Нова Ера

- Я думав, після смерті люди до Раю або до Пекла потрапляють. А це…? Щось проміжне?

- Сам ти проміжний! Ану, вийди з кадру!

Шон заледве встиг відскочити, щоб його не збив з ніг дрон із величезним темно-синім діодним ліхтарем.

- Стоп! Так не годиться! - командним тоном обурилися десь нагорі. - П’ятий, три градуси вліво по кадру. Стоп! Ні, на градус вправо. Ще. Ще на два градуси вправо. Так. Ідеально!

Шон підняв очі, але не побачив нікого, крім автоматів з різними хитромудрими пристроями, які кружляли під високим металевим куполом.

Збоку почувся звук швидкого руху.

- Я перепрошую… - Шон не встиг обернутися, як дві металеві руки підняли його у повітря та переставили набік. Повз пробіг іще один дрон.

Згори долинула команда:

- Геліос, дай нічний режим!

Світло різко приглушили. Зникли обриси круглої сцени, оточеної незліченними стійками та рухомими платформами з чудернацькою технікою. Темно-синє діодне світло сконцентрувалося на величезному зеленому полотні, розтягнутому за сценою. З верхньої платформи почулося мелодійне насвистування.

- Вище!

Мелодія підвищилася приблизно на тон.

- Та не ти! Другий бум вище. Отак…

Зліва щось різко рипнуло, тоді завила сирена.

- Луна! Чого твої дрони такі незграбні?!

- Незграбні? Сам винний! Наставив ліхтарів, дрону ніде пролетіти! Увага! Ще один саунд-чек!

Над сценою знову почали насвистувати.

Ззаду почувся тихий свист. Шон обернувся і побачив амфітеатр, заповнений рухомими кріслами, спорядженими складними на вигляд пультами із сенсорним панелями та тумблерами. Одне з них щойно опинилося зовсім поряд. Його займала масивна чоловіча фігура.

- Я перепрошую, - знову почав Шон, - мене звати…

- Мене не цікавить, як тебе звати, смертний, - озвався чоловік, - мене цікавить, щоб тебе тут не було.

- Тобі ж сказали, - долинув голос із пітьми, - місця́ для глядачів ззаду.

Шон піднявся на кілька сходинок і зайняв порожнє крісло. Поряд сиділа жилава підтягнута брюнетка зі складною високою зачіскою. Вона зосереджено дивилася на свій пульт, та Шон все ж спробував звернутися до неї:

- Доброго дня, пані. Мене звати…

- Тут нікого не цікавить, як тебе називали поміж смертних.

- Отже… я таки помер? - уточнив чоловік. І не отримавши відповіді додав: - Тоді, де ж я тепер?

- Як це не дивно…

- Еро, давай декорацію! - перебили згори.

- Даруйте, - жінка почала натискати клавіші та повільно рухатися разом із кріслом навколо сцени, уважно слідкуючи, як зелене полотно поступово перетворюється на тривимірну декорацію.

- Мабуть, це таки Райський сад, - вголос замислився Шон. - Тільки ультра-сучасний.

На сцені з’явилася блискуча конструкція з різнокольорових прутів, яка загальними обрисами нагадувала дерево. На один із прутів з-під стелі-купола опустилася пухкенька рум’яна дівчина, а разом із нею великий дрон, схожий на мобільне трюмо.

- Афіно, забери свої манатки з кадру!

Дрон-трюмо відлетів за сцену. До амфітеатру з різних боків приєдналося декілька крісел.

- Це якийсь кібер-панк? - запитав сам себе Шон, розглядаючи сцену.

- Увага! Звук!

- Звук іде!

- Камери!

- Камери готові!

- Кібер-панк? Може й так, - озвалася бліда білявка, яка щойно опинилася праворуч від гостя. - Хоча Ера, здається, має інакший термін для цього стилю.

- Тиша в залі! Почали!

Едемський Сад розцвів неонами усіх мислимих і немислимих кольорів.

Пухкенька дівчина зіскочила з пруту-гілки та почала крутитися поміж неоновими квітами у дивному конвульсивному танці. Вона відчайдушно старалася закритися або сховатися від сліпучого світла.

На задньому плані з’явилася сталево-сіра фігура Змія. Із загрозливим рипінням він підповз до дерева та обвив його пружними блискучими кільцями. На гілках із дзвінким кришталевим цоканням почали одне за одним виростати тугі соковиті яблука різних кольорів.

Єва зачаровано здійнялася у повітря і стала плавно кружляти понад деревом, нерішуче оглядаючи свіжі плоди. Її бездоганна фігура віддзеркалювалась у скляній підлозі. Квіти пом’якшили свої дикі кольори і почали ритмічно погойдуватися, їхні електронні голоси завели карамельно-тягучу колискову – гармонійний акомпанемент сталевому басові Змія.

Раптом цю звабливу ідилію порушив молодий атлет із акуратно підстриженою бородою, який вискочив з-під дерева й сполохав Змія.

Парубок одним махом застрибнув на високу гілку, перед ним враз виник маленький відео-дрон з логотипом Apple, і вони почали фільмувати політ Єви, дуетом насвистуючи якусь енергійну веселу мелодію.

Змій відповз геть. Усі яблука позривалися з гілок та покотилися слідом за ним. Єва опустилася й обурено тупнула ногою.

- Я хочу справжніх яблук! - заверещала вона та побігла поміж неоновими вогнями навздогін Змієві…

Послизнулася на яблуці, яке вмить лопнуло з ображеним свистом, впала на всі чотири на дзеркальну поверхню, яка у відповідь бридко хруснула й замиготіла усіма можливими кольорами, глухо чортихнулася та перетворилася з юної спокусниці на кістляву антропоморфну фігуру без видимих статевих ознак.

- Стоп! - заволали згори.

Неонові квіти згасли, під куполом загорілося яскраве біле світло, музика обірвалася, частина крісел з амфітеатру знову роз’їхалася на різні боки.

- Пів-дубль. Підбираємо від появи Стіва. Ховайте його назад, Змія повертайте. Еро, кількість яблук фіксували?

- Звісно. Дай точний хрон – поверну.

- Афіно, поверни трансформер до стану Єви.

- А можна я поки світло підправлю?

- Ні, краще не чіпай. Луна, що зі звуком?

Бліда білявка поряд із Шоном наділа навушники:

- Дай точний хрон – поверну.

Навколо сцени заметушилися дрони.

Шон дочекався, поки Луна налаштувала щось на своєму пульті й зняла навушники, та наважився на ще одну спробу бодай що-небудь з’ясувати:

- Я перепрошую, а як називається це місце?

- Це місце? Малий павільйон № 75.00 / 7.

- Ага… а що тут відбувається?

- Відбувається? Тебе цікавить назва проекту?

Шон відкрив було рота, але відповіді не знайшов.

- Навряд, - відгукнувся фальцет з протилежного боку, - ти ж бачиш, це людина, - пояснив Луні маленький товстенький чоловічок, змірявши Шона хтивим поглядом.

- Людина? - звукарка здивовано оглянула Шона. - То як ти сюди потрапив?

- Власне, я це й хотів дізнатися.

- Оце допитливий! - гигикнув товстун. - А хто тебе пустив?

- Не пам’ятаю, - чесно зізнався Шон.

Він задумався, і виявив, що напрочуд добре пам’ятає усе своє життя, навіть раннє дитинство. Здається, він міг згадати, як народжувався, і як там, ще до народження… “Ні, зараз немає потреби це згадувати” – подумки зупинив себе чоловік.

Сам факт можливості зазирнути поза межі свого усвідомленого земного існування дуже зваблював і водночас неймовірно лякав. Шон чомусь побоявся зануритися у те, що було до народження. Принаймні допоки не виявить, що ж власне сталося після смерті.

- А хто міг мене сюди пустити? Хто у вас за це відповідає?

- За все, що відбувається на цьому майданчику, відповідає Кронос, - кинула Ера, проїжджаючи повз по нижньому ряду.

- Але з ним зараз не вдасться поговорити, - додав товстий чоловічок. - До обідньої перерви точно.

- Я можу зачекати, - невпевнено пробурмотів Шон.

- Тиша в залі! - долинуло згори. - Почали!

- Як враження? - запитав чоловічий голос.

Шон здригнувся й обернувся. Широке м’яке крісло картинно розвернулося – у ньому закинувши ногу на ногу сидів стрункий підтягнутий чоловік з темно-багряними кучерями по пле́чі.

- Вражає, - спантеличено відповів Шон.

Він ніяк не міг відірвати очей від химерних візерунків, що вкривали усі поверхні невеликого кабінету – від підлоги до стелі та від стола до ролетів на вікнах. Завдяки різноманіттю кольорів і форм здавалося, ніби розписи безперервно рухаються.

- Це не здається – вони реально рухаються, - запевнив чоловік і широко посміхнувся. - А ти сідай, а то ще впадеш.

Шон зайняв порожнє крісло й одразу ж виявив на столі перед собою шестигранну склянку з напоєм, що на вигляд нагадував віскі.

- Так-так, це мій улюблений односолодовий віскі, крафтовий – пригощайся, заціниш.

- Дякую, - промимрив Шон, але пити не поспішав.

- Але я не про те питав, - вів далі чоловік. - До речі, мене звати Кронос. Режисер та генератор ідей, а по факту взагалі сам рулю за всю студію. Так от, я запитав, як твоє враження?

- Я… Мені важко відповісти. У мене зараз більше запитань, ніж відповідей.

- Фрустрований?

- Перепрошую?

- Ця нова постановка, вона така, може збивати з пантелику. Але це модерн, теперішній генерації має заходити – для них перегруз по емоційному шуму вже не трабл. Принаймні так каже Ера, а вона це вивчала – інакше хто б її взяв дизайнером. Тож якщо ти фрустрований – це добре.

- Мені здалося, що це варіант історії про вигнання з Раю.

- Так-так, модерновий виклад, але ти основу правильно розпізнав.

- Це було неважко, - буркнув Шон.

- То й добре. Чого ти такий кислий? Я так розумію, Яблучного Стіва ти не зацінив. Це меркурієва ідея, якщо що, не моя, але я подумав, що це прикольно. Знаєш, такий актуальний підкол.

- Угу, - підтакнув гість.

Балакучість режисера вже встигла сильно втомити. Крім того його починало нудити від постійного руху на поверхні інтер’єру.

- Так, я розумію, - Кронос зітхнув і випив. - Це дурна звичка, я вибачаюся. Знаєш, важко слухати слова смертних, коли ти вмієш читати їхні думки. Але я тебе слухаю. Як тобі персонажі? Виконання? Стиль? Музика? Рухи? От особливо хореографія цікавить. Бо Терпсихора взяла відпустку, як завжди, в самий неадекватний момент – така вона в нас, ігнорить усю команду – тому танці довелося ставити Полігімнії, а вона взагалі-то в іншому спец… Окей, вибачай, більше не буду. Я слухаю тебе. Твої враження?

Кронос завмер в очікуванні, еротично обертаючи шестигранник з віскі на внутрішній стороні загорілого пружного стегна.

- А який сенс, якщо Ви все одно читаєте думки?

- Мені важлива рефлексія аудиторії. Не самі́ думки чи емоції, а як ви їх висловлюєте. Люди ж між собою комунікують не прямо, їм важлива форма.

- Як на мене, ця форма… невдала.

- Чому?

- Як би це сказати…?

- От знайди, як сказати – в цьому ж і фішка.

Підбирати слова під лагідно-наполегливим натиском створіння, яке бачить тебе наскрізь, виявилося напрочуд складно. Шон раптом усвідомив, що за життя постійно брехав, причому в більшості випадків несвідомо – просто ніколи не замислювався над точністю висловлювань.

Він нарешті наважився випити віскі. Шестигранник вмить відновив свій вміст – кроносові посудини не терпіли порожнечі.

- По-перше, цей індустріальний стиль. Він занадто… гіперболізований. Я розумію, що Едемський Сад має бути фантастичним, але він не повинен нагадувати антиутопію. Мені так здається.

- Значить ти не в тренді. Або цей тренд вже не мейнстрім.

- Я не знаю, що таке “мейнстрім”, але ці декорації просто оглушують. Забагато неонового світла, скла і металу, занадто накручені фігури – це явний перебір.

- Ясно. Значить, знову треба Еру міняти.

- Тобто?

- Та ми їх постійно міняємо, цих дизайнерів. Кожна нова Ера запевняє, що точно знає, чим саме то́ркнути сучасне людство, всю їхню естетику. Але у вас кожна генерація випендрюється на свій лад – стиль попереднього покоління їм вже нудний і банальний. За вашими витребеньками постійно доводиться міняти художників, а з ними міняються всі технології, всій групі наново адаптуватися, всі бурчать. Хоча на цей раз Танатос має бути задоволений – цей електро-панк так бюджет роздув. Якщо ти кажеш, що це перебір – значить треба наступну Еру брати поскромніше.

Шон знову загубив кінці розмови.

Він збрехав. Його бентежив зовсім не індустріальний стиль, і навіть не важка музика, яку він все життя терпіти не міг. І не плаский гумор. І не пухкенька Єва, геть позбавлена сексуальності…

- Так-так, отут ти правий. Трансформера теж треба міняти, якщо по-хорошому. У цього ніби ще був резерв адаптацій, але чогось вже глюки пішли, флексибельність втратив, а це на реалістичність впливає, особливо на емоційний елемент, тому і сексуальності не вистачає.

- Але це не головне! Тут проблема в сценарії! - вигукнув Шон, ніби йому раптом відкрилася істина.

- Так, тут все складно. На цю постановку сценаристом взяли Меркурія, досі не розумію, чому, я був проти, але Танатос наполіг саме на ньому – його гроші, його пріоритети, зрештою. Але Меркурій, він ретроград, тому з цією Ерою в них одразу ж вийшов клінч. І взагалі він дуже конфліктний тип.

- Так. Ретроград – це воно! - Шонові здалося, що він нарешті вхопився за суть. - Це застаріла постановка. Тобто форма надсучасна, а зміст, сюжет, ідея – старі, як Світ.

Кронос пирхнув.

- Даруйте за таке порівняння.

- Усі сюжети, написані для вашого світу, такі ж старі, як він сам. Тут сценарист не винний, режисер тим більше. Ми можемо апдейтити форму, шукати актуальні тригери, але ідеї – вони всі вічні.

- А що робить їх вічними?

Кронос підняв брови. Шон завмер в очікуванні, слідкуючи за рухом віддзеркалених у склянці візерунків.

- Я думав, Ви маєте заздалегідь заготовлену відповідь, - зрештою озвався він.

- Та ясне діло, - посміхнувся Кронос. - Але ж і ти її маєш.

- Ні! Я маю заготовлене питання і прийшов сюди шукати відповідь. Моє питання “чому?”

- Чому що?

- Якщо ви дійсно боги – то чому ви так зациклені на “вічних темах”? Ви ставите сучасну обробку “Вигнання з Раю”. Невже немає нічого більш цікавого, більш корисного? Якщо ви безсмертні – значить ви знаєте все, правильно? Ви бачили усі помилки людства, ви спостерігаєте, як воно розвивається, ви володієте такою кількістю даних – ви ж можете передбачити майбутнє, хіба ні? Ви можете дати об’єктивну оцінку нашому суспільству, вам згори усе видно, хіба ні?

Шон в розпалі схопив свою склянку й проковтнув її вміст, навіть не вловивши смаку. Режисер мрійливо посміхався і пускав строкатих зайчиків у розгніване обличчя людини.

- Який взагалі сенс ваших постановок, якщо тут немає жодної оригінальної ідеї? Ви настільки перевершуєте людей – то запропонуйте їм щось принципово нове. Це буде корисніше для них і цікавіше для вас. Навіщо взагалі обсмоктувати старі сюжети по колу, і величати їх “вічними”? Вам на більше фантазії не вистачає чи сміливості? Чи вам просто ліньки старатися? Ви настільки низько оцінюєте своїх глядачів?

Обурений смертний закинув в горлянку ще порцію віскі. І на цей раз обпікся. Кронос розреготався, картинно закинувши голову назад. Його пишні кучері відбивали різнокольоровий блиск приміщення.

- На таке глобальне “чому?” я тобі не відповім. Це до Танатоса – він у нас генеральний продюсер і стратег. А може навіть до самого замовника власне.

Інтер’єр раптом застиг, візерунки перестали рухатися. Пласкі лампи під стелею, які і так давали дуже тьмяне світло, зовсім згасли. Зате піднялися ролети і крізь ві́кна до кабінету полилося яскраво-біле денне світло, штучне, але дуже натуралістичне.

Кронос підвівся та підійшов до вікна́, не випускаючи з руки склянку. Шон також визирнув крізь шибку. Вірніше, крізь напівпрозору інтерактивну панель, вмонтовану у віконницю.

Під ними була сцена. З цієї точки можна було слідкувати за кожним рухом на знімальному майданчику, а панель дозволяла наближати та додатково підсвічувати окремі деталі.

Декорації та освітлення змінилися: Едемський Сад позбавився плодів і квітів – залишилися тільки шипасті конструкції, зварені з різнокольорових металевих прутів та інкрустовані гострими уламками дзеркального скла, яке неприємно блищало у рівному білому світлі. Недалеко від режисерської рубки на високій платформі сиділа Єва-трансформер, а поряд розмістився дрон, який старанно заплітав її біляве волосся у складні ко́си за допомогою пристрою на подобі вишивальної машинки.

- Так-так, - задумано промимрив Кронос, потягуючи з шестигранника віскі.

- А хто цей “сам замовник власне”? - запитав Шон.

- А хто його зна? - відповів Кронос.

І клацнув довгим тонким пальцем по панелі у вікні.

- Я що знову помер? - вголос подумав Шон.

Він старався розплющити очі, але зрештою усвідомив, що вони не заплющені – просто навколо існує лише два кольори – чорне приміщення й біле світло.

- Навіть найхитрішим самогубцям

Більше одного разу цей рубіж

Не перейти.

У чорному просторі почали вимальовуватися обриси окремих об’єктів: круглий стіл, два невеликі стільці з високими спинками, людиноподібна фігура, яка говорила:

- Для тебе час закі́нчився, мій друже,

Тепер звикай без нього існувати.

Така можливість рідко смертним надається.

Це нагорода за допитливість тобі.

Ти – рідкісний різновид самогубців.

Більшість назве цей метод пізнання́

Занадто радикальним для людини.

- Бо більшість смертних не цінує час,

припустив Шон, опускаючись на стілець.

Він нарешті зумів більш-менш розгледіти фігуру – це була худа чорна людина з темними, як оливи, очима та двома білими косами по пояс. Її стать Шонові визначити не вдалося, бо, на відміну від решти знімальної групи, вона мала на собі одяг (чорного кольору).

- Ти розумієш це, і то не тільки на словах,

Тому ти тут. Ти вже готовий пізнавати Вічність.

Ти можеш ставити мені свої питання.

На столі між ними виникли дві чорні філіжанки, наповнені блискучою чорною рідиною, від якої розходилась напівпрозора біла пара. Кімнату заповнив чорно-білий гіркуватий за́пах кави.

- Як слід до Вас звертатися?

змістовнішого питання Шон поки що не придумав.

- Тана́тос. Продюсер, спонсор,

Іноді диктатор.

Нічого не творю, за все відповідаю.

- І пожинаєте плоди.

- Ніколи.

Танатос посміхнувся.

Плоди належать вашому народу.

Усе, що ти побачив чи побачиш -

Старання вічних на поталу смертним -

Те, чим ми прикрашаємо ваш час.

- І робите його ще більш нестерпним.

- Чому? Задумано неначе навпаки…

- Оце кіно, яким ви тішите людей,

Насправді це обман дешевий, хіба ні?

- Насправді він доволі дорогий.

- Але це обман. Брехня. Облуда.

Ви створюєте для людей картину,

Що не дає їм жодного знання,

Нічого но́вого, нічого цінного.

Все, що ця ваша студія знімає -

Пусті казки́. І безкінечні

Повтори однотонної брехні.

- Це саме те, чого бажають смертні.

Те, що ти зараз обізвав брехнею,

Реальність ча́су зветься на землі.

- Ви те, що творите, звете реальним.

- Ні-ні. Реальність – виключно людське поняття.

Людина – наш глядач, замовник, цензор.

Хто послуговується часом, обирає,

Чим маємо заповнити його.

Ми, виконавці, розробляємо лиш форму.

- Навіщо ми говоримо віршами?

Це ж плутає свідомість!

Шон ковтнув кави та мотнув головою. Терпкий чорний напій, здається, допоміг зібрати докупи рештки свідомості.

- Можемо перейти на прозу. Без проблем, - Танатос знову посміхнувся понад своєю філіжанкою. - Ти хотів дізнатися, навіщо ми ставимо фантастичні сюжети і чому ніколи не вносимо змін до суті сценарію? Відповідь дуже проста: ми виконуємо те, що нам замовляють. Ідеї надає замовник – наша задача обмежується художньою обробкою.

- То хто ж цей загадковий Замовник? - запитав Шон.

Він уже знав відповідь, але хотів почути її з уст самого продюсера.

- Той же, хто й глядач – людство. Людина створена із дуже розвиненою уявою. Цей різновид смертних від природи схильний до самообману, до творення ілюзій, до надання своїм відчуттям наочних форм. Те, що люди іменують “реаліями часу” робить наша студія у відповідності до їхніх уявлень про світ.

- Тобто ви не пропонуєте людству нових ідей, до яких ми не здатні дійти власним розумом? Якихось моральних настанов? Послань, які могли б поліпшити майбутнє?

- Ні.

- Чому?

- А хіба повинні?

- Ви ж маєте таку можливість.

- Це ти так вирішив?

- Це очевидно!

Танатос розреготався, оголивши сліпучо-білі зуби. Білі коси затремтіли, пускаючи яскраві відблиски по чорних стінах. Шон опустив очі в чашку. Пара від кави розходилася рівномірними колами – від цього руху почало крутитися в голові.

“Звісно, я не правий. Нічого очевидного немає. Нічого реального не існує. Істина – це лише одна із людських фантазій. Створена для того, аби заповнити час і дати матеріал уяві. Чому я вирішив, що смерть відкриє мені якесь вище знання? Ось вона сидить переді мною – білокоса кавоманка з нестерпно пронизливим сміхом. Продюсер, спонсор, іноді диктатор – тьху! І хто сказав, що ці так звані боги знають більше, ніж ми? Але з іншого боку, вони ж вічні…”

- Вічність, як і час – лиш відчуття,

відповів на його думки Танатос.

Ні те, ні інше мудрості не додає.

У світі є дві сили, і баланс

Між ними творить те,

Що люди звуть “добром” і “злом”.

А істина для всіх лише одна:

Цей світ існує. Крапка. Все.

Все решта – примхи форм і почуттів.

- І оце варто було помирати задля такого відкриття?! - з розпачем вигукнув колишній смертний. - Я і так все це знав!

- Невже? Здогадувався. Відчував.

Міг передбачити, та все одно пішов

У світі вічних ставити питання

Про особливості життя живих.

Допитливість – це згубна риса, любий мій.

На рівні з горем, болем,

Відчаєм, нудьгою.

Мене завжди цікавило питання:

Чим відчуття часу́ вас так гнітить?

Цікаво бу́ло б спробувати…

- Допитливість – це згубна риса, хіба ні?

Танатос посміхнувся. На цей раз із розумінням, майже ласкаво.

Шон зітхнув і зробив ще один ковток гіркої кави. Напій не закінчувався. Й утримував сталу температуру.

“Виходить, вічні так само бажають помінятися зі смертними, як і останні – досягти безсмертя? Людей гнітить відчуття часу, а вічних – відсутність цього відчуття? Я правильно розумію?”

- На дроті, - раптом озвався Танатос, кивнув візаві на знак вибачення й підвівся зі стільця. - Так-так. Який дресирувальник? Там немає тварин… Ні. Я ж просив Меркурія переписати цю сцену.