Тернина почуттів

Мена все ще відчувала, як ніжні пелюстки троянди пестили її щоку, коли почула тихий шелест, і на вході до чарівного квітучого саду Ґуана з’явилася Шан.

Бог Землі рвучко опустив руку з пахучою трояндою. Немов з порцеляни, бліде обличчя Мени сполотніло ще сильніше. Усе відбулося так різко, що Богиня навіть не встигла оговтатися.

Ще мить тому вона поринала в глибоку задуму під спів саду, лагідні пестливі рухи обважнілого прохолодного пуп’янку навколо її високих вилиць. І хоча щойно ожила квітка та вечірній вітерець обдавали холодком, однак всередині Мени розгорався справжній вогонь. Нутрощі палали й танцювали: такими приємними були ці дотики, ця тиша і ця незабутня мить.

Ґуан був надто тактовним, як і завше: жодного зайвого руху чи випадкового доторку. Він не торкався її, але вона відчувала його тепло всім своїм тілом. Ба ні… Справжній жар… Полум’я, що виходило з глибин його, на перший погляд, зашкарублого серця.

«Чи відчуває він те саме?» - подумки запитувала себе Богиня домашнього добробуту. Здавалося, що бодай ще хвилька, і вона зрозуміє, прочитає в його чорних мерехтливих безоднях відповідь, що так мулить її серце й душу. Але не судилося. Час невпинно протікав крізь пальці, про що свідчив приглушений тупіт чобіт Шан по візерунчастій бруківці саду й різкий порух дужої руки Ґуана.

Тепер щоки обпікав легкий рум’янець, але всередині було якось холодно. Пусто. Неначе від Богині відірвали неймовірно важливий шматочок її єства, її спокою, тиші й омріяної насолоди. Холодний зловісний вітер огидно лизав спину, нагадуючи про небезпеку, що нависала над ними. Згадка про те, що очікувало Богиню та її друзів вмить освіжила голову. Холодний тверезий погляд очей-намистинок очікувально втупився в Шан.

Сама ж дух була сповнена рішучості та готовності до найнеочікуваніших пригод на прийдешньому весіллі. Дівчина коротко повідомила:

- Пані, усе готово, тож можемо відправлятися.

Ледь помітний схвальний кивок від Мени. Богиня домашнього добробуту вже збиралася підвестися й попрямувати за Шан, нагородивши Повелителя Землі теплою усмішкою, проте, зустрівшись поглядом з його чорними, немов справжня безодня, опалами, вклякла на місці. Не змогла й кроку ступити, так і стояла, прикована до його погляду, до слів, що бачила в цих очах. Легке мерехтіння, немов згасаючий вогник, благало: «Не йди»…

Не могла піти так швидко, попрощатися так легко. Що чекає їх цього вечора? Які небезпеки чигають за найближчим кутком? Вона не знала. Ніхто не знав. Та й, по правді кажучи, знати не дуже хотілося.

Пригвинчена його тяжким поглядом, з натугою вона обернулася до Шан. Усередині все вирувало. Вона не мала так поспішати, не повинна було це запитувати. Просити. Однак поспішала. Запитувала й наполягала. Від сорому хотілося провалитися крізь землю, та ніяк не могла зарадити своїм почуттям, тріпотливому серцю, що в унісон калатало два по два склади «ҐУ-АН».

- Шан, чи маємо ми в запасі ще дрібку часу? – тихо було почала Богиня.

- У тебе є якесь доручення для мене? – скинула бровою дух.

- Ні… Просто хвилююся. Хотілося б ще трохи побути тут, зібратися з думками перш ніж рушати.

- Ох… Я розумію. Тоді не поспішай, час ще є. Мені побути з тобою? – прохолодні м’які пальці дбайливо обхопили бліді долоні Небожительки, а миготливі зірочки з надією заглядали в потьмянілі кришталики.

- Н-ні… Не варто… Мені треба обмізкувати це самій, скласти все до купи, - хиряві руки невпевнено вивільнялися з цупких пальців.

Шан з недовірою покосилася на Мену, неспішно ковзнула поглядом у бік Бога Землі, що й досі не зводив своїх пронизливих чорних намистинок з постаті Богині, й знову втупила погляд у подругу, пильно вивчаючи кожну рису її обличчя, кожен невидимий порух її густих пухнастих вій, чуттєвих губ, маленьких ніздрів. Стиснувши долоні Небожительки лише сильніше, зажеврілий Дух випалила на одному нерівному подиху:

- Добре, але, якщо раптом я тобі знадоблюся, ти знаєш, як мене знайти! – не поспішала відпускати. Цей красномовний жест не лишився не поміченим Ґуаном, тож він вирішив втрутитися першим, сухо промовивши:

- Що ж, не буду відволікати та теж уже піду. Вдалої медитації, Мено. Сподіваюся, простори мого саду зможуть стати для тебе острівцем умиротворення в ці непрості часи, - Повелитель Землі неквапливо звівся зі свого місця, усе ще не відриваючи від юної Богині важкий, такий, шо порушував усі закони гравітації, погляд. Легенько кивнув на знак прощання. І пішов. Ні разу не обернувся.

Мену тряхнуло. Думки про власну дурість умить вивели її з заціпеніння. «Невже я хибно його зрозуміла, сама собі навигадувала казна-чого? Розгледіла в його пильному погляді те, чого там насправді не було? Ох, Небеса, я приречена… Просто приречена», - глибоким сумом та відчаєм буравила жителька Небес широку спину Ґуана, доки той зовсім не зник за рогом.

Шан уже теж одним непомітним порухом вивільнила долоні Мени та зімкнула подругу в міцних обіймах. Її тендітне, але таке тепле й м’яке тіло випромінювало підтримку та любов, яким Богиня домашнього добробуту була неймовірно рада, проте глибоко всередині щось нило, завивало так нестерпно, що навіть у лагідних обіймах серце безжалісно кололи шипи його тернового браслета.

- Зізнаюся, мені трохи лячно лишати тебе саму в такому стані, однак, вдивляючись у твої зіниці, я усвідомлюю, що тобі це конче необхідно, тож я піду, але пам’ятай, я завжди готова тебе розрадити, тому не вішай носа. Сьогодні ввечері ти потрібна всім нам у повній бойовій готовності.

- Я безмежно тобі вдячна, Шан. Обіцяю провести хвилини усамітнення з користю для бойового духу, - бадьорість подруги не могла не заслуговувати на щиру посмішку, хоч як не складно було її вичавити з себе.

Дух ще раз коротко обійняла Мену й з теплою усмішкою на рум’яному обличчі розчинилася в пахощах квітучого саду.

Мена постояла ще якусь мить там, де її облишили Ґуан і Шан, розмірковуючи про щось. Борючись сама з собою, зі своїми переконаннями, вона не могла зрушити з місця, допоки не вирішить остаточно…

«Іти чи не йти? Рушити назирці? Так нахабно нав’язуватися… Лиш зайвий раз вкрию свою голову соромом. Урешті-решт, хто він мені? Хто я йому? Причин не послідувати за ним куди більше, але»…

Але, виявилося, що це час зупинився для Мени, тому їй здавалося, що вона все ще стоїть на старому місці, однак її ноги вже давним-давно рухалися в добре відомому напрямку. Поки думки Богині були сповнені вагань та спротиву, єство її не вагалося, невпинно рухалося назустріч тому, чого так сильно жадало серце, не зважаючи на докори розуму.

Ще крок, і жителька Небес опиниться за рогом, куди востаннє проводжала струнку непохитну постать Бога Землі. Вочевидь, там зустріне й перші перепони, адже ще з самого початку було зрозуміло, що цей сад – справжній лабіринт, з купою розвилок та ходів.

«Дурна… Дурна! Ось завернеш ти сюди, а далі щонайменше два шляхи, і куди тоді? Скоро рушати на весілля, саме вдалий час, щоб загубитися тут! - Мена ступила крок, і вже збиралася розвернутися та попрямувати назад, закотивши очі на власні сміховинні надії: - Зрештою, не чекає ж він мене за рогом! Про таке годі й мріяти»… - звела гострий погляд з-під насуплених брів просто з цікавості, переконатися, скільки насправді ходів.

А там чекав він.

Складка між тоненьких чорних брів враз розгладилася, поступившись місцем непідробному подиву.

Він стояв напівбоком за кілька метрів від неї й, склавши руки за спиною, загадково посміхався:

- Подумав, що ти можеш загубитися, якщо раптом вирішиш прогулятися подалі від дому. Можу скласти компанію, звісно ж, якщо це не завадить тобі зібратися з думками, - легка усмішка ледь торкалась уст Ґуана, але очі… Ці мерехтливі чорні намистинки явно виражали набагато більше, аніж того хотів їх господар. Він точно брав Небожительку на кпини [1].

Мена не відставала, улесливим голосом парируючи:

- Повелителю, а у твоїй присутності є щось таке, що може завадити мені упорядкувати думки? – густо червоніла, але трималася гідно з високо піднятим підборіддям, не зводячи очей зі співрозмовника.

Ґуан прихильно хмикнув та жестом запросив Богиню домашнього добробуту послідувати за ним вглиб напівсонного вечірнього саду.

Отак поволі прогулюючись з Ґуаном, Мена втратила лік часу, як раптом до її тонкого слуху долинуло дзюрчання води. Небожителька роззирнулася навколо в спробах виявити джерело шуму неподалік. З-поміж густих заростей рослин височіла кам'яна верхівка, чимось схожа на виноградне гроно.

- Фонтан? - вона здивовано скинула тоненькою брівкою. Питання було риторичним, тож, не чекаючи на відповідь, зацікавлена Богиня стрімголов подріботіла в бік звуків безперервно падаючої води.

- Ой ні... Тільки не туди! - крикнув їй Повелитель Землі навздогін, але марно. Та й запізно, бо Мена вже дісталася місцини, що викликала в неї такий непідробний інтерес. Проте вмить завмерла. Неначе вкопана в землю, вона непохитно стояла, і плечі її ледь помітно здригалися. Не витримала - вибухнула дзвінким голосним реготом:

- Ха-ха. Що це? - хоч Мена й розуміла, що хихотіти зараз недоречно й геть неввічливо, але стриматися було просто неможливо.

- Це... Гадаю, і так зрозуміло, що це, - лункий сміх Мени був настільки причепливий, що Бог Землі мимоволі теж засміявся. Від глибокого рівномірного сміху Ґуана на спині виступили сироти, а все тіло немов пронизало електричним розрядом. Юна жителька Небес умить припинила сміятись. Тепер уся її увага була зосереджена на ньому, на його новій емоції, що він уперше проявляв у присутності Богині.

Піймавши на собі неприховану зацікавленість Мени, Ґуан зніяковіло відкашлявся, намагаючись звернути увагу Небожительки на статую, що височіла посеред величезного фонтану, наповненого кришталево чистою водою.

- Ой точно, то як так сталося, що… - Небожительці складно було дібрати слова, адже перед її очима розпростерлася справжня чудасія: величава постать Ґуана в легкому вільному ханьфу, підперізана золотими колосками на поясі. Там же ж висіли й декілька перехняблених мішечків, з яких, немов маленькі рисові зернятка, стікали крапельки води. Вони майже безшумно падали в бурдюки з «вином», що стояли обабіч Повелителя Землі. Чаші, будучи заповненими по вінця, вивергали свої «багатства» на днище фонтану. Зачарований погляд Богині домашнього добробуту повільно перемістився на іншу частину конструкції, що власне й створювала той шум, що його першим уловила Мена, прогулюючись з власником квітучого саду. Міцна жилава рука щільно стискала виноградне гроно, з якого навсібіч розліталися бризки. У деяких місцях вода зі стиснутого грона витікала рівномірною цівкою, каламутячи воду внизу.

Нарешті Мена змогла зібратися з силами, щоб закінчити думку:

- …Що подібний бурлеск прикрашає дітище серйозного та поміркованого Бога Землі? – кутики вуст Богині ледь помітно здригалися, вона намагалася стримати занадто широку посмішку, яка норовилася знову перерости в сміх. Мена сором’язливо потупила погляд, уже жалкуючи про свою надмірну сміливість:

- Вибач, якщо тобі некомфортно, я не…

- Усе в порядку. Зрештою, який з мене буде господар, якщо, обіцяючи тобі затишок у своїй домівці, змушу гостю відчувати себе ніяково, тим паче цю екскурсію запропонував саме я, тож до будь-яких запитань стосовно саду, навіть каверзних, я був готовий, - підбадьорлива посмішка Ґуана додала впевненості юній жительці Небес, і вона коротко посміхнулася Богу Землі у відповідь. Легеньким кивком Мена сповістила про те, що готова почути розповідь.

- Взагалі… Це справа давно минулих літ, - з легким відтінком ностальгії хмикнув Ґуан.

- Н-наскільки? – Мена знала, що в ролі божества вона знаходиться значно менше, аніж співрозмовник, але точну різницю – ні, а сам Повелитель Землі вже й не пам’ятав, тому обмежився абстрактним поясненням:

- Ммм… Це трапилося за часів, коли моїх вірян так легко по пальцях перелічити не вдалося б. З переїздом сюди в мене були й інші клопоти, окрім того, як облаштовувати свою оселю, однак хотілося, щоб моя домівка й територія навколо неї мала вигляд достойний житла Бога Землі, тому було вирішено розбити сад. Звісно, з його благоустроєм мені допомагали люди, що добре зналися на тонкощах оформлення садів. Так одного дня постало питання створення штучних водоймищ для гармонії сил природи в цій місцевості. По всій території саду є декілька невеличких ставків, але їх було недостатньо, а розкопати більшу кількість чи збільшити в розмірі наявні не видавалося можливим з огляду на особливості тутешнього ґрунту та вже висаджені рослини. Фонтан був оптимальним розв’язанням проблеми, на яке я, на свою біду, не звернув достатньої уваги. У результаті моє «щось, що відповідало б статусу Бога Землі» було розцінене вправними майстрами-вірянами, які полюбляли пропустити зайвий келих й частину плати за роботу зажадали рисовим вином з моїх погребів, саме так, як ти зараз можеш перед собою побачити.

- Хе-хе, лишенько! Навіть уявити важко, якою була твоя реакція на той момент… - Небожителька не знала смішно їй, чи все ж поспівчувати хочеться більше.

- По правді кажучи, тоді я всерйоз замислився над тим, чи правильно я виконую свої обов’язки Бога Землі, проте це не третє око Хісаші на всіх статуях у храмах, куди стікається сила-силенна народу, а всього лише невеличкий фонтанчик на території мого власного саду, тож я не дуже довго нітився через це [2].

- Але фонтан виконаний справді гарно, - Мена обережно провела тонкими білими пальчиками по різьбленому каменю.

- Тому й залишив. До того ж гарне нагадування про те, що треба чіткіше доносити свої думки іншим, - хмикнув собі під ніс Ґуан.

- А що сталося з недозрозумілими геніями? – стиха поцікавилася Богиня домашнього добробуту, однак дивна, немов би з натяком, інтонація не проковзнула повз уважного співрозмовника.

- Мено, якої ти взагалі думки про мене, я ж… - тяжко зітхнув Повелитель Землі, здавалося, от-от зізнається в чомусь жахливому, однак тільки-но Небожителька нашорошила вуха, як на обличчі Ґуана розквітла хижа посмішка: - Просто пригостив їх ще кількома діжками рисового вина. Подальша доля цих майстрів та їх винагороди мені, на жаль чи на щастя, невідома.

- Небезпечно переступати тобі шлях. Я й так невпевнена щодо своєї долі, а, скуштувавши твого рисового вина, можу й поготів її не дізнатися, - задерикувато хіхікнула Мена.

- Усе з твоєю долею буде добре. Ти не єдина серед Богів, хто стикається з вигнанням. Не була першою й не будеш останньою. Вимушений визнати, що з труднощами перебування в середньому світі зі скованими божественними силами ти справляєшся набагато краще більшості знайомих мені Богів, що колись примудрилися удостоїтися такого виду покарання, тож не посипай голову попелом: роки вигнання пролетять в одну мить і ти знову опинишся вдома [3]. Якщо ж перебування в цьому світі стане для тебе зовсім нестерпним, пам’ятай, що я завше чекатиму тебе тут.

- Прямо тут? – Мена весело поплескала по кам’яній поверхні бортика, на якому саме сиділа.

- Прямо тут, біля фонтану зі своєю статуєю, - не менш весело відповів Ґуан, присівши поряд з Небожителькою.

- Ну тоді я обов’язково прийду ще, - щира посмішка окреслила її рожеві вуста.

- Обов’язково приходь, але зараз нам уже потрібно повертатися, - Повелитель Землі звівся на ноги та простягнув теплу долоню юній жительці Небес, допомагаючи встати.

Боги квапливо попрямували в бік будинку. Мена корила себе за те, що дозволила собі відволіктися, втративши лік часу. Почуття провини підштовхувало її чимраз пришвидшувати ходу. Навіть Ґуан ледь поспівав за прудкою компаньйонкою. Уже хотів було заспокоїти її, сказати, що час ще є, тож так летіти взагалі немає потреби, однак підступний корч випередив Повелителя Землі, спритно обплутавшись навколо тендітної ступні Богині, не лишаючи їй жодного шансу втримати рівновагу. Мена зашпорталась і, зойкнувши, полетіла вниз:

- Ааа…!

- Тримаю! – сильні жилаві руки міцно обхопили Небожительку, дозволяючи їй перевести дух, проте зітхнути з полегкістю не вдалося, навпаки, затамувала дихання, прислухаючись до биття серця, його і свого. Близько, занадто близько...

Жар від розпеченого тіла Повелителя Землі швидко перекинувся на Мену, яка не змогла зігрітися навіть від поквапної ходи. Тепер же Богиня домашнього добробуту по-справжньому пломеніла, а щоки зажевріли всіма відтінками рожевого та червоного.

- П-перепрошую… І дякую! – виринаючи з п’янких обіймів компаньйона, з яких вивільнятися зовсім не хотілося, жителька Небес намагалася дивитися куди завгодно, тільки б не зустрічатися з проникливими чорними намистинками Ґуана. Вона знала, що видасть себе, якщо осмілиться звести на нього очі хоча б на мить. На щастя для Мени, погляд її мерехтливих очей зачепився за щось, на що можна було б перемкнути увагу.

Зів’ялий пуп’янок самотньо тремтів від вітру серед зелені та пахощів інших своїх родичів. Мена рефлекторно доторкнулася гарячої щоки, пригадуючи пестливі прохолодні доторки ніжних пелюсток. Мимоволі з вуст Богині вирвалися думки, які озвучувати вона геть не планувала:

- Хотіла б і я хоч раз подарувати маленьке життя... - великим пальцем Небожителька легенько погладжувала трохи зморщену троянду.

- Ммм... Гіпотетично, чому б ні? – неочікувана репліка Мени наштовхнула Повелителя Землі на роздуми, які він вагався висловлювати, проте все ж вирішив не ухилятися від чітких пояснень: - Тож, якщо бажаєш, можемо спробувати, але спершу маю тебе застерегти: це буде боляче, а також мені знадобиться дрібка твоєї Ці.

Мена неквапливо перевела погляд з квітки на Повелителя Землі, неначе знову вишукуючи відповідь у його очах. Однак цього разу її там не було. Лишень терпляче очікування, що свідчило про те, що вибір Небожительці доведеться зробити самостійно.

З одного боку тепер, зі сковуючими браслетами на зап'ястках, божественною силою слід розпоряджатися дуже обережно та ні в якому разі не марнувати її, правильно розставляти пріоритети. «Сьогодні ввечері навіть краплина Ці може зіграти вирішальну роль і переломити хід подій»… - розмірковувала Мена.

Однак якесь незвідане чуття підказувало, що ця краплина може змінити щось прямо тут і зараз: не божественне, але не менш важливе. Для неї. Для нього. Для них.

Спітніле ясне чоло й ледь насуплені брови видавали хвилювання Мени. Повелитель Землі вирішив втрутитися в її роздуми, сподіваючись таким чином позбавити Богиню зайвого клопоту:

- Це непроста затія, тож добряче подумай над цим. Навіть якщо тобі дуже кортить спробувати, ми цілком можемо зробити це не сьогодні. Ще будуть підхожі час та місце, тому тобі не варто перейматися втратою шансу попрактикуватися в нових для тебе чарах. Моя пропозиція немає строку давності.

- Ні. Хочу спробувати зараз! - випалила Мена різкіше, ніж сама на те розраховувала.

«Такий мінливий світ... Завтра може й не настати. Краще шкодуватиму, що зголосилася, аніж жалітиму все життя, що не прийняла твоєї пропозиції саме сьогодні, Ґуане», - Богиня домашнього добробуту звела сповнений рішучості погляд на Повелителя Землі.

Побачене вразило її: вона ніяк не могла розгадати вираз його обличчя. Ця загадка повністю оповила думки Мени.

Стишений голос Ґуана перемкнув усю увагу на себе:

- Як забажаєш, Мено, - легенький кивок.

Дивний блиск його очей з напівопущених повік не зміг сховатися від пильного погляду Богині.

"Він... Щасливий?" - Небожителька з усієї сили намагалася приховати здивування й просто промовчала.

Часу на які-небудь роздуми з цього приводу в неї також не було, оскільки Ґуан рвучко перехопив тоненьку кисть Богині у своїй широкій долоні:

- Накопич невелику кількість Ці в долоні, однак не формуй з неї згусток, утримуй енергію в такому стані деякий час.

- Як я зрозумію, що пора? – так багато запитань і так мало відповідей.

- Не хвилюйся, таке важко не помітити, - хитро підморгнув Повелитель Землі.

Мена не збагнула прихований зміст його слів, однак кивнула, вдаючи, що все в порядку. Відчувала, що пропустить щось важливе, якщо поставить ще бодай одне запитання.

Зап’ястки пекли, яскраво забарвлені сковуючі браслети всім своїм виглядом демонстрували, що не пропустять і зайвої краплини енергії просто так. Богиня мовчки прикусила губу. Запримітивши стан Мени, Ґуан нахмурився:

- Не напружуйся так. Я ж сказав, що енергії потрібно зовсім трошки.

- Але… - Богиня хотіла заперечити, проте здалася під натиском співрозмовника.

- Просто довірся мені, - Ґуан турботливо погладив напружене зап’ястя Небожительки. - Для цього ритуалу Ці має йти від серця, без натуги, лише так ти не переборщиш і уникнеш пекучих відчуттів від сковуючих браслетів…

Мена дослухалася до поради Повелителя Землі, і біль відразу ж зник, залишаючи по собі лише щемкий слід, який теж уже поступово вщухав. Утримувати маленьку кількість Ці тепер було справді легко й безболісно.

«Якщо сковуючі браслети з самого початку не повинні були завдати дискомфорту, то про який біль тоді попереджав Ґуан?» - відповідь неприємно дряпнула кисть.

- Проте… Колючого болю, на жаль, не вдасться уникнути ніяк. Вибач за це, - Бог Землі міцніше перехопив зап’ясток Мени, доки тернина з його руки обплітала її руку, впиваючись нестерпно гострими колючками в м’яку ніжну шкіру.

Мена здригнулася всім тілом і ледь не вирвала руку, але хватка Повелителя Землі виявилася дуже міцною. Однак не біль насправді так сильно збентежив юну жительку Небес, а дещо інше… Те, чого вона ніяк не очікувала…

Ледь відчутна чужа Ці торкнулася кінчиків пальців Богині, змішалася з накопиченою в руках власною Ці.

- Пробач, оскільки ти Богиня домашнього добробуту, оживити самостійно квітку тобі не вдасться, а свою Ці тепер, зважаючи на її малу кількість, я можу передавати лише так.

Мена не вслухалася в те, що зараз говорив їй Бог Землі. У голові крутилися його слова, сказані напередодні: «Таке важко не помітити».

«Дійсно важко… Така стійка… Такий впевнений рівномірний потік Ці… Дарма, що мало. Його енергія така особлива. Якими були б відчуття, якби він був у повній силі? Наскільки ж сильним Богом ти є, маючи у своєму розпорядженні таку енергію за відсутності вірян? Щоб досягти таких вершин, певне, довелося пройти тернистий шлях», - погляд Богині блукав їхніми руками, що були сплетені воєдино терниною Ґуана.

Небожителька струснула головою, відганяючи думки й повністю зосереджуючись на мерехтливій Ці, що мимохіть зривалася з м’якеньких пучок.

«Пора», - з цими словами Мена обхопила зів’ялий пуп’янок кількома пальцями, наповнюючи його змішаною енергією Ці.

Квітка поволі почала розпускатися, випромінюючи казковий аромат. Погляди Богів зустрілися. Ґуан з Меною невідривно дивилися одне на одного, лишень сильніше стискаючи руки. Обоє проґавили момент, коли енергії Ці просочилося в трояндовий кущ значно більше, аніж планувалося з самого початку. Схаменулися тільки тоді, коли величезні квітки почали лізти межи очі.

- Вдалося! Ой, ха-ха… - радісно вигукнула Мена, відштовхуючи величезну квітку, зміцніле стебло якої так і норовилося шкрябнути Богиню домашнього добробуту за рум’яну щічку.

- Так, я пишаюся тобою! Ти неймовірно сильна Богиня, хоча можна було й дослухатися до моїх слів - забагато Ці, - вдавано буркнув Ґуан.

«Хто б казав!», а з уст зронила:

- Наступного разу впораюся краще, - щиро захихотіла жителька Небес.

- Уже й наступний раз плануєш? Закортіло облагородити мій сад? Це, звісно, дуже кропітке заняття… – спеціально залякував, а в чорних безоднях миготіли зацікавлені вогники.

- Як з’явиться вільна хвилинка, я з превеликим задоволенням допомогла б тобі попіклуватися про сад, - зніяковіло запропонувала Мена, однак погляду з Повелителя Землі не зводила.

- З нетерпінням чекатиму твого наступного візиту: байдуже, вирішиш ти допомогти в саду чи просто прогулятися моїми володіннями. Я завжди буду радий твоїй присутності, - Ґуан усе ще не відпускав тендітну руку Богині, а вона навіть не робила спроб вивільнити її.

Ці спогади ще довго зігріватимуть їх, попри холодний вітер, що розбирався цього вечора, сповіщаючи про прийдешню небезпеку.

[1] – брати на кпини – брати на понт

[2] – нітитися – перейматися/хвилюватися

[3] – посипати голову попелом – опускати руки/вішати носа, тобто зневірятися, сильно журитися