Бачити радість

Борсук Сонько обережно висунув носа з нори. Принюхався. Фу, знову дощем пахне. Зітхнув невдоволено, але нікуди діватися - треба йти обід шукати. Серед голого гілля пронизливо крикнула сорока, нагадуючи, що осінь вже тут.

- І чого ти у вирій не відлетіла? – сердито пробубнів Сонько, повільно обминаючи мокрі місця на лісовій стежці. Вологі листочки прилипали до лап.

- І чого вам на дереві не висілося? – старанно струшував їх борсук крок за кроком.

Біля старого пенька зачепився за непомітного у пожовклій траві боровичка.

- І чого ото посеред дороги висовуватися? – підвівся, штовхнув гриба і почимчикував далі, сумно зітхаючи.

Чарівниця Осінь, спостерігаючи за Соньком, зітхнула і собі. Із сірих набурмосених хмар задріботів дощик.

- Знову? Та коли ви вже зникнете? – насупився борсук, глянувши на хмаринки.

- О, Сонько, привіт! – рудохвоста білка приязно помахала з дерева.

- Привіт, Рудасю, - зупинився Сонько.

Білочка спустилася до борсука.

– А ти бачив, який гарний гриб біля старого пенька виріс?

- І знайшов же місце, - зітхнув Сонько.

- Правда ж, який молодець? Щоб усі могли побачити, порадіти осінній щедрості, помилуватися апетитним грибочком.

Борсучок здивовано глянув на Рудасю.

- А це листя по всій землі! Як можна терпіти?? - буркнув.

- Справді, друже, неможливо втриматися – так і хочеться назбирати величезну купу і пірнути у цю жовтість, бурість, золотавість! Яка ж красива осінь!

- А ще бруд ускрізь, калюжі, - вперто продовжував шукати підтримки у своєму невдоволенні Сонько.

- Ти теж любиш по калюжах бігати? Так весело – чобітки взув, у найбільшу калюжу стрибнув, а вода розлітається навкруги! Яка ж весела осінь, скільки розваг нам щороку готує!

Слухала Осінь усміхнену білочку і собі усміхнулася задоволено. Дощик відразу перестав дріботіти, з-за хмар виглянуло сонечко, засвітило ліс яскравими ліхтариками жовтого кленового листя.

- Ух, гарно як! – захоплено вигукнула Рудася.

Озирнувся борсук – а й справді, не таке вже й погане все, зовсім не сіре. Посміхнувся.

- Пробіжуся по калюжах – раптом заспівала білочка, застрибнувши у калюжу неподалік, - Розіллється водограй! Досить скаржитися, друже, - підморгнула вона борсучку, що почав вистукувати лапкою ритм, - краще пісню заспівай.

О, каштан, який гладенький!

Тут іще, і тут. І ось!

Назбираю у кишеньки,

Вдома з них змайструю щось.

Борсук і собі нагнувся підняти каштана. І справді, гладенький. Приємний.

- Рудасю, але як виходить, що ми дивимося на одні й ті самі речі, а бачимо різне? - зачудовано запитав Сонько, ховаючи каштан в кишеню.

- Все залежить від того, що саме ти хочеш побачити, - простягнула ще одного каштана білочка. – Якщо радість - вона іскритиметься і в сірих дощових краплях, і в брудному мокрому листі. А якщо хочеш сумувати – то навіть ніжні сонячні промені дратуватимуть.

- Дякую, подружко. Тепер я завжди шукатиму очима радість навколо! – посміхнувся Сонько. – Адже так значно цікавіше!

А Осінь слухала і вплітала теплі смішинки у павутину бабиного літа. Щоб усі бачили.

І раділи.