Бачити радість

Борсук Сонько обережно висунув носа з нори. Принюхався. Фу, знову дощем пахне. Зітхнув невдоволено, але нікуди діватися - треба йти обід шукати. Серед голого гілля пронизливо крикнула сорока, нагадуючи, що осінь вже тут.

- І чого ти у вирій не відлетіла? – сердито пробубнів Сонько, повільно обминаючи мокрі місця на лісовій стежці. Вологі листочки прилипали до лап.

- І чого вам на дереві не висілося? – старанно струшував їх борсук крок за кроком.

Біля старого пенька зачепився за непомітного у пожовклій траві боровичка.

- І чого ото посеред дороги висовуватися? – підвівся, штовхнув гриба і почимчикував далі, сумно зітхаючи.

Чарівниця Осінь, спостерігаючи за Соньком, зітхнула і собі. Із сірих набурмосених хмар задріботів дощик.

- Знову? Та коли ви вже зникнете? – насупився борсук, глянувши на хмаринки.

- О, Сонько, привіт! – рудохвоста білка приязно помахала з дерева.

- Привіт, Рудасю, - зупинився Сонько.

Білочка спустилася до борсука.

– А ти бачив, який гарний гриб біля старого пенька виріс?

- І знайшов же місце, - зітхнув Сонько.

- Правда ж, який молодець? Щоб усі могли побачити, порадіти осінній щедрості, помилуватися апетитним грибочком.

Борсучок здивовано глянув на Рудасю.

- А це листя по всій землі! Як можна терпіти?? - буркнув.

- Справді, друже, неможливо втриматися – так і хочеться назбирати величезну купу і пірнути у цю жовтість, бурість, золотавість! Яка ж красива осінь!

- А ще бруд ускрізь, калюжі, - вперто продовжував шукати підтримки у своєму невдоволенні Сонько.

- Ти теж любиш по калюжах бігати? Так весело – чобітки взув, у найбільшу калюжу стрибнув, а вода розлітається навкруги! Яка ж весела осінь, скільки розваг нам щороку готує!

Слухала Осінь усміхнену білочку і собі усміхнулася задоволено. Дощик відразу перестав дріботіти, з-за хмар виглянуло сонечко, засвітило ліс яскравими ліхтариками жовтого кленового листя.

- Ух, гарно як! – захоплено вигукнула Рудася.

Озирнувся борсук – а й справді, не таке вже й погане все, зовсім не сіре. Посміхнувся.

- Пробіжуся по калюжах – раптом заспівала білочка, застрибнувши у калюжу неподалік, - Розіллється водограй! Досить скаржитися, друже, - підморгнула вона борсучку, що почав вистукувати лапкою ритм, - краще пісню заспівай.

О, каштан, який гладенький!

Тут іще, і тут. І ось!

Назбираю у кишеньки,

Вдома з них змайструю щось.

Борсук і собі нагнувся підняти каштана. І справді, гладенький. Приємний.

- Рудасю, але як виходить, що ми дивимося на одні й ті самі речі, а бачимо різне? - зачудовано запитав Сонько, ховаючи каштан в кишеню.

- Все залежить від того, що саме ти хочеш побачити, - простягнула ще одного каштана білочка. – Якщо радість - вона іскритиметься і в сірих дощових краплях, і в брудному мокрому листі. А якщо хочеш сумувати – то навіть ніжні сонячні промені дратуватимуть.

- Дякую, подружко. Тепер я завжди шукатиму очима радість навколо! – посміхнувся Сонько. – Адже так значно цікавіше!

А Осінь слухала і вплітала теплі смішинки у павутину бабиного літа. Щоб усі бачили.

І раділи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Роман Фещак
27.12.2022 02:24
До частини "Бачити радість"
Яка мила казочка. Дуже сподобалася. Особливо описи. Так все барвисто та атмосферно, що одразу занурився у барвистий осінній ліс. Дякую вам за цю золотисту казку. 🤗
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше