Дощ

"I thought you died alone

A long long time ago"

Девід Бові - "The Man Who Sold The World"

Перші краплі дощу впали у воду майже непомітно. Утікач навіть і не звернув на них увагу.

Він сидів на холодному піску та мовчки споглядав море. Чоловік повністю очистив голову від думок, що з'їдали його з середини останні місяці. Правою рукою він несвідомо водив по піску, залишаючи на ньому хаотичні лінії, а лівою тримав зброю біля себе, аби ніщо з нею не трапилося.

Дощ почав ставати сильнішим. Утікач відчув краплі на собі та побачив сліди від них на воді. Давно вже не було дощів. Дуже, з самого початку цього всього.

Прохолодне осіннє повітря у купі з морською вологою пронизувало його тіло, змушуючи сироти бігати туди-сюди. Але чоловік не звертав на них увагу, як і на все інше крім моря. Він дивився на нього, відчував краплі дощу, яких щомиті ставало все більше та більше і не думав ні про що. Чоловік насолоджувався тишею та спокоєм, яких йому так не вистачало.

Позаду Утікача був ліс, до якого він збирався йти трішки згодом, а за деревами починалися пагорби, що хвилями йшли на десятки кілометрів. Він не планував повертатися туди, звідки прийшов. Чоловіка тягнуло до лісу, углиб континенту, на якому він ніколи не був. Цього хотіли і його серце з розумом. Він відчував, що десь там є щось дуже важливе, очікуване та несподіване водночас. Але зараз Утікач вирушати не буде, краще посидіти тут під дощем ще трохи, бодай ще пару годин.

Вода змивала бруд та піт з нього, залишаючи за собою невеликі, ледь помітні сліди. Такий собі холодний осінній душ. Утікач продовжував мовчки дивитися на море та на сліди від крапель. І ось у його голові промайнула перша думка за останні години.

"Як довго він буде йти?".

Війна закінчена, переможців у ній не було, але тікати йому більше не доводилося. Можливо, варто десь поселитися, завести собі господарство та жити самому, не шукаючи компаньйонів. Можливо, це саме те, що він потребував усе своє життя. Тиша, спокій, відпочинок та самотність. Ніхто не буде діставати його набридливими розмовами, ніщо, крім власних думок, не буде нагадувати йому про те, що сталося. Оце життя, справжнє життя...

"Я втомився йти, - подумав він взявши трішки піску у руку. - Я мушу відпочити, я мушу забути про це все. Мені необхідно залишити минуле у минулому. Там, де йому і місце".

Утікач підняв праву руку, у якій був пісок, та підніс її поближче до свого обличчя. Він став уважно роздивлятися кожну піщинку, яка лежала на долоні. Кожна з них мала свою особливу форму. Жодна не була схожа одна на одну.

Він висипав пісок та знову повернув погляд до моря. Вже чистою долонею він кінчиками пальців доторкнувся до наконечника стріли, що висів у нього на шиї. Дощ був спокійний, тихий та умиротворений. Це заспокоювало Утікача ще більше.

Так, йому точно потрібно буде втілити цей план у життя, але лише після того, як він дійде туди, куди кличе його відчуття.

Утікач прибрав праву руку зі зброї та протер нею очі. Пару сліз покотилися по його обличчю. Вони не були спричинені спогадами про щось погане чи хороше, ні. Просто раптові сльози, які іноді бувають у всіх у моменти спокою, гармонії та тиші.

Несподіваний шурхіт позаду вирвав Утікача із гармонії. Дощ все ще не закінчився, але і сильнішим не став. Чоловік, чия ліва рука знову лежала на зброї, повільно повернув голову назад та помітив, як з лісу вийшла висока людина. Навіть здалеку було видно, що це наголо вибритий чоловік, без жодного натяку на волосся на голові.

Утікач знову повернувся до моря та міцно стиснув рукоять своїх лез у руці, на випадок, якщо доведеться оборонятися. Чоловік давно знав цього загадкового гостя, що несподівано порушив його спокій, тож додаткова обережність точно не буде зайвою.

Мандрівник почав рухатися у сторону Утікача. Він йшов швидко та впевнено, хоч і побоюючись того, що може бути далі. Остаточно підійшовши до Утікача він сів біля нього та став дивитися на море.

- Я думав, ти помер давно. - Неемоційно почав розмову Утікач.

- Я був про тебе тієї самої думки. Тобі завжди вдавалося вирватися із лап смерті...

- …навіть тоді, коли це здається не можливим. - Перебив його Утікач продовживши фразу.

- Так.

Тиша. Обоє чоловіків мовчали та дивилися на море. Дощ не посилювався, але став відчутно холоднішим. Здавалося, наче він передвіщав щось страшне, холодне та темне.

- Давно ти тут сидиш? - спитав лисий мандрівник.

- Достатньо, аби подумати над тим, що робити далі, Корлісе. - Відповів Утікач не зводячи погляду з моря.

- О, давно я не чув, аби хтось називав мене по-імені. Знаєш, ти один із небагатьох кого я бачив з початку цього всього, якщо не рахувати тварюк, звісно. Пару тижнів чи місяців тому, вже точно і не згадаю, я збився з ліку, мені на шляху зустрілася одна жінка. Був приємно здивований її побачити. Вона була налякана та не хотіла підходити до мене навіть після того, як я запропонував їй воду. - Корліс глянув на Утікача. Той і досі не видавав жодних емоцій. - Я розумію її страх та повну відсутність бажання підходити до мене та все ж... Блять, що ми зробили з цим світом?

- Ви зробили, Корлісе. Моєї провини тут нема.

- Є, і ти це чудово розумієш. Ти просто намагаєшся не думати про це. Ти вдаєш, що так воно сталося б у будь-якому випадку. Ні, чоловіче, ні...

Утікач не відповів. У його голові раптово виникли спогади із того дня, коли саме через його помилкову віру у власні сили це і відбулося. Утікач вже багато місяців намагався стерти цей спогад із пам'яті, але раптова поява Корліса знову все пробудила.

Блять, блять, блять, блять... Все не мало так бути, просто не мусило. Цей світ мав жити далі, йому не потрібно було так рано помирати.

Корліс знову поглянув на Утікача та помітив наконечник стріли, що висів на його шиї.

- Це той самий наконечник? - запитав він вже розуміючи, яка відповідь буде.

- Так, - відповів Утікач і вперше подивився на Корліса за короткий час їхньої розмови.

Легенький порив вітру змусив обох чоловіків повернути голови до моря. Дощ все ще тривав. Сліди від крапель продовжували розходитися по воді, а волосся Утікача вже добряче намокло. Проте йому не було холодно. Поки що.

- Для чого ти його носиш із собою? - знову запитав Корліс намагаючись не показувати збентеження у голосі.

Утікач правою рукою доторкнувся до наконечника, поки ліва все ще лежала на зброї. Він підняв його перед своїм обличчям та пристально подивився. На наконечнику було пара тріщин, але він все ще був достатньо гострим, аби вбивати.

- Я носив його з собою для тебе, Корлісе. - Утікач відпустив наконечник та знову почав дивитися на море, сподіваючись, що цей раптовий візит давнього знайомого лише плід його уяви. - Я чекав того моменту, як всаджу його тобі в око та буду спостерігати за твоєю смертю. Ця думка приносила мені спокій та щось схоже на щастя. Проте, я не зустрів тебе тоді на війні.

- Я був там, звісно був. Вибору не мав.

- То як ти опинився зараз тут?

- Вирішив покинути ту м’ясорубку та вийшов через перші спеціальні двері.

Утікач не відповів. У його спогадах знову виник момент, як він біжить вузеньким коридором, перебираючись через людські та не дуже тіла, сподіваючись встигнути. Не вийшло… Його не достатня швидкість також стала причиною цього всього.

Багато тоді лежало тіл на його шляху. Понівечені, більш-менш цілі, майже повністю знищенні. На стінах коридору було багато крові, прибитих голів та рук, органів. Усе це виглядало настільки бридко, що від однієї думки можна було б проблюватися, але він тоді тримався. Утікач і за життя побачив багато війн та жорстокості, тож навіть це його майже не лякало. Майже. Майже. Майже…

Дощ все ще тривав. Здавалося, що він може тривати вічність, але це ані трохи не турбувало Утікача. Корліс продовжував сидіти біля нього та мовчати. Розмова не продовжувалася, та і певно обом вона зараз не дуже вже і потрібна.

Чоловіки насолоджувалися пейзажом моря та майже забули про те, що сидять поруч один з одним. Цього разу першим мовчанку порушив Утікач:

- Для чого ти сюди прийшов?

- Я?... О, я довго думав над тим, чому йду саме сюди, саме у сторону цього моря. Мене тягнуло сюди, мені хотілося побачити всю цю велич води, яка заповнює собою більшу частину світу. І от зараз, коли я нарешті ту і бачу це море я розумію, чому я йшов сюди.

Я втомився, чоловіче, дуже сильно. Всі ті війни, які я бачив, все те, що я пережив, втомило мене. Я так більше не можу. Я не можу дивитися на цей світ, що колись був повен планів та амбіцій, я не можу більше бачити людей, у яких ще декілька місяців тому було все. Вони втратили сім’ї, домівки та цивілізацію через нас з тобою, чоловіче. - Корліс говорив це все продовжуючи дивитися на море. Воно його заспокоювало. Саме воно давало йому можливість вимовити ті думки, які вже давно переслідують його. - Через нас. Через те, що ти не встиг та не добив його ще тоді. Через те, що я не залишив тебе у живих. Тут винні всі, хто задіяні у цій історії. Цій довгій, навіть занадто, історії.

І за це ми повинні заплатити, чоловіче. Мій час платити прийшов, прийде і твій, а його вже давно настав. Ти ж розумієш, про кого я, точно розумієш. - Над чоловіками пролетіла невелика зграя птахів. Корліс підвів голову, проте не зумів розгледіти, що саме за птахи то було. - Чоловіче, я постійно дивлюся на птахів та уявляю себе поруч із ними. Уявляю, як літаю над цим світом, повністю забувши про все, що було. Мене не турбують події, які відбуваються на землі. Мене не турбують події, які відбуваються у житті людей. Є лише я та безмежне небо, де дуже легко загубитися…

Корліс заплющив очі та пустив невелику сльозу. Утікач не зронив ні слова.

- Що ж, гадаю, мій час настав. - Сказав Корліс та підвівся.

Утікач теж встав та взяв свою зброю.

- Для чого ти прийшов сюди? - запитав він.

- Аби закінчити це все. Аби літати з птахами.

Утікач мовчки кивнув та поклав свою зброю назад на пісок. Він взяв наконечник стріли, що висів на його шиї у кулак та зірвав його.

- Я хотів тебе ним вбити, але, як бачу, тобі воно більше знадобиться.

Утікач протягнув наконечник Корлісу, той взяв його. У його очах читалося полегшення.

- Пробач, що тоді так сталося.

- Нічого.

Корліс підійшов до моря. Дощ тривав і не думав припинятися. Він розвернувся назад та подивився на Утікача. Той стояв та майже без емоційним обличчям дивився на старого ворога. Чому майже без емоційним? Все ж важко стримати усі емоції, коли той, кого ти знав багато років, той, чиїм завданням була твоя ліквідація, готувався вчинити самогубство.

Корліс кивнув, Утікач повторив це. Чоловік знову повернувся у сторону моря та закатав рукава спочатку на одній руці, а потім на іншій. Він міцно стиск лезо між пальцями та зробив перший крок у воду. Холод одразу пробрав його тіло. Вода була крижана… Але Корліс стримався. Він зробив ще один крок.

Чоловік виставив ліву руку уперед і пройшовся лезом вздовж неї. Кров одразу потекла у воду, залишаючи у ній по собі червоні сліди. Болю Корліс майже не відчув. Його заспокоювала думка про те, що нарешті кінець цього довгого шляху, сповненого страждань та втрат. Чоловік виставив уперед праву руку та пройшовся наконечником вже по ній.

Він впустив лезо у воду та зробив ще декілька кроків, доки вона не забрала його з собою, залишивши лише декілька червоних слідів, Які вже зовсім скоро зникли. Так завершився його шлях.

Утікач дочекався закінчення дощу. Вже почало сутеніти, пора вирушати. Він підняв свої леза та підійшов до води. Вже нічого і не нагадувало, про те, що лише пару годин тому тут стояв Корліс та різав собі вени.

- Дякую за все, - прошепотів Утікач та пішов геть. Тепер йому стало по-справжньому холодно.