Шаманам тут не місце

Зранку я займався справами у бюро судово-медичної експертизи на Валіховському провулку. Розтини робити не довелося, а от роботи з паперами було вагон та малий візок. Я занурився в бюрократію, а що поробиш — як завідуючому відділом мені доводиться цим займатися.

Як раз на піку зосередженості, її крихку монолітність порушив слідчий Приморського відділу поліції Правденко. Він один із небагатьох, хто особисто заходить до нас у бюро. Інші уникають такого і віддають перевагу спілкуванню телефоном чи принаймні на вулиці. І я їх можу зрозуміти. Робітники моргу вже давно звикли, але стороння людина і десяти хвилин не витримає тих запахів, якими просякнуті ці стіни. Тут тобі й мацерація кісток з залишками м’яких тканин, і багаточасові виварювання кісток, і запах різних лужних, спиртово-ефірних та інших розчинів, які використовуються в нашій роботі, і сморід від трупів на різних стадіях розкладання. Коротше, цей Правденко, мабуть, від коронавірусу втратив нюх чи ще щось таке. Менш за тим, саме він, не постукавши, зайшов до мого кабінету і спитав:

— Борисе Августовичу, ви зайняті?

Зайнятий, та що вже з тобою поробиш. Вголос я відповів:

— Доброго дня, Правденко. У справах до нас?

— Хотів узнати, може вже готова експертиза по дівчинці, що впала з Тещиного мосту.

Чорт, вилетіло з голови. Експертиза і справді готова. Забув її відправити до відділення поліції. Я піднявся, порився у сейфі і простягнув слідчому папери.

— Що там? Нема нічого такого? Може якась особлива думка, як ви вмієте? — з надією спитав Правденко.

— Ні, алкоголю, наркотиків і подібних речовин не виявлено. Слідів насильства теж. Та й наче свідки були, що дівчина сама впала чи стрибнула. — відповів я. Про те що її привид говорив про погрози вбити батьків я промовчав. Такі речі слідчому не розповіси.

— Четвертий випадок по місту. В різних районах. Дівчинки приблизно одного віку. Будемо об’єднувати в одну справу. — зітхнув Правденко.

Так-так. Я насторожився. Привид якраз про чотири жертви й говорив. Дивно, що я не чув про ці випадки. Хоча, в такому великому місті, як Одеса, через бюро проходить чимало мерців.

— А що ж їх поєднує? — спитав я.

— Синій кит. Не чули про таке? Наче й було, що вже минула ця зараза, і от знову. Типу гра через соціальні мережі. Прийшла до нас із Росії. Наче нам мало їх ракет та клятої оркської орди. — Правденко хотів сплюнути від досади, але в моєму кабінеті то було б зовсім не comme il faut, тому він тільки скривився.

— Що за гра? Ні, не чув. — відповів я. Хоча слова про синього кита я якраз чув і саме від жертви.

— Якийсь маніяк чи група маніяків придумали. Дуже хитро. Дають підлітку вселякі завдання, чи пак, зараз називають челенджами. Спочатку щось простеньке та невинне, потім все складніші та небезпечніші. І в фіналі треба скоротити собі віку та зняти цей процес на відео. Тварі ведуть дуже хитру психологічну гру, і багато хто з їх жертв добровільно це робить, але якщо починають пручатися, то вже ідуть погрози вбити рідних і тому подібне.

— Невже не можна їх схопити? — спитав я.

— Все складно, Борисе Августовичу, все складно. Дуже хитро працюють ці поганці. Та й фізично знаходяться десь в Росії. Ну, гаразд, піду вже. — Правденко прихопив експертизу і й справді пішов.

Я сів за стіл і задумався. Схоже, що все, що говорив привид, було адекватне та реальне. Що не дуже притаманне для них. Якщо так, то до чого тут портал, про який говорила жертва. І кого зупинити? Маніяків з “Синього кита”? І найбільше мене тут бентежили сили, які забрали привида.

Але займуся цим пізніше, в мене є справа з пограбуванням музею Реріха. За яку до того ж обіцяли добре заплатити.