1
–– Де знову пропадає ця Кійя? – верескотіла Уосеріні, старша над слугами.
–– Я тут, пані, – Тамалі низько поклонилася. – Що я маю зробити?
–– Випрати білизну, звісно! І бігом, тому що сьогодні у пана дуже знатні гості, треба підготувати для них покої.
–– Це ті гості, які зараз плавають з паничем Менессеном? –– озвалася від зернотерки маленька Хет, –– панна з острова Дельфінів і якесь носате непорозуміння?
– Щоб ти знала, любонько, –– протягла Уосеріні з вічною своєю зневагою, –– це носате непорозуміння –– купчиця не з останніх. Вона плавала у саму легендарну Мелукку, а генералу Бомані при зустрічі подарувала три стручки ванілі!
–– Бути такого не може!
–– За три стручки ванілі маєток можна купити!
–– Але ж вона не старша за Кійю!
Тамалі зціпила зуби, підхопила кошик з пранням і пішла до каналу. Краще вона буде прати речі на самоті, аніж слухати плітки. Що їй до гостей генерала Бомані, великого воїна,підкорювача Золотополя? Яке їй діло до того, з ким відплив на прогулянку панич Менессен, хай навіть це якась ходяча легенда: Вона ж тільки рабиня із Золотополя. Трофей, який шість років тому привіз генерал з останнього, переможного походу. У неї відібрали все, навіть імені не залишили. І все що Кійя може — це лупити об прибережний камінь тканину, натерту попелом. А Тамалі… Тамалі насправді померла рік тому, коли померла остання людина, що так її називала… Просто вона все ще хапається за мертве ім’я, не в силах забути.
Її всі ці шість років зачаровувало те, скільки в Нелефі води. Ніхто, крім найбідніших, не заощаджує її, води вистачає і для полів, і для купання. і для худоби. Велика ріка напоїть усіх своїх дітей.
Менша донька генерала Бомані грається в саду межи трьох фонтанів. А в Анаті, чиє ім’я вмерло, як ім’я Тамалі, навіть князівна не могла мати фонтан, бо не можуть напитися її співвітчизники. Там теж тече Велика ріка, збурюється між шістьма порогами. Але діти Анату — не її діти і вона не хоче напоїти їх. Нелефу Велика ріка щороку приносить родючий мул, що удобрює поля і дарує багаті врожаї. А врожаїв на землях Анату не вистачає навіть для тих, хто їх сіє.
Вона так завзято лупцювала білизну, що не одразу почула крик:
— Кійє, Кійє! — до берега підбігла Нофрет, з якою вони ділили комірчину, відколи померла мати Тамалі. — Уосеріні веліла тобі повертатися!
— Але мені ще лишилося… — Тамалі запнулася, — два каларизиси.
Так, вона й справді довгенько прала, якщо з усього кошика лишилися тільки дві тонкі нелефські сукні, а вона й не помітила.
— Я доперу, — Нофрет вихопила в неї з рук напівпрозорий червоний каларизис, розшитий золотою ниткою. — А ти біжи до Уосеріні, негайно, вона хоче приставити тебе готувати покої гостям.
— Це ще чого? — остаточно розгубилася дівчина.
— Ой, замовкни і йди! — гаркнула Нофрет.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!