Новорічний настрій

Жила собі на світі дівчина. У неї була чудова родина, батько й мати не могли натішитися нею: і в школі вчилася на відмінно, і різні гуртки відвідувала (плавання, музична школа, вивчення мов, малювання, акторське мистецтво, комп'ютерний дизайн), вступила до найпрестижнішого вишу України, отримала червоний диплом, познайомилася з чудовим хлопцем (кохання було, як у фільмах про любов), вийшла заміж і…

І тут моя казка дала збій. Шлюб перегидив усю ідилію. Хлопець виявився не таким, яким здавався спочатку. Ні, був він красенем ідеальної краси! Блондин з блакитними очима, увічливий і чемний, ерудований та цікавий співрозмовник, багатий спадкоємець і одинак у сім'ї, пречудовий у ліжку, але… та ще сволота!

Спочатку все починалося з милих питаннячок, присмачених поцілуночками: "Ти куди сьогодні ходила після обіду, коли я ще був на роботі? А де поділися гроші, які я лишав на полиці? Хто цей чоловік, з яким ти під'їжджала до нашого під'їзду? Чому затримуєшся на роботі так пізно?" Потім у хід пішла більш важка артилерія: дзвінки на мобільний кожні півгодини, "випадкові" зустрічі в місті, підкидання "жучків" у мій портфель… А закінчилося в один прекрасний день ударом його кулака в моє обличчя. І не одного удару. І не один день.

Зараз це називають модним словом аб'юз. Тільки дякуючи батькам, які підтримали мене у період нашого розлучення, захистили від нав'язливого переслідування, я змогла пережити це все. Він навіть не зрозумів, у чому неправий і яка причина нашого розриву. Б'є - значить, кохає?

Та Бог із ним, з моїм минулим, ця історія не про нього.

За два дні - Новий рік. Завтра всі українці будуть зустрічати його в колі сім'ї, об'їдатися олів'є й обпиватися шампанським, слухати виступ президента, загадувати бажання в останні секунди старого року, запускати феєрверки… Тільки не я. Бо ненавиджу це свято. Якраз тоді ми й зустрілися з моїм колишнім. Б-р-р! Як згадаю, яка я була дурепа! Та ну його.

Психолог, з яким я зустрічалася протягом року мало не щодня, виніс мені вердикт: або я беру себе в руки і продовжую жити далі, або в мене закінчаться гроші оплачувати його послуги. Це був психолог із тих, які не паратизують на твоїх проблемах, а справді хочуть допомогти. І запропонував нову методику.

- Розумієте, Світлано, - сказав він мені, - ви пережили великий пролонгований стрес. Ваша особистість закрилася від світу, ви нікому не довіряєте, у всіх бачите потенційного ворога. Живете, як за парканом. Це триває вже довгий час, позитивних змін я, на жаль, не спостерігаю. Ви з тих людей, кому треба струс, шок, якась кардинальна зміна, новизна, інакше ви залишитесь у своєму світі одна. Але цей струс чи шок повинен бути у вас запланованим і здійснений саме вами, а не раптовим і привнесеним кимось іззовні. Ви жили запланованим вашими батьками і нашим соціумом правильним життям. І потужна неправильність у вигляді абю'зу зіштовхнула вас із поїзда вашого життя. Ви на обочині. Сісти у поїзд боїтеся, бо раптом знову… Я не навязую, а пропоную.

Я криво усміхнулася. Мій поїзд життя вже пішов. Десь їде. Без мене. І нині я була молода, сповнена енергії жінка, яка боялася вийти на вулицю, бо потерпала від панічних атак. Але ж хотіла жити нормально! Це що виходить, мій аб'юзер живе собі далі своїм звичним життям і в ус не дує, а я продовжую страждати? І так буде, якщо й не завжди, то дуже довго?

- Чого ви не любите найбільше? - раптом спитав психолог, примружившись.

- Нового року! Я ненавиджу його! - вихопилося в мене.

- Чого ж саме в Новому році? Святкування? Подарунків? Зустрічі з рідними?

- Новорічного настрою, - похнюпилась я. - У мене був новорічний настрій, і ми зустрілися з моїм майбутнім колишнім чоловіком.

Майбутній колишній чоловік звучало прикольно.

- Так, це найбільше мені не подобається, - ще раз повторила я.

- Добре, - кивнув психолог, - за два дні Новий рік. Вашим завданням буде створити собі новорічний настрій і перестати ненавидіти Новий рік і… боятися. Якщо ви зробите це - станеться чудо. От побачите. І вітаю вас з прийдешнім святом Нового року, Світлано! Це вам!

Він простягнув мені на долоні порцелянову фігурку.

- Це Дарума, японський лялька-бог, що приносить щастя. Фігурку традиційно дарують одне одному на Новий рік у Японії. Дарума не має очей. Людина, якій дарують цю ляльку, загадує бажання і малює перше око. Весь рік іграшка стоїть на полиці та нагадує про мрію. Якщо бажання здійснюється, то малюють друге око. У вас буде не рік - а два дні.

І він посміхнувся мені на прощання.

- Сподіваюсь, ваш Дарума стане зрячим.

*

Ха, легко сказати, створи новорічний настрій, коли про згадку про Новий рік тебе аж нудить, і болять місця давніх побоїв. Зранене тіло зажило, а зранена душа ніяк не загоїться.

Ідучи вулицею, я ледве стримувала себе, щоб не побігти, помчатися до свого під'їзду. Міцно стискала смартфон у руці, як якір до реального світу, бо голова крутилася і хотілося заплющити очі й десь сховатися. Адже й психолога я теж знайшла ближче до дому, аби легше переносити дорогу до його кабінету. Це що, зараз я вже молодчинка - виходжу з дому! А півроку просто безвилазно сиділа в квартирі! Батька наїжджали спочатку часто, але потім психолог заборонив приймати їхню допомогу. І я сама почала ходити в магазин, їсти ж щось треба! Зціплювала зуби - і марш! Поверталася вся мокра від поту і розбита, але зі здобиччю: хлібом, молоком, маслом… Сміялася потім над собою: це ж треба, як у джунглях виживаю, за кожним поворотом хижий звір, а я - мисливиця за їжею…

Зараз батьки полетіли в Польщу до друзів на різдвяні свята. Я запевнила їх, що все добре, дзвонитиму кожного дня. І так добре, що не сиджу в них на шиї, бо фрілансерствую, роблю переклади з польської. Для таких, як я, Інтернет - це вихід.

Вже завертаючи до будинку, в газетному кіоску на розі я звернула увагу на яскраві журнали й газети з новорічними картинками. Ніколи не купувала жіночих журналів, хіба що підлітком любила читати "Однокласник", і тато передплачував мені його аж до закінчення школи.

"Як створити новорічний настрій" - кинувся в очі заголовок на одному з журналів, і я аж зупинилась.  Мабуть, це знак. Той, хто переживає панічні атаки, знає, що знаки навколо - це наше все! Знічено знизую плечима і купую товстий глянцевий часопис з симпатичним Сантою на обкладинці. Він у червоних сімейних трусах і з великим мішком, із якого визирають ельфи. Чудернацькі нині пішли Санти, що не кажи.

Вдома я роблю все, аби відтягнути момент читання журналу: готую обід, обідаю, довго прибираю в і так ідеально прибраній квартирі, телефоную батьками, перевіряю електронну пошту, закінчую вчорашній переклад. Вже майже під вечір беру себе в руки. І беру журнал в руки. Бідні мої руки! Вони тремтять.

"10 способів створити собі новорічний настрій" - так називається стаття. Я читаю і розумію, що все дарма, нічого не вийде, бо щоб створити новорічний настрій, виявляється, треба багато інгредієнтів. А щоб їх отримати, я повинна йти в магазин, в перукарню, до спортзалу, на базар, в коло сім'ї, до друзів…

"Я певен, що створити святкову атмосферу і відповідний настрій можна за будь-яких життєвих обставин! Варто лише докласти зовсім трошки зусиль і фантазії," - переконував мене автор статті Василенко Максим.

Я теж певна, що пан Василенко Максим, на відміну від мене, ніколи не відчував панічних атак, він, очевидно, не тільки без напруги може гуляти вулицями міста, але й навіть їздити на авто, і запросто може прийти й подивитися на головну новорічну ялинку країни. Чого йому й бажаю!

От халепа! Я зі злістю кидаю журналом об стіну. Закриваю обличчя руками і так сиджу деякий час - заспокоююсь.

Думки трохи впорядковуються, і я згадую ті речі, які можна зробити, не виходячи з дому. Ну, для початку. Психологу скажу, що намагалася, але не вийшло! Господи, я шукаю виправдання свого нічогонеробіння! Як школярка.

Бідний покошлатаний журнал знову в моїх руках. Ага, ось. "Напишіть листа Санта Клаусу, бо неважливо, скільки вам років – 5, 15, 35 чи 50 - мріяти ніколи не пізно," - пропонує пан Василенко.

Ну, листа написати я можу. Звичайно, паперового вже не встигаю, бо Новий рік післязавтра, а от електронною поштою - будь ласка. Та й зараз у Санти вже є і резиденція, і офіційний сайт, і, звичайно, електронна пошта. Знаходжу інформацію в інтернеті і сідаю писати лист. Цікаво, про що мені його попросити? Мене розбирає істеричний сміх.

На останніх сторінках часопису я знаходжу інформацію про авторів новорічного випуску. Ага, Василенко Максим, є пошта й телефон. Так-так, хто це ви тут у нас, пане "новорічний настрій"? Журналіст (Та хто б сумнівався!), перекладач  (Та невже ви ще й мій колега, пане?), поет (Ну, це вже занадто!), співзасновник благодійного фонду "Поряд" (Ото ж бо й воно, що поряд, а не всередині!).

Я рвучко піднялася, підійшла до столу, де лежав мій телефон, і набрала номер пана Василенка.

- Слухаю вас, - він відповів одразу, наче чекав на тому боці на мій дзвінок.

- Добрий вечір, - чемно привіталась я. - З прийдешніми новорічним святом вас, пане Максиме!

- Дякую, навзаєм, - якось невпевнено відповів він приємним баритоном.

Мабуть, було щось у моєму голосі таке, що змушувало насторожитися. Я продовжила:

- Ви знаєте, пане Максиме, я із задоволенням прочитала вашу статтю в журналі е-е-е-е… - я перевернула журнал на першу сторінку. - "Василина". Чудова, просто неймовірно талановита й захоплива стаття! Ваші поради навіть надихнули мене на написання листа Санта Клаусу! А ви не знаєте, де він живе? А я знаю! У Фінляндії, за Полярним колом у власному селі в Рованіємі!

- З ким я розмовляю? - спитав пан Василенко. - З вами все добре?

- Зі мною все прекрасно! - скрикнула я, відчуваючи, як істеричні нотки пробиваються в моєму голосі. - Я, правда, ще не бачила новорічної ялинки у центрі міста. Вона ж гарна, правда?

- Так, але…

- Та це не важливо. Я подзвонила вам сказати, що у вашій неймовірно талановитій статті, сповненій новорічної атмосфери й фантазії, немає підказок для тих, хто не знає, що попросити у Санта Клауса. Ось ви, пане Максиме, вже написали листа Санті?

- Так.

- О, так ви, мабуть, професіонал у каліграфії! І статті пишете, і вірші пишете, і лист Санті написали! - мене заносило все більше, і я не могла зупинитися. - І про що ж ви просили у Санти, пане? Чи це великий секрет?

- Ні, це не секрет. Я просив повернути мені зір.

Я захлинулася черговою саркастичною фразою, яка вже лізла з мого рота. І вимкнула телефон.

Боже, який грандіозний, немислимий сором! "Встидоба!" - сказала б моя бабуся. Дурепа, так зганьбитися. Так, ця людина мене зовсім не знає, я не представилась. Можна малодушно зробити вигляд, що дзвінка не було, і жити далі. Але ж він був! Я верзла казна-що чоловікові, про якого нічого не знаю. А все тому, що боюся сама себе, своїх дій, боюсь порушити отой світик, який створила собі, шкаралупу, яка огорнула мене, і через яку я не бажаю прокльовувати вихід. Я зла на "зовнішні подразники", як по-науковому каже мій психолог. І цим подразником, останньою краплею сьогодні стала стаття пана Максима. Та я ладна була прибити його за те, що слова, які він написав, хочуть зруйнувати мій добротний паркан від світу!

Я походила по кімнаті, заспокоюючись.

Раптом задзвонив телефон. Мелодія з улюбленого фільму, встановлена рингтоном, здавалася тепер не милою, а дражливою і тривожною, бо дзвонив пан Максим. Я запам'ятала номер. "Треба вибачатися", - подумала я приречено і натиснула зелену кнопку.

- Не відключайтеся, будь ласка, - зразу ж почула я стривожений голос пана Максима, - я хочу з вами поговорити.

Я мовчала, важко дихала, бо забило подих так, як під час панічної атаки. Ще не вистачало зомліти просто тут, у власній вітальні. Сіла на диван і розслабилась.

- Я чую, як ви дихаєте, а отже, слухаєте. Я пробив ваш номер у Вайбері і побачив, що ви зареєстровані там як Зіронька. Зіронько, мені здається, що у вас щось сталося, тому я хочу вам допомогти. Агов! Ви там?

- Так, - від мого хрипкого голосу, здається, почав тріскатися екран смартфона.

- Як щодо того, щоб зустрітися? Ви в якому районі міста мешкаєте? Я приїду.

- Вибачте мені, - пробелькотіла  я, зовсім не розуміючи, що він каже, - я не хотіла вас образити. Так вийшло. Це все прийдешній Новий рік. І настрій… новорічний…

- Агов, Зіронько! Можете продиктувати мені вашу адресу?

Про адресу я почула, і, не усвідомивши до кінця навіщо, по інерції назвала вулицю, будинок, квартиру. Все ще задихалася, але стало краще, коли вибачилася. Молодець, сказала підсвідомість, цукерки на столі у вазі, заслужила!

- Я зараз буду! - почула я голос пана Максима, мов крізь вату, і зазвучали гудки відбою.

Все, я вибачилась. Це головне. Моя совість спокійна. Я приходила до тями і поступово згадувала, що казав пан Максим. Боже, він говорив щось про те, що приїде! І я наче дала йому свою адресу! О ні! Ні-ні-ні! Я почала бігати по вітальні й придумувати, як краще спровадити його геть, якщо він приїде. Викликати поліцію? Сама запросила. Вірніше, не відмовила. Не відкрити двері? Можна. Мене немає вдома.

"Як дитина, чесне слово", - подумала я. - Я у хатці!". І тут зателенькав двірний дзвінок. Як, уже? Так швидко? Та ні, ще й десяти хвилин не пройшло. Не міг він так швидко приїхати. Мабуть, сусідка. Тітка Марина з квартири навпроти часто забігала до мене, щоб я розібралась в її телефоні: "Знову я, Світланко, щось не те натисла, допоможи, бо показує якісь картинки, а мені треба у Телеграм зайти, з сином поспілкуватися". Син жив у іншому місті. І я, впевнена, що це сусідка, відчинила вхідні двері.

На порозі стояла маленька дівчинка років десяти, одягнена в рожеву курточку і шапку з "балабоном", як казали ми в школі. Вона тримала за руку високого чоловіка у темних окулярах. На його чорному пальті і фетровому капелюсі ще танули сніжинки - надворі падав сніг.

- Добрий день, - чемно привіталась дівчинка.

- Добрий день, - луною відповіла я, нічого не розуміючи.

- Можна нам увійти? Ви ж Зіронька?

- Т-так, - підтвердила я, здивовано дивлячись на неї.

- Так, тату, це вона, висока, чорнява, волосся довге, зав'язане у хвостика. Нічого так, не потворна. Голубі очі. У синіх джинсах і зеленому светрі. А на ногах…

Дівчинка опустила очі, розглядаючи мої капці у вигляді пухнастих зайчиків з вушками. Я теж почала з якимось жадібним інтересом вивчати їх. "Одне вушко надірване, треба зашити", - подумала машинально.

- А на ногах зайчики-стрибайчики, - закінчило дівча з нотками заздрості в голосі. - Гарнюні! З вушками і рожевими носиками.

- Добрий день, Зіронько, - сказав приємним голосом чоловік. - Я Максим, ми з вами говорили по телефону.

- Так, - я не знала, що робити. - Заходьте, - вирішив за мене мій язик.

Дівчинка за руку провела Максима в коридор і заклопотано почала знімати чобітки, обліплені снігом.

- Роззувайся, тут килимок, - строго наказала вона, і Максим незграбно почав розшнуровувати черевики, так і не знявши верхній одяг.

Я стояла мовчки, як дурепа, дивлячись на їхні маніпуляції зі взуттям. Раптом капелюх Максима, який нахилився до черевиків, злетів з його голови і впав мені просто під ноги. Саме це мене раптово привело до тями. Схопила капелюх і заметушилася:

- Ой, давайте я допоможу.

Взяла куртку й шапочку у дівчинки і повісила їх на вішак у коридорі, туди ж прилаштувала довге пальто Максима. А капелюх все тримала в руках, він був холодним і вологим.

- До вітальні йти прямо, - підказала дівчинка, оминувши мене, першою пройшла вперед.

Максим рушив по коридору і ми зіткнулися, бо я стовпом стояла посеред проходу з капелюхом у руках.

- Ох, - сказав він, притиснувшись до мене і схопивши руками за талію - я трохи вас не збив. Вибачте.

- Ні, ні, нічого, - пробурмотіла я, чомусь навіть не намагаючись вирватися з його вимушених обіймів.

Ми були так близько, що я відчула його запах: дорогий чоловічий парфум і… мандарини.

- Я трохи неповороткий, коли обстановка незнайома. Та я освоюся, Мірка мені все розкаже, - виправдовувався він. - Але, маю підозру, що ваша квартира - це копія нашої. Ми в сусідньому під'їзді живемо, тому я так швидко прийшов. Чи ж не диво?

Він все не відпускав мене, і я відчувала тепло його рук навіть крізь светер.

- Тату, дивись, хто тут є! - закричала дівчинка, забігаючи з кімнати, і ми з Максимом незграбно відсахнулися одне від одного.

На руках вона тримала мого кота Павучка, який був дуже лінивий і флегматичний, спав цілими днями у коробці біля батареї, вилазячи звідти тільки поїсти та на лоток. На руках дівчинки кіт звисав довгою пухнастою локшиною, і, маю підозру, ще  й додрімував.

- Це котик, він великий, пухнастий, білий у чорні плямки. Дуже милий! На, погладь його, - дівчинка підставила Максимові під руку кота.

Максим погладив хитру заспану морду. Пальці його були довгі, красиві, "музикальні", як сказала би моя мама.

- А як його звати? - спитала дівчинка, знову тулячи кота до себе.

- Павучок.

- Гм, а чому так?

- Бо коли я підібрала його на вулиці, він був малий, худий і цибатий. Лапи й хвіст, а не кіт. Схожий на павучка.

- Ого, але ж тепер він не такий, он який великий і товстий, - засумнівалася Мірка, - треба нове ім'я! Можна, я придумаю?

- Можна, - засміялась я і зловила себе на думці, що мені дуже легко з цими двома людьми, які звалилися мені на голову, як сніг.

Так, сніг, зима, Новий рік, новорічний настрій. Господи, я ж зовсім забула, чому вони тут. І начепила на обличчя маску строгої господині.

- Проходьте, Максиме, але, мені здається, ви дарма прийшли. У мене все добре, просто трохи рознервувалася під вечір. З ким не буває…

- Так, дякую, - він пройшов до вітальні, і дівчинка, на мить відволікшись від Павучка, гукнула йому:

- Диван стоїть так, як і в нас!

Максим пройшов кімнатою і сів на диван, здавалося, він прикидається, що незрячий, такі впевнені були його рухи.

- А де ваша ялинка? - раптом спитала Мірка.

- Я не ставлю ялинки на Новий рік, - сказала я.

- Чому? - щиро здивувалась дівчинка. - А куди ж Санта принесе вам подарунки?

- Нікуди. Я не отримую подарунків.

У дівчинки на обличчі промайнули жаль і співчуття.

- Ви були нечемною? Не слухалися і порушували поведінку?

- Ні, - посміхнулась я. - Просто так склалося.

- То вам треба написати листа Санті, скажи, тату. Санта прочитає і виконає ваші всі бажання! І принесе подарунки. Ми з татом написали. Я попросила новий планшет, бо старий зовсім зіпсувався. А тато попросив нові очі. Санта все виконає, ви не сумнівайтеся! А ви чого хочете?

Мене кинуло в жар і сором. Я згадала свою розмову по телефону. Дівчинка тим часом підійшла до столу і зазирнула в екран увімкненого і благополучно забутого комп'ютера.

- О, так ви вже писали Санті!

На екрані світився шаблон новорічного листа, де я вже накидала кілька речень.

- А що таке "невроз"? - спитала дівчинка.

- Міро, не можна читати чужі листи, навіть якщо вони адресовані Санта Клаусу.

- Вибачте, - зашарілась дівчинка. - А котик не голодний? Я могла б його погодувати!

І стільки таємної надії було в голосі дівчинки, що я відповіла:

- Так, звичайно, ходімо, я покажу, де його мисочка і корм.

Ми пішли на кухню годувати Павучка. Він захвилювався, вибрався з Міриних рук і жваво бігав навколо, голосно нявкаючи. Я поставила на плиту грітися чайник і дістала коробку з печивом.

- Тату, йди сюди, - гукнула дівчинка, насипаючи корм до мисочки. - Подивись, як котик їсть!

У дверях кухні з'явився Максим, безпомилково намацав стілець біля вікна і сів.

- Зараз будемо пити чай з печивом, - чомусь пояснила я.

- Ура! А борщу у вас немає? - раптом спитала дівчинка. - Я дуже люблю борщ.

- Міро, це некрасиво, так набридати в гостях, - строго зупинив її Максим. Дівчинка знітилася.

- А от якраз і є! - в тон Мірі підхопила я. - І навіть зі сметаною! Зараз всі будемо їсти борщ!

І ми їли борщ зі сметаною. Міра з'їла аж дві тарілки і побігла гратися з Павучком. Максим спочатку соромився, але також усе доїв. Я спеціально насипала йому борщу у величезну миску, бо ж бачила, що він голодний.

Потім ми пили чай, і якось так сталося, що кожен розповів свою історію. Знаєте, як у поїзді. Розповідаєш чужій людині про своє життя, виходиш з вагона - і забуваєш. Тому й розповідається щиро, бо ви ніколи не зустрінетеся знову.

Максим, виявляється, втратив зір півроку тому, брав інтерв'ю на заводі будівельних матеріалів, підійшов близько до якогось спеціального конвеєра, і в очі випадково ляпнула кислота. Живе сам, з донькою, дружина померла під час пологів.

- Мірка досі не звикла, завжди каже "дивись", "поглянь", - тепло посміхнувся чоловік. - Але, може, й не треба буде звикати. У мене після Нового року призначено операцію з відновлення зору. Якщо все буде добре - я знову бачитиму.

- Як же ви самі всьому даєте раду?

- Спочатку Міру хотіла забрати бабуся, але я не віддав. Самі якось вправляємося. Вона стала моїми очима. А я став працювати дистанційно. І про новорічний настрій ви неправі, Зіронько. Хороша стаття вийшла, в ній усе правда. Це діє, - якось нелогічно закінчив свою розповідь Максим.

Я наїжачилась:

- Мені важко самій ходити по вулиці, в мене паніка, як ви не розумієте!

- А давайте ходити разом! - раптом сказав Максим. - Раз так сталося, що ми познайомилися, то чи можу я попросити у вас про одну послугу? Справа в тому, що я майже нікуди не виходжу. З Мірою гуляє няня, їжу приносять кур'єри. А я обіцяв доньці показати головну новорічну ялинку міста. Чи не могли б ви поїхати з нами?

Я здивувалася:

- Я? Але ж…

- Ні, ні, не відмовляйтеся! - швидко перебив мене Максим. - Ми будемо поряд, Міра і я. Якщо що - ми вас підтримаємо! А ви підтримаєте нас, бо, боюся, у натовпі біля ялинки мені не вслідкувати за цією непосидою. Будь ласка, Зіронько!

Я навіть уявила благальний його погляд за темними окулярами.

- Мене звати Світлана, - тихо промовила я.

У вітальні на дивані, посопуючи уві сні, спала Міра, біля неї, притулившись темним боком, спав Павучок. Я заборонила їх будити. І Максим залишився у мене на ніч. Так сталося. Бо ми знову стикнулися біля дивану, де спала сита й утомлена дитина з товстим пухнастим котом. І коли Максим обняв мене, я теж притислася до нього і поцілувала першою.

*

На ранок я прокинулася від шуму. Міра бігала по квартирі і гукала:

- Ну ж бо, Пухлик, ну ж бо! Лови!

Я вдяглася і виглянула у вітальню. Дівчинка гралася з котом, кидаючи йому маленькі шматочки паперу, а той, як завзятий мисливець, ловив їх на льоту.

- Світлано, привіт! - закричала дівчинка, побачивши мене. - Ми з котиком граємося у сніжинки, я кидаю, а він ловить! А ви вже встали? Я нове ім'я придумала - Пухлик, як у "Ґравіті Фолз"! Дуже люблю цей мультик. Мейбл суперова! А ми поїдемо сьогодні на ялинку! Там буде весело! Я там фотки зроблю, і ми викладемо в Інстаграм, щоб усі заздрили! Ви ж з нами їдете, правда? Тато обіцяв!

- Так, так, - посміхнулася я. Почула брязкіт на кухні і поспішила туди.

Максим робив каву навпомацки. Це було неймовірно. Його рухи були плавними і обережними, руками він обмацував кожен дюйм простору, щоб знайти те, що потрібно. Я згадала, як його руки пестили мене вночі, і почервоніла.

- Привіт, - сказав він, - цукру так і не знайшов.

- Привіт, - прошепотіла я і потягнулась до полички над головою.

Максим безпомилково обняв мене за талію і поцілував у губи.

- Привіт, - сказав тихо, -  Зіронько.

Що це зі мною? Цей чужий чоловік став таким близьким? Я допустила його за паркан? Послухала себе і вирішила: ні. Просто випадкова зустріч за дивних обставин. Прийде завтра - і все минеться.

Ми поснідали. Максим і Міра пішли додому переодягтися і взяти ще якісь речі.

А я сиділа одна у квартирі, яка раптом опустіла без них. Поряд крутився Павучок (ні, Пухлик!) і лапкою перекидав імпровізовані паперові "сніжинки".

Я почала вдягатися на прогулянку. І на мене знову накотилася хвиля паніки. Я не зможу бути надворі майже весь день. Взувала чоботи, одягала куртку, шапку, шукала ключі, а у самої в голові стукотіло: не-змо-жу, не-змо-жу…

Раптом моя рука намацала в сумці якийсь незнайомий предмет. О, та це ж Дарума! Очі ляльки були білими, я забула вчора загадати бажання. Подумавши трохи, знайшла чорний фломастер і намалювала ляльці одне око. Забажала, щоб у мене все вийшло. А от що це "все" - якось було мені незрозумілим. Все та й все!

Біля під'їзду мене чекали Максим, Міра і таксі.

- Ой, яка ти гарна, Світлано! - зарепетувала Міра, побачивши мене, кинулася до мене і обняла, наче сто років не бачилися. Потім по діловому доповіла Максимові. - Вона з розпущеним волоссям, губи нафарбовані. Куртка червона, джинси чорні, чоботи чорні. Все, поїхали!

Ми з Максимом розсміялися, і всі сіли в машину. Я зловила себе на тому, що забула злякатися вулиці. Та хай, потім злякаюся.

У таксі пахло хвоєю, по радіо співали щедрика, а за вікнами пролітали святково вбрані вулиці міста.

Міра щебетала про все, що бачила, розповідала татові. Аж таксист заслухався.  Коли ми виходили з машини, він сказав мені: "У вас дуже мила донька". І я чомусь не заперечила.

На центральній площі було гамірно. Міра взяла мене за руку, бо ми домовилися, що я наглядаю за нею. А я взяла Максима під лікоть. Але він якось ненав'язливо опустив руку і намацав мою. Так і ходили ми троє, взявшись за руки. І я зовсім не боялася. Бо навколо були люди, і поряд зі мною були люди, і зникло якесь тремтіння всередині, наче, нарешті, лопнула натягнута струна.  Але натомість з'явилося щось інше в душі, спокій, радість, очікування чогось незвичайного.

*

Ялинка стояла гарна, висока, прикрашена червоними та золотими кульками, довгими миготливими гірляндами, над нею сяяла восьмикутна зірка, схожа на розу вітрів. Біля ялинки стояв вертеп. Фігури Ісуса, Матері Божої, святого Йосипа, пастухів, царів, ангелів та колядників були, як живі. Різдвяна зірка сяяла і сліпила очі. Я аж захлиналася, розповідаючи Максимові про всю цю красу. Сьогодні цю місію доручили мені, бо Міра була дуже зайнята. Вона фотографувалася з Санта Клаусом і ельфами у справжніх величезних санях.

Збоку розташувалося ярмаркове містечко, до якого вели чотири святково прикрашені арки, з чотирма люстрами у центрі кожної. Там ми купили чотири червоні шапочки з дзвіночком на кінчику кожної (нам і Пухлику), цукрової вати для Міри, дві новорічні кулі з оленями всередині (якщо потрусиш - на оленів сипле снігом), гарячий глінтвейн Максимові й мені, знову цукрової вати для Міри…

Все навколо горіло, блищало, світилося і мигтіло різнокольоровими вогнями. Була похмура погода, трошки сипало снігом, і по-казковому красива площа здавалася мені якимось чарівним королівством, де я була принцесою. Мій принц тупцяв поряд, посьорбуючи глінтвейн з паперового кухлика, на його капелюх нападав сніг і він, високий, у довгому пальті та своїх темних окулярах здавався мені опудалом з червоним носом.

Я пирснула.

- Що смішного ти побачила, Зіронько? - спитав він.

Я розказала йому про свої веселі асоціації, і ми всі троє почали сміятися, безперестанку придумуючи все нові і нові прізвиська для Максима.

Вдосхочу погулявши біля ялинки і нафотографувавшись, ми пройшли трошки далі, там, де радісні вигуки дітей були найгучніші. Тут була резиденція Санта Клауса, льодова ковзанка, велика снігова гірка та різноманітні атракціони. Гучно звучали новорічні пісні та мелодії, навколо сяяли тисячі різнокольорових ліхтариків. До нас підстрибнув новорічний ельф і обсипав конфеті. Очі у Міри сяяли таким захватом, що я ні на хвилинку не пошкодувала, що поїхала з ними "на ялинку".

Міра каталась на новорічній каруселі на смішному пузатому олені з відбитим рогом, щось кричала і махала нам рукою. А ми сиділи з Максимом у альтанці, декорованій маленькими гірляндами з сердечками, і пили гарячий чай. Він раптом взяв мене за руку.

- Дякую вам, Світлано, ви подарували Мірі й мені справжнє новорічне диво. Дівчинка така щаслива!

- Ми знову на ви? - спитала я, дивлячись на чоловіка, про якого ще вчора нічого не знала, а сьогодні він розділяє мій… новорічний настрій.

Новорічний настрій? Так, справді, я відчувала радість, піднесення, захоплення, передчуття чогось незвичайного - дива. Невже це воно? Я не відчувала цього так давно, що забула присмак свята.

Максим простягнув долоню, торкнувся моєї щоки, а потім нахилився і поцілував у губи.

- Я хочу, щоб ми зустріли Новий рік разом, - сказав він.

Я не встигла відповісти.

- О, які люди! Світланко, чи це ти? Сто років не бачилися!

Я почула осоружний голос і здригнулася, мене наче холодною водою обдало. Все почалося здаватися дратівливим, надмірно гамірним, діти кричали верескливо та неприємно. Закрутилося в голові, хотілося кудись бігти, втікати, геть від цього голосу.

Максим стиснув мою долоню, і я трохи прийшла в себе. Озирнулась і побачила колишнього, красеня-чоловіка, мрію всіх жінок. Він не змінився. Тільки очі стали колючіші і погляд якимось… розпачливим, чи що.

- Привіт, - рівно сказала я, - з Новим роком.

- А ти, я бачу, часу не втрачала, вже знайшла собі бойфренда. Ти дивись, чоловіче, вона тільки з виду сумирна, а насправді та ще хвойда!

Максим піднявся. Він був на голову вищим за колишнього. Чи за голосом, чи якимось інтуїтивним чуттям він зрозумів, де той стоїть, ступив крок, простягнув руку, схопив його за комір і з розмаху вдарив в обличчя. Колишній упав, зарепетував, схопився за ніс і почав кликати поліцію. Бити мене, слабшу, він міг, а дати відсіч сильнішому - боявся. Шакал.

Обличчя Максима було незворушним, тільки жилка на скроні билася швидко-швидко.

- Ніколи, чуєш, ніколи я не дозволю ображати мою жінку! Геть звідси, погань, і щоб я тебе ніколи більше не бачив біля нашої сім'ї! Ти зрозумів? - він спитав це тихо, наче у простір перед собою, але колишній почув, засичав, піднімаючись із землі.

- Та ну вас, божевільні якісь! Поліція, де поліція? Я привітати зі святом хотів. Та ну вас!

Він іще щось лементував, стрибаючи біля нашого столика, проте не підходячи близько, але я не звертала на нього уваги. Він був жалюгідним і бридким. Мій страх кудись зник. Я бачила тільки Максима. Мого Максима. Він простягнув мені руку, я вклала свою, і ми пішли за Мірою, яка якраз зосереджено сповзала зі свого смішного оленя.

*

Психолог дивився на Даруму і мовчав. Дарума дивився на психолога обома очима і теж мовчав.

- У мене зникли панічні атаки. Сьогодні ми з Мірою їдемо зустрічати Максима в аеропорт. Йому зробили операцію на очах у Німеччині, і вона пройшла успішно. А новорічний настрій, лікарю, він не зникає! Він зі мною завжди!

Перед ним сиділа щаслива жінка з новорічним настроєм, який обернувся коханням.

_____________________

Любі мої читачі!

Дякую, що прочитали мою новорічну історію.

Запрошую також до прочитання моїх інших книг.

Вітаю вас із Новим роком! Миру і здоров'я вам і вашим рідним!

❄️❄️❄️❄️❄️

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Лариса Бондарчук
06.01.2023 01:01
До частини "Новорічний настрій"
Коментар видалено автором
Олександр Шепітко
05.01.2023 23:05
До частини "Новорічний настрій"
Чи не найкраще, що наразі прочитав у вас! Може тому, що люблю казки - це ж у вас казка, еге ж? Бо все так швидко відбувалося: від зустрічі до поцілунку - менш як година! Втім, у житті, мабуть, і не таке буває! І знаєте, вам слід не детективи, чи фентезі писати, а ось такі тексти - по справжньому святкові, чарівні! Дякую, отримав справжнє задоволення!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Лариса Бондарчук
    06.01.2023 01:02
    До частини "Новорічний настрій"
    Дуже дякую за відгук. Звичайно, це казка. Я писала її на новорічний конкурс на "Букнеті". Про сучасне життя і різні романтичні історії пише багато авторів, люди вибирають книги про мільйонерів і попелюшок, сучасні казки. А мені чомусь такі казки не дуже заходять. Вони мене дратують. Хоча на них можна добре заробити)) Це я експериментувала) Рада, що вам сподобалося. ❤️❤️❤️
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше