М'ята

Поштар Костя мав похмілля. Хоча він схилявся до думки, що все було навпаки. Бридотна мряка, велосипед по калюжах, вибоїни по мізках — ранок понеділка повторював попередній, наче дублікат. Костя сплюнув, вилаявся і посунув сигарету на лівий бік, той, який йому вчора розфарбували буйволи з місцевої лісопильні. Відтак розізлившись, почав крутити педалі, наче збирався злетіти на одну із сосен, які минав на спринтерській швидкості.

Аж раптом щось руде майнуло попереду. Білка. Акурат на проїжджій частині. Машини проїжджали повз, а їй було плювати — порпалась собі! Костін настрій покращився. Він вишкірився і погнав на білку з усієї дурі. Вона встигла обернутись на мить, але було вже пізно — чвак! — і білка луснула, мов надувна кулька. Костя заіржав, зробив коло, повернувся до білки. Крекнувши і штовхнувши ногою мертве тільце, він мовив:

— Хех! Я примняв, а Жнець забрав!

Задоволений своїм дотепом, у піднесеному настрої, Костя поїхав доставляти пошту. Опісля, повертаючись тією ж дорогою, здивувався: тіло білки як водою змило. Виднілись лише дві плямки крові. Костя знерухомів, посмикуючи борідку. Куди поділась білка?

Зненацька тріск гілок привернув його увагу, і він смикнув головою. Не одразу зрозумів, що відбувається. Тріск поволі наростав. Кинув вéлик, схилив голову набік, придивляючись. Коли раптом зрозумів. Трясця, він зрозумів.

Тріск гілок, як він гадав, був не зовсім гілками. Стовбур сосни на іншому боці дороги стояв на чесному слові — увесь вигризений, наче бобрами. Втім, оточила його зграя білок. І всі як одна стояли і кліпали. Костя отетерів. І усміхалися. І підморгували! Ці руді щітки йому моргали!

Це була його остання думка. Один маленький штрих — і дерево повалилося на Костю. Почувся вереск. Здавлене булькання — чоловіка проштрикнуло в різних місцях, — по гілці на кожен внутрішній орган. Кров піною повалила з рота. Обличчя засмикалося. Мить часу, і на нього по-хазяйськи вискочила білка. А відтак, хитро підморгнувши, писнула:

— Я прим'яв, а Жнець забрав!