Пугач

– Ну, що – отямився?

Невідомий повернув голову на звук голосу й відкрив очі. Проте відразу й закрив, бо світло, що заливало кімнату, засліплювало.

– Я вже думав – ти не жилець. А ти он який міцний горішок попався! Але все найцікавіше пропустив! Метеорит просто поруч з містом бабахнувся, уявляєш?

Хлопець промовчав і знову поглянув на того, хто говорив. Це був старий, що лежав на сусідній койці. З огляду на те, що їх оточувало, вони були точно у лікарні.

– А що це у тебе на руці? Пугач чи що? – прошамкав знову дідок, коли хлопець правою рукою закрився від світла знову.

Після цих слів хлопець сів і став роздивлятися свою руку.

– Ну добре, хоч розумієш. А говорити-то можеш чи німий? Тебе як звуть-то, хлопче?

– Не пам’ятаю, діду, – промовив той, і звук власного голосу здався йому зовсім незнайомим.

– У-у, видно добре тебе шибонуло-то…

– Звідки знаєш, старий?

– Та тебе вчора привезли, сказали, хтось на дорозі знайшов тебе та й швидку викликав. Ну, вони тебе обстежили, наче нічого не знайшли, хіба казали, з головою щось… Травма якась наче…

Після ранкового обходу, лікар був дуже здивований тим, що пацієнт, який лежав непритомним стільки часу, почувається себе дуже добре – реакції в нормі, самопочуття чудове. Що й казати – бери та виписуй!

Якби не одне “але”.

Хлопець геть не пам’ятав, ані хто він такий, ані звідки він, ані скільки йому років. Старий дід Мишко, що лежав з ним в одній палаті, прозвав його Пугачем – за зображенням, яке побачив у нього на руці.

Дідовий син, Антон, що прийшов його провідати, дивлячись на тату, сказав:

– Робота цікава, зроблена дуже якісно і точно під замовлення. Якщо є час – можеш походити по салонах та порозпитувати майстрів. Може, хтось тебе й згадає.

– Та я б і радий, так мені навіть жити нема де. Лікар мене сьогодні на ніч ще залишив тільки через це, поки поліція намагається якусь інформацію про мене знайти.

Антон усміхнувся.

– О! Маю ідею! Є у мене товариш один. Завскладом працює. Підеш до нього? І грошенят підзаробиш, і у них там кімната вільна є, я точно знаю, – і, підморгуючи, додав: – Я там раз, коли напився, ночував, бо жінка в хату не пустила!

Чоловіки розсміялися.

– От я йому зараз прямо зателефонувати можу! Тільки як от тебе назвати, якщо імені в тебе немає? – Антон замислився.

– Та Пугач він! – промовив старий, усміхаючись. – Сашко Пугач!

– А ти звідки знаєш, батьку? В екстрасенси записався, чи що? – скептично зауважив Антон.

– Та хай буде. Сашко то й Сашко. Пугач то й Пугач. Нормально звучить!

– А по батькові будеш Михайловичем! – додав дід. Бо я тобі ім’я придумав!

Усі знову розсміялися. Антон домовився з другом про те, що завтра до нього підійде Сашко Пугач, якого він влаштує працювати до себе на склад – якраз там вакансія з’явилася!

– Ну точно заговорений! – підтвердив дід. – То жодної подряпини, то тут тобі й робота разом із житлом!

Наступного ранку Сашко Пугач розпочав роботу вантажником на складі в одному з магазинів побутової техніки. Хлопець він був дужий, відразу видно. Та й роботи не боявся.

Сергій Іванович, його новий начальник, був людиною веселою та, вочевидь, любив випити. Час від часу Сашко викликав йому таксі, аби не ділитися тією малесенькою коміркою, у якій тепер мешкав. Минали дні, а нової інформації про нього так і не було. Його ніхто не знав, ніхто не шукав. Складалося таке враження, що його взагалі не існувало раніше. Адже навіть пошук в інтернеті по фото, який вони одного разу влаштували з Антоном та Сергієм, з якими він потоваришував, нічого не дав.

Спекотне літо змінила прохолодна осінь. Грошей, які платили за роботу, вистачало і на їжу, і на одяг – на житлі він добряче економив, а гроші збирав навіть не знав на що. Таке життя його повністю влаштовувало – ніяких зобов’язань, ніяких обмежень. Мабуть, колись він хотів би поїхати подорожувати, побачити світ, знайти дівчину, одружитися. Але не зараз. Він відчував, що ще не готовий.

Він навіть нікуди не виходив вечорами після закінчення роботи. І охоронець – Максим – високий та дужий чоловік років сорока п’яти з чорною густою бородою, завжди дивувався, що Сашко, як його всі стали називати з легкої руки діда Михайла, перестав шукати згадки про себе.

– Пішов би хоч провітрився! Сидиш тут з дня у день, як пеньок! – казав він, хитаючи головою, щовечора, коли заступав на зміну.

Одного погожого осіннього вечора таки вирішив Сашко пройтися. Одягнув нові джинси, футболку та шкіряну куртку, яку йому Антон віддав – мала стала, та й молодіжна надто.

Хлопець йшов до центра міста, розглядаючи розкішні автівки, припарковані вздовж вулиці, яскраві вітрини дорогих магазинів, вивіски ресторанів. Він саме зупинився на світлофорі, як навпроти побачив маленьку затишну кав’ярню. Миттєвий порив – і за мить він вже сидів за столиком, пив ароматний чай з тістечком, поглядаючи на темні силуети за вікном.

Зігрівшись, він продовжив свій шлях вулицями міста, як раптом почув жіночий крик. Повернувши голову, він побачив, як хлопець тікає із сумочкою, а дівчина, яку нападник відштовхнув, лежить на асфальті в провулку.

В душі хлопця піднялося обурення. Він повернув і швидко наблизився до дівчини. Майже не зупиняючись, запитав, чи все з нею добре, і побачивши, що дівчина кивнула, Сашко кинувся наздоганяти негідника.

Темні вузькі невідомі йому вулички і втрачений час були не на його боці. Як ще й раптом з повороту виїхала машина, засліпивши його фарами. Якимось підсвідомим жестом він закрився правою рукою, а вже наступної миті йому здалося, що він мчить навперейми з вітром. До того ж він став краще бачити, хоча, здавалося, мало б бути навпаки. Але тепер Сашко ніби згори роздивлявся найменші деталі, попри темряву.

Він відволікся, захоплений новими відчуттями, і не розумів, що сталося, але вирішив розібратися з цим пізніше. Він повернув голову, знайшов того, хто напав на нещасну дівчину, і прискорився.

За мить той лежав на асфальті, а Сашко вже повертався назад темними вулицями до дівчини, яка досі перебувала у стані шоку.

Він простягнув дівчині, що вийшла на світло, її сумочку, відчуваючи надзвичайний прилив сил та піднесення. Ніби не біг за грабіжником, а дихав свіжим повітрям десь у горах.

– Дякую, – промовила дівчина. – Можна я вам віддячу, пригостивши вечерею? – вона махнула рукою у бік невеличкого ресторану.

Сашко дивився на це ніжне створіння, її світле довге волосся, до якого так хотілося торкнутися, провести по всій довжині. На її тоненькі пальці, що нервово перебирали ремінець сумки, щойно поверненої їй, стрункий та гнучкий стан дівчини, який не могла спотворити навіть модна об'ємна куртка.

Він усміхнувся.

– А давайте краще з'їмо піцу! Якщо це вас не обтяжить, звісно. До речі, я – Сашко.

– Діана, – усміхаючись, промовила дівчина і пішла назад, у провулок, де вона лишила свою машину, і де ледь не попрощалася з нею, бо в сумочці були й ключі.

Піца була смачною, розмова – приємною, а Сашко весь вечір не міг відвести очей від своєї нової знайомої. Вона опускала очі щоразу, коли ловила його погляд, і загадково усміхалася. Вони говорили про якісь дрібниці, хоча, він більше слухав, як вона розповідає то про одне, то про інше, про випадки з життя, цікаві історії. Але, коли дійшла черга говорити про себе, то він так прямо і заявив, що нічого не пам’ятає.

Ця новина просто шокувала дівчину. Вона зізналася, що думала, це тільки в кіно таке буває, і що вона вперше бачить людину, яка втратила пам’ять.

Після вечері він хотів провести її додому, але згадав, що вона була на своїй машині, тож цього йому не світило. Він мучився тим, що більше ніколи не побачить цю світловолосу богиню, як він про себе став її називати, але не знав, як попросити про ще одну зустріч.

– Я тебе підкину, хочеш? Де ти взагалі живеш, якщо нічого не пам’ятаєш?

Сашко погодився. Хоча й соромно було показати своє теперішнє помешкання, але він їй впевнено заявив, що шукає квартиру. Про себе ж подумав, що вже треба таки це питання вирішувати.

Повернувшись до комірки, він ще довго лежав, закинувши руки за голову, і уявляв Діану з її милим личком та тонким станом, її довгими світлими косами та блакитними, як небо влітку, очима. Незчувся, як і заснув. Та його розбудив несподіваний шум.

– Максиме?

Сашко обережно пробирався повз стелажі з товаром, м’яко ступаючи босими ногами. Ще кілька разів гукнувши охоронця, він запідозрив щось не добре – Максим завжди чув і бачив, коли раптом Сашко виходив зі своєї комірки. А зараз лише рясний дощ гупотів по даху та вікнах, ховаючи усі звуки та голоси.

Але не світло.

Хлопець побачив вдалині кілька спалахів світла від ліхтариків. Їх супроводжували приглушені голоси. Сашко сховався за стелажем, коли світло повернуло в його бік.

– Ти бачив? – почувся стривожений чоловічий голос. – Там хтось є!

– Тихо! Немає там нікого! Охоронець вже відпочиває! – хтось засміявся.

– А ти впевнений, що він один?

– Так! Давай, бери вже, що треба і валимо!

Сашко ступив крок вбік, як раптом в обличчя йому вдарило світло. Він закрився правою рукою і знову все відбулося, як тоді у провулку: він бачив двох чоловіків у темному одязі та масках, що бродили між стелажами, щось вишукуючи. А в кутку лежав зв’язаний і, здається, непритомний Максим.

Наступної миті Саша вже стояв біля одного зі злодіїв. Одним ударом він вклав його на підлогу. Звісно, це супроводжувалося гуркотом, що неабияк налякало другого. Він заметушився, та шансів у нього не було – наступної миті він так само розпластався на підлозі.

Коли приїхала поліція, то все пояснював Максим, Сашко ж просто стояв, слухаючи і не в змозі прийти до тями. Він і сам не міг сказати точно, як поклав тих двох, що товар згрібали, а ще двох, які до офісу пролізли та плюс їхня охорона, що на шухері стояла. У підсумку шестеро забрали до відділку, а от водій таки втік. Поліцейський, який протокол писав та вносив туди свідчення, тільки головою кивав, але видно, що здивувався не менше, ніж він би снігову людину побачив.

Сергій, який примчав слідом за поліцією, коли побачив цю картину – стелажі перевернуті, усе порозкидане, але нічого не зникло – був на сьомому небі від щастя і безмежно дякував Сашкові та Максиму. Ну, премію нічогеньку таку пообіцяв, звісно.

Цей випадок змусив власника посилити охорону об’єкта, тому Сашко тепер вночі замість одного Максима, мав двох озброєних чоловіків, які, на жаль, не були такими добрими і балакучими, як той. Сашко вирішив, що час для самостійності настав – потрібно було шукати квартиру.

Через кілька днів він вийшов після роботи купити газету з оголошенням. Темне осіннє небо, здавалося, прорвало, бо всі ці дні після невдалої спроби пограбування складу постійно лив дощ. Під ногами хлюпало, а парасолька зовсім не рятувала від струменів дощу, які здували різкі пориви вітру.

Біля переходу він зупинився, пропускаючи машину. Але вона раптово стала біля тротуару, і з великого чорного мінівену вискочило кілька озброєних чоловіків у масках і темному одязі. Йому в обличчя вдарило світло від ліхтарика, і за мить він, як і до цього, вже бачив нападників ніби згори. Ця властивість потроху перестала його шокувати, навпаки, йому стало цікаво навчитися керувати собою у такому стані. Хоч він і не знав, чим це було викликано.

Він кружляв вихорем навколо чоловіків і випадково побачив свої ноги. Але замість них були… Ні, це просто неможливо! Потім він повернув голову праворуч, але замість рук були великі коричневі крила! Розгубившись, він відчув, що падає, земля стрімко наближалася, загрожуючи смертю.

“Ні, розберуся з цим пізніше!”

Піднявши голову, він злетів вище, роздивився й атакував суперників, які й гадки, схоже, не мали, що відбувається. Суцільні потоки води ховали його від чоловіків, які кричали, намагаючись відвернутися, але його гострі кігті знаходили їх і ранили знову, й знову. Поки вони, врешті, не залізли в автівку й не зникли серед пелени дощу.

Ледь подумав Сашко про те, як повернути собі людський вигляд, як вже стояв так само під парасолькою біля переходу, ніби нічого й не відбулося. Знизавши плечима, він пішов далі.

Життя продовжувалося далі, хоч про нього кілька разів навіть написали у місцевих газетах. Іноді він відчував, що на нього дивляться. Або ж стежать… Хоча нікого підозрілого він не помічав.

За кілька днів Сашко знайшов невеличку квартиру неподалік від складу. Так дивно було щодня йти на роботу і повертатися у порожнє помешкання. Але він потроху звикав. Єдине, що дратувало – це дощ, який і не думав припинятися. Навпаки, погрожуючи перетворитися на стихійне лихо. В новинах повідомляли, що кілька десятків населених пунктів вже постраждали від стихії. Але життя продовжувалося, і усім лишалося тільки пережити цю негоду.

Одного вечора, повертаючись додому, він почув, як поруч із ним зупинилась машина. Повернувши голову, він помітив дівчину за кермом, чию милу усмішку він впізнав би серед тисяч інших.

– Діано?

Дівчина поглянула на нього, але вже за мить в її очах майнула тінь впізнавання.

– Привіт! Здається, ти той герой, який повернув мені мою сумочку?

Хлопець кивнув.

– Так, я той самий Сашко.

– Сідай, підкину додому!

Хлопець зайняв своє місце спереду і закрив дверцята.

– Ти так і мешкаєш на складі?

– Ні, я винайняв квартиру неподалік. Зручно діставатися на роботу. А ти тут у справах?

– Так, потрібно було дещо відвезти.

– До речі, радий тебе бачити!

– Я теж, – усміхнулася дівчина, натискаючи газ.

Цього разу перед тим, як вийти з машини, він насмілився запропонувати їй піднятися й оцінити його квартиру. Вона дуже вибачалася, але відмовила, пояснивши це тим, що має встигнути на зустріч. Натомість лишила йому номер мобільного, це було вже щось. Міцно стиснувши клаптик паперу, він ступив під зливу.

Номер то добре, але телефон Саша якось і не придбав. Тому наступного дня після роботи він попрямував до магазину. Дощ за ці дні досі не припинився, тому довелося купити ще й гумові черевики, бо місцями йому ледь не пливти доводилось на роботу.

Щойно він зачинив за собою двері квартири, набрав номер Діани. Звісно, погода не сприяла прогулянкам, але сьогодні йому хотілося з кимось поговорити. Шкода, що він не може розповісти те, що його мучить, але почути її голос було б чудово.

Після кількох гудків у слухавці почувся грубий чоловічий голос:

– Твоя краля у нас. За пів години чекатимемо тебе на мосту. Не встигнеш – вона помре. Подзвониш кому-небудь – вона помре. Зрозуміло?

– Так. Але...

На цьому розмову було закінчено. Терміново був потрібен транспорт.

Таксі мало б приїхати за кілька хвилин, і, якщо пощастить, то він має встигнути.

Поки виїхали з району, Сашко нервував – усюди затори. Хвилини розтягувалися неймовірно під монотонний звук дощу, який не припиняв лити. Водій щось бурмотів про глобальне потепління та зміну клімату, але хто цього не знає? І так зрозуміло, що люди самі себе гублять, і колись таки завершать почате.

Нарешті перед ними була дорога, що вела до потрібного місця. Саша весь час поглядав на годинник, а його нога сама вибивала нервовий такт.

– Кудись поспішаєте?

– Так, дуже.

– Е, не можна швидко, дорога мокра...

Хлопець і так розумів, що не встигає. Надто мало часу йому дали, але він не повинен дозволити Діані померти.

Звісно, в останні хвилини до того, як мав закінчитися час, він думав про те, що дарма лякався своєї дивної особливості. Треба було якось вночі піти до парку та потренуватися. То зараз би вже точно на місці був би. А то оці раптові перетворення вибішували хлопця. Єдиний висновок, якого він дійшов, це те, що він перетворюється на того самого пугача, якого зображено у нього на татуюванні, коли він цією рукою закривається від світла. Так було до цього кілька разів.

Машина зупинилася, але їхати далі було не можна – зупинятися на мосту заборонено, тож до потрібного місця ще треба було дійти. Почекавши, коли автомобіль від’їде, він закрився правою рукою і… Так! Відчув на собі важкі краплі дощу і побачив, що вже підіймається вгору. Аж ось і його вороги. Зробивши коло, він спустився неподалік за частину конструкції мосту й пішов на місце зустрічі.

– Ти спізнився! – прокричав чоловік у довгому темному плащі, над яким тримав парасольку інший. – Через тебе я маю мокнути тут під цим клятим дощем! Ти мені заплатиш за це! І за те, що зірвав операцію на складі, теж заплатиш! Ніхто не може Павуку палки в колеса ставити!

Його помічник схопив Діану, що стояла поруч з ним під дулом пістолета, і поволік до краю – внизу з шаленим ревом вирувала вода. Дівчина скрикнула.

– Не чіпай її! Чого ти хочеш? Ось я! Я прийшов – відпусти її, вона ні в чому не винна! Я взагалі її вдруге бачу!

– Раз ти прийшов, то вона для тебе багато значить! – він крикнув помічнику, і той ще далі відсунув дівчину, яка ледь не висіла на його руках.

Сашко зробив крок вперед, і тут же почув зойк дівчини. Дощ не дозволив помічнику Павука втримати її, і вона полетіла вниз із мосту в бурхливі води.

Хлопець миттю стрибнув за нею, уже в падінні він згадав, що треба закритись рукою, аби перетворитися на велетенського птаха. Він ледь встиг упіймати дівчину кігтями, поки вона не пішла на дно. Важкими повільними помахами крил він наближався до берега, де швиденько перетворився назад. А потім спробував проробити те саме ще кілька разів – якщо вже маєш таку здібність, то чому б не навчитися нею користуватися?

Не чекаючи, поки дівчина отямиться, він підняв її на руки та під страшною зливою поніс додому. Один автомобіль зупинився.

– Допомога потрібна?

Чоловік навіть вийшов під дощ, аби допомогти Сашкові покласти дівчину на заднє сидіння. Нічого не питав, а, коли машина рушила, хлопець коротко пояснив:

– Впала у воду.

Подякувавши за допомогу, він витягнув мокрі гроші з кишені, та чоловік відмовився, побажавши удачі обом. Вони швидко дісталися потрібної адреси,. Чоловік допоміг Сашкові забрати дівчину з машини, побажав удачі й зник у темряві.

Сашко із дівчиною піднявся до себе у квартиру на третьому поверсі. Довелося поставити її ноги на підлогу і притримувати однією рукою, аби не впала, поки відчинив вхідні двері. Він загорнув Діану в усі можливі ковдри та пледи, попередньо розтерши кінцівки, і пішов заварювати чай. Коли повернувся до кімнати, вона саме почала приходити до тями. Сівши на ліжку, переляканими очима озиралася навколо. Він намагався пояснити усе, що сталося, але вона зупинила його, приклавши палець йому до вуст.

– Я все й так знаю. Побачила і зрозуміла ще тоді, коли ти повернув мені сумочку, – вона поцілувала його своїми м’якими губами.

Хлопець зніяковів.

– А що буде з тим Павуком та його бандою? – запитала.

Він задумався. А й справді – вони ж можуть його знайти, і Діану, і знову завдати йому клопоту.

– Не переймайся, я з цим розберуся.

Вона усміхнулася, і Саші здалося, що сонце вийшло з-за хмар, хоч вже давно була глупа ніч.

– Я й не переймаюся, – а потім спокійно додала: – А ще цей клятий дощ – ненавиджу його. А ти можеш щось із ним зробити, чи...

Сашко засміявся.

– Я спробую!

Поцілувавши Діану, він вийшов у ніч, а над будинком за мить промайнула величезна тінь дивовижного птаха. За кілька годин дощ скінчився.

Вранці у новинах передали, що раптове припинення дощу, на яке не сподівалися синоптики, а також випадкове виявлення серйозної неполадки на одній з гідроелектростанцій врятувало Україну від затоплення великої території та руйнування дамб, що стримують Дніпро.

Сашко прокинувся втомлений, але надзвичайно задоволений. У кімнаті тихо спала Діана і мило усміхалася уві сні. Прокинувшись від його погляду, потягнулася, замружилася від яскравого сонця і сказала:

– Дякую тобі, мій герою!