Давидова примара

Про пастушка на ім’я Давид, який став царем, розповідають багато книг Святого Письма. Тобто, як ви могли зрозуміти, я – єврей. Хочу відразу попередити, що я не такий як моя бабуся, бо вона дуже любить відвідувати та прислужувати місцевій Синагозі. Моє рідне місто, напевно, гарне, але я його все одно ненавиджу, вибачте, але вже так вийшло. Я весь час у русі. Я всюди був і одночасно був ніде.

Тому, не довго думаючи, я захотів поділитися однією дивною історією, то був щасливий момент мого недовгого існування у суспільстві(можливо, навіть у сьому житті), бо я познайомився з однією цікавою особою. Надіюсь, мої записи не відібрали і ви читаєте це…

1

Будучи студентом, я вивчав хімію у кам’яному містечку. Спочатку мені дійсно подобалося. Я був бідним єврейським хлопчиком. Не знаю, певно, мені допомагали вчитися на відмінно вищі сили (у які я вірив лише, коли бабця протирала священні бусини у своїх зморщених долонях).

Друзів у мене не було, всі вважали мене диваком, до того ж розумним. Мені нічого не залишалося, окрім того, як писати тим невдахам письмові домашні завдання, які до речі мене такі не зацікавили за тих всіх нещасливих 4-х років навчання в університеті.

Мені подобався холод. Мені подобалася сирість. Мої долоні любили гладити мертві, але вкриті мохом каміння. Я любив Румунію, Естонію, Словаччину та навіть смердючий Берлін із Парижем.

Від людей я б ніколи не втік. Мабуть, для мене це було найсумніше у цьому(?) житті.

У маленькій гуртожитській, проте на диво чистій кімнаті зі мною жив справжнісінькій палянт і «Дон Жуан». Завжди сміявся з його методів сподобатися протилежній статі. Ні, не подумайте, методи були гарними і досить романтичними. Мій горе-сусід думав, якщо запросити гарненьку світловолосу дівчину на оперу-балет, вона відразу захоче влягтися з ним у ліжко. Жінки не такі…дурні? Е-е-е, ні! То він, як змія танцював під їх дудки, а не вони під його маленьку.

Одного разу, моя люба бабуся назбирала мені цілу важку торбу-передачку з повним мішком їжі. Сумно, що там було майже одне м’ясо, а м’яса -- я не їм. Мені було бридко спостерігати за тим, як на нього накинулися голодні студенти, вони виглядали гірше худорлявих безпритульних собак. Чекайте-но,я вже вам казав, що ненавиджу людей?

Останніми днями, мене мучило кляте безсоння і думки про смерть моєї бабусі, бо вона була вже геть стара і майже немічна. А ще останнім часом, я став часто виходити пізно вечері у парк, де нікого вже не було, ось тільки все змінилося, після того як я не зустрів її...

2

Птахи постійно врізалися у моє вікно, саме тоді, коли я щось читав. Поганий знак? Бабуся завжди казала, що це до смерті.

От, я завжди мріяв бути птахом, який здіймається зі всією своєю природньою швидкістю та величчю до гори, кудись туди, де тільки в очах майорить синє небо і в голові немає жодної-жоднісінької думки. А своїм дзьобом, я б різав важкі хмари, що несуть негоду.

Птах ніколи не думає, що там внизу, його не турбує те життя, розумієш? Пташині крила несуть легке тільце по вільному небі. Небі, яке належить тільки йому, маленькій дивакуватій істоті, яка не залежить ні від кого, навіть від самого себе. Ця істота просто птах. Тому, я б дуже хотів бути птахом, але яким? Байдуже…

***

Я ненавидів їсти манку, але коли бабуся висипала її акуратно на тацю, ми малювали подушечками пальців чудові малюнки, а коли вона легенько підтрушувала у повітрі тацю -- то все намальоване за долю секунди зникало. Малюнки перетворювалися знову на білу несмачну манку. Схоже зникло моє хороше дитинство, далі йшла доросла прірва.

Коли ж я збожеволів? Мабуть, після смерті бабусі, а може, коли щойно родився у горе-матері. Не знаю, я нічого не знаю...

Я -- Давид єврейський хлопчик. У мене чорне кучеряве волосся і мутні, як у мерця очі. Я люблю цілу вічність носити темні костюми, білі сорочки і хороші парфуми, які легко нагадували мені спогади, місця і людей. Я кохався із самотністю і приймав ванни у червоному сухому вині. Коли перехожі думали, що я вбивця, я не заперечував, бо інше і не скажеш, коли глянеш на мою білу сорочку заляпану червоним сухим вином. Йой, як же від мене тхнуло спиртом і жалістю. Проте, я не дозволяв нікому мене жаліти. Мені подобалося так існувати. Я брехав, я вічно брехав.

3

Одного холодного вечора, я все таки прийшов на свою улюблену лавку, біля розбитого ліхтаря, який на диво працював. Сильний, побитий, але він хотів жити, а я – ні.

Ви знаєте, у мене було мерзенне відчуття холоду, бо повсюди лавки були зайняті привидами. Найкумедніше, що я був схожий на кожну примару. Ранкове світло їх спалювало, тому вранці над містом стояв густий противний туман. Десь далеко мої очі побачили силует, який йшов прямо на мене. Не може бути, що у таку темну пору, тут вештаються люди!? Всередині мене вкривався потом маленький соціофобний мізантроп. "Неприпустимо" - кричав він. Примружився та придився у даль -- це був тонкий жіночий силует. Молода дівчина із довгим рудим волоссям, яке час від часу виблискувало біля яскравих зламаних ліхтарів.

Силует дійшов до мене і дівчина мовчки сіла біля мене.

4

Я міг пити несмачну каву, але лише тільки у тому кафе, де стояло старезне чорне піаніно. Туди ж приходив волоцюга, який вправно грав на інструменті, ніби знав його вічність. Можливо, він був професійним музикантом, а може звичайнісіньким дилетантом, цього на жаль ніхто не знав.

Він просто заплющував очі і відкривав важку кришку піаніно, коли його довгі пальці торкалися клавіш, тоді мене автоматично відкидало кудись далеко: де страшено теплий вітер і багато зелених гір, де безкінечні поля лаванди, де вигаданий я танцював вальс із коханням всього свого життя, де твоя усмішка була найщасливішою миттю, а її ніжні доторки до мого серця його не ранили, а навпаки – заживляли.

Ми могли б так танцювати безкінечно, нам не потрібна була музика, бо був вітер. Вітер зганяв все до бісової матері, всі прокляті чортом думки. Тоді там, десь на вершині, біля вітряків можна було відчути себе птахом. Нарешті я не брехав, саме тут я був справжнім митцем власного життя і знав як його правильно жити. Я торкався інтимної істини створену Богом(у якого я не вірив).

Сумно, проте та п'яна музика закінчувалася, волоцюга відпрацював собі на спирт і черствий хліб та йшов геть звідси. Я теж йшов туди ж, нікому не потрібний хімік Давид.

5

Дівчина і досі мовчки сиділа біля мене. Я помітив, що вона дивилась прямо туди, де були мої примари.

- Ти теж їх бачиш? – запитав я.

Її погляд тепер був на моїх зляканих очах. Вона відчувала, що я чогось боюся, мої зіниці постійно дивилися повз неї. Дивачка продовжувала мовчати. Натомість, вона дістала із своєї чорної торби пожовклі аркуші паперу і почала щось малювати. Я чув, як шматочки грифелю лишали свої частинки на деревині перемішеною із дешевим клеєм.

Я і на далі спостерігав за її діями. Дівчина малювала тварину схожу на лисицю. Я нарешті відволікся, щоб подивитися на небо. Нарешті хмари пішли геть, я чітко бачив місяць і зорі. Я опустив голову і помітив, що дівчина вже закінчила свій малюнок, вона передала мені його.

- Це мені? – я показав, як ідіот рукою на себе.

Дивачка кивнула. Можливо, вона глухоніма? Я почав розглядати малюнок. Це дійсно була лисиця, яка скрутилася калачиком. Таке відчуття, що намальованій тваринці було холодно. Дівчина, ніби чула всі мої думки. Її рука торкнулась моєї руки, яка тримала малюнок і заперечно покивала. Тоді я зрозумів, що ця намальована лисиця була самотньою, як і я. Вона намалювала мене? Дівчина знову похитала головою. Тепер я геть заплутався.

-Як мені до тебе звертатися? – знову запитав я.

Дивачка своїм хитрим поглядом знову показала на малюнок.

- Лисиця? – вона усміхалася.

У неї була чудова усмішка. Вона була страшно вродливою. Невже я піддався жіночим чарам? Дідько...

6

Я дуже любив шоколад. Їв його дуже багато. У мене ніколи не було проблем із шкірою чи вагою. Я був блідим і худорлявим все своє нікчемне життя. Я знав, що те шоколадне місиво шкідливе, знав з чого його готують, я ж хімік. Проте, мені було все одно, я просто весь час хотів пожувати шматочок білого шоколаду. У карманах мого піджаку завжди лежали замотані у лабораторну фольгу маленькі шоколадні плитки.

Ясно, що я мало їв, тому мій живіт весь час бурчав, бо хотів білків, жирів та вуглеводів, натомість, я закидав у нього м’ятну цукерку. Певний час мені це допомагало. Як бачите, весь час Давид не тільки дурив людей, а й свій організм(себе самого).

7

- Мене звати Давид, – представився я.

Дивачка привітно усміхнулась і відвела від мене погляд. Який раз вона вже так грається зі мною?

- Хм, цікаво, що робить така красуня темною ніченькою й у такому безлюдному та майже темному парку? Дивно, що така пані має навпаки, боятися мене -- чоловіка, але я, той самий чоловік боюся більше Вас і цієї божевільної митті( це було правдою). Па-ра-докс, – останнє слово я сказав по складам, після чого тяжко видихнув повітря.

Дівчина знову лише захихотіла і поклала свою голову на моє плече. Мене торкнулася людська голова! Для мене це було абсолютно неприйнятним і дивним, бо я не знав, коли…як це…ем...торкатися людей. По всьому моєму тілу я відчув сотні приємних(!) мурашок. Нарешті, я прийшов до тями і моя спина знову згорбилась. Я далі спостерігав за примарами. Так я абстрагувався від секундних подій у минулому. Примар сьогодні було багато, і всі, як один пародіювали мене. Тепер гиготів я. Ніколи не відчував себе дурнем, ще поруч людини, та що там -- жін-ки!

Виявляється торкатися інших приємно...

8

Навчання в університеті закінчилось швидко. Тоді я, власне, вирішив подорожувати Європою. Там, я звик ходити без свого теплого пальто взимку, бо європейцям було начхати на мене, на усіх і навіть на самих себе. Щасливі ідіоти.

У холоді були свої переваги. Я отримував насолоду від того, що моє тіло ріже холод, мої губи були вічно потріскані, а у роті був вічний присмак заліза.

***

Вже по приїзду із Європ та Америк у мене була і ще одна дурнувата звичка -- гуляти, там де спокійно. Тому саме у холодну пору року я любив гуляти по старезним кладовищам. На одному із таких місцин я познайомився із екстравагантним молодим чоловіком. Цікаво, що виявляється ми були сусідами у будинку, (де я орендував австрійську квартирку із піаніно), проте цей факт ми зрозуміли на кладовищі.

Пан Зеник був низького росту із противними вусами. Цей чоловік був із тих, хто шукав багатих утриманок. Він завжди дуже дивно посміхався. Я міг припустити, що це його захисна реакція або він щось приховував, наприклад чиєсь тіло у шафі. Я був точно впевнений щодо останнього, бо мій дивний сусід працював помічником судмедексперта.

Це ж треба! Однієї самотньої прогулянки, я був свідком ексгумації тіла. Там і побачив цього пана Зеника. Він підійшов до мене і зняв одну чорну латексну рукавичку, щоб привітатися.

-Перепрошую, ніяк не міг знайти приємнішу нагоду, щоб познайомитися із моїм новим сусідом, Зиновій, - він стояв до мене із простягнутою рукою та тупою посмішкою.

-Давид, вибачте, поспішаю не поспішаючи, - я не хотів торкатися цього противного чоловіка, тому пішов собі далі.

Більше він мене не бачив. Я намагався уникати зустрічей з ним, бо цей чоловік мене насторожував. Щоранку, я любив пити каву сидячі у вікна і мені доводилося спостерігати за цим чоловіком-сусідом. Він завжди носив сірий тренч і велюрову чорну шляпу. За ним вічно приїздила дивна чорна машина схожа на катафалк або недолімузин. А ще, перед тим як сісти у неї, Зеник мав звичку озиратися. Одного разу, навіть глянув у моє вікно. Він мені посміхнувся. Знову його противна вусата рожа…

9

Я почав плакати. Я не розумів чому я плачу у цій клятій темряві. Я так хотів заглушити непотрібні думки. Просто встати і піти геть звідси. Мої сльози крапали на малюнок. Всюди були плями, через мою неконтрольовану емоційність я зіпсував її малюнок. Я ненавидів і любив через це свою подобу. Що я за істота?

-Вибач, я не знаю, що на мене найшло, я не хотів зіпсувати твій малюнок…

Проте рудоволоса дивачка швидко зникла. Куди ж вона… Я поглянув на примар, вони всі як один показували у бік лісу. Мої ноги несли мене до неї.

Дівчина втікала від мене, хіба я такий страшний?

-Ні! – кричав я тій ночі.

Перед моїми очами світ розкладався на сотню частинок. Я згадував все: всі деталі мого життя, всі ті маленькі частинки з яких складалося моє тіло. Раніше мій мозок цього не розумів, чи взагалі він колись-небудь хотів або намагався зрозуміти?

Я кричав не людською мовою. Мій невблаганний крик зносив вітер, природа жахалася моїй подобі. Я сам собі дивувався. Вона створила чудовисько, вона помилилася, вона… Під моїми ногами була гаряча лава, я відчував, що я вже десь далеко звідси, того парку із примарами. Проте я бачив її волосся, її худорляву подобу, я кричав тепер дивачці. Я знав, що вона боялася мене справжнього, я з’їв сам себе, я з’їв маленького єврейського хлопчика Давида. Хто я такий? Я боявся себе, я…

Мені пекло всюди. Я не відчував більше колючого холоду. У мене було таке відчуття, що мені відшило мою життєву пам’ять. Я чув страшні сурми, проте вже не чув свої думки. Чим швидше я біг, тим швидше моя людська подоба розкладалася і смерділа. Та дифузія давала моєму страхові ширитися цим лісом.

Насправді, я зрозумів, що тікав від дивачки, а не наздоганяв її. Вона навмисно впала. Я програв? Нарешті мої ноги зупинилися. Озиратися було поганою ідеєю. Дивачка лежала мертво на клаптику зеленої трави. Навколо була гаряча лава. І у цій лаві стояла страшна моя подоба. Я підійшов, щоб підняти мертве тіло. Мої руки несли бліде красиве тіло жінки. Волосся, ніби тануло згораючи у лаві. Моя душа пекла і закипала. Однією рукою я гладив її обличчя. Мої губи хотіли поцілувати її щоку у знак вибачення. Я ще памятав, що накоїв, значить розум мною був контрольований. На моє здивування, її тіло теплішало, проте шкіра після мого поцілунку натомість згоріла і перетворилась на скелет. Я злякався і викинув її кості. Ці кості миттю постали перед моєї страшною подобою. Мені було важко дихати, я ковтав жадно останній кисень, який був у цій дивній місцині. Ті кості мене душили, я бачив чорні ями, які дивилися у мої мутні очі. Я не божевільний! Боже, я вільний...

-Життя нелегке для кожного із нас. Проте не тобі дозволено його відбирати, – промовила гарним тоненьким голосом рудоволоса дивачка. Вона була не глухоніма. Я сміявся. Голосно сміявся…

10

Сонячне проміння у кімнаті падало прямо в обличчя худорлявому старому чоловіку. Він тихенько про себе сміявся. Медсестра ставила йому нову капельницю. Тепер до кімнати зайшов чоловік у білому халаті.

- Збільш йому дозу і на всяк випадок затягни ремінці його ліжка, щоб він знову не наробив дурниць, - чоловік поклав планшетку із діагнозом на підвіконня і почав допомагати медсестрі.

Хто ж знав, що у планшетці буде написано ім’я Давид, а діагнозом буде шизофренія.

Коли старому в’язали руки, він акуратно ногою підсунув записи у глиб матрацу, проте невідомо, хто їх знайшов, хто зараз дописує цю оповідь…

Тоді у лісі, вночі, Давид хотів повіситися на довгому рудому волоссі, яке обрізав на старому кладовищі під час ексгумації тіла молодої дівчини.

Єврейський хлопчик на ім’я Давид – був психопатом, який просто заплутався.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.