Іванка і Цар Поганин

Іванка ж мчала через леваду й не бачила, що чорний котисько, посмиканий Бровком, ошивався вже аж за селом. Де їй було чути, як він чи то нявчав, чи то говорив до когось людською мо- вою. Дівчина дуже здивувалася б такому швидкому перенесенню! Але змогла би розібрати слова, що незрозуміло як вилітали з котячої пащеки:

– Я все розвєдав, мур-няв, лети скорєє, поки всє собраліся! – і дивлячись услід здоровецькій тіні, що здійнялася в небеса, чорний поганець гидливо сплюнув. – Мішей-ей лові, тьху-ти! Вот я вам покажу мішей!

Та Іванка цього не бачила, летіла швидше вітру. Чисті звуки сопілки ставали все голоснішими. Вона солодко тужила і гірко раділа, брала за душу й підносила до небес, колисала на своїх крилах і різко опускала на грішну землю. Іванка стала як укопана і заслухалась: ох же ж і ви- водить, дідько би його побрав! Хоча ні… про що

це вона? Правду матуся каже, треба стежити за язиком, бо хіба можна під таку чарівну музику думати про нечистого?

Іванка рушила далі через гайок, розмірковуючи – а раптом саме для неї створив цю мелодію сопілкар? Ото було б добре, вона б на радощах його навіть розцілувала! От, їй-Бо, не побоялась би нікого! Хоча вона й так нікого з людей не боялась і не соромилася... а от побіля НЬОГО ста- вала сором’язливою і наполоханою. Забувала усі слова і дихати часом теж забувала. Але ж якщо вона не вибереться найближчим часом із села, то мати її таки видасть заміж, бо слів на вітер ніколи не кидала. А якщо вибереться, то ВІН може покликати іншу заміж! А треба, щоб ВІН її, Іванку, дочекався зі славного походу на… ну, хто там нападе, того воювати вона й піде! Зараз або ніколи! ВІН має бути сам.

Сопілка знову заграла веселої, Іванка розсунула гілки й побачила на галявині стадо пухнастих овечок. Посеред них із сопілкою походжав їхній повелитель – чабан. У дівчини знову перехопило подих, але вона взяла себе в руки: козак нічого не боїться! Зірвала великий червоний мак, всунула в косу, так-сяк поправила її й рушила до хлопця.

– Привіт, Андрію! – спробувала голосно сказати вона, але з рота вирвалося тільки несміливеве мурмотіння. І слідом за ним пролунав дружний дівочий сміх.

– Бісова погань! – голосно мовила Іванка. Задивившись на свого Андрієчка, вона не помітила зграйки дівчат, що витанцьовували під звуки його сопілки. Ледацюги, замість удома працювати, крутяться біля найкращого хлопця

Яворівки!

– Що, Іванко, вирішила цим шляхом із села втекти? – глузувала повненька миловидна чорнявка із синьою стрічкою в косі.

– Та ще ж і року не минуло, як ловили її серед козацького загону за тирлом! – загиготіла руда коротушка. – Ото як корова бува хвоста задере та тікає, так і наша Іванка!

Інші дівчата й собі зареготали. На гульки сюди придибали дівчата і з сусідніх сіл. Тільки

Марічка одна не сміялась. Білява, висока і ставна, Марічка була Іванчиною подругою дитинства. Але відколи дівчатка виросли у дівок, їхні дороги розійшлися: Марічка готувала собі придане, а Іванка гасала із шаблюкою.

Юнка стояла і кипіла від злості. Ото курки общипані, думають, якщо вони все роблять правильно, то вже можна й сміятися над нею! Не

було би тут Андрія, вона би швидко їх навчила, що й почім… але ж не буде вона при ньому цих дурних жаб за коси тягати, правильно? Люта, сіла прямо на горбочок біля чабана, аж тоді до неї дійшло, що це ж вона так близько біля НЬОГО! Іванка сиділа й боялась поворухнутися, доки дівчата перемивали їй кісточки, а Марічка намагалася їх угамувати.

– Ти на них не зважай, Іванко, – мовив Андрій лагідно. Іванка обхопила себе руками: боялася, що серце вискочить із грудей і поскаче ген за овечками, так воно калатало. – Вони добрі, просто ну…. заздрять тобі, що ти маєш сміливість бути іншою.

– Я… о так, я …, – спромоглась Іванка у відповідь. – Я цеє… ну… тойво…

Іванка вхопила найближче ягнятко і почала квапливо гладити його, аж шерсть скубала.

– Воно, звісно, дівчата приємні, коли вони лагідні, милі, ніжні, ввічливі, – вів далі Андрій, не дивлячись на неї. – Такі, знаєш, як мальви. А ти, Іванко, ти як шипшина: колюча. Але й шипшина гарна та корисна. Тому ти на них не зважай, роби своє.

Іванка приклала долоню до лоба, щоб не сліпило сонце, і простежила за поглядом Андрія. Той споглядав Марічку, яка, навівши порядок серед дівчат, почала, наспівуючи, виплітати собі віночок з кульбабок. Андрій підхопив її мотив своєю сопілкою, й Марічка вдячно усміхнулась йому.

Хлопець виглядав страшенно задоволеним.

Іванці ніби небо на голову впало. В очах посіріло, навернулися сльози.

– Та ти! – вигукнула вона, перекрикуючи сопілку, – ти… та йди ти зі своїми повчаннями!

Дівчина підхопилась на ноги і кинулася навтьоки. Андрій припинив грати і дивився їй услід, його обличчя пішло плямами.

– От я дурний! – стукнув себе по голові сопілкою чабан. – Іванко, зажди, я не це хотів сказати!

Андрій кинувся наздоганяти Іванку, проте йому під ноги кинулася злякана чимось вівця, й він простягся на траві.