже казала іншим, що хто хоче прийти, то збираємось о 9.50 біля дитбудинку.

— Добре. Тоді до завтра.

— Бувай.

Ольга пішла, а Іринка поїхала на роботу. Та по дорозі вона знайшла канцелярську крамницю та докупила, що треба.

Благодійність це добра справа. Та це вимотує, коли ти за це відповідаєш. Хочеться зробити все правильно. Та жінку так тішило, що Ілля це сам запропонував. Може це стане новою сімейною традицією.

Наступного вечора квартира була повна гостей. Мілана та Свєта разом з дітьми принесли кекси. Ці дві мамочки були дуже різні, та їх об’єднала любов до кулінарії та дітей. Ольга принесла ігри та залишилась допомогти все поскладати та запакувати.

Ніка на декілька хвилин вийшла на кухню. Їй подобалась вся та атмосфера дружності та свята, що панувала в вітальні, та їй потрібно було трохи тиші. Жінка подивилась на годинник. Була шоста вечора. Потрібно було б нагодувати дітей. І не тільки своїх. Та і мами теж напевно голодні. Тож Ніка повернулась в вітальню та спитала, чи всі їдять піцу та суші. Усі озвучили свої побажання та діти теж повискакували з кімнати Іллі.

Жінка пішла на кухню та зробила замовлення. Коли вона закінчила розмову, на кухні з’явилась Іринка.

— Відпочиваєш? – з посмішкою спитала вона.

— Мені все це подобається. Але .....

— Занадто голосно?

Вероніка пожала плечима.

— А завтра буде ще більше людей. Більшість з котрих – діти.

— Я впораюсь. А поки я почекаю їжу та схожу до дітей. А то вони там щось надумали. Мені цікаво що.

— Добре, – Іринка підійшла ближче та поцілувала дружину.

— Мені набагато легше.

Жінки розсіялись та пішли до вітальні. Звідти Ніка постукала до дітей та увійшла. Всі вони сиділи на підлоги кругом та щось робили.

— Що робити? – спитала жінка.

Діти здригнулись, а хтось навіть залаявся.

— Мама! Ти нас налякала.

— Я стукала.

— Ми вас не чули, – сказала Тіна.

— Так що ви таке робите, що нічого не чуєте?

Ніка намагалась роздивитися, що лежало попереду дітей. Та ніхто нічого не відповідав, вона навіть намагались прикрити, те що робили.

— Не хочете говорити. Може, якщо я пообіцяю нікому не казати, то ви розповісте?

Всі подивились на Іллю. Він подивився на маму задумливо, та все ж вирішив довіритись.

— Я показував дівчатам та Сергію, що приготовив.

Хлопчик взяв якийсь папірець та протягнув його Нікі. Це була намальована листівка. Прикрашена ялинка, посеред лісу та хоровод зі звірів. Та був напис: “З днем Святого Миколая”.

— Я почав малювати їх ще вчора. Але в мене не вистачає часу, щоб зробити 52 штуки. І ось ...

— Ви усі допомагаєте, – закінчила замість нього мама.

— Так, ми малюємо різні листівки, – вимовила Катя, – щоб у кожного було ось особливе.

— Я не дуже гарно малюю та дівчата мені допомагають, – зізнався Сергій.

— Це дуже кльово. Ви молодці. І я нікому не скажу.

— Навіть мамі? – спитав Ілля.

— Навіть їй.

Діти посміхнулись та продовжили робити свої листівки. Ніка залишили їх та повернулась у вітальню. Через деякий час кур’єр привіз їжу. Як раз вчасно. Майже все було готово. Жінки зібрались на кухні, а діти так і залишились в кімнаті Іллі. До них приєдналась Аліса. Дівчинка весь цей час допомагала доросли.

Вечер закінчився на приємній ноті. Діти показали свої творіння. 52 різні листівки були чудесні та милі. Іринка пообіцяла покласти в кожен пакунок, коли вони підсохнуть.

Неділя почалась рано. Для Ніки навіть раніше, ніж зазвичай. Потрібно було залишити подарунки від Миколая під подушками дітей. Після жінка пішла на кухню, щоб трохи пописати. Після вчорашнього вона нарешті зрозуміла, що хоче від свого оповідання. Та Ніка знала, як може пропасти в словах, тож поставила будильник.

За дві години вона закінчила своє творіння. Їй подобалось, хоча увечері вона збиралась зробити декілька правок. А в понеділок відправить рукопис у видавництво. Вероніка сподівалась, що цього разу, це те, що треба.

О восьмій усіх розбудив будильник. Діти раділи подарункам, мами раділи, що дітям сподобалось. Та всі були збуджені поїздкою в дитбудинок. Поки усі снідали, Іринка перераховувала пакунки та клала в них намальовані листівки.

— В котрий раз ти все це перераховуєш? – спитала Ніка у дружини.

— Не хочу помилитися, – втомлено промовила жінка.

— Тільки 9 ранку, а ти нібито з вечора рахуєш. Пішли снідати з нами. Чи хоч свою каву вип’єш.

Ніка взяла Іринку за руку та притягнула до себе.

— Все буде добре. Ти сама мені про це говорила.

— Так, але...

— Нехай все буде просто добре. Ми це зробимо. До того ж ми не одні. І ніколи не будемо одні.

Жінка зітхнула:

— Ти права. Схоже треба залишити ці пакунки та піти попит кави. Дякую.

— Для цього я тут, – Ніка посміхнулась та поцілувала Іринку.

— Мами, – покликав Ілля.

Жінки пішли на кухню. Хлопчик тримав телефон біля вуха.

— Це тато Яна. Він хоче з вами поговорити, – хлопчик простягнув слухавку.

— Так, Андрій, – відповіла Іра. – Так, ми збираємось о 9.50 біля дитбудинку. ... Так, звісно, можемо забрати. ... Добре, як все скінчиться, я тобі передзвоню, — жінка поклала слухавку.

— Що він казав? – спитав Ілля.

— Він дозволив Яну поїхати з нами, тільки потрібно буде забрати його біля будинку. Він дав сину грошей, щоб той поклав в благодійну скарбничку.

— Зі школи її принесе Олеся Петрівна, – повідомив Ілля.

— Зі школи? – в один голос питали мами.

— А я що вам не сказав? Олесі Петрівні сподобалась наша ідея, і вона поговорила з директоркою і вони поставили скарбничку в холі школи. За два дні небагато назбирали, та це краще ніж нічого. До речі, ми вже обговорюємо, як краще провести цю акцію наступного року.

— Хлопчик, тобі точно 12? – з дивом спитала Ніка.

— Мама!

— Мені потрібна кава. А вам дітки пора вдягатися. Аліса, я приготувала речі на твоєму ліжку.

— Мама Ніка, а ти допоможеш мені?

— Звісно, сонечко, йди, я зараз підійду.

Діти пішли, та Іринка спитала у дружини:

— Ти теж думаєш, що він подорослішав занадто рано?

— Іноді здається, що у нього не було іншого вибору. А може це і найкраще. Йому 12, а він вже робить гарну справу. Я в його роки думали лише, як дома буду дивитися серіали і як би добре здати контрольні. Я може і хотіла змінювати світ, та для цього нічого не робила. То ж я пишаюсь, що в нас вдалось так виховати сина.

— Виховали ми в першу чергу себе, лише потім наших дітей. Хоча іноді, здається, що це вони виховують нас.

— Може все це правда. А зараз я піду вдягну нашу доньку, а потім ми поїдемо дарувати свято.

В потрібний час усі були на місці. Ян закинув гроші в скарбничку, яку принесла вчителька Іллі. Директор Сергій Михайлович був дуже рад бачити таку велику компані. Він вийшов до них на вулицю.

— Не очікував я, що ви пані приведете з собою стільки охочих, – звернувся він до жінок

— Ми й самі цього не очікували, – відповіла Іринка. – Як краще б поступити з подарунками?

— У нас в холі є ялинка. Можемо покласти пакунки туди, роз вони однакові. А ігри та канцелярію занесемо до ігрової кімнати. Після всього діти підуть туди та виберуть, що захочуть.

— Добре, у нас ще є скарбничка з грошами, – сказала жінка.

Олеся Петрівна підійшла до Іринки.

— Це від наших школярів та адміністрації, – вчителька передала скарбничку директору.

— Боже, дякую вам, – сердечно подякував чоловік. – Заходьте. Досить мерзнути. Кладіть пакунки, а наш охоронець Василій покаже вам ігрову.

Все зробили, як сказав Сергій Михайлович. І ось цей момент, коли діти вийшли з їдальні. Вони йшли не швидко, старші мов щось шукали в обличчях незнайомців. Коли всі підійшли та стали напівколом директор запросив підійти Іринку. Та жінка підштовхнула Іллю. Хлопчик незрозуміло подивився на неї.

— Це ти нас тут зібрав, – пояснила мама шепотом. – Тобі й говорити.

Ілля подивився на другу маму, шукаючи підтримку.

— У мене самої колінка підкошуються від думки, що потрібно було б говорити на таку авдиторію. Але мама права. Тільки завдяки тобі ми тут.

— Я ж нічого такого не зробив....

— Ти помиляєшся, – втрутилась Олеся Петрівна, – у тебе був намір допомогти цим діткам. Ти зміг донести це до нас усіх. Я також чула, що ти намалював листівки. В допомозі іншим важливо не кількість цієї допомоги, а якість. Ти робив все це від чистого серця. Тож ти заслуговуєш на те, щоб сказати про це цім дітям та дорослим.

— Та я не знаю, що казати.

— Знаєш, – в один голос сказали три жінки. Вони посміхнулись одна одній.

— Говори від серця, – наказала Іринка та знову підштовхнула сина.

Хлопчик зітхнув та пішов до директора.

— Привіт. Знаєте, мої мами кажуть, що я знаю, що сказати. Та мені знається, що я лише знаю, що у мене дві чудові мами. І я хочу вам побажати, щоб у кожного з вас теж з’явились батьки які вас люблять та підтримують. А поки сьогодні це зробимо ми. Під цією чудовою ялинкою є пакунок для кожного з вас. З Днем Святого Миколая!

Хтось з виховательок поплескав та інші підтримали. Ілля зніяковів та повернувся до мам.

Директор дозволив діткам підійти до ялинки та взяти пакунки. А ще наголосив, що в кімнаті для ігор їх чекає ще щось цікаве.

Дорослі та діти змішались. Хтось допомагав наймолодшим, хтось просто спілкувався. Олеся Петрівна та Іринка розмовляли з директором. Ілля з Яном вже з деякими іншими дітьми пішли ігрову кімнату та розповідали про правила гри в монополію. А Ніка відійшла трохи далі та дивилась на все збоку. Вона теж зайде в цей вирій людей та емоцій. Та спочатку вона хотіла запам’ятати це момент і як вони до цього прийшли.

Жінка зрозуміла, що сумує за мамо. І вона вирішила подзвонити їй завтра. Якщо зможе наважитися. А поки вона подарує трішечки любові цим дітям.