Хроніки Уламків. Ціна Життя

Хроніки уламків. Ціна життя

Одного разу всім нам доведеться прокинутись.

Нічну тишу перервав бойовий клич орків, що нагадував ревіння дикого звіра. Несамовиті крики, гуркіт, брязкіт металу… і вогонь, що поглинав будинки, людей та й самих нападників, які у своїй ярості не звертали уваги майже ні на що.

Усе сталось настільки швидко, що дівчина оговталась тільки тоді, коли їхала верхи, тікаючи від напівзгорілої оселі й мертвої сім’ї. Ціною власного життя її батько встиг затримати одного з монстрів, щоб урятувати дружину та доньку, проте влучний постріл в одну мить зробив Вайлону сиротою. Її серце гупало, мов барабан, а сльози страху й розпачу заливали обличчя, розмазуючи кіптяву та кров. Потрібно було втекти звідси, а ще — попередити людей. Дівчина невміло потягнула за поводи, насилу спрямувавши стривоженого коня в бік Мортону. Якщо орки напали на її селище, то невеличке містечко біля Високого Лісу буде наступним. Вайлона на мить обернулась на рідний Норсборд. Заграва від вогню підіймалась в оксамитово-чорне небо, а вітер, що раптово здійнявся, норовив розбурхати пожежу ще більше.

Вона витерла обличчя рукавом спідньої сорочки й заховала довге чорне волосся за комір, аби не заважало. Її тонкі губи тремтіли. Дівчина зробила глибокий вдих і щосили пришпорила коня.

Якщо її врятував батько, отже він хотів, аби вона жила, тому Вайлона боротиметься за його останню волю до кінця.

Вогні Мортону ставали все ближче. Місто, як і його вартові на головній брамі, мирно спало. Дівчина влетіла за стіну, мов ураган, і, не зупиняючи коня, рушила просто до центру, збиваючи кошики, глечики й все те, що було на шляху. Вона вдихнула повітря на повні груди й надломленим голосом закричала: «На нас напали! Прокидайтеся! Війна! Орки йдуть!»

Вайлона щосили кричала та продовжувала рухатись углиб міста. Іноді позаду неї доносились вигуки невдоволених людей: «Вона божевільна!»

Попереду дівчина побачила невеличку площу, на якій, попри пізню годину, було досить людно. З відчиненої таверни долинала звуки лютні, сміх, а ще розповідь справжнього мандрівного героя, котрий пройшов увесь світ заради якоїсь магічної знахідки, яка змінить його життя. Саме його й зібрався послухати натовп зівак, в який ледь не врізалась Вайлона при спробі зупинити загнаного скакуна.

Вона боляче впала на бруківку, а голосне цокання копит та іржання коня привернули необхідну для неї увагу. Герой повільно вийшов із таверни. Натовп перед ним розступився. Це був ще молодий чоловік, але світло-каштанове волосся де-не-де виблискувало сивиною, у світлі свічок і ламп. Він, як і належить, мав хоч і давно не новий, але блискучий, доглянутий обладунок з мечем на поясі. Дівчина, шалено озираючись і шкутильгаючи, попрямувала до чоловіка.

— Небезпека! Я з Норсборду, й на нас напали орки, там усе у вогні, а вони ідуть сюди!

Натовп здивовано вирячився на Вайлону, прокотився тихий гомін. Проте ніхто не поворухнувся.

— Ви, що, не чуєте мене? Потрібно тікати, або оборонятися! — дівчина знову перейшла на крик, а її великі карі очі наповнились слізьми.

— Дівчино, але ж в Асцарі уже п’ятсот років, як мир! — Вайлона завмерла на місці та повернула голову в сторону молодика, котрий однією рукою тримав недопитий кухоль елю й підозріло косився на божевільну дівчину, одягнуту лише у рвану спідню сорочку.

— Вийдіть на сторожову вежу й подивіться в бік Норсборду, якщо вам недостатньо моїх слів! Полум’я буде видно навіть тут! Та прокиньтеся ж!

Її слова потонули в юрбі обурених міщан. Люди почали викрикувати про мир, про те, що вона певно втратила здоровий глузд. Повільно, але її почали брати в коло.

— Вона права! — Усі повернули голову до героя. Він був не на жарт наляканий. — Потрібно повідомити бургомістра й підняти начальника варти!

На вартовій вежі забили у дзвін.

— Вони вже тут… — з жахом видихнула Вайлона. Натовп оторопів, а потім усі кинулись хто куди. Воїн-герой круто розвернувся й побіг назад до таверни. Вайлона, не довго думаючи, побігла слідом, вигукуючи: «Стій!»

Воїн не оглянувся. Розкидаючи натовп, він дістався до своєї наплічної торби, що лежала на лаві поруч із щедро накритим столом, і гарячково почав щось у ній шукати. Він витяг заляпаний шмат чорного пергаменту, а відтак декілька разів його згорнув і засунув за пазуху. Потім, підхопивши торбу й оголивши, меча рушив до виходу, де зіштовхнувся з Вайлоною.

— Тікай, якщо життя дороге! — він збирався її відштовхнути вільною рукою, проте дівчина щосили вчепилась в його поруч й прокричала: «Я можу вивести тебе з міста, але ти візьмеш мене із собою!»

— Веди, хутко!

Вайлона бігла, блукаючи вуличками, а за нею гримів своїми обладунками її новий супутник. За їхніми спинами чулись звуки бойових рогів і чийсь дикий рев. У повітрі засвистіли стріли. Не зустрівши сильного опору, орки прорвались у місто, і тепер, мов брудний неконтрольований потік, заполонили вулиці. Цієї ночі проллється занадто багато крові.

— Ти точно знаєш, куди нас ведеш?

— Так, не відставай! Я виведу нас! Ми скоро будемо біля Північної брами, бо це найшвидший шлях, щоб опинитись по той бік муру, а далі буде ріка й переправа, єдина на сотні верст!

Трубили роги. Цього разу це були вартові Мортона. Люди намагались дати відсіч. Вайлона і її поплічник були вже зовсім поруч, коли з-за рогу на них раптово налетіло декілька орків. Дівчина встигла тільки скрикнути. Воїн вправно скочив вперед і відрубав занесену орком руку з сокирою. Його вичищений обладунок зросила темна, як багно, кров.

Доки перший горланив від болю, другому двома ударами відсікли голову, яка покотилась бруківкою, мов гнила капустина.

Воїн обернувся до Вайлони й одним рублячим ударом добив безрукого орка, всадивши меча в його потилицю.

— Вставай! Веди до переправи!

Дівчина, тамуючи страшенну нудоту й трепіт колін, незграбно підвелась і, спотикаючись босими ногами об бруківку, побігла вперед.

За стіною панувало справжнє пекло. Люди, орки, кров і вогонь. Дихати було важко, у повітрі висів нестерпний сморід. Воїн прорубував їм шлях до річки, а Вайлона намагалась просто не потрапити під чийсь меч. Можливо, людям Мортону таки вдасться вистояти, але ні Вайлона, ні тим паче її новий соратник, не збирались там залишатись. Очевидно, цей бравий воїн мав свої причини для втечі, а вона просто хотіла забратись якомога далі від цього пекла. Вона хотіла жити, бо надто вже дорога ціна була сплачена за її життя.

Вони вибрались з оточення, аж тут Вайлона помітила переправу яка палала.

— І що тепер? — Лицар, убивши чергового орка, гнівно крикнув у бік дівчини.

— Я… я не знаю, та це єдина переправа! Можна п-пошукати човен уздовж берега, аб-бо десь за-х-ховатись.

Воїн опустив меча й жбурнув свій шолом у бік ріки. Його мокре від поту волосся збилося в окремі пасма. Дівчина гарячково крутилась на місці, намагаючись зорієнтуватись. Аж раптом вона помітила над своїм компаньйоном руку орка з довгим кривим кинджалом. Вона тільки й встигла, що стрибнути вперед і з криком відштовхнути воїна.

Її плече пронизав різкий, пекучий біль. Орк заревів, але в цю ж мить отримав мечем по обличчю. Він голосно забулькотів й осів на землю. Вайлона обернулась до врятованого нею воїна й прохрипіла: «Ти в боргу!»

Й провалилась у пітьму.

Від нестерпного болю в правому плечі Вайлона отямилась. Її рана була туго перев’язана, а сама вона лежала закутана в грубий, короткий, багряний плащ. Поруч тихенько потріскувало невеличке багаття. Дівчина обережно сіла й роззирнулась навкруги. Недалеко від неї лежала наплічна торба її нового знайомого, проте його самого ніде не було.

Вона трохи послабила свою пов׳язку. В ніс ударив відразливий запах гною, що сочився з рани.

— Нерозумно отак знімати пов’язку, але ти вчасно, бо потрібно промити рану.

Від несподіванки дівчина зойкнула й підстрибнула на місці. Навпроти неї несміливе світло від полум’я виривало з пітьми силует воїна, який її врятував. Він був стомлений, у брудних і пом’ятих обладунках, що явно потребували термінового візиту до кузні.

— Д-дякую, що врятував, — її голос хрипів, — як ми вибрались? Я довго проспала?

— Не дякуй, бо врятував я тебе, аби сплатити свій борг. Все ж у мене є честь.

Він неквапно підійшов до своєї торби й почав у ній щось шукати, продовжуючи говорити:

— Я знайшов човен недалеко від переправи й вирішив пропливти якомога далі вниз за течією, бо мені все-таки потрібно було йти приблизно в тому ж напрямку. Ти проспала майже добу, але це не дивно. Рана серйозна, вона гниє, а ця гидота буде ширитись далі, я вже таке бачив. Сподіваюсь, що тобі пощастить більше ніж іншим.

— Я помру? — сухо спитала дівчина.

— Якщо не знайдеш, як зупинити отруту, то так. Я тут нічим не зараджу. Потрібен цілитель і бажано той, який знає магію.

Вайлоні запаморочилось у голові. Вона на хвилину заплющила очі і їй стало страшно та гірко від своєї безпорадності. Невже вона відчайдушно тікала від смерті, щоб тепер отак загинути!

— Це останні бинти, далі тільки сорочка, але я б краще запропонував тобі її вдягти.

Дівчина розплющила очі. Перед нею на одному коліні стояв воїн, який розкладав бинти й невеличкі пляшечки та мішечки.

— Хто ти й куди ідеш?

Воїн зупинився й поглянув на неї впалими сірими очима. Якусь хвилину він мовчав, а потім, глибоко вдихнувши, стомлено посміхнувся й запитав:

— Тобі розповісти про пригоди мандрівного героя, які я оповідав у Мортоні?

— Ні, правду.

Він спохмурнів.

— Правду? Ну, що ж. Я сер Емріс і був я особистим охоронцем одного з радників самого Пан до Вергія. Коли могутній маг оголосив про пошук спадкоємця, то я, як і добра дюжина інших сміливців, побачив на небі один із палахких слідів, які лишали після себе уламки кулі з посоха Вергія. Оскільки я служив при його дворі, то окрім сліду на небі, що зник за хвилину, я знав більш конкретний напрям. Я рушив далеко на Схід, а в найвіддаленіших підземеллях знайшов чергову підказку. Я був надто виснажений, тому попрямував у Мортон, аби відпочити й поповнити припаси. Тамтешній люд охочий до казочок, а, окрім махати мечем, я ладен гарно розповідати. Мене нагодували й дали кімнату. А потім увірвалась ти, й мій відпочинок перетворився на чергову бійню.

— Навіщо тобі той уламок?

— Вергій обіцяв наділити достойного небаченою силою. А для мене сила – це повага й влада. Заради цього можна пожертвувати багатьма речами.

Дівчину вмить пронизала страшна здогадка. Тієї ночі, коли напали орки, Емріс відчайдушно намагався щось сховати під латами. Він сказав, що вирушив далеко на Схід, а якщо він ішов від Порени, то, певно, говорив про Пусту Долину, долину орків. А він сказав, що заради влади можна пожертвувати багатьма речами!

— Орки, вони прийшли за тобою, чи не так? — очі Вайлони наповнились слізьми, — це через тебе загинуло стільки людей?

Емріс подивився їй у вічі й сказав:

— Можливо. Я думав, вони не помітять відсутній шматок старої мапи. Якщо тебе це заспокоїть, то я не привів їх навмисно. А тепер, дівчино, дай мені свою руку, бо сконаєш раніше ніж потрібно.

— Мене звуть Вайлона.

— Гаразд, Вайлоно, перев’яжемо тобі руку, переодягнемо в залишки мого одягу й на світанку ми рушимо далі. Тут не так далеко є одне поселення Еоганон. Я залишу тебе там.

При згадці про Еоганон дівчина здригнулась. Це містечко, розташоване у Високому Лісі, мало дурну славу. У двох днях ходьби від нього розкинулись старі руїни та великий занедбаний цвинтар. Ширились чутки, що то лихе місце, а темні сили володарюють тим краєм донині. Якщо старий маг умисно заховав уламок там, то що ж, або хто ж буде його стерегти?

Емріс почав перев’язку. Він не церемонився з дівчиною, тому промивав рану досить грубо, проте все-таки на совість. Вайлона відвернулась, щоб не бачити власну руку, що гнила живцем, й не чути сморід, який виїдав очі. Трав’яні настоянки й присипки трохи перебивали запах, але не настільки. Рана виглядала геть погано.

— Вони немов спали.

— Хто? — Емріс закінчив перебинтовувати руку й запитально поглянув на дівчину, — якщо ти про міську варту, то вони дійсно спали, а ще сиділи в тій таверні, пили ель і слухали про мої походеньки.

— Та ні, люди взагалі. Вони всі… немов задурманені. Я кричала, я хотіла попередити, але мене не чули.

— Безпечність їх розбестила, а як наслідок — втратили пильність.

— Ні, — Вайлона порожніми очима втупилась у згасаюче полум’я, — люди втратили життя.

Вони вирушили в дорогу ще до світанку. Вайлона, одягнена в широкі штани та таку ж величезну для неї сорочку із грубої тканини невигадливого крою, намагалась не відставати від Емріса, який бадьоро крокував углиб Високого Лісу. Місцевість почала підійматись, а зовсім скоро їм довелось долати великі похилі пагорби разом із дрімучими хащами.

У дівчини став поволі з’являтися жар. Емріс зглянувся над Вайлоною й зробив незапланований привал. Його прості навики лікування трохи полегшували її стан, проте вони обоє розуміли, що у Вайлони шансів на одужання залишалося все менше. Вона з відразою глянула на своє спотворене плече. Навіть через сорочку було видно, як воно сочилось. Емріс, звірившись із поцупленою мапою та роззирнувшись довкола, спохмурнів.

— Щось не так? — Вайлона кволо підвелась і підійшла до Емріса. Він мовчки вказав їй напрямок. Над Еоганоном здіймався густий дим.

— Швидше за все міста вже немає, тому нам потрібно чимскоріше забиратись від нього якнайдалі.

Незважаючи на жар у Вайлони все похололо всередині. Вона плекала крихітну надію на те, що в місті буде хоча б якийсь знахар, і їй допоможуть, а тепер… З роздумів її вивів Емріс. Він дістав із торби довгий, кривий кинджал, яким поранили дівчину й простягнув його їй.

— Якщо натрапиш на орків, то в тебе буде шанс або відбитись, або полегшити свої страждання. Лезо я обпік.

— Т-ти мене покинеш? А як же твій борг, честь? Я піду з тобою! Якщо ти знайдеш свій безцінний уламок, то Вергій наділить тебе силою! І ти… і ти зможеш мене вилікувати! Ти, або хтось зі столиці!

— Вайлоно, ти можеш не дожити до столиці! — перебив її Емріс.

— Я знаю! Але це мій останній шанс! Не забирай його в мене, і ми квити! Пам’ятай Емрісе, що якби не я, то отак живцем гнив би ти!

Очі Емріса спалахнули холодним гнівом і він процідив крізь зуби:

— Гаразд, якщо хочеш, то іди за мною, але я тебе не чекатиму. Відстанеш – твої проблеми. Якщо нас настигне та ватага орків, я самотужки з ними не впораюсь!

— Згодна.

Вайлона обережно взяла кинджал. Вона відрізала край сорочки, обмотала тканиною лезо й заткнула собі за пояс. Емріс трохи заспокоївся й хутко схилився над торбою. Він дістав з неї флягу з водою й причепив до пояса. Також він гарячково позбувся латної кіраси й іншої доброї частини обладунку. Емріс залишив лише наплічники, поручі та наголінники.

Дівчина допомогла йому прикрити лати та решту речей гілками й лише тепер без зайвого багажу вони просто побігли через ліс.

Перед очима все пливло. Вайлону кидало то в жар, то в холод, а згодом почало сильно трусити. Рука боліла так, що не вистачило б жодних сліз, аби виплакати той біль. Від цієї гонитви вона збила всі ноги в кров, але не відставала. Усе було, як у тумані. Іноді вона мигцем помічала постать Емріса, який стрілою мчав через хащі, але в один момент вона почула їх. Спершу Вайлона списала все на жар, але голоси, що, здавалось, лунали звідусіль в її голові, ставали все чіткішими. Це були моторошні співи, стишені монотонні голосіння, які звучали на незнаній їй мові. А найбільше Вайлону лякало те, що вона починала їх розуміти. Вони кликали дівчину до себе.

Сонце вже сховалось за горизонтом, проте Емріс не думав зупинятись. Він був налаштований рішуче. Відчайдушність Вайлони, її жага до життя та впертість змусили його подивитись на неї іншими очима. Він знав, що вона вже однією ногою в могилі, але все ж таки не зміг її полишити, коли почув, як вона, змучена, впала додолу.

Її рука перетворилась на безформний шмат гнилої плоті. Жодні перев’язки вже не допомогли б. Вайлона опритомніла й дуже здивувалась, побачивши поруч із собою Емріса. Він розвів невеличке багаття та зі співчуттям дивися на дівчину.

— Я не в кожного солдата бачив таку витримку й силу волі.

— Я й сама не знала, що така вперта, — стомлено посміхнулась дівчина сухими блідими губами. Емріс подав їй флягу із залишками води.

— Ми вже зовсім близько, ще декілька годин, протримаєшся?

— Розкажи про це місце.

Емріс опустив очі, хвилинку повагався, а тоді все ж почав говорити.

— Тут покоїться незвідана первородна сила. Ще задовго до правління Вергія тут існувало одне примарне місто, що кануло в безодню пітьми. Чи то з допомогою нашого могутнього мага, чи ні, ніхто не знає. Можливо, його правителі самі зруйнували свою обитель, вивільнивши таку міць, яку згодом не змогли осягнути. Усі згадки стерто, а історія забута й переписана. Усе, що я зміг знайти, так це розпливчасті натяки в деяких легендах і шматок мапи, котру не без бою викрав у орків. Вайлоно, це місто Мертвих.

— Я чую їхні голоси, — тихо сказала дівчина, а потім, зовсім недоречно та без жодних емоцій запитала: — Я помираю, так?

Воїн нічого не сказав. Мовчанку перервав орчий ріг. Його звук пророкотав над Високим Лісом. Емріс і Вайлона нажахано переглянулись. Дівчина спробувала підвестись, та її ноги підкосились і вона завалилась на сосну, поруч якої сиділа. Емріс хвилину вагався, а потім підбіг і, поклавши її здорову ліву руку собі на плечі, допоміг їй іти.

— Ти ж казав, що покинеш…

— Я не настільки огидний, як ти думаєш! Поквапся, до руїн рукою сягнути!

Вони йшли так швидко, як тільки могли. Чим ближче вони підходили до руїн, тим сильніше лунали голоси у голові Вайлони. Якось дивно, але дівчина не страшилась їх. Ці потойбічні голоси приносили із собою спокій, вони здавались більш живими ніж вона сама.

Попереду виднілась напівзруйнована кам’яна арка. Слабке місячне світло додавало їй монументальності й загадковості. Позаду бовваніло безліч грубих кам’яних плит. Вони виглядали древніми, як сам світ, вкриті мохом і майже стертими рунами. Як тільки Вайлона з Емрісом ступили на землю мерців, голоси у голові дівчини раптово стихли. Від несподіванки дівчина аж зойкнула.

— Так, гидка місцина, мене самого дрижаки пробили.

Вайлона кивнула. Вона не хотіла згадувати ні про голоси, ні про те, що без них їй стало якось… самотньо. Проходячи повз німі брили каміння Вайлона знала напевно, що то були могили. Там покоїлись древні воїни, жерці й жителі стертого з лика землі Міста Мертвих. Пробігаючи поглядом від одного надгробного каменю до іншого вона могла заприсягтися всіма богами, що жоден мрець насправді не спав. Вони чатували не спускаючи свого осудливого погляду з двох необачних людей, які посміли прийти в їхнє царство. Вони завжди були насторожі. У дівчини промайнула думка, що ці духи, чи ким вони є, не перебували під владою безпечності, яка мов сон полонила жителів Мортону та її рідного Норсборду.

Емріс зупинився. Він звелів Вайлоні чекати, а сам пішов до величезної порослої плющем плити, яка з роками ледь виднілась з-під землі. Він відчепив від поясу невеличку торбинку й дістав гладеньку кульку, яка тьмяно зблиснула в місячному світлі.

— Ну помічнице… надіюсь не збрехала! Вайлоно, пригнись!

Воїн щосили жбурнув кульку в плиту. Він ледь встиг відстрибнути в сторону, як прогримів гучний вибух, що супроводжувався сліпучо-білим спалахом. Вайлоні здалось, що вона осліпла. Хвилею від вибуху її шпурнуло в сторону, як дитячу дерев’яну іграшку. Дівчині пощастило, що вона приземлилась головою в холодну землю, а не на один із надгробків. У вухах дзвеніло так, що якби тут пробігало кінне військо, то вона б не почула. Вайлона не знала скільки так промучилась від вибуху, але коли очі почали бодай щось розрізняти, до неї похитуючись і лише з одним наплічником ішов Емріс. Його голова біля скроні була сильно розсічена, тому половину обличчя заливала кров. Ще певний час вони просто стояли спершись одне на одного.

Удалині почулись звуки рогів. Тепер орки точно знали куди їм іти. Емріс потягнув Вайлону туди, де лежала плита. Тепер там красувалась здоровенна діра із сходами, які вели кудись глибоко вниз. Обережно перелізши через уламки каміння вони почали спускатись у підземелля.

Холод і сирість пробирали до кісток. Морок коридорів, які постійно йшли вниз, був таким густим, що здавалось, у ньому можна погрузнути, як у смолі. Емріс йшов попереду й тримав перед собою ще одну невеличку прозору кульку, яка випромінювала холодне біле світло. Його було замало, щоб побороти цю віковічну тьму, але їм бодай було видно куди ступати.

Під стінами валялись людські кістки, іржаві мечі, уламки обладунків. Від основного широкого коридору вбік відходило безліч проходів, які були так само заповнені кістками й кам’яними трунами. Це був величезний древній склеп.

Вайлона не знала, скільки вони вже так йшли. Здавалось, цей коридор нескінченний. Заспокоювало тільки те, що сюди не доносились жодні звуки, окрім їх власних обережних кроків. Дівчина помітила, як Емріс почав труситись від жаху. Чоловік повільно оголив меча. Скрегіт металу луною відбився від стін і прокотився коридором, линучи все далі й далі.

Час втратив свій плин. Вайлона й Емріс продовжували йти. Вниз і вниз. Стіни давили, а повітря ставало таким затхлим, що вони ледь дихали. Кісток ставало все більше, тому їм довелось іти просто по людських останках. З відразливим хрускотом вони легко ламались під вагою двох непрошених гостей.

Кістки, кістки, кістки… А було їх ледь не по коліна. Емріс намагався рухатись швидше, тому створював надто багато шуму. Вайлона, котра старалась іти прямо за ним, вдивлялась у пусті очниці черепів. Ким вони були? Воїнами? За що вони боролись? Чому вони тут?

Тим часом коридор почав розширюватись. Стеля стрімко підіймалась.

— Тут двері! — Емріс махнув мечем.

Справді, перед ними повстали масивні, монолітні, кам’яні двері. Вайлона бачила вперше такий матеріал. Гладкий вугільно-чорний камінь прикрашений, здавалось, невагомими чудернацькими письменами. Двері були височенними.

Емріс поспіхом проліз крізь груду останків до дверей і з силою наліг на них усім тілом. Вони навіть не рипнули. Воїн приречено похитав головою.

— Вони важать, як ціла гора! І підірвати немає чим…

Вайлона також дісталась до дверей, зачаровано вдивляючись у письмена. Раптом дуже ясно й чітко вона почула голос: «Відчини… прийди до нас!»

Дівчина на мить розгубилась, а потім здоровою рукою легенько штовхнула двері. З гулким скрипом обидві половини легко прочинились до величної кімнати. Гори кісток, мов лавина, посипались вслід за Вайлоною, яка без остраху пішла вперед. Можливо, колись це були чиїсь покої. Підлога, різьблені колони, стеля, яка губилась у пітьмі, все було зроблено з того ж каменю, що й двері.

— Як ти це зробила?! — не на жарт переляканий та не менш здивований Емріс наздогнав дівчину й, вчепившись в її ліву руку, повернув до себе.

— Мене хтось попрохав їх відчинити, — прошепотіла та.

— А ось це мені не подобається…

У глибині кімнати щось спалахнуло.

— Це ж уламок! — Емріс захоплено викрикнув у порожнечу й чимдуж кинувся на світло. Вайлона, нарешті, вийшла з трансу й поспішила за ним: «Я буду жити, я виживу! За будь-яку ціну!»

Тільки, біжучи на світло, як два необачних метелики, вони збагнули те, наскільки ця кімната була величезною. Попри бажання отримати свій дорогоцінний уламок, а з ним і силу, про яку так мріяв, Емрісу декілька разів довелось зупинитись, щоб перевести дух. Вайлона ж пленталась позаду.

Засліплений ціллю, воїн не помічав, що світло його магічного ліхтарика виривало з пітьми безліч скелетів у довгих чорних церемоніальних накидках, які де-не-де схилились біля колон. А ще Вайлона помітила дещо інше.

Уламок перестав мерехтіти. Тепер це був просто звичайний скляний шмат, що лежав у центрі досить об’ємного магічного кола, утвореного рунами, написами й малюнками. Емріс уже майже схопив уламок… як раптом закричав.

Перед ним постав охоронець мертвого міста. Він не був схожим на жодного монстра, про якого коли-небудь могла чути смертна людина. Це було щось безформне, огидне й вражаючи дорідне. Чорна гнила плоть потвори постійно змінювала свою форму, показуючи те, з чого була створена й чим вона являється. То тут, то там по цій масі вигулькували людські черепи, які голосно клацали зубами, показували руки з кістлявими долонями, що стискались і розтискались, прагнучи вхопити таку бажану здобич. Сотні, а, може, й тисячі ребер, мов лапи багатоніжки, перебирали повітря в пошуку опори.

Емріс упустив свій ліхтарик та вчасно відскочив у бік, адже потвора досить проворно переповзла на місце, де щойно стояв чоловік. Воїн замахнувся мечем і розсік край в’язкої плоті. Рана миттєво затягнулась. Потвора немов, насміхаючись, витяглась високо вверх показавши з півсотні черепів, що клацаючи зубами втупили свої чорні порожні очниці Емріса. Він відчайдушно рвонув вперед, встромивши меча майже на всю довжину леза в один із черепів. Той гулко тріснув і розколовся навпіл… тієї ж миті замість черепів потвора висунула з десяток кістлявих рук й, обхопивши лезо меча, втягнула його повністю у свою плоть. Емріс розгубився… Але одразу отримав свій меч назад — потвора одним блискавичним рухом прошила тіло воїна разом із кольчугою. Закривавлений меч стирчав зі спини Емріса, коли той обм’як і рухнув на кам’яну підлогу. Кров повільним багряним потоком витікала з його тіла, напоюючи спраглі древні руни.

Вайлона без страху подивилась на охоронця. Він відповз за межі кола й, очікуючи, завмер. Дівчина лівою рукою полізла за пояс, дістала кинджал та викинула його далеко в темряву. Знову почувся голос: «Підійди до нас…»

Вона з останніх сил подолала відстань до магічного кола й охоронця мертвого міста. Переступаючи через труп Емріса, вона ледь не впала, але її підхопили сотні рук. Її міцно тримав охоронець. По кімнаті прокотився стишений шепіт, а потім крехтіння й цокіт кісток. До кола йшли скелети жерців, промовляючи: «Заховай свою душу й обери предмет…»

Жерці впали на коліна й підняли угору кістляві руки. Магічне коло спалахнуло холодним зеленим сяйвом. Звідкись залунав спів і стишене монотонне моління.

Вайлона не помре. Вона буде самою вічністю. Її серце билось все повільніше… удар, удар, удар, тиша. Чорне довге волосся посивіло, карі очі стали блідими, як молоко. Її правиця позбавилась гнилої плоті, залишивши перламутрово-білі кістки. Її шкіра посіріла, а душа новоспеченого Лича знайшла свій притулок у невеличкому магічному ліхтарику, котрий привів їх сюди.

Її розум всотував древні знання, а тіло ставало холодним і невразливим. Мертве місто отримало нову правительку. Вайлона сиділа на троні, прикрашеному візерунками й рунами. Її мертва правиця тримала посох, а обличчя закривала чорна вуаль. Правителька підвелась.

— Устаньте! — Вайлона ударила посохом по кам’яній підлозі. Усе підземелля здригнулось, а магічне коло, яке освітлювало зал, спалахнуло ще яскравіше. Почувся гуркіт і метушня. Кістки збирались докупи… А ось уже підіймалось її мертве військо. Воно буде рости, бо кожен вражений від меча Нежиті поповнить ряди її солдат.

Вайлона підійшла до Емріса. Його бездиханне нерухоме тіло так і лежало на підлозі у калюжі власної крові. Поруч слуги Вайлони вже принесли величну кам’яну домовину. Не чекаючи наказу, вони поклали тіло воїна всередину разом із мечем і відійшли вбік.

— Ти не будеш ні живим, ні мертвим, і жодна зброя тебе не зможе поранити. Послужи мені востаннє — збережи мою душу.

Володарка вклала маленьку кульку, яка тепер була не просто магічним ліхтариком, а філактерієм з її душею, до пробитого живота Емріса. Воїн мертвими руками обхопив власний меч на грудях і прийняв свою останню варту.

— Закрийте домовину й віднесіть його в склеп!

Слуги-скелети скрегочучи зубами, підняли запечатану домовину й зникли в глибинах підземного царства. Вайлона опустила погляд на непотрібний уламок, та за який було віддано стільки життів. Вона посміхнулась й одним ударом посоху розтрощила його в пил.

— Я їх розбуджу. Усіх. Я покажу їм, чого вони боялись стільки віків. Я покажу їм справжню ціну життя! Їм всім доведеться прокинутись!