"Скарб троля"

І

Надворі весна буяла уповні. Сади розвилися ніжно - рожевим яблуневим цвітом, повітря на повну силу дихало жовтогарячим пилком, а маленьке озерце радісно виблискувало хвильками до старого, забутого усіма млина, що скромно бовванів обабіч. Софійка ступила на дерев’яний ганок і задоволено усміхнулась до сонечка. Нарешті! Навчальний рік закінчився і вона, принаймні на час канікул, вільна робити те, що їй заманеться. Попереду було так багато буднів і свят, сповнених незвичайних ( вона це відчувала) пригод. Сьогоднішній день був по - особливому цікавий, адже бабуся попросила її постежити за каченятами біля озера. Вони, ці сонячні клубочки, були такими галасливими й пустотливими. Невгамовно шмигали подвір’ям туди - сюди, чим неабияк дражнили бабусиного Руфа, вайлуватого, чорно - білого собаку, який ніяк не міг виспатись посеред курячого хвальковитого гвалту й набридлого качиного гелгання.

- Софієчко, ти вже одягнулась? - спитала бабуся, запалюючи кахлеву піч.

- Та що там одягатись,- відмахнулась рукою.- Гумові чобітки вже на мені, зараз і вітрівку знайду.

-Не забудь про парасольку, адже сьогодні обіцяли грозу.

- Ой, та навіщо вона мені? Лише носись із нею,- невдоволено пробурмотіла дівчинка. - На небі - ані хмаринки!

- Не сперечайся!- зауважила бабуся і додала : - Змокнеш - застудишся. Що я потім твоїй мамі скажу?!

- Ну добре, добре...Не сварися вже,- примирливо відповіла Софійка й, відчинивши шухляду поїдженої шашілем етажерки, узяла до рук яскраво - синю парасольку.

- Дивись лишень не погуби каченят біля озера. Пильнуй за ними! - крикнула навздогін бабуся, але Софійка вже не чула тих застережень. Вона зосереджено дріботіла за вервечкою маленьких непосид і зацікавлено, помахуючи парасолькою, роззиралась навсібіч.

Її бабуся жила неподалік від млина, тому до місця призначення весела компанія дісталась мигцем. Гамірливі непосиди із голосним кахканням побігли до води, а дівчинка присіла на зрубану сосну . Роззирнулась довкола й задоволено видихнула на повні груди. Це місце дихало якоюсь незвичайною казковістю: старезні сосни млосно мліли у тихій зажурі, сонечко напоювало собою молоду соковиту траву, жовті кульбабки вкривали невеличкі видолинки, а давній вітряк на млині тихо поскрипував старечими крилами. Чудовий світ! Софійка піднялася з колоди та покликала із озерця каченят. На диво, вони послухались її, тріпаючи маленькими крильцями, хутко вмостились довкруж лісової лави. Скубали травичку, мирно дрімотіли на теплому сонечку, а одне, напрочуд непосидюще маля, вилізло їй на коліна та качулялось по Софійчиних руках, смішно лоскочучи її своїм гостреньким дзьобиком. Малий зухвалець не покидав її ні на мить. Дівчинка трохи подумала й вирішила назвати його Кузькою. Не знала чому, але їй спало на думку саме таке ім’я, врешті, вона над тим не хотіла надто застановлятись. За тим забавлянням Софійка й не помітила, як сонце почало хилитись до обіду. Небесна розжарена куля винувато востаннє зблискотіла тьмяними промінцями і вмент сховалась за сіруватими хмарами, що раптом показались із-за величної гори Магури. Дівчинка підняла голову догори.

- Мабуть, бабуся мала рацію, - прожебоніла до Кузьки. - Дивись, які хмарищі сунуть. Напевно, треба повертатись додому.

Софійка піднялась зі свого місця. Обережно нахилившись до землі, поклала Кузьку на землю і тільки склала докупи парасольку, як неждано почула якесь бурмотіння й чиєсь хлипання. Дівчинка завмерла. Вона прислухалась - і зрозуміла, що дивні звуки долинали від старого вітряка.

- Як думаєш, дощ вже падатиме чи ще трохи почекає?- змовницьки спитала в Кузьки. - Хіба може статись щось погане, якщо я, на хвильку, затримаюсь отут і глипну, що ж там відбувається?

Маленький качур уважно закліпав до дівчинки чорними оченятами і за мить видав ствердне( як здалось Софійці) “ тась”. Дівчинка, заспокоєна таким Кузьчиним розумінням, крадькома, ховаючись за прибережними кущами, підійшла до вітряка й визирнула із-за гостробокого каменя. Вона не повірила власним очам : біля дерев’яних крил млина, що вряди - годи вмочались у супокійне озерце, сидів опецькуватий, із чорно- білими смугами єнот, а навпроти нього метушливо перебирала перетинковими пальчиками темно - коричнева видра.

- Як добре, що моя тітонька подарувала книгу про звірят....Інакше, я б їх не розпізнала. Цікаво, звідкіля вони тут узялися? - прошепотіла сама до себе.

Зненацька хтось торкнувся її ноги. Софійка глипнула донизу й побачила невгамовного Кузьку, який причалапав услід за нею. Дівчинка помахала до каченяти пальцем і знову зиркнула на млин. До її здивування, там було вже порожньо. Лише дзюркотлива вода лунко скапувала із намочених крил, що ними час від часу мотлошив пустотливий легіт. Розчаровано зітхнувши, Софійка вже зібралась висварити Кузьку за таке невчасне втручання, як раптом почула слова, які, окрім неї, більше ніхто не міг вимовити. Але вона ж мовчала!

- Ти чого стежиш за нами? - проскрипів бурмотливий голосок.

Дівчинка аж підскочила зі страху. Маленьке середечко затріпотіло у грудях, але за хвилю вона оволоділа собою. Лише подумала, що їй щось причувається, як зненацька:

- Ось тут я...За камінь зазирни...Чого стовбичиш? Оо, я знаю. Певно, мисливців прикликати хочеш! - не вгавала чорно - біла “ганстерська” маска.

- Н-ні...Я...Ти розмовляєш?!- затинаючись, промовила до єнота, а це був саме він, вражена Софійка, здивовано позираючи на несподіваних гостей.

- Ну розмовляю…- Стенув плечима єнот. - І вона теж, - тицьнув на видру короткою лапою із маленькою долонею.

- Я ніколи не бачила тварин, які уміють говорити, як люди,- промовила до звірят Софійка. - Може, я задрімала на сонечку й мені все це сниться?

- Насмішила...Ти ще малявка, я так бачу,- хвацьковито відповів буркотливий звірок. - Мені, до речі, Зефіром звуть,- діловито потиснув Софійчину руку. - А її - Чоріта.

- Дууже приємно, - спроквола протягнула дівчинка. - А я …

- Софія,- я знаю, діловито махнув рукою Зефірчик. - Ваша рогата Черешенька мені вже все розповіла. Не про це зараз мова.

- А про що? - зацікавлено спитала Софійка.

- Ні про що! - ущипливо відповів єнот. - Іди додому, бо скоро почнеться гроза. От розгубиш своїх каченят і засмутиш бабусю. Мила жіночка,- замріяно закотив оченята,- завжди залишає мені скляночку молока на призьбі.

- Моя бабуся знає про тебе ??Але ж я лише сьогодні познайомилась із вами. І ще, мені цікаво, чому Чоріта така сумна,- благально заметушилась дівчинка. - Ну, будь ласочка, можна я ще залишусь на зовсім трішки? - склала руки у прохальному жесті.

- Ні! Ні! І ще раз - ні! - вигукнув тлустенький смугастик. - Рушай додому!

- Залиши її у спокої...Не будь таким суворим, Зефіре,- сумовито вимовила зажурена Чоріта. - Нехай залишається. Коли почнеться злива, то я заховаю її у млині.

- От бачиш,- узялась руками в боки дівчинка. - Не тобі вирішувати - йти мені чи ні!

- Ну й не скаржся потім,- незадоволено чмихнув єнот. - Неслухняне дівчисько!

- Чоріто, ходімо на галявинку... Ти розповіси мені про те, що сталося?- звернулась Софійка до видри.

- Нема чого розповідати! - з притиском відповів Зефір. - Кудись зникли її видренята і я підозрюю, що це справа загребущих рук того гидкого носатого Троля.

- Троля?! - вигукнула здивована Софійка.- Але ж вони не водяться у наших краях.Звідкіля їм тут узятися??!

- І все то ти знаєш,- ущипливо усміхнувся Зефір і додав: - Усе, та не все. Моя прабабуся розповідала мені, що колись лихі люди викрали його із далеких земель...Думали, що він буде стерегти їхні багатства. Але не так сталося. Троль і сам був ласий до золота. Коли люди зрозуміли це, то напоїли його чарівним зіллям і привезли до Морокових гір. Вони зовсім поруч. За отією горою. Люди залишили троля напризволяще. Згодом він оселився у підземних печерах і прикликав сюди таких самих посіпак. Разом вони стали рити величезні підземні ходи, в надії знайти бодай якісь скарби.

- Як цікаво…- захопливо промовила Софійка.

- Це тебе вдома навчили перебивати серйозну розмову? - сплеснув маленькими долоньками Зефір.

- Мовчу, мовчу…- винувато відповіла Софійка. - Розповідай далі.

- Так -от...Було б ще цікавіше, якби він не заподіював нам шкоди.

- Зефіре, не гнівайся, але ти розказуватимеш до ночі...Можна я продовжу твою оповідку?- стомлено спиталаа нетерпляча Чоріта й, повернувшись до Софійки, додала : - Одного дня Гулбур, так зветься той смердючий паскудник, помітив блиск золота у підземному озері. Але ні він, ні його служники не змогли дістати звідти золотих камінців: вони потопали. Лютував Гулбур. І тоді чорна відьмачка Зара порадила йому задіяти до тієї роботи маленьких бобренят і видренят. Вони можуть, пірнаючи, дістатись до самого дна й винести на поверхню те, до чого так прагне ненаситна паща цього нестерпного хижака. Від того часу нема більше спокою ні нам, ні нашим діточкам.

- Ті звірята повертаються додому?- вражено перепитала Софійка…- Ну... Коли виконають усі його забаганки.

- Ні,- сумно похитала головою видра. - Бідолашні дітки сліпнуть, бо більше ніколи не бачать сонечка. І залишаються там назавжди... - Чоріта, схлипуючи, зайшлася нестримним плачем.

Софійка кинулась утішати видру. Історія, яку розповіли нові друзі, вразила у самісіньке серце. Біля ніг вовтузились каченята, але вони вже не тішили її. Дівчинка гарячково думала. Раптом пролунав далекий грім. Темні хмари заполонили весь небесний простір. На далекому горизонті яскраві блискавиці вже добряче шматували небокрай. Софійка хвилю подумала й раптом спитала в єнота:

- Далеко звідси ці печери?

- Та ось , за отією горою,- здивовано глипнув на неї Зефір. - Чому ти питаєш?

- Послухай...Я повинна відвести додому бабусиних каченят. Вона ж хвилюватиметься. Але ви не переймайтесь, бо я повернуся. Біля бабусиного будинку живе одна родина. Не суттєво. У мене є добрий товариш - Назарко. Трохи лінивець. Ну так, зовсім трохи, але дуже помічний і розумний. Якщо ви дозволите, то я розповім йому про вашу біду. Ми візьмемо якесь спорядження, повернемось і спробуємо вам допомогти.

- Ні, - похитала головою Чоріта.- Це вельми небезпечно. Ми не можемо ризикувати ще й вами, людськими дітлахами.

- А що... Це чудова ідея... - задумливо промовив Зефір. - Не дивись так на мене, Чоріто. Може, вони останній шанс вирятувати наш ліс від того чудовиська!

- Отож, домовились! Чекайте! Я скоро буду! - вигукнула Софійка і, підхопивши Кузьку на руки, швидко погнала жовто пухнатий виводок до бабусиної оселі.

За пів години дівчинка була вже вдома. Швиденько загнала каченят до стайні, похапцем проковтнула обід і, лише наставилась бігти до Назара, як уперіщила люта злива. Як вона не пояснювала, чого лишень не придумувала - бабуся була непохитна у власному рішенні. Вона зачинила двері на ключ, ще й відібрала мобільний телефон. За жодних обставин не хотіла відпускати онучку невідомо куди, ще й у таку негоду. У розпачі дівчинка зачинилась у власній кімнаті, впала на ліжко й гірко плакала, відчуваючи свою провину за невиконану обіцянку. Так і заснула з того плачу, обіймаючи маленьку вишиту подушку. Стомлена усілякими емоціями Софійка проспала й вечерю. Бабуся кілька разів заходила до неї в кімнату, але дівчинка не прокидалась. Аж до одного моменту. Вона стрепенулась від неголосного шкрябання і спросоння ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Врешті, вона доглупала, що приглушений стукіт долинає з вікна. Софійка піднялась із ліжка, тихенько відчинила невеличке віконце й завмерла : на зеленому моріжку, присвічуючи яскравим ліхтариком, стояв маленький гном. Червоний каптур світився від нічної роси, а довкола нього роєм кружляли жовтуваті світляки. В одній руці він тримав якусь прозору, розшиту блискітками тканину, а в іншій - шматок жовтої вощини, вщерть наповненої пахучим медом.

- Мене...Той...Зефір прислав,- прогугнявив, облизуючи пальці від солодкої рідини. Біля нього стояв заспаний і до нестями спантеличений Назар.

ІІ

Молодий місяць ліниво гойдався на м’якеньких хмарках. Жовтому серпику сьогодні лінилось. Він неквапно чалапав по темному шатрі зоряного неба й позирав на землю, намарне сподіваючись бодай на якусь цікавість. Та, на жаль, стомлений принишклий світ вже солодко сопів, вкотре переглядаючи барвисті сни. Місяць сумно зітхав, майструючи на самотині паперових корабликів. Коли насунули молочні хмари, він, зо злости, наставився притьмом впасти в пишні перини, але раптом почув якесь гомінке буркання. “ Цікаво,- подумав про себе молодик.- Кому й досі не спиться? Надворі ж глупа ніч!”. Натягаючи квітчастий каптур на голову, зиркнув донизу та розгублено застиг у здивуванні. По лісовій стежині чимчикувала галаслива компанія. Попереду процесії дробцював невгамовний Цукрик. Місяць іронічно чмихнув : скільки себе пам’ятав, той гном у червоному каптурі ніколи не розлучався із ласощами, тому завше нагадував йому барвистий льодяник. За Цукриком простувало двоє : чорнява дівчинка із кованим маленьким ліхтариком у руках і білявий хлопчик із рюкзаком на плечах. Хлопець тримав за руку Софійку й, не стишуючи власних кроків, намагався не відставати від своєї подружки, котра, повсякчас блимала на темну стежку старим, знайденим на бабусиному горищі ліхтарем. Місяць залишив у спокої спальне убрання і вирішив послухати про що будуть говорить пізні відвідувачі. Звісно, підслуховувати негарно, але. Надто безрадісною і меланхолійною видавалась сьогоднішня ніч. А тим часом…

- Швидше крок, - нетерпляче бурмотів Цукрик до своїх супутників. - Зефір вже зачекався вас!

- Ми стараємось, - відповіла Софійка й додала : - Не з моєї вини нас чекають. Я вже пояснювала.

- Ой, “Червона шапочко”! Може досить нас підганяти?- ущиплив проказав Назар і звернувся до дівчинки :- Якби отой недоліток сам ніс рюкзак, то не підхльоскував би нас! Мало того, що мене із ліжка підняли, так ще змусили пертись невідомо куди. А як дізнаються мама з татом?! Ото прочуханки отримаю за те, що з дому втік.

- Гей, дорослий! Ти кого недолітком назвав?! - впер липкі руки у заяложені боки Цукрик!- Якщо хочеш знати, то я старший за віком від твого дідуся!

- Хлопці, не сваріться,- примирливо вимовила Софійка. - Усім складно! Ще трохи - і ми будемо біля озерця. І не одному тобі, Назарку, дістанеться. - - -Повір, якщо моя бабуся дізнається про нашу “подорож”- мені гаплик!Мабуть, довіку вже надвір не випустить. Якщо тобі важко нести наплічник, то зніми його. Я допоможу.

- От ще придумала!! - Назар хвацькувато тріпнув цупким мішком. - Хіба я схожий на слабака?! Ще маю сили нести сам.

- Неси, неси...- Одначе, ти майбутній чоловік,- сміхотливо прицмокнув Цукрик, облизуючи пальці, і почимчикував стежкою.

Минуло небагато часу від того моменту, як гамірлива трійця звернула з туристичної стежки й, вже за якусь мить, опинилась біля старого млина. Поруч нього, нервово потираючи руки, схвильований єнот міряв дрібними кроками росяну траву.

- Ну нарешті! - сплеснув маленькими долонями. - Я вже й надію втратив, що ви хоч колись з’явитесь!

Діти присіли на старе, вирване негодою дерево із чудернацьким корінням і запитливо глипали на розтривоженого єнота, очікуючи від нього подальшого плану дій.

- Ох, я втомився,- присів поруч Цукрик. - Поки сюди їх допер, - показно обтер рукою буцімто спітніле чоло. - Ти мені винен, Зефіре,- насмішкувато прищулив око. - Абсолютно нестерпимі дітиська! А отой, у картатій сорочці, ще й хоче доброї лупки!

- Ну досить вже! - різко вимовила Софійка. - Ви здається забули, чого ми тут зібрались?

- Погоджуюсь, - розважливо розвів лапами Зефір. - Ти, Цукрику, помовч. Не до твоїх нарікань.Не треба забувати, що нас чекають небезпечні пригоди. А сварки ще не нікому не допомогли!

- А де Чоріта? - здивовано пообзирала навколишню темінь Софійка.

- Вона вже вирушила до Морокових гір. Лише видра може непомітно, пливучи під водою, пробратись до підземного озера й відчинити нам таємний хід з іншого боку.

- А куди він веде? Отой хід... - зацікавлено перепитав у Зефіра Назар..

- Всередину темних гір. Двері відкриють нам шлях до підвісного мосту. Тролі проклали його досить високо, майже під стелею Морокових печер.

- Той міст безпечний? -тривожно промовила Софійка. - Чому вони збудували його так високо?

- Прийдеш туди - зрозумієш,- зацитькав Цукрик. - Багато говорите, а час спливає. Ще трохи - й світатиме.

- Справді, вже зовсім темно. Треба вирушати, якщо хочемо повернутись додому до світанку,- промовив Назар. - Годі теліпати язиками! Ходімо!

Після тих слів хлопець знову закинув рюкзака за плечі й ступив на стежку. Уся компанія впевнено потягнулась за ним. Минуло досить таки часу, коли подорожні, врешті, опинились перед чорними лискучими кручами, з гострошпилими верхами, на яких були напхані снігові зашкарублі кучугури багатолітнього снігу. Софійка подивилась угору в намаганні розгледіти ті верхи - і аж заточилась, такими безкрайньо високими вони були. Скелі загрозливо нависали над сплячою долиною, від них віяло холодом і зловісним передчуттям. Усім було не по собі, бо це місце таки навівало на всіх дрижачого страху й невідомости. Зненацька слабкий промінчик уривчастого світла вихопився із темряви. Почувся шурхіт дрібних камінців, які з крученої стежки спадали у глибоке провалля біля Морокових гір. У порослій вогким мохом стіні пробивались на світ жовтуваті промінці. Хтось силувався відчинити древній хід, але, вочевидь, не мав для цього достатньої сили.

- Чоріта! - злементував Зефір.

- Треба їй допомогти,- скрикнув Назар і, скинувши наплічника додолу, ухопився за гострий окраєць чорної смальти.

Усі кинулись допомагати безстрашній видрі, вчепившись у ледь помітні кам’яні виступи, й щодуху, пружачи власні тіла, намагались відчинити таємничу браму. Назарові прийшлось найважче : він стояв скраю, гостра порода різала йому руки до крові. Хлопцеві було дуже боляче, на його очах виступили сльози, але він мовчки терпів. Ще трохи зусиль - і в хмарі куряви перед їхніми очима показала мокра, до очей запорошена Чоріта. Друзі зайшли до темної вогкої печери.

- А бодай їм грець! - закашлявся від пилу Цукрик. - Які бруднулі живуть у таких закіптюжених стінах?

-Тихо! Не галасуй, - чмихнула у відповідь видра. - Бо зустрінешся із ними завчасу.

- От іще! - з притиском відповів Цукрик. - Я не піду далі, чекатиму на вас осьде, так би мовити, прикриватиму тил.

- А хіба не ти дорогою нахвалявся, що якнайкраще знаєш усі підземні ходи й виходи? Що усі чудернацькі істоти печер - твої друзяки? Що ти тут, наче риба у воді? - здивовано спитала Софійка й додала: - Окрім того, хіба личить поважному гномові залишати друзів у біді?

- Ну, ми так не домовлялись,- зіронізував гном. - Моїм завданням було - провести вас до отих печер...А більше нічого…Врешті, маленький гном ще нічого не поклав до маленької скарбнички.

- Як тобі не соромно, Цукрику?! Не сподівався від тебе таких слів. Окрім того, я сподівався на підтримку твоїх світляків, срібних ніток у Темних печерах, а без тебе нам не прикликати їх, - обурливо настовбурчився Зефір. - Добре подумай. Врешті, що ти тут робитимеш сам ? Раптом що.

Цукрик не встиг нічого відповісти. Серед безпросвітньої темряви зблиснули дві пари жовтогарячих очей. Друзі враз замовкли, їм похололо всередині. Стало так тихо, що було чутно, як холодна вода скапує зі стелі й розбивається на друзки об дрібне каміння біля їхніх ніг. До усіх прийшла несподівана думка про те, що залишатись отут надовше - небезпечно. Софійка міцно стиснула дужку ліхтарика в руках й потиху, майже навшпиньки, підійшла до невеликого підземного урвища. Обережно зблиснувши маленьким світилком, першою ступила на продовбані у скалі кам’яні східці.Саме по них вони мали видертись нагору, до підвісного мосту. За нею ішли друзі : Зефір, Чоріта і Цукрик, а останнім простував Назар. Про себе хлопець зауважив, що холодних жовтуватих зблисків очей навколо них щораз більшало. Новоспечені друзі йшли мовчки, бо розуміли, що за ними хтось стежить. Нарешті, уся компанія опинились перед мостом. Він був такий химерний, але цікавий. Сплетений з якихось товстелезних канатів, що тремтіли та хилитались від найменшого доторку. Посередині загрозливо погойдувались благенькі дошки - перетинки.

- Я боюсь іти ним,- промовила вголос Софійка.- Дивіться, які рідкі старі балки. А що, як ми провалимось і впадемо? Це ж так високо!

- Іншого шляху нема, - стиснула плечима Чоріта. - Внизу - холодні води Мерзлого озера.

- Якщо воно замерзле, то, може, варто було перейти через нього? - запитав у видри Назар. - Справді, якось не по собі. Хоч би не вляпатись із тим усім у якусь історію.

- Ти вже в ній, герою, - насмішкувато пхикнув Цукрик…- Озеро не замерзає ніколи. Повір, міст - це не найстрашніша наша біда. Лихо буде тоді, коли...

Гном не встиг договорити : щось лиховісне вчепилось у його спину й злісно блимало жовтими очима.

- Шешиги! - заволав Зефір. - Біжімо! - першим рвонув на розмотлошений від старости міст.

Софійка тремтячими руками присвітила ліхтарем, який вже ледь мигтів від постійної вологи - й затерпла зі страху. На спині у гнома сиділо якесь створіння. Маленьке горбате, із величезним животом і кордубатими холодними руками. Почвара глипнула на дівчинку, прищулила гострі, наче в ельфів, вуха та зловісно зашкірила до неї свої жовті зуби. Від розгублености Софійка не знала , що їй робити, але несподівано, з усієї сили жбурнула у потвору старе світилко. Воно вихопилось із її рук і, вдаривши чудовисько по волохатій голові, щезло в темних водах зловісного озера. Цукрик якось видерся із страхітливих рук і зірвався услід за Зефіром.

- Мерщій біжіть, - крикнула до усіх Чоріта. - Це водяні охоронники таємного ходу. Вони служать тролям і живляться тими, хто випадково потрапляє до цього темного краю. Не відступляться, поки не позатягають нас на дно озера.

Назар ухопив Софійку за руку. Діти гайнули услід за Цукриком і Зефіром. У дівчинки все тремтіло всередині. Вона перестрибувала з однієї дошки на іншу, хаотично розмахуючи руками, хапалась за линви мосту. Назарові приходилось ще важче : він балансував між загрозливою височиною, вщерть наповненим рюкзаком і смердючим диханням позаду себе дрібних тварюк, що, здавалось, от - от вчепляться йому до ніг.

- Піддайте жару, - знавісніло волав Зефір десь попереду. - Коли ми перейдемо міст, шешиги нічого вже нам не зроблять!

Назар, аби пришвидшити темп, почав перестрибувати одразу через дві дощечки. Зненацька одна із них не витримала напруги й розкололась під натиском похідного черевика. Хлопець скрикнув від болю. Він спробував смикнути ногою, проте не зміг, бо вона застрягнула поміж частинками мостової штахетини. У той момент він відчув, як щось холодне, із гострими пазурями учепилось йому до литок. Назар махнув вільною ногою, але дзуськи! Почвара міцно тримала його у своїх лапах і не відпускала.

- Допоможіть! - скричав хлопець. - Мені щось тягне донизу. Софіє! Зефіре!

- Тримайся міцно за линви. Я вже на іншій стороні. Зараз викрешу вогню! - -Ще мить! - вигукнув Цукрик.

- Я йду по тебе!- рішуче повернулась Софійка до друга і вже наставилась бігти до хлопця, як раптом щось яскраве прошмигнуло повз неї. Неочікувано для друзів холодне повітря пронизали якісь срібні тонкі вогники. Це були Цукрикові світлячки- нітки. Вони кружляли довкола них із тихим дзичанням, схожим на звук бджоли у літній спекотний день.

Назар вже ледь - ледь втримувався на балках. Жовтих очей довкола нього побільшало, важкий наплічник додавав неповороткости, а тихе шамотіння смердючих істот наганяло в його серце неабиякого страху. Його подряпані довгими пазурями литки боліли, він усе частіше відчував холодні доторки нічних почвар. Він бачив, як нітки відганяли шишиг, кружляючи довкола них, чув, як до нього щось кричала Софійка. Скривавленими руками відчайдушно тримався за линви і терпляче чекав на допомогу. Раптом щось кулею промчало повз нього. У присмерку тьмяних вогнів хлопець розгледів Чоріту, спина якої була всіяна сліпучими нітками. Видра пострибала до початку їхнього шляху.

- Ось, паскудники, спіймайте, якщо зможете! - кричала, аж печери віддавали лункими звуками.

Назар відчув неждане полегшення. Тупоголові шишиги клюнули на приманку: із голосним шамкотінням подались за видрою, яка саме дібралась до кам’янистого виступу, з якого вони починали свій шлях. До хлопця підбігла Софійка і допомогла витягнути ногу з пастки.

- Тримай рюкзак, а піду допоможу Чоріті,- тицьнув ношу в дівчачі руки. Притьмом, хоч і накульгуючи, поспішив до сріблястої купи, в якій все змішалось докупи: видра, нітки й знавіснілі, розпалені свіжою кров’ю шишиги.

Зчинився страшенний гвалт. Нітки дзичали, шишиги пищали, рятуючись від гострих зубів видри, а смілива господиня гірського озерця відчайдушно боронила друзів від темних почвар. Назар не встиг добігти до того бойовиска. Кланцаті гостровухі прогризли старі линви, й край мосту став завалюватись в озерне провалля. Нітки злетіли у повітря із жалібним криком, а Чоріта, оточена мерзенними почварами, упала в омертвіле, пропахле затхлим духом озеро. Поточений шашілем настил повільно, але неухильно падав. Софійка з Назаром бігли по ветхих дошках, а за їхніми спинами міст із глухими звуками западався у розколину. Діти ледь встигли добігти до іншого боку. Важко дихаючи від усього пережитого, упали обоє на холодний виступ чорної гори. Біля хлопця одразу заметушився Цукрик, оглядаючи криваві рани на руках і ногах. Зефір видерся на крайчик скелі й пильно вдивлявся в холодне озеро, що відблискувало знизу жовтими очима. Єнот був у розпачі. Його очі затуманились слізьми, а серце жалібно тьохкало : він не встиг порятувати свою подругу. Захекана Софійка, ледь стримуючи сльози, підійшла до єнота. Утішаючи смугастого друга, погладила Зефіра по голові, а він гірко заплакав, притулившись до її ноги чорним гудзичком носика.

ІІІ

Підземні печери дихали вогкістю і таємничим мороком. Їхні викривлені стелі були прикрашені усілякими сталактититами та сталагмітами, які на світлі виблискували усіма можливими кольорами. Тьмяна рослинність, схована від теплого сонечка, прикрашала собою гоструваті краї скель. Заплутано звивались стежки довкруж підземних водойм, які повсякчас мінились темних блиском холодних вод. Часом по тих доріжках проходжувались мерзенні господарі Морокових гір. Тролі - солдати стояли на чатах і пильно стежили за тим, аби їхні полонені ретельно працювали. Потворні істоти, до восьми метрів росту, із темним волоссям і довгими носами, які тримали у загребущих руках продовгуваті канчуки. Ними вони повсякчас потручували нещасних бранців до роботи. Як тільки звірята, змучені щоденною важкою працею у крижаній воді, на мить зупинялись для перепочинку, сторожа немилосердно лупцювала мокрі спини, змушуючи нещасних знову й знову пірнати за жовтим металом. Золото! Ось що виносили на скелясті студені береги малі видренята й бобренята. Стомлені, із закоцюблими від постійного холоду лапками, звірята раз по раз зринали над темною гладінню води, несучи зажерливому Гулбуру чарівні скарби. Віддані прислужники складали їх у дубові бочки й на своїх могутніх плечах тягнули награбоване до найдальшої схованки підземного царства. Цей тайник і вдень, і вночі охороняли зубаті песиголовці, яких темними чарами приручила відьмачка Зара. Не було ні світла, ні радости у цьому схованому від людського ока краю.

- Все, не можу більше! - Скрамбл у знемозі впав на мокру землю. Малий бобер стомлено зітхнув, лунко плеснувши веслоподібним хвостом по кам’янистій землі.

- Ти що, здурів? - злякано прошепотіла Соня, маленька гостроноса видрочка.- Хочеш отримати канчуків? Хіба не бачив, що сталося із Живчиком? Закляк на очах!

- Усе одно,- заморено прикрив повіками оченята. - Не повернемось ми звідси. Хіба не однаково, коли і де заклякнути? Га?

- Не ний, - цокаючи зубами від холоду, промовив до Скрамбла Сонин чорношерстий брат - Вуглик. - Ще трохи - і, сподіваюсь, утечемо із тієї смердючої ями.

- Як?! Скажи…- недовірливо протягнув бобрик. - Із цього місця нема ні виходу, ні входу.

- Мерщій ставайте до роботи!- штовхнула Соня друзів. - Он, Одноокий вже підозріло позирає у наш бік. До третьої зірки ще зовсім мало часу. Підемо на спочинок - тоді й поговоримо.

Друзі підхопились із місця та, з острахом позираючи на прискіпливого наглядача, почвалали до води. Одноокий підозріло зіщулив єдине око і, гучно сотрясаючи повітря важкими кроками, помалу підійшов до них. Скрамбл ще не встиг зайти у воду, як канчук злетів у повітря, і на голову опецькуватого бобрика посипались пекучі іскорки злої магії. Звірок охнув і взявся за потилицю. Одноокий знову замахнувся, але не встиг завдати удару: на стежку вийшов командир песиголовців - Вулкан. Чорнововк, одягнутий у залізні обладунки, підняв угору чудернацьку трубу із гірського кришталю і порожні печери розітнув лункий, але тривожний звук.

- Чужі! - вишкірив жовті зуби Одноокий. - Давненько тут не було гостей! Ну що ж, потішимось трохи. Відведи рабів на спочинок! - гарикнув до меншого на зріст троля. - А я піду з Вулканом. Побачимо, хто там посмів поткнути носа до наших володінь!

По тих словах Одноокий нап’яв на варгів мотузки й разом з ними та песиголовцем зник у безпросвітній вологій темряві.

Софійка мовчки йшла кам’янистою стежкою. Завжди гамірлива та балакуча, дівчинка мовчала. Вона була сміливою, але сьогодні її серденько скмілило від жалю і страху. Передусім їй було шкода Чоріти. Дівчинка ще сподівалась, що відважна видрочка вирятувалась, проте достеменно вона не могла цього знати. Софійка бачила, як скрушно зітхає Цукрик і шкутильгає Назар, чула, як потайки шморгає носом Зефір. А що ж попереду? Невідомість. Вони не впевнені ні в обраному шляху, ні в тому, чи живі ще маленькі звірята. Стежка щораз вужчала, а тьмяний ліхтарик на смарті приречено блимав двома поділками. Дивно, що більше вони заглиблювались у печери, то все сильніше вона відчувала наче чийсь погляд на собі. Спочатку їй видавалось, що за нею стежать шешиги, але потім вона зрозуміла, що помиляється. Коли від її кросівок відірвалась липка стрічка, і вона, присівши, нахилилась до взувачки, то краєчком ока зауважила якусь дивну тінь, що бовваніла за їхними спинами. Одразу ж випросталась, одначе нікого не помітила. Відмахнулась від думки про шешиг. Мабуть, недавні події наганяли страху, а вечорові тіні бавились із її уявою у “котики - мишки”. Відчайдушні сміливці не зупинялись у своїх намірах. Хоч кострубаті скелі простягали до них патлаті руки, раз по раз хапаючи їхній одяг і залишаючи на тілі синці, проте друзі не стишували крок. Цукрик дріботів попереду, звеселяючи компанію усілякими історіями, а Зефір тримав маленьку долоньку у Софійчиній руці, намагаючись не думати про Чоріту. Зненацька голосний звук із тріскучим гамором сполохав сплячих кажанів під високими стелями. Нічні птахи злякано витріщили очиська й пурхнули навсібіч.

- Це трольська труба! - скрикнув гном.- Паскудники ще далеко, але скоро будуть тут. Ой, що ж робити?! До таємних ходів Потемкового озера ще далеко...Що ж робити? - заметушився Цукрик біля дітей.

- Ще й сховатись нема де, як на зло,- озирнувся Назар, роззираючись довкола.

Можна було б застрибнути у Вислизущу трубу ( вона вже близько, за поворотом) й таким чином дістатись до озера, але…- задумано промовив Зефір.

- Тільки не це! - відповів Цукрик. - Вислизуща труба - найнеприємніша річ, яку я тільки бачив. Це ж те одоробло, в яке тролі викидають своє сміття, по якому повзають туди - сюди слизькі зелені огидки...Звісно, ті бридкі створіння не кусаються, але відчувати на своєму тілі їхній слиз...Брр…

- Стерпиш, Цукрику, не бубони, - промовив Зефір і додав : - Не про тебе мова. Ми то помістимось у трубу, а з ними що робити? - кивнув на стихлих дітей.

Гучні звуки розтинали кам’яні стелі усе частіше. Друзі занепокоєно переглядались поміж себе.

- Невже поблизу нема ніякого прихистку?- з надією спитав Назар. Ну хоч якоїсь печерки.

- Нема! - відповів гном. - Зробимо так, - діловитим поглядом окинув Софійку. - Ви все ж таки спробуєте пропхатись у той вапняковий ріжок. А якщо не вийде, тоді стрибнете у підземний потік і там перечекаєте до того часу, допоки ті паскудники не вступляться звідси.

- Це безпечено? - спитала Софійка. - У воді не водиться ніяких потвор?

- Я не знаю...Колись ті струмки кишіли щуками - зубатками, але, напевно, вже нікого нема…- відповів Цукрик.

- Нема! Сто відсотків! Смердючі троляки давним - давно виїли нещасних риб. Це ж зажерливці з ненаситними пащеками! - промовив до дівчинки Зефір.

- Годі! Біжімо до тієї труби, а там вирішимо, що робити далі…- стурбовано глипнув на друзів Назар.

Галаслива компанія помчала кривенькою стежиною. Гримкий звук розлягався десь зовсім поруч. Цукрик нісся щосили, але не встигав за друзями, бо мав коротенькі ноги, а Зефір, як лише міг, підтримував Назара, бо хлопець волік на собі ще й їхні речі. Софійка бігла щодуху. Вона відчувала, що тролі от - от наздоженуть їх. Лункі звуки, виття песиголовців, каміння, що шурхотіло під ногами - все це бентежило її уяву і малювало страшні картини. Ні, вона не мала й краплі жалю за тим, що відважилась на таку небезпечну пригоду, але про міфічних істот читала лише в казках і якось зовсім не була готова до несподіваної зустрічі із ними. Тим паче, те знайомство не передбачало нічого доброго. За якусь мить усі опинились у просторій печері із дивними вапняковими трубами, що стричали, буцімто корабельні щогли, із холодної води. По них, залишаючи сріблясті сліди, повзали туди - сюди зеленкуваті огидки. Це були маленькі створіння, що ніколи не бачили сонця і живились усілякими рештками тролячої їжі. Вони були схожі на звичайнісіньких наземних равликів із закрученими темно - зеленими мушлями на плечах. Побачивши гостей, огидки згурдились біля пелехатих окрайців рур, жалібно попискуючи. Діти вибрали трубу з найбільшим отвором, акурат біля соляної, порослої сталактитами стіни.

- Ох, яка гидота! - почухав носа Цукрик. - І як мені лізти в те бридацтво?

- Ми не помістимось! - приречно зітхнув Назар. - Подивись, Софіє.

- На жаль,- сумно відповіла Софійка. - Прийдеться тьопатися до холодної води...Ще й потерпати, аби щось не відкусило пальців. Але нічого.

Цукрик із невимовно кислою міною зиркав на трубу, проте все ж, попередньо затиснувши носа червоним каптуром, ухопився руками за її край. Незграбно розганяючи огидок руками, всівся на її білувато - зеленавий окраєць. Хотів щось сказати, але Зефір зненацька підштовхнув його. Маленький гном зник у тьмяному отворі й з лунким гойканням помчав кудись донизу. Єнот підморгнув до дітей, підхопився на малих, але дужих лапах і хвацько стрибнув услід за гномом. Софійка, повернувшись, запитливо глипнула на друга. Але вона не встигла вимовити ні слова : очі Назара стали схожі на великі чайні блюдця. Хлопець злякано дивився у простір за її плечима. Дівчинка повільно повернулась і на хвилю заніміла. Перед нею скалили зуби велетенських розмірів вовки, із бордовою довгою шерстю і червоними злісними очима. Серед них стояв чорний вовкулака у залізних латах, а за тим усім, по - звірячому запеклим загоном, стримів здоровенний троль із одним карим оком на лобі.

- Бачиш тих забрід, Вулкане? - нахабно зареготався троль, сіпаючи вовків - варгів за розкуйовджені мотузки на брудних шиях.

- Аякже! Добра пожива для нас,- прохрипотів песиголовець, оглядаючи дітей, збентежених несподіваною з’явою.

- Не бійся нічого, - тремтячим голосом прошепотів до дівчинки Назарко. - Я побіжу стежкою, аби відволікти їх, а ти стрибай до підземної ріки і пливи якомога швидше.

- Я не залишу тебе самого,- тихо, але з притиском відповіла Софійка. - Думаю, що мусить бути інший вихід.

- Ти що здуріла? Знайшла час сперечатись! Зараз я почну лічити...Коли дійду до десяти - стрибай у воду. Там побачимо.

Софійка хотіла щось відповісти, але раптом із подивом відчула, що за її спиною починає рухатись кам’яна стіна. Вона могла заприсягнутись у тому, що ті, здавалось би непробивні, мури легко ворушаться. Дівчинка намагалась не виказувати страху, спідлоба позираючи у червоні, налиті кров’ю очі варгів. Водночас спиною вона відчувала якись легкий зсув холодного каміння. Софійка непомітно смикнула Назара за руку. Хлопець, не розуміюче, глипнув на подругу. А вона скосила очима донизу, показуючи невеличку щілину біля своєї ноги.

- Вулкане! -несподівано гримнув Одноокий. - Посади отих людців на варгів. Тільки дивись, аби вони не зжерли їх по дорозі, - голосно загиготів і додав: - Думаю, що Гулбур і сам захоче познайомитись із ними. Та тільки швидше. Скоро відчиниться Місяцева Ляда - сам знаєш!

Дівчинка з острахом побачила, як до неї наближається песиголовець. Він помалу простував до неї, вискалюючи білі ікласті зуби. Софійка мимоволі зіщулилась від страху і, майже заплющивши очі, сховалась за плечима Назара. Той міцно стискав її руку, інстинктовно ховаючи подружку за собою. Вулкан помалу наближався, розплітаючи у руках засмальцований аркан, а варги навісно вили, пирскали гарячою слиною, у передчутті швидкої поживи. Песиголовець розкрутив мотузку й лише наставився накинути її на шию хлопця, як раптом стіна за спинами дітей зі страшенним гуркотом відчинилась і зблиснула яскравим світлом. То сталось так несподівано, що Вулкан аж скрутився від сліпучих променів, а смердючі варги заскавуліли в огидній метушні.

- Не лякайтесь...- прошепотів чийсь тихий голос на вухо дівчинці.

Діти й не встигли нічого вирозуміти, як раптом щось ухопило їх за одяг і швидко втягнуло досередини. Вони стрімко кудись падали. За якусь мить відчули, як приземлились на щось м’яке й податливе. Вапниста стіна із нестямним тріскотінням знову зійшлася за ними та сховала їх від кровожерливих напасників. Вулкан підхопився і кинувся за дітьми - та ба! Перед ним, пирскаючи навсібіч дрібними камінцями, знову височів звичайнісінький білуватий мур. Песиголовець озирнувся - і завив на усе горло, збуджуючи навісними зойками варгів, припорошених вапняковою породою. Недалеко від вовкулак стояв застиглий Одноокий із зачудованим виразом на обличчі й розведеними від здивування руками. Троль навіки занімів просто посеред холодної зеленкуватої води підземної ріки. Послизлі огидки помалу, із тихим жебонінням поспішали до скам’янілих ніг горезвісного Гурбулового посіпаки. Варги, біснуючись, помчали до зловісного прихистку найголовнішого трольського провідця.

Тим часом Софійка з Назарком оговтались від спасенної несподіванки й зацікавлено роздивлялись навколо. Коли хвиля приголомшености і здивування минула, а білий вапняний пил улігся на землю, діти побачили перед собою якусь казкову істоту. Вона була схожа на принадну фею - дівчинку із Софійчиних дитячих книжечок. Чарівна рятівниця стояла перед ними у сріблистому, майже невагомому вбранні. Її розпромінене лице осявала мила усмішка, а з-під білявого волосся стирчали кумедні, хоч і напрочуд маленькі вушка, що вперто прозирали крізь біляве тонке волосся.

- Ти хто така?- вражено спитала Софійка.

- Ореада,- - прожебоніла дивна істота. - Гірська німфа.

- Чудеса - чудасійні,- смішкувато вимовив Назар, обтріпуючи штани. - Тільки звик до гномів, тролів і противнючих вовків, як раптом - з’явилася німфа!

- Жоднісінької вдячности від цього хлопчиська! - у запалій тиші почувся скрипливий, добре знайомий голосочок. - Якби я вчасно не покликав Ореаду, то тебе б давно схопили вовкулаки і залюбки зжерли,- чмихнув Цукрик, витираючи квітчастим носовичком своє убрання, забруднене зеленим слизом всюдисущих огидок. - Хоч, може, це й не гірший варіант: мене не так втомлюють пригоди, як твоє ниття,- пробурмотів собі під ніс.

- Ну, звісно! Нам зараз бракує лише гномських ущипливих зауважень! Та якби не ти, то нас узагалі б не було у цьому проклятущому місці! - вигукнув хлопець спересердя. - От я вляпався у халепу! Видра, шешиги, тролі, вовки...Наче якесь покарання! І прибери своїх світляків : набридли!- відмахнувся рукою від срібноосяйних ніток.

- Не треба так, Назарку, лагідно промовила Софійка. - Ще трохи - і ми виберемось звідси...Усе буде гаразд...

- Цікаво як?! - різкувато відповів Назар.- Може, ти чемно попросиш тролів відпустити усіх? Чи, раптом перед нами відчиниться трольска брама й варги слухняно відвезуть нас додому? До речі, ми зовсім забули про дім. А ти знаєш, що ніч наближається до світанку. Уявляю, який гвалт здійметься вдома, коли нас, до того ж, не знайдуть у ліжках! Тоді й справді можемо не повертатись!

Роздратований хлопець відійшов вбік і спересердя всівся на виступ кам’яної скали. Назар був втомлений і голодний, хоча його це не дуже бентежило. Незважаючи на несподіваний порятунок, він добряче хвилювався, адже добре розумів, у яку халепу вони устряли. Зефір хотів щось сказати, але Ореада глипнула на нього - і єнот прикусив язика. Німфа підійшла до Назара. Хлопець сидів, похнюпившись, і мовчки розглядав свої капці на вологому піску.

- Ти найсміливіший з усіх, кого я тільки знала,- звернулась Ореада до хлопця. - Ще ніхто із людей не здолав перейти міст із шешигами й не заходив так далеко у гірські печери. Я бачила. Стежила за вами. Мало хто так сміливо й одверто міг дивитись в очі варгам. У твоєму серці є страх, я знаю. Темне царство тролів здолати важко, але якщо твій дух не згасне - ти переможеш. Коли тролі прийшли сюди, я була володаркою отих гір. Та мої чарівні сили не можуть живитися постійним мороком. Вони згасають від того зла, яке розсіває у Морокових землях відьмачка Зара. Часом до крихти збираю власні зусилля - і допомагаю тим, кому можу зарадити. Та самій мені ніколи не здолати темне чаклунство. Часом казковому світу потрібна сила відважного людського серця. І Софійка, і ти...Ви такі сміливці.

- Коли б ми були самі, то не знаю, чим би усе закінчилось, - погодилась із німфою дівчинка й додала : - Ти захистив нас на переправі, став між мною і вовкулаками.Віритимуть нам чи ні, та я усім розповідатиму про це, коли ми повернемось. Бачиш, Назарку, який ти молодець,- промовила до друга Софійка. - А скільки у нас тепер друзів. Хіба ми можемо залишити їх усіх напризволяще? Будь ласочка, не злися. Разом ми виплутаємось із тієї ситуації.

- Цукрику, ти не хочеш нічого сказати? - єнот раптом ушпетив гнома.- Ми вже зачекались твоїх трохи вибачливих слів. Так, Ореадо?- насмішкувато підморгнув до німфи смугастий звірок.

Гном прискіпливо подивився на єнота й зо злости натягнув каптура на самісінькі очі. Лишень приготувався до тиради обурливих слів, як раптом щось пронеслося по вапняному карнизу й з голосним шумом упало донизу. Із несподіванки Цукрик заточився та впав, смішно йойкнувши й задерши ногами догори. Оте щось підоймилося із землі, випросталось і скинуло із плечей шматок заяложеної сірої тканини.

- Не вірю власним очам! Чоріта! - сплеснув долонями Зефір і кинувся обіймати вирятувану видру.

Поруч загадково усміхалася Ореада.

IV

Гулбур стояв на дерев’яному помості й дивився на дубові бочки, що встеляли кам’яні підлоги Морокових печер. Троль почувався задоволено, адже у тих барильцях було його золото, яке він так обожнював. Часом він спускався донизу й, підіймаючи пропахлі цвіллю накривки, мрійливо перебирав у руках холодні жовтуваті кружальця. У такі хвилини він почувався найщасливішим тролем на світі. До усього йому було байдуже: сонця, води, смачної їжі. Навіть власних дітей не помічав і змушував їх до безупинної сторожі гірських скарбів. Щоправда, ненажерливець трохи побоювався відьмачки Зари, котра ретельно плекала трольське царство. Гулбур був не вельми розумний : малим не хотів навчатися навіть примітивному трольському письму, але він відчував, що чорна відьма має потаємні плани на все його царювання. Так, вона встановила невидимий щит біля Місяцевої Ляди, захищаючи тролів від яскравого світла, що обертало їх на камінь, знищила усіх підземних гномів і щедро розсіяла довкола найчорніше зло. Проте... Хоча троль не відзначався проникливим розумом, однак він усвідомлював, що рано чи пізно відьма захоче якнайвищої плати за усе те добро. А от якої? Ця думка гризла його щоразу, коли він дивився на пропахлі вогкістю дубові бочки, по вінця наповнені його скарбами. Дивно, він не переймався власним життям, як і будь- чим іншим, але він не уявляв, просто не міг допустити, аби його “золотесенькі оплаточки” потрапили до інших рук. Сама лише думка про це наганяла на Гулбура тремтливого страху й обурливого розпачу.

- Чого засмутився? - прошелестіла позаду нього невагома темна постать.

- Зара!Щоб тобі! Налякала! - здригнувся усім тілом. - Не чув, як ти увійшла.

- Ще б пак,- злегка усміхнулась у відповідь. - Тебе так чарують оті скарби…

- Що тобі до них? Це все моє....Моя печера...Моє золото...Все - все …- заметушився довкола відьми троль.

- Не бентежся...Звісно, твоє...Щоправда...Сподіваюсь, ти не забуваєш про того, хто дає тобі силу, хто охороняє тебе від Ореади...

- Як ти можеш таке думати! - гойкнув, аж луна роздалась довкола. - Я ніколи ні про що не забуваю, але й ти пам’ятай, що це мої пірнайлики приносять золото з холодного дна, і це моя сторожа чатує на варті. Так що…

- Я бачу, що ти знахабнів, Гулбуре,- невидимою силою притиснула його до стіни. - Як смієш мені таке казати! Забув, хто створив тебе? - злісно блиснула темними очима. - Та якщо я лише забажаю, то вмить тебе знищу,- загрозливо просичала у вибалушені перелякані очиська.

- Н-ні..Вибач…- пробелькотів троль, ховаючи погляд. - Я так. Не снідав, то й не тямлю, що кажу...

- Отож - бо й воно,- примирливо доторкнулась рукою до широких плечей. - Зараз не час сваритись. От сидиш отут, любуєшся скарбами, а ні сном ні духом не відаєш, що коїться у твоєму підземеллі. Чи знаєш ти, що таємними ходами блукають людські діти?

- Та знаю я. Мої песиголовці вже полюють на них. Скоро притягнуть тих нещасних сюди...Матимемо або добру поживу, або ще одних рабів.

- Твої песиголовці - недоумкуваті собаки! Впустили їх із - під самісінького носа. Щоправда, Ореада допомогла. А на скам’янілому Одноокому вже мостяться огидки,- зіронізувала у відповідь.

- Не може бути! Як?! Одноокий!Як вона набридла, ця недовідьма, загнана у глухий кут. Зовсім сама у темному підземеллі, проте не боїться нас. Продовжує паскудити! Ти мусиш знищити її! Відібрати її чари і життя! Все забрати! Нехай вона зникне навіки! - затупав - запирскав слиною до Зари.

- Заспокойся, захланнику! - промовила до знавіснілого троля і додала : - Звідки ти взяв те, що я тобі щось мушу? Хочу, щоб ти знав: не смієш доторкнутись до них і пальцем! А якщо наважишся - то миттю пошкодуєш!

- Але ж це наші вороги…- спантеличено і якось винувато проказав Гулбур. - Чому так?

- Не з твоїми мізками осягнути моїх слів, та все ж таки я сподіваюсь, що ти почуєш мене. Скажи, ти ніколи не задумувався про те, чому я оселилась у підземеллі? Чому не потикаю свого носа далі струпіхнілого шешигського мосту? Тобі, звісно, не спадало на думку, чому я, найвеличніша із відьом, мушу гибіти отут, посеред сирості, трольського тупаччя і гнилої їжі?

- Н-ні...Чому ? - троль здивовано витріщив очі на Зару.

- Аякже! Знай, що я не можу ступити на землі людей така, як є. Світлі сили не дозволять мені олюднити дух. Тому мені потрібне людське тіло. Я мушу запечатати власну душу в нього і лише тоді зможу перебувати посеред отих нікчемних людисьок. Тільки в такому випадку зможу заволодіти їхнім царством і впустити найтемніше зло у цей світ.

- Але ж люди не тролі. Твої чари не матимуть сили. Як ти змусиш їх до покори?

- Ти таки геть не мислиш…- іронічно зітхнула у відповідь. - У моїх руках є така магія, перед якою не може встояти жодна людина. Чого глипаєш? Золото! Багато золота! Це найдієвіше закляття. Повір мені на слово.

- Це моє золото! - залементував на усі печери голосним криком. - Я не дам його тобі!

- Ах ти, брудний каміннику! Як смієш перечити?! - вдарила навідмаш сталактитовою палицею. - Я і сама оберну тебе на камінь, якщо ти шкодитимеш!

Гулбур вже не зважав на погрози : у цей момент він нетямився від лютої думки про те, що його “оплаточки” може забрати Зара. Його величезну пелехату голову стикала напруга, а в серці нуртувала лють. Він не дасть. Нехай скам’яніє отут і зараз, проте не подарує жоднісінького золотистого шматочка. Троль підоймився із холодної підлоги і лише наставився дати відкоша злій відьмі, як раптом пролунав різкий призвук. До потаємної печери забігли варги на чолі з Вулканом.

- О наймогутніший із тролів! Найвеличніша чаклунко! - песиголовець схилився у шанованому поклоні.- Вороги вже близько. Блукають у дальніх печерах. Трохи ми їх налякали, та все ж. Сподіваємось на вашу поміч. Бо нам це не до снаги. - Заплутано й уривчасто пояснював песиголовець.

- Вгамуйся! Поговоримо потім,- прошипіла до троля Зара. - Що ж, - повернулась до варгів.- Маємо гідно зустріти гостей. Рушаймо! Не барися й ти,- знехотя кинула до пригніченого Гулбура, який ледь тамував у собі образу та злість.

Темним серпанком відьмачка прослизнула поміж варгів і розчинилась у вапнистих стінах. Ображений несподіваним зазіханням Булгур знехотя погримотів за ними по мокрому камінню. Як тільки вони зникли, з великого каменя, що темною плямою бовванів у печері, голосно чмихаючи від пилу, скотились додолу звірята - Соня, Скрамбл і Вуглик.

- Усе чули?- прошепотіла до друзів видрочка.- Сюди забрели діти...

- Так...Тихо…- боязко озирнувся Скрамбл.

- Дивно...Як вони проникнули сюди, у потаємні печери? Їх міг привести тільки той, хто добре знає усі входи й виходи. Наприклад, Цукрик. Хоча він трохи буркітливий, проте завше до помочі. А там, де гном, там і дядько Зефір…

- Ой, справді. Сподіваюсь, що й мама з ними,- заміряно промовила вголос Соня.

- Ми не дізнаємось, поки не побачимо. Послухайте... Одного разу, коли я допомагав зносити сюди золото, то підгледів потаємний хід. Ним ми проберемось до Місяцевої Ляди! Гайда! Ми встигнемо швидше, ніж ті тварюки,- сказав Вуглик.

Дружня трійця обережно, проте хвацьковито вирушила навздогін за варгами та згодом зникла у чорному тунелі, що тьмяно сліпав слабким жовтуватим вогнем смолоскипів.

Софійка підняла голову й уважно роззирала Місяцеву Ляду. Дивний отвір, в оточенні гострих сталагмітів, що був схожий на велетенський дорожній люк, закривав собою здоровенну дірку під самим вершечком гори.

- Ого, як високо! - промовила Софійка. - А для чого ця щілина? - повернулась до Ореади дівчинка.

- Колись у тих печерах жили гноми, - відповіла німфа. - Вони не дуже любили яскравість, але від постійної вологи їхні мешкання послизли та вкрились мохом. Крім того, мешканці вапняних копалень частенько хворіли. Тому гноми видовбали цей отвір для того, аби час від часу впускати до холодних прихистків тепле проміння сонця. Гноми назвали цю діру Місяцевою Лядою, оскільки вона власним світінням нагадувала небесне світило. Так повелося. Але тролі не переносять світла, бо одразу кам’яніють від нього. Тому Зара темними чарами витворила захисний щит, який охороняє Гулбурових посіпак, повсякчас оберігаючи їх від закам’яніння.

- А не можна якось відчинити цей отвір назавжди? - спитав Назар. - Заманити сюди тролів і розчахнути його? Ми би позбулись тих смердюхів в одну мить.

- Можна, звісно. Проте моїх сил вже замало. Зара темною магією послаблює їх щодня. Навіть, якщо б я змогла зруйнувати відмаччині чари, то залізний круг важкий і заіржавілий. Моїх сил, аби розкрити його, точно не вистачить.

- Ми можемо допомогти,- упевнено вимовив хлопець. - Тільки як туди дістатися? - ніяково почухав стрижену потилицю.

- Таак...Незбагненна трольська заковика, - задумливо вимовив Цукрик.

- Я знайшла вихід! Коли б ти могла хоч на мить відвернути те охоронне закляття, то ми змогли б зачепити до клямки якусь мотузку, - зненацька вигукнула Софійка й додала : - Ухопившись за неї, можна щодуху потягнути - і все, справу зроблено!

- Тобі вже геть у голові замакітрилось,- невдоволено буркнув Цукрик. - Де взяти оту “якусь мотузку”? Та й хто із нас має достатньо сили, аби тягнути оте одоробло? Я, Чоріта чи отой малюк,- зневажливо кивнув головою у сторону хлопця. - Знаєш, скільки міцності в руках потрібно для такої спецоперації?

Мотузка не клопіт. Ось скільки міцних водяних ліан під ногами. Можна швидко сплести міцний і довжелезний шнур, - відповів Назар. - Бо все життя можна просидіти у тому підземеллі, пильнуючи солоденькі карамельки й напихаючи ними живіт. Я зовсім забув. Отут нема карамельок, лише тремтливі огидки.

- Ах ти ж, нестерпний хлопчиську!Ти мене вже дістав своїм насміханням! - наїжачився гном.

- Ну годі! Не сварися, Цукрику,- прикрикнула Чоріта. Хлопець правий. Не спробувавши - не знатимеш. Не треба суперечок! Чи ти,може, думаєш, що ніколи не знадобишся тролям? Чекай, прийдуть і по тебе колись. Ми усі допоможемо, хіба ні?! - виклично глипнула на Зефіра й гнома. - Поки Ореада відволікатиме Зару, ми тягнутимемо щосили ту мотузку. Розберемось із тролями, а тоді видно буде...Тихо! Чуєте, якесь шурхотіння? - застережливо піднесла палець догори.

Друзі насторожились. Серденько Софійки гучно забилось. Дівчинка напружилась і завмерла в очікуванні чогось недоброго. Назарко мимохіть узяв її за руку. Шурхіт долинав зі стіни. Ореада змахнула рукою і зненацька до її ніг викотились якісь шерстяні клубочки, вимащені білуватим пилом і противнючим слизом огидок. Обтрушуючи дрібну порохняву й зеленаву луску вапняних равликових хатинок, несподівані гості підвелися, пороззиралися - і з голосним криком кинулись до Чоріти.

- Мої маленькі, - на очах видри зблиснули сльози. - Я вже й не сподівалась вас побачити!

- Вибач, мамочко, що не послухала тебе,- винувато прошепотіла Соня, тикаючи носиком у мамині руки. - Я й не думала, що з нами таке може статися.

- Нема часу на ніжності, - діловито втрутився у розмову Скрамбл. - Гулбур, Зара і песиголовці вже йдуть сюди. Для вас це особливо небезпечно, - повернувся до Софійки й Назара.- Ви, як ніхто, дуже потрібні чорній відьмі.

Збираймо плетучку! - нахитлився до темно - зеленої ліани Зефір.- Хутчій!

Усі кинулись до роботи. Вуглик, Соня і Скрамбл відкушували довгі шматки пругкої рослини, Софійка з Назарком зносили ті зеленаво - брунатні “батоги” до Ореади, а ніфма чаклувала над міцним плетінням. Цукрик сидів на плискатому камені й ретельно точив складного ножа до нього.Гном нашвидкуруч мав так підтесати лезо, аби його можна було зачепити до залізної клямки. Минуло зовсім небагато часу - і довгий міцний мотуз, звиваючись, наче блискуча гірська медянка, лежав біля ніг друзів.

- Ну от, усе готово. Тепер справа за тобою, Ореадо. Ще залищилось вирішити, хто полізе по тій стіні? - узявся в боки єнот.

- Я! - впевнено відповів хлопець.

- А я тобі допоможу, - промовила Софійка до Назара. - І не сперечайся! Самому складно впоратись із таким важкуватим завданням.

- Ми прикриватимемо вас знизу, - промовила Чоріта.- Не бійтесь, ніхто вас не залишить на самоті із тими чудовиськами. Ореада вступить із ними до бесіди, поки ви підійматиметеся. Лишень пам’ятайте, що робити це треба якнайтихіше.

- Добре, уявімо, так, на мить, що нам усе вдасться, ми скам’янимо тролів, - скептично прогугнявив Цукрик,- а далі що робитимемо? Як знищити Зару? Адже її ні м’ясцем, ні сонечком не візьмеш.

- Твоя правда... Ми повсякчас забуваємо про неї,- сумно промовила Софійка. - Як нам вберегтися від її чарів і темних заклять?

Ореада усміхнулась і нічого не відповіла. Вона підійшла до невеличкого струмка, що стікав голосним дзюркотом додолу і, тричі стукнувши по ньому, почала шепотіти якісь слова. Друзі здивовано витріщились на збентежену німфу.

- Я давно казав, що вона ...ТОГО! - покрутив біля скроні Цукрик.- Не можна так довго не бачити сонця.

Німфа не зважала на слова, усе промовляла якісь чарозвуки. Софійка зауважила, що потічок висихає на очах. Зненацька він із голосним тріскотом розчахнувся, відкриваючи світові безліч прозорих сріблястих камінців, акуратно складених у сховку. Софійка підійшла ближче. Ті чудернацькі камінчики нагадували їй кришталеві вази, якими її бабуся заклала усі полиці у старому серванті.

- Мій останній сховок живобухків, - промовила Ореада. - Чарівні бомбочки, що живляться світлом і добром. Лише той, хто має у серці любов, зможе активувати їх до дії. Правда, моїх сил для них малувато, але ж і я не сама.

- Очам не вірю, - прошепотів вражений Зефір. - Мрія мого дитинства. А я то думав, що мама вигадує, розповідаючи мені історії про те, як гноми воювали з варгами, кидаючи живобухками...Усе життя мріяв хоч у руках їх потримати…

- Зовсім скоро ти матимеш таку нагоду, - усміхнулась Ореада. - А зараз - до справи! Сили мої слабнуть, а це означає, що Зара зовсім близько…

Назар і Софійка узяли мотузку до рук. Хлопець, зачіпаючи залізним гаком за крихкі стіни, поволі видирався догори. Софійка, хоч і боялася висоти, проте намагалась не відставати від друга, підтримуючи товстелезний моток. Їй трохи паморочилось в голові, але вона відчайдушно дряпалась по білуватій стіні, намагаючись не дивитись униз. Назар хапався руками за невеликі скельні виступи. Вони були гострими і ранили його долоні. Кров змішувалась із пилом, важке повітря забивало дух, але сміливець не здавався. Він переживав за Софійку, адже розумів, що у дівчинки ще менше сили. Звісно, вона не показувала виду, але Назар і без того відчував, що цей несподіваний “альпінізм” став для неї важким випробуванням. До Місяцевої Ляди залишалось якихось кілька метрів, як раптом невеликий виступ захитався під хлопцем і посипався дрібною мучкою додолу. Він хотів крикнути Софійці, аби була обережною, але не встиг. Вапниста порода розсипалась на очах, і хлопець відчув, як з’їжджає( до землі було кілька метрів) вниз. Проте він не впав : дівчинка якомога щільніше притислась до стіни і тендітними руками щосили тримала плетену ліану, на якій, вверх ногами, борюкався розчервонілий хлопець. Софійці аж сльози виступили з очей. Вона ледь - ледь втримувала і слизьку ліану, і свого друга. Врешті, Назар зачепився руками за ще один виступ і, підтягнувшись, видряпався на нього. Обоє притулились до стіни й полегшено зітхнули. Раптом знову почувся різкий звук. Діти глипнули донизу й побачили, як до зали вбігають кудлаті смердючі варги. За їхніми скуйовдженими спинами темною плямою бовваніла Зара.

- Дивись, що коїться...Ми не встигнемо,- прошепотіла Софійка.

- Мусимо, - стиха відповів хлопець, повільно прилаштовуючись до стрімкої стіни. - Поки вони нас не бачать...Маємо піднятися.

Тим часом внизу зчинився страшний гвалт. Звірята сховались за шумливим водоспадом, а Ореада стояла на трольському мості, спокійно поглядаючи на Зару. Чаклунка не забарилась із ущипливим словом.

- Овва, яка честь! - зіронізувала відьмачка. - Німфа зустрічає нас, наче господиня світської вечірки. Ніколи б не подумала.

- Це вона зі страху тут стовбичить! - прогиготів Гулбур, який, сіпаючи одним оком, підійшов до кам’яного мосту. - Кепські твої справи, Ореадо! А ще - мені цікаво, куди поділись оті непрохані нахаби на двох ногах ? Мабуть, ховаються десь, тремтять у печері? Нехай виходять. Гулбур сьогодні добрий і не зачепить їх, - зухвало просторікував заброда.

- Що тобі до тих дітей, смердючий тролю, - запитливо звела брови Ореада. - Чи вони тобі щось винні?

- Я не хочу крові Ореадо,- спокійно, однак іронічно промовила Зара. - Ми завжди можемо домовитись. Ти віддаси мені дітей, а я не зачіпатиму гномів і оте недолуге звіряче царство, котре стукотить зубами за навісною стіною холодної води.

- Хто стукотить?! - висунув мокрого каптура Цукрик.

- Ти можеш помовчати? - Зефір схопив допитливого гнома за каптур і затягнув до печери. - На твоєму місці я б не встрявав до розмови дорослих. Пильнуй краще живобухки.

- Благаю, Ореадо, прикоськай своїх недоростків,- усміхнувшись, промовила Зара. - Продовжімо нашу бесіду без них.

Софійка чула зарозумілі слова Зари, але не це бентежило її. Вона переживала лише про те, аби ніхто із посіпак не зауважив їхні борсання на стіні. Але втримати такий небезпечний підйом у тиші було не так вже й легко. Дрібне каміння повсякчас пирскало з - під їхніх ніг і падало додолу. Щоправда, внизу біснувалися варги, тому їхнє скавуління трохи маскувало невеликий шурхіт. Однак уникнути викриття їм все ж не вдалося. Коли Місяцева Ляда опинилась перед ними на відстані витягнутої руки, Гулбур підоймив голову й вражено відсахнувся. Розуміючи небезпеку, Назар рвонув до залізної клямки, намагаючись учепити за неї стесаний гак. Хлопець зачіпався кросівками за невеликі виступи, балансуючи у повітрі. Софійка із завмиранням серця дивилась на відважне борсання хлопця і страхітливого Гулбура, який поволі, вишкіряючи жовті зуби, наближався до них. Нарешті, хлопцеві вдалося - і пругка плетуча мотузка повисла на ляді, наче хробак на рибальському гачечку.

- Гайда донизу! - крикнув Назар.

- Але ж…- збентежилась дівчинка.- Там троль!

- Нема часу на думання,- відповів Назар. -Хапайся!

Софійка узяла до рук канат і, намагаючись не дивитись на Гулбура, прилаштувалась з’їжджати донизу, але раптом щось ухопило її. Вона спочатку й не зрозуміла, що то таке. Якісь лещата міцно стиснули її ноги. Дівчинка роззирнулась довкруж - і заніміліа. Перед її очима кліпали вибалушені “баньки” троля. Він тримав її у своїх руках і так огидно сопів зігнилим жабуринням, що Софійку знудило. Гулбур, попри все, зрозумів, що відбувається і, розкривши долоню, опустив дівчинку на землю. Полонянка якось невдало викрутилась і впала просто на великий камінь, що підпирав собою трольську браму. Дівчинка добряче забилась головою. Вона спробувала підвестись , але не змогла. В очах чомусь потемніло. Провалюючись у морок, Софійка чула лише неймовірний гвалт.

Бабусині яблуньки червоніли засмаглими боками, а перше жовте листя поволі устилало собою притихлі садки. У повітрі чулось вже згаслим літечком, проте Софійка не журилась. Де вона, ще та осінь, коли таке літепло довкола? Дівчинка відчина вікно і, спершись на підвіконня, спостерігала за тим, як вечорове сонечко лаштувалось до сну. Зненацька чиясь тінь виросла біля призьби.

- Привіт, - стиха промовив Назар. - Як ти? Вже одужала? ?

- Ну нарешті, - полегшено зітхнула дівчинка. - Я вже думала. що ти ніколи не прийдеш! Мене з дому не випускають, сам знаєш...Давай! Розповідай, що там коїлось! Як усе було? Хочу знати, як нам вдалося вирятувались?! - нетерпляче й гарячковито прошепотіла Софійка.

- Я би прийшов, але лише день тому, мама погодилась відпустити мене до магазину. А твоя бабуся - сувора жінка. Якось зустрів її, то вона таак глипнула на мене...Мені у серці похололо...Аж злякався, - винувато відказав Назар.

- Добре вже...Останнє, що я пам’ятаю - це те, як Гулбур схопив мене до рук.

Ну от...Коли ти впала, то вдарилась головою і знепритомніла. Тим часом я з’їхав донизу. Мені пощастило, бо на той момент наші друзі змогли ухопитись за край мотузки. Поки Гулбур роззирався, ми щосили, аж жили репались, тягнули мотуз донизу. Ореада всього на мить, проте змогла знешкодити чарівний щит. Уяви, троль нацькував на нас варгів. Я вже заплющив очі, бо й справді думав, що живим вже звідти не виберусь.

- І що ? - перепитала вражена Софійка.

- Та що...То був такий треш...Ти лежиш...Варги повільно наближаються...Зара тримає за шию Ореаду...Все, думаю - гаплик усім! Але, на наше безмежне щастя, Місяцева Ляда розчахнулась - і гаплик настав і для троля, і для Вулкана. Смердючі варги, залишившись без командира, скупчились біля входу в печери й боязко скавуліли. Зара навісно вигукувала якісь закляття, але вовки не слухались її. Врешті, зо злості, вона запроторила їх у закинуту шахту Вислизущої труби.

- Ви скористались живобухками? Як перемогли Зару?

- Якби не ті бомбочки, то було б нам непереливки. До речі, класні штучки,- замріяно закотив очі хлопець. - От би таких до школи прихопити...Я був би крутий!

- Не відволікайся! - цитьнула на хлопця Софійка.

- Та що там...Одним словом, закидали ми її живобухками. Забув сказати. Цукрик украв чарівну паличку Зари. Ну якось так у нього вийшло, поки вона танцювала довкола песиголовців. Фактично, якби не той гном, не знати, чи ми б дали ради. Прикольний він, хочу тобі сказати.

- Як жаль, що я усього цього не могла побачити,- зажурено проказала дівчинка. - Таке захопливе дійство пропустила!

- Не журись, ти майже все бачила. Найцікавіше почалося, коли ми вийшли до рідного озерця і зустріли біля нього наших батьків. І ще пів села зі смолоскипами. Адже нас добу не було. А ти ще й непритомна.

- Та ти що! Уявляю...Бабуся зі мною не розмовляє,- сумно зітхнула дівчинка. - Гуляти не випускає. Я вже і так прошу вибачення і сяк.

- Розумію, - зітхнув Назар. - Може, завтра виблагаєш? У мене день народження, як - не як…Мама обіцяла торт, а ще - усілякі ласощі...Я й усіх запросив,- з надією відповів хлопець.

- Усіх, та не всіх! - пролунав скрипливий ущипливий голосок. З-під кущів синьої, наче льон, гортензії виборсався на світ гном у червоному каптурі.

- Цукрику! - сплеснула руками Софійка. - Яка я рада тебе бачити! Ти прийшов мене провідати?

- От іще! - пробурмотів гном. - Не мав роботи плентатись у таку далину. Я тут у справах. Хотів дещо повідомити. Ох, той дурень Зефір провалився вчора у Вислизущу трубу, а Ореади не буде ще кілька тижнів. Звісно, я б і сам зміг, проте той мудрагель заперся, аби я вас покликав. Ну так що?! Підете?!- змовницьки підморгнув до дітей.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.