Уроборос

Стеля була помаранчевою. Що?!! Що за маячня?! Хто робить помаранчеві стелі? Я спробував повернути голову та зрозумів, що не можу. Все що я міг, це вирячитися в помаранчеве чотирикутне поле з різним ступенем освітленості. Так. Де я, і як сюди потрапив? Чорт! Ні! Хто я?!!! ХТО Я?!!! Це питання розплавленою лавою заповнило мозок і від жаху, що пам'яті немає, я відключився.

***

Стеля нікуди не поділася. Але тепер я міг повернути голову. Я бовтався у ванній кімнаті з якоюсь синьою рідиною. Температура, певне, була кімнатною, бо шкірою субстанції не відчувалося. До всіх частин тіла було підключено проводки. Дбають. Значить, одразу бігти не обов'язково – не факт, що вороги – можна почекати. По сторонах тихо гули прилади. Схоже, лікарня. Чому ж така слабкість? Була аварія? Чорт, чорт, чорт! Хто ж я?

***

Зважаючи на все, я ворухнув уві сні рукою, тому що прилад запищав, заблимав зелений вогник, але сил з'ясовувати більше не було. У приміщення заїхав робот, я зрозумів це за смішним цвіріньканням, і слідом відразу зайшов чоловік. Якою ж мовою він кричить?! Ні слова не розібрати… Схоже на російську… Я відкрив рота, щоб сказати, що не розумію його, але ковтка видала лише сипіння. Мабуть, щось із зв'язками.

***

— М-м-м-м-м, – уже виходило мукати. Очевидно, зв'язки від довгого мовчання атрофувалися. Доводиться тренувати. Але скільки мені довелося мовчати? Кілька разів прибігав чоловік у халаті, заглядав у обличчя, багато говорив, розмахував руками. Точно російська. Нічого крім «Дозвидання» з цієї мови у моїй пам'яті немає. Моргаю на всі його маніпуляції. Проводи періодично переставляють. З огляду на відчуття, подають напругу в мінімальних дозах. Відновлюють працездатність м'язів? Що ж зі мною таке було? Цікаво, я ходити взагалі можу?!

***

— Не розумію. Я вас не розумію! – Треба ж, як важко даються слова. Може мені язик пересадили? З цих ботаніків стане…

— Інглиш?!

— Анг…лійська, так… – бач, як зрадів, застрибав голубчик… Поскакав за підмогою.

***

— Добрий день! Ви розмте мне?! Можте розбрати, що я кажу?! – новий персонаж у моєму нудному житті був напрочуд яскравий. Світло-пісочна форма. Військовий. Мабуть, ми на півдні, чи у пустелі. Яскраво помаранчевий залихватський берет, отже бойових дій немає, інакше з такою плямою на голові він був би першою мішенню для снайпера. Вуса акуратно підстрижені. Зморшки у очей – значить багато сонця. Все-таки, Південь. Але Південь чого? Замість погонів різнобарвні пластини з якимось штрих-кодом, не зрозуміти, що за звання.

Військовий під час своєї скоромовки широченними кроками протоптав до моєї ванни, сів на краю і спробував простягнути руку. Зрозумів, що я не можу її потиснути і засміявся.

— Мне звать Владислв. То ви мне рзмієте?!

— Так, але ви кажете дуже швидко. З'їдаєте половину голосних.

— О! Яка шкарна стара англська!

— Стара?! З якого дива вона раптом стала старою?!

— Ви ще зрозуміли?! Коли ви лягли в анбіоз?!

— Куди ліг?!

— Змрозилися?!

— Я не розумію…

— Тк. Що остнє ви памтаєте?!

— Нічого. Я не пам'ятаю нічого.

— Чорт! Знчть, мені трба прда Пвлюка. Я швдко… – І військовий також моментально вискочив із кімнати. Влдслв… Ну й імена у них. Вони від гномів походилися, чи що?

***

Зірки летіли на мене повільно та невідворотно. Або це я летів на них. Неймовірна, приголомшлива об'ємна чорнота і в ній мерехтливі різнокольорові точки. Немов хтось потикав голкою листок оксамитового картону і тепер наближає його до мого обличчя.

***

— Хай!

Я прийшов до тями від появи в палаті нового обличчя – невисокого бородача з явним пивним животом. Той неквапливо підійшов до столу і акуратно розташував по центру чорну сірникову коробку. Я спитав його, що це, але він попереджувально підняв палець, тицьнув на коробку в парі місць, і звідти вискочила і засвітилася голограма дівчини у светрі з квітковими мотивами.

— Нау! – бородач зробив рукою жест, який закликав мене починати.

— Що зараз?! – уточнив я. Дівчина відкрила рота і вимовила пару слів. Бородач відповів російською. Дівчина повернула до мене голову.

— Тепер ви можете говорити. Це – голографічний транслейтор.

— Зрозуміло.

Напівпрозора постать синхронно повторювала мої слова бородачу та дублювала мені його репліки.

— Ви жива?! – уточнив я. Бородач засміявся.

— Ні, це автоматичний перекладач. Я прилетів тільки вранці, мій персональний РГП зараз налаштовують вашу мову та манеру говорити. Поки довелося взяти прилад колеги. Ви ж не проти?

Я похитав головою.

— От і славно! Я – Борис. Фахівець з проблем мозку та пам'яті. А вас як звуть?

Я знизав плечима…

— Ясно. Владислав казав, що ви нічого не пам'ятаєте. Це так?

— У мене все гаразд із головою, я вибудовую логічні зв'язки, я можу аналізувати, наприклад, я здогадався, що ми – на Півдні… – я вичікувально подивився на мозок. Той кивнув головою, і я уточнив: – А на Півдні чого?

— Ми неподалік пустелі Каракуми, Євразійський континент. Ви знаєте, де це?!

Я вкотре знизав плечима:

— Мабуть, десь у Росії, якщо ви говорите російською.

— Ха-ха! Зараз пів планети говорить російською. І ми на території Росії у її нинішньому стані, так… Отже, що ви пам'ятаєте?!

— Та кажу ж, нічого!

— Гаразд, тоді давайте проведемо кілька тестів…

— Ні, зачекайте! Жодних тестів, поки ви не розкажіть, що зі мною сталося.

— Ну-у-у, якщо відверто, я не знаю, скільки мені належить вам розповісти, всі подробиці у військових, я – найманий спец. Але базовою інформацією я володію.

Дівчина на голограмі трохи картавила і це робило її переклад милим, хоча сам вчений говорив уривчасто і жорстко. Громадянські так не кажуть. Швидше за все, він брехав мені про свою непричетність до моїх таємниць та свій статус, але… подивимося, що йому дозволено сказати…

— Ваш модуль виловили п'ятнадцять років тому. Ви кружляли по дуже широкій орбіті, роблячи на рік…

…Човник. Космос. Ось чому зірки... Значить, поки що не бреше...

— … американським. Зважаючи на все, це був один із останніх кораблів, запущених до Катастрофи. Точніше ми не знаємо, тому що всі бази даних також були втрачені.

— Катастрофи?

— Так. Ядерна катастрофа. Знищила майже половину суші.

— Що з Америкою?

— Об'єднаних Штатів Аме...

— Сполучених!

— Що?

— Сполучених Штатів Америки…

— Так, можливо. Так ось. Їх вже сто років, як немає.

— Скільки?!

— Майже сто, мій друже! Майже сто. Ви крутилися в анабіозі у своєму човні три чверті століття. Тепер ви – найстаріша людина на Землі. Вам достатньо інформації для першого разу?

— Чорт! Так…. Мабуть. Але... поки що жодних тестів. Вибачте, док, мені треба прийти до тями і подумати…

— Ну, гаразд… Єдине, прохання. Намагайтеся згадати. Хоч щось. Включно навіть ваші сни.

***

Кругле віконце в металевих дверях було каламутним. З того боку був або туман, або дим. Раптом з'явилося чиєсь обличчя. Воно мені щось кричало. Але я не чув жодного звуку. Я рухався спиною до руху…

***

Я прокинувся через те, що мої пальці ворушилися. Крім того, у кімнаті хтось був. Я вирівняв подих і непомітно підняв повіку. Світрик із червоними квітами був знайомим.

— Вітаю!

Плечі дівчата здригнулися. Вона обернулася, підійшла до столу та включила голограму з власним двійником.

— Добрий ранок!

— Вітаю! Ти хто?

— Я – Катерина. Програміст. Я настроювала апаратуру для стимуляції м'язів. Зараз вже йду.

— Почекай, не йди. Скажи, зараз правда... м-м-м... так, яке зараз століття?

— Двадцять другий. Точніше, 2134 рік. Дев'яносто восьмий рік після Катастрофи. Перепрошую, але мені, правда, треба йти. Всього найкращого.

— І тобі! Приємно було познайомитись!

— Ой, так, а Вас як звати?

Я заплющив очі, намагаючись згадати. Ні, пустка…

— Я не знаю!

— Але ж до вас треба якось звертатися?!

— Клич мене: Прекрасний Незнайомець.

— Угу. Я зрозуміла, і Катерина вийшла з кімнати.

***

— Пам'ять може повернутися раптово і вся відразу. А може спливати шматочками. Стимулом може бути запах, будь-який предмет, якась дія… Тому з сьогоднішнього дня ми з вами почнемо робити прогулянки…

Я сидів на ліжку. Вперше за... сотню років. Це було неймовірно приємно: торкатися ковдри, столу, одягу. Пальці відчували холод, ребристість, м'якість. М'язи реагували на мої мозкові імпульси. Я – полагодився, я – працював! Я навіть чув запахи! Наприклад, тут пахло… хто знає, чим це пахло…

— Ні ні ні. Без візка поки що не вийде. Ось, обіпріться сюди. Ноги поки не готові... М'язи спини, швидше за все, теж, слабкий корсет. Давайте потихеньку. Ось так…

— Та не треба мене підтримувати! Що я, дитина? Вже пару то кроко-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о...

На мою думку, я зламав столик і щось у голові…

***

— Це точна копія рубки твого човника. Кожен монітор, кожен тумблер, кожна кнопка та датчик – імітують той корабель, на якому ти спав ці роки. Сядь, сядь у це крісло. Спробуй понатискати, поперемикати. Тебе мали дуже довго навчати. Ти мусиш згадати… – Борис порався зі мною не перший день і я вже почав від нього втомлюватися. Постійні випробування, анкети, перевірки. Але нічого не допомагало, пам'ять не поверталася.

— А чому не оригінал? Де сам човник?

— Залишився поки що у іншої служби. Вони всі одразу засекретили, описали та забрали для вивчення. Все «неживе» – це їхня парафія. А ти – наша… Поки ти прикидався Білосніжкою, нам до їхнього заліза і справи особливої не було, а зараз уже відправили їм усі запити. Обіцяють на кінець місяця поділитися звітами.

— До кінця місяця?

— Це Росія, друже!

Я не поспішаючи сів у крісло, поклав руки на підлокітники, покрутився, клацнув парою тумблерів.

— Ні, Борисе. Я нічого цього не знаю. Наче бачу вперше.

— Гаразд. Можливо, є якісь питання?

— Так, є питання. У мене погано з тією пам'яттю, що була в минулому. Але просто чудово з тією, що з'явилася тут. І я пам'ятаю: першим до мене прийшов Владислав – людина у формі. Я зрозумів би інтерес до себе вчених, Борисе. Навіщо я військовим?

— Вибач, давай поки що відкладемо відповідь?! Якщо все піде як треба, то Владислав і розповість. Ходімо, вийдемо на свіже повітря.

Бородач не став активувати голограму і перекладач просто бубонів із коробочки, що бовталася на шиї.

Ми справді були майже у пустелі. У напівпустелі. Серед хирлявих кущиків розташовувалася велика обгороджена територія з ангарами, казармами, прожекторами. Це був всесвіт військових. Я ще вперше моментально відфіксував сім вишок, лазерні промені, вкриті сіткою машини. Запах палива. Запах олії та металу. Так пахне зброя. ТАК ПАХНЕ ЗБРОЯ!

— Борисе! – І тут я швидше відчув, ніж побачив кулак, що летить у спину. Тіло зреагувало миттєво, захоплення, ухил, дотискання, больовий прийом.

— А-а-а-а-а, – кричав Борис, сидячи на землі й баючи кисть. – Ти мені трохи руку не зламав!

— Ти на мене напав!

— Ти з глузду з'їхав?! У тебе на спині сидів такий каракурт! Я лише намагався його скинути.

Я не пам'ятав, чи клявся я у вірності своїй країні, я не пам'ятав своєї країни і лише за припущеннями знав, що я американець. Громадянин держави, якої вже немає сотні років. Я на хвилину задумався, а потім наважився.

— Борисе. Мені здається, ми не там шукаємо! Я не космонавт. Я – боєць. Причому, на мою думку, з якоюсь особливою спец.підготовкою.

Мозгоправ дивився на мене не менше хвилини. А потім сказав: «Бог ти мій! Так це ще краще! Я дзвоню Владиславу».

***

Кількість миготливих лампочок перевищувала всі допустимі межі. Величезний зал повністю був заповнений екранами та приладами. Я сидів у напівтемряві на краю овального столу в центрі зали і по черзі з'єднував кілька проводків. Під рукою валялася схема та кілька роздруківок. Скрутивши черговий контакт я побачив, що однf з дверей безшумно поповзла убік! Є…

***

— Добрий ранок! Ви не зайняті?

— Ні, заходь, Катерино, – мені подобалося, як звучить її ім'я. Набагато протяжніше та смачніше, ніж наше Кетрін. – Які питання?!

— Швидше, відповіді, — Катерина загадково посміхалася. Ні, без сумніву, вона була чарівною. – Я подумала, що людина не може без імені. І трішки покопалася у звітах М5Т5.

— Це ті хлопці, які заграбували мій човен?

— Угу. Тільки це не ваш човник.

Я здивовано підняв брову.

— На вас була форма. На формі було ім'я. Це ім'я – Майкл Шарп. – я здригнувся. Так, схоже, мене звали саме так. – І… ви – не космонавт. Судячи з форми, ви – інженер, який обслуговує системи запуску на космодромі.

— Майкл Шарп? Інженер? Як інженер міг полетіти в космос, Катерино? Може таки це не моє ім'я?! Чи не моя форма?

— Ваше. Я зуміла знайти архіви однієї старої міжнародної соціальної мережі. Сама вона давно не існує, але на серверах зберігаються деякі дані. Ось, Майкле, це ж ваша випещена мордочка?

З гнучкого аркуша монітора на мене дивився симпатичний чоловік із важкуватим підборіддям і одним примруженим оком. Я. Майкл Шарп. Нік у мережі – Уроборос. Що ще за безглузде слово?!

— Тут є ваше фото, місце роботи та ваша домашня адреса. Жодного друга, жодного колеги, жодного родича. Навіть якщо ви сирота, все одно мало бути якесь коло спілкування. Загадкова ви людина, Майкл Шарп.

— Катерино, ви не знаєте, що таке Уроборос?!

— Я – ні. Але мережа знає. Секунда. – Дівчина торкнулася монітора і набрала пару слів. – Це із міфології. Змій, що кусає себе за хвіст.

— Так, Катерино. Я загадкова людина. Навіть для самого себе.

***

Мені неймовірно подобалося займатися. Я бігав, стрибав, боровся, стріляв із усього поспіль, вирішував логічні завдання. Мій мозок і моє тіло наче наганяли всі роки, проведені в анабіозі. Це було моє і для мене… Діяти і приймати рішення – мене це захоплювало. Я готовий був виконувати завдання і чекав на постановку завдань. Зрештою, з'явилися Борис разом із Владиславом.

— Добрий день, радий вс бчти у крщій фрмі! У нс є нвсти для вас! Нпрклад, ваше м'я…

— Майкл Шарп?! – як же було приємно побачити подив на цих обличчях – усатом та бородатим…

— Як?! Ви згадали? Що ще повернулося? – зазвичай повільний Борис аж підстрибував.

— Ні, на жаль, не згадав. Це – інсайдерська інформація.

Росіяни переглянулися з таким шаленим виглядом, що я розреготався.

— Гаразд, давайте до діла. Якщо я бачу Владислава, то вам є що сказати. Тільки, Владиславе, будь ласка, я дуже ціную ваше знання англійської, але це не моя англійська. Давайте говорити через РГП?

— Ок.

Владислав дістав з кишені яскраво-червону коробку, вибив звідти довгу цигарку і почав крутити її в пальцях.

— Ви… Мені треба навчитися називати вас Майком, а не Д21, як ви проходите у нас за документами… Вибачте вже за такі зізнання… Ви, Майку, вже знаєте, що в минулому столітті сталася Катастрофа.

Я коротко кивнув, а Владислав глянув на цигарку, знову забув її підкурити і почав постукувати їй об стіл.

— Ядерним вибухом було знищено майже половину людства. Потім у якихось безмежних локальних війнах, що стихійно спалахнули на різних територіях, загинуло ще близько чотирьохсот мільйонів людей. Хвиля революцій, повалень і просто масових заворушень накрила планету, як цунамі. Через пару десятків років з жителями, що вижили, трапилося ще одне божевілля – населення стало шаленими темпами розмножуватися. Це неможливо було зупинити, базова біологічна програма виявилася сильнішою за будь-яку соціальну політику. В результаті сьогодні кількість землян майже досягла рівня 21 століття.

Дивлячись на кислу фізіономію Бориса, котрий співчутливо кивав, я не витримав.

— То що в цьому поганого? Це ж слава богу!

— Майкле, ви дещо забуваєте… Суші залишилася лише половина, з якої частина досі становить загрозу через високий рівень поверхневої радіації, а ще на частині, яка зовні вже здається чистою, не можна нічого вирощувати: цезій, стронцій, важкі метали – все у землі. Продукти вбивають. Вода вбиває. Повітря вбиває. Якщо стисло: нас багато, але при цьому ми деградуємо.

— Я почув проблему. Але я поки що не розумію, яким чином ви збираєтеся вбудувати в її вирішення мене?

— Не поспішайте! – Владислав нарешті закурив. – Як можна було б припустити, військовими практично одразу були створені закриті резервації, де працюють вчені, розробляються нові технології. Дуже швидко було створено консолідований уряд, частину проблемних питань вдалося зняти. Майже відразу ж ми знову стали літати в космос, і до цього дня серйозно опрацьовується програма часткового заселення Сонячної Системи. Але це довгостроковий стратегічний проект. Його реалізація зможе розпочатися не раніше, ніж за 40-50 років. І це – оптимістичні прогнози. А критична маса населення планети утворюється вже чверть століття. Розумієте, у чому казус?

Секретні лабораторії кількох країн вже розробили понад сімдесят вірусів, здатних вибірково знищити певні категорії людей. Локальне чищення по кілька мільйонів за раз. Але хто візьме на себе таку відповідальність, не боячись соціального вибуху?

Я мовчав, не знаючи, як реагувати на такі зізнання…

— …П'ятнадцять років тому, коли ваш човен упіймали і виявили там кріогенну камеру, ми навіть не розуміли, що з вами робити, бо технології виведення людей з анабіозу залишилися в американців. У 2125 за японськими напрацюваннями вдалося відновити систему рапидного розморожування, ще кілька років вона обкотювалася на тваринах. Можна було ризикнути вас пожвавити. Але, по-перше, методика була ще не абсолютна, а по-друге, ми не розуміли, навіщо! Навіщо нам потрібен ще один громадянин Землі із глибокого минулого?! Анахронізм.

Я вітально підняв брову.

— Я не щоб вас образити. Я розповідаю, як було діло. Можливо, ви так і лежали б собі досі тушкою мамонта, якби не євреї! У тридцятому році Ісаак Штейн на пару зі своєю дружиною Фаїною винайшли не більше, не менше, а машину часу.

— Та гаразд!?

— Що ваша травмована пам'ять зберегла зі шкільних знань? Географія, бачу, не постраждала, сподіваюся, і фізиці пощастило. Просто якщо ви не згадаєте хоча б базовий шкільний курс для п'ятого класу – теорію струн та квантову.

— Одинадцятимірний всесвіт? Коливання невидимих струн... уречевлена музика сфер?

— Ясно. А час? Ви пам'ятаєте основні положення конрелевантної теорії струн щодо часу? У двох словах, перепридикативна функція посткер перес…. невідповідає невідповідає невідповідає. Чорт, Майк, РГП не справляється із семантичним підбором термінів. Час еээ… час виявилася ммм… певним патерном субатомних гармонійних коливань. Усі атоми навколишнього світу «співають» в унісон, тягнуть нескінченну чисту ноту «зараз». А минуле та майбутнє відрізняється лише тональністю. Ви знаєте Майкл? Час звучить усередині нас.

Владислав люто розтер обвітрене обличчя. Роль популярного лектора давалася йому важко.

— І найголовніше Майкл, коливання «струни часу» в атомах піддаються перенастроюванню. Атоми вашого тіла можна налаштувати на ту ноту, що «звучала» сто років тому. І те, що зараз вже було, знову стане справжнім, а теперішнє сьогодення буде ще не минулим... тобто... Чорт би побрав цю пекелmye плутанину!

Я підпер щеку кулаком.

— Е… ось. Технічно ми вже відправляли у минуле біологічні об'єкти. Ми навіть готували групу дослідників, але ви ж розумієте, вся їхня підготовка лише жалюгідна імітація. Загалом, у нашого генерала Бєлова раптово зхлопнулися дві ідеї: людина з минулого та машина часу, здатна в це минуле відправляти. Майкл, вас розбудили, щоб відправити в минуле.

— І що я маю там робити?

— Все просто! Зупинити Руйнівника!

***

— За пару днів до катастрофи в базу терористичних організацій ФБР була внесена інформація про те, що готується найбільший теракт в історії США. Федералам було відомо, на якому з об'єктів готується теракт, але не було нічого відомо про виконавця. Зважаючи на все, поіменно перебрали майже всіх співробітників Об'єкта, але так і не знайшли, за що зачепитися. За потенційним супертерористом закріпили нескромну кличку «Руйнувач». Так він і увійшов до історії.

Незабаром відбулася серія вибухів, але це Ви вже знаєте.

А тепер найголовніше, Майкле. Службі розвідки Ізраїлю вдалося поновити список працівників – людей, які працювали на Об'єкті. Вони люб'язно поділилися інформацією із нами. І в цьому списку є ім'я Майкл Шарп. Ваше ім'я. Цей об'єкт – космодром, з якого вас запустили в космос.

— Угу…, – сказав я, хоча до справжнього «угу» все почуте треба було серйозно обміркувати…

— Тепер ви розумієте, навіщо ви нам потрібні? І чому нам так важливо, щоб ви все згадали? Мало того, що ви з того часу. Найімовірніше, ви були знайомі з Руйнувачем. Ви єдиний, хто може його зупинити.

***

Притуливши пластикову картку до датчика і дочекавшись зеленого вогника, я зробив крок усередину. Двері кабінки зачинилися, двосекундне сканування, і прохід був вільний. На КПП чергував Метью. Я кивнув і взяв з транспортера валізку з інструментом. Стандартний кейс із повним набором. Але я відчував, що є ще щось. І це щось заховав туди я сам. Наприкінці бронзового коридору стояв і посміхався, чекаючи на мене... Ім'я... Як же його ім'я?

***

Я прокинувся. Сни снилися регулярно. Уві сні я пам'ятав імена, назви, навіть пароль для входу в систему на персональному комп'ютері, але варто було тільки відкрити очі, як мозок ставав гладким і блискучим. Виморозило, щоб його!

Імена та посади всіх співробітників космодрому я вивчив напам'ять. А їх, між іншим, було більше трьох тисяч. Я легко запам'ятовував усе, від цифр до мелодій, але поки що не розумів, як мені це може стати в нагоді в майбутньому. Точніше, у минулому. У снах я був інженером. Вдивляючись в уламки дзеркала снів, я розумів, що так, ремонтував, паяв, скручував. Але тут, тепер я відчував себе бійцем. Тактика, стратегія, карти, зброя, коди – все давалося з льоту, так що інструктори тільки хитали головами.

Але Борис не поспішав, а знову і знову змушував мене читати газети, дивитися відео та слухати музику з мого рідного часу. Ось і зараз я ворушив пальцями, крутячи перед собою об'ємну карту космічного містечка, а фоном грала музика Sain-Preux – стародавнього класика з ХХ століття. Озвучена музика сфер.

— Ви знаєте, я вам заздрю, – Катерина зайшла до кімнати і кинула мені яблуко. – Це дуже добрий час. Неспішний та романтичний…

— А я ось читаю, що пишуть про нього сучасники Ральфа Докінза і Мері Ковальські, то вони всі вважають, що той час був шаленим за кількістю порожньої інформації та божевільним за обсягами непотрібних емоцій.

— Все одно. Я із задоволенням полетіла б туди замість вас. А ще краще – разом…

Я ніяк не міг звикнути до цієї манери: не ховаючись говорити, що думаєш і що відчуваєш. Це було сучасно і показувало рівень твоєї внутрішньої свободи. При цьому всі оточуючі називали Катерину скромницею. Дивлячись на це, мені й самому хотілося у старомодне минуле. Втім, вже скоро.

— Так, ти теж мені дуже подобаєшся.

— Звичайно, подобаюся. Я єдина жінка, з якою вам доводилося спілкуватися після воскресіння.

— Ні, правда!

— Та гаразд, гаразд, – Катерина кинула картку на зчитувач системника, який, судячи з миготіння лампочки, тут же взявся за обмін даними, а сама почала вводити програму. – Я дивилася на вас, поки ви спали, кілька місяців. Ви здавались мені принцом із казки. Тільки, скільки б я вас не цілувала, ви все одно не прокинулися б.

— А ти цілувала?!

— Жартуєте? Хто б мене підпустив?

— А зараз?

— ???

— Зараз ніхто не заборонить…

— Зараз заборонить час. Незабаром ти вийдеш за двері, ніби вилетів у відрядження, а сам відлетиш у нікуди. Це навіть не спейсер, якого немає вдома два-три роки. Ти підеш назавжди... До того ж, ти – зірка за всіма статтями: перший, що вийшов з анабіозу; перший мандрівник у часі; перший, кого я...... Загалом, я тобі, вам, ще музики принесла, послухаєш потім, якщо встигнеш...

***

— Розумієш, я нічого не можу згадати.

— Але ж динаміка є. Твої сни... вони можуть розкрити пам'ять, і тоді тебе просто затопить подробицями.

— Я не про те, Борисе. Мені не треба нічого згадувати. Я відчуваю, що готовий. Просто готовий. Відправте мене у минуле. У МОЄ минуле.

— Майкл... Ти можеш готуватися скільки завгодно. Дата та час твого прибуття в минуле від цього не зміниться. Як тільки все буде гаразд, ми візьмемо тебе та відправимо.

— Борисе. Все вже гаразд. Я не хочу постаріти тут, у чужому часі. Я хочу жити та померти у своєму. Я готовий. Просто надішліть мене туди. І я зроблю все, щоб зупинити Руйнувача.

— Ну добре. Я поговорю з керівництвом.

***

— Є дві новини. І обидві гарні, – сказав Борис прямо з порога. – По-перше, отримано дозвіл на надсилання. Павлюк зумів переконати комісію, що, можливо, темпоральне переміщення остаточно відкриє вам пам'ять…

— Звісно? А що, я вже маю прогрес? Чому мені про це не сказали?

— Не треба іронії. І по-друге, ми локалізували місце!

— Яке місце?

— Ми перебрали тисячі фото та знайшли географічну точку, висота, широта та довгота якої точно відповідають цим же параметрам вашого часу. Ми позбавляємося ризику, що ти потрапиш свого часу до пояса в землі або на пару метрів у повітрі. І, головне, там буде безлюдно! Це бетонний бункер біля озера Мішн Лейк на острові Кадак.

— Кадьяк! – осяяння було миттєвим. – Острів називався Кадьяк. На ньому, на мисі Нэрроу був розташований космодром із двома майданчиками – одним для орбітальних та іншим для суборбітальних польотів.

— Що ви ще згадали? – вмить зреагував Борис.

— Там було холодно.

— Звісно! Це ж Аляска! Більше нічого?

— Там було холодно.

***

Те, що Борис викликав мене до себе в кабінет, а не з'явився до мене в номер, явно було якимось знаком, знати б ще яким. Верхнє світло не вмикали, обмежившись левісферою над столом. Я, трохи втомившись після дня тренувань, просто плюхнувся в крісло. Вигляд у Бориса також був втомлений, проте він посміхнувся і включив РГП.

— З підказки Катерини ми порилися в деяких старих мережах і знайшли вашу адресу. Ось вона! Можете зчитати разом із закладкою, але краще запам'ятайте. Ось супутникова карта вашого містечка, знята на той час. Ось ваша вулиця, десь тут ваш будинок. Жодних спогадів?

Висяча над столом картинка не викликала жодних асоціацій. Я знизав плечима і спробував розтягнути голограмку.

— Це 2D, Майкле. Плоско та дрібно. Ваш будинок десь тут... – Борис тицьнув у долоню і на проекції з'явилася червона крапка.

— Сучасної зброї ми вам ніякої не дамо. Це остаточна позиція федерального СБ, підкріплена моїм керівництвом. Хоча, як на мене, для боротьби з Руйнувачем будь-які засоби хороші, але… Ось, є музейний експонат пістолета, – Борис виклав на стіл щось блискуче, – називається кольт. Схоже, це приблизно ваш час, у всякому разі, у відео-фільмах його активно використовують. Візьміть до рук, може, згадайте, як користуватися?

Кольт був тяжкий. Зрозуміло було, що для пострілу потрібно натиснути на курок, а для прицілювання використовувати мушку, циліндр цілком міг стати генератором-перетворювачем, але гнізда для зарядки виявити не вдавалося, а діаметр отвору в стволі змушував засумніватися, що тут взагалі використовувався лазерний промінь. Ні, пам'ять не давала відповіді. Я знову знизав плечима.

— Нічого у вас буде ще майже два тижні на тренування.

— Два тижня?

— Так, раніше ви не стартуєте. Далі… Архіви підказують, що у ваш час ще користувалися електронними перепустками та магнітними замками. Ми отримали дозвіл видати тобі це.

На столі з'явилася картка розміром із ком.

— Це ПіКей, причому не найновіша модель, але тобі має вистачити. Служить для практично моментального підбору коду, тональності і розблокування будь-якого типу електронних замків. Тож із проникненням у приміщення платформи чи містечка у тебе проблем не буде. Так, це стандартний розмір кредитки твого часу, можеш просто зберігати її в портмоне.

***

— Боже, як ви тут опинилися?

— Мене дівчина покинула!

— Що, прямо в кучугуру?!

— Ну… типу того… Поїхали на романтичне озеро і посварилися дорогою…

— Сильно, мабуть, посварилися. Тут, між іншим, і ведмеді водяться.

— Так, я в курсі.

— Тобто ви місцевий?

Ось уїдливий дядько. Зате з'явився дуже вчасно. Мені здавалося, що я не відчуваю своїх пальців на ногах.

Закидання пройшло успішно, я зрозумів це майже відразу ж, як розплющив очі. Укол вирубав мене на кілька хвилин, але дещо кардинально змінилося. Зник гул від десятків автомобілів, що оточили місце мого переміщення. І самі вони зникли. Зате з'явився сніг, на який я не розраховував, принаймні кілька хвилин тому температура була плюсовою. Чи десятиліть?! Гори на горизонті давали зрозуміти, що сніг – це не тимчасове явище і найближчим часом не зникне. Вколовши собі стабілізатор, я підняв рюкзак, зорієнтувався і стартанув. Однак повороту дороги, де він передбачався, не виявилося, або я його в перекидах білого випадково пропустив. У будь-якому разі, помирати від холоду у столітті, звідки я родом, було б безглуздо, я розмістив пов'язку так, щоб вона затримувала холодне повітря, але не заважала диханню, і побіг. Людина – цар природи, тому що вона вміє бігати. Вона може задати собі темп і тому бігти так довго. Жодна тварина на це не здатна.

— Я не інуїть, якщо ви про це, — я постарався посміхнутися, але шию ніби закувало в колодки, я скривився і додав, — Я з Кадьяка.

— Я розумію, що не з Карлука... Просто раніше я вас у містечку не бачив.

— А ви знаєте в обличчя шість тисяч людей?

— Ну, тих, хто довше живе, мабуть, усіх.

— Я не дуже комунікативний. Ось і моя дівчина це підтвердить.

— Угу...

…Їхати, за ідеєю, було недовго, проте, розігрівшись у салоні автомобіля, я встиг задрімати під тиху музику з магнітоли.

— А ким працюєте?

— А?! Інженером на КейЕлСі.

— А, космос! Так би й сказали, що секретність! Де вас висадити?

— На Мілл-Бей Роуд підійде, – я з незворушним виглядом дивився за вікно, хоча очі мої пожирали одноповерхові будиночки, що з'явилися на шляху. Ось воно яке, минуле! Моя Батьківщина…

— Ок...

***

Знайти будинок виявилося легшим за просте. Ніякі джипіес-маячки не допомогли б мені там, де адреса була просто і банально аналогово написана на стіні. Дивись очима, читай та рахуй. Щоправда, з ПіКей виникли проблеми. Куди б я не підносив його вздовж усієї дверної коробки, замок не відчинявся. Довелося оминути будинок і залізти всередину через вікно. Лише дійшовши навшпиньки до кухні і виявивши у вазі набір металевих загогулін, я раптом згадав, що вже тримав таке в руках. Колись дуже, дуже давно. Або навпаки, зовсім недавно. То були ключі! Ними потрібно відчиняти двері! Це не електроніка, не коди! Метал, як у стародавніх замках із драконами та принцесами! Якщо такі ж знадобляться на космодромі, все може виявитися дещо складнішим, ніж здавалося.

План був простим. Мені необхідно тимчасово усунути Майкла Шарпа, вивести його з гри. Зробити це я планував за допомогою уколів снодійного, хоч мені рекомендували за необхідності не церемонитися. Далі передбачалося, що я займу місце інженера на своїй роботі і в найкоротші терміни спробую з'ясувати, який же з негідників-колег Майкла є Руйнувачем. Ну і усуну цього мерзотника, що підірвав половину світу, за допомогою кольта або будь-якої іншої зброї.

Ділов-то!

Ключі, що валялися у вазі, дозволяли припустити, що господар квартири знаходиться вдома. Я дістав з рюкзака нашлепку зі снодійним, поклав її на долоню, у ліву руку про всяк випадок взяв револьвер і почав акуратно відчиняти двері приміщень одну за одною. Петлі ванної неголосно рипнули, але не настільки явно, щоб через це напружуватися. Всюди було пусто і тихо.

За останніми дверима виявився кут незаправленого ліжка. Я акуратно просунув усередину ніс і ліве око. На ліжку нікого не було. Пощастило. Отже, встигну підготуватися та зачекаю.

Я зібрався зробити крок усередину, коли найпотужніший удар в обличчя виніс мене з кімнати.

— А-а-а-а, — заволав я. Боляче!

Тобто, він все ж таки вдома і виявився не таким пухким, як можна було очікувати.

— Виходь з піднятими руками, або стрілятиму! – вигукнув я.

Ну, а що було робити? Ховатися вже безглуздо. Оптимально – Майкла вирубити та продовжити його штучний сон на кілька днів, а він потім нехай думає, що з видінь йому здалося, а що – ні.

У кімнаті щось тихо стукнуло. Я почекав ще кілька секунд і зважився. З усієї сили впечатав ногою у двері, вскочив у кімнату, розмахуючи патчем з мікроголками, але побачив лише фіранку, що випала, як собачий язик з відкритого вікна і сныжинки, літаючі в морозному вуличному повітрі. Майкл Шарп ганебно змився. Мабуть, прийняв мене за грабіжника. Дуже хотілося сподіватися, що він побіг не за поліцією. Хоча, звичайно, найімовірніше, саме за нею.

Перевернувши пару столів, щоб створити у правоохоронців ілюзію невдалого пограбування, я визначив для себе місце, куди сховаюся після повернення Майкла і взявся за обстеження будинку. Характерна сіро-блакитна уніформа з пришитим над нагрудною кишенею американським прапором висіла в шафі, пачка перепусток, з'єднана загальним карабіном, що бовтався на кольоровій стрічці, виявилася в коридорі на тумбочці, там же валялося кілька купюр. Смішний, важкий комп'ютер, що складався, немов стародавня книга, з двох половинок, виявився у спальні біля ліжка. ПіКей допоміг мені підібрати пароль і незабаром я читав електронну пошту Майкла і переглядав графік змін. З нього випливало, що через 2,5 години мені потрібно бути на прохідній і приступати до роботи.

Добре б до цього часу мій двійник повернувся і я міг його спокійно приспати.

Майкл не повернувся.

***

Можливо, працівників космодрому на роботу відвозив якийсь спеціальний транспорт. Цієї інформації я ніде не знайшов, тому відкрив довідку та замовив таксі від будинку прямо до прохідної. Ключі від дверей будинку я не брав. Мені зараз набагато важливішими були виробничі перепустки. Як забиратися через вікно я знаю, а зміна замків створить зайві проблеми. І ще я переписав собі з довідника один номер, який мав набрати в найближчі хвилини.

— Друже, мій телефон у хаті поламався, а мені треба зателефонувати. Звідки це можна зробити?

— А що з мобілою?

— З чим?!

— З мобілою, – водій таксі тицьнув рукою в прикріплену на торпеді авто невелику трубку.

— А-а-а, на роботі залишилася.

— Ну, віддзвонися з моєї.

— Що? – я явно не розумів його жаргону. – Це приватна розмова…

— Ну гаразд, зараз підвезу до стаціонарного. Якщо він працює. Востаннє після шторму зв'язку не було два тижні. Он будка, пробуй!

— Алло! Доброго дня! Це Федеральне бюро розслідувань?! На космодромі «Кадьяк» заплановано великий теракт!

Нехай і ці хлопці теж фоново попрацюють. Бог його знає, що там у мене вийде, а що – ні… Я поклав трубку і з чистою совістю поїхав «на роботу»

***

Космодром – це сотні приміщень та багато кілометрів мереж, об'єднаних у найскладнішу багаторівневу систему.

Тут мережі господарсько-питного водопроводу, що прокладаються в опалювальних прохідних каналах, мережі зовнішнього протипожежного водопроводу, тут теплові та міжмайданні електричні та комунікаційні мережі та багато інших. Біда була в тому, що я гадки не мав, чим саме займався до свого польоту в космос. Я навіть не знав, де моє робоче місце, хоч і представляв весь план майданчика в розрізі.

На прохідній я почав неквапливо розстібати теплий комбінезон і плескати себе по кишенях, одночасно фіксуючи, яку саме перепустку прикладають до турнікету працівники. Визначившись, я за кілька хвилин проник на територію. Майже кожного зі співробітників я знав на ім'я та в обличчя. Але це зовсім не означало, що вони мене знають.

— Здорово, Максе! – кольори уніформи припускали, що Максим Голдман, що йде повз, – мій колега, проте щиро здивування на обличчі останнього дало зрозуміти, що приятелями з Майклом Шарпом вони не були. Та й чи були в нього тут друзі?

— Добрий день!

Я стримано кивнув і відстав, даючи можливість колезі піти на потрібну відстань.

— Привіт Майк! Про що задумався?!

Це був явно хтось, хто мене знав. Волосся з сивиною, що стирчать з-під каски, пишні вуса... Роджер Натальски.

— Привіт, Родже! Та ось стою, гадаю. У нас із сусіднього приміщення вчора пахло чимось паленим… Вирішую, чи треба повідомляти.

— Це де?

— Справа від мене...

— А, 115?! Так спитай у Джо, що в них там діється. Нехай це буде їхньою проблемою, а не твоєю!

— Так мабуть! Спасибі! – І я впевнено відправився за вказівниками в 116 кімнату. Вже щось…

***

За вікном транспортер доставляв величезну ракету у вертикальному положенні на стартовий стіл. Виглядало дуже вражаюче. Зрозуміло було, що більша частина цього розміру піде в пшик, у повітря, тобто згорить, щоб вивести на орбіту невелику капсулу, але все одно масштабно...

Я рився в робочому комп'ютері Майкла, з'ясовуючи для себе список його завдань та обсяги робіт. Вірніше, звичайно, у своєму комп'ютері. Чомусь мені було складно ідентифікувати себе з цією людиною. Він був надто з минулого.

Через якийсь час техніки за вікном взялися знімати з ракети величезні кожухи, що захищали її від паморозі. Значить, незабаром чекає зліт.

Розміщений на сайті план запусків передбачав сьогодні старт малого модульного корабля з довгим переліком завдань, у тому числі тестуванням анабіозної камери в автоматичному режимі, щоб це не означало. Тобто те, що я бачу, це малий модульний корабель? Страшно уявити, який тоді великий...

У кого може бути достатній рівень допуску, а також наявність технічних знань та можливостей для влаштування теракту на такому об'єкті, як космодром? Що це може бути за теракт? Вибух? Виведення з ладу комп'ютерної мережі? Що? При цьому це навряд чи буде хтось із ВІПів. Вище керівництво на сто рядів перевірено і постійно на увазі. Але й не прибиральниця.

Постійне дзижчання кулерів змусило мене відкрити список завдань комп'ютера Майкла. Що? Завантаження процесора 92%? Що робить ця система? При кліку на рядок з найнапруженішим Task18 відкрилася сітка, яка відображала незрозумілі точки, що рухались, і перелік якихось параметрів біля кожної з них. Цих точок були тисячі. Не ризикуючи нічого натискати, я сидів і стежив за переміщеннями. І раптом зрозумів. Це супутники! Супутники – ідеальні об'єкти для теракту. Використовуючи серверні ресурси та існуючі бази даних АМП, теоретично, напевно, можна перехопити систему наведення розміщених у космосі ядерних боєголовок, і все!

Чи може Майкл Шарп бути руйнівником?! Так легко! Він працевлаштувався сюди кілька місяців тому. Родичів та друзів немає. Живе сам. Вмазав мені по морді, як профі. І замість того, щоб боронити свій будинок, зник. Змився! І не повернувся із поліцією! Значить побоювався викриття. І на роботі не з'явився, хоча зміна – у розпалі.

Чорт! Мені доведеться знешкоджувати себе! Оце казус!

Першою думкою було закрити незрозуміле завдання із супутниками та вийняти акумулятор із комп'ютера. Але я побоявся, що переривання процесу може запустити якусь систему самознищення і тоді все злетить у повітря прямо зараз. Ні, спочатку необхідно було знайти Руйнувача і допитати. А потім вже знешкоджуватиме його та обладнання. Мабуть, правильніше і простіше дочекатися його у будинку.

Я вийшов у коридор і… побачив Шарпа. Невже я виглядав також погано? Можливо, дали результат мої заняття фізичною підготовкою, можливо, мій двійник навмисно сутулився, але здавався він втомленим і втраченим невдахою. Як його пустили всередину без перепустки?! Я завмер. А Майкл підняв голову, побачив мене і поступово набираючи швидкість, побіг назад.

…Коридори, коридори, коридори. Подекуди мені вдавалося побачити тінь, що майнула, десь я орієнтувався на луну грюкнутої двері або реакцію співробітників. Я мчав, іноді натикаючись на інших працівників космодрому, привертаючи до себе зайву увагу, але однозначно знаючи одне: у разі нашого затримання і очної ставки, той Майкл Шарп довести свою реальність зможе набагато переконливіше. А отже, наздогнати та знешкодити!

За круглим віконцем чергових дверей я встиг помітити швидкий рух, проте електронний замок полотна, що захлопнувся, не пускав мене далі. Довелося використовувати ПіКей та витрачати час на підбір коду. Три наступні двері вздовж довгого коридору також були блоковані біометричними замками. Час йшов.

У приміщенні розміром із ангар стояло кілька скляних кубів. Усередині кубів у капсулах були пристебнуті великі мавпи. Я не знався на породах. Примати, схоже, спали. Досліди на тваринах? Один із кубів, занурений на низьку та плоску платформу, прямував за намальованою на підлозі лінією і заїжджав у величезний вантажний ліфт. Автоматика. У кубі біля входу, схрестивши на грудях руки і похитуючись на мисках, стояв Майкл Шарп.

Побачивши мене, він присів. Метнув щось довгасте по підлозі так, що воно закрутилося, ковзаючи, потім підвівся, набрав на панелі код і запечатав куб.

Бомба! Нині все до чортової матері злетить у повітря.

Тіло само кинуло мене на підлогу і прикрило голову руками. Секунди йшли, нічого не відбувалося. Лише попискували якісь датчики та шуміли насоси вентиляції.

Я підняв голову. Двері ліфта зачинялися.

— Сті-і-і-і-ій!

Я мчав, стрімголов, але не встиг. Спроба розсунути двері ні до чого не привела. Нічого не дало і бездумне цокання в кнопки. Ліфт із кубом почав повільно підніматися вгору. Обличчя Майкла за вікном було відчужено і спокійно. Він показав вказівним пальцем на підлогу і я підійшов до викинутого ним предмета. Це був лише мобільний телефон. Я підняв його і поклав до кишені уніформи.

Ну нічого. Колись він все одно прийде додому. Але що робити із запущеною ним програмою. Цікаво, мене випустять назовні з його комп'ютером? Швидше за все, ні… Втім, спочатку потрібно було знайти зворотний шлях до кабінету інженера Майкла Шарпа…

***

Я щиро тупив, намагаючись зрозуміти, що за дані про супутники відображаються дрібними різнокольоровими шрифтами навпроти точок, що рухалися, час від часу змінюючи колір. Думок не було.

За вікном тим часом було цікаво. Спочатку я спостерігав за характерними султанами від охолодження кріогенного вмісту баків корабля, потім стало видно випаровування зрідженого кисню, потім я на мить відволікся і мені різануло погляд оранжеве світло, корабель пішов угору. Потрібно сказати, я здивувався, наскільки малий виявився період між запаленням та відривом від столу.

Ще раз глянувши на ракету, що віддалялася, я прийняв рішення і натисканням кнопки закрив завдання. Що б там не було, зараз усе закінчиться. У цей момент у мене в животі забулькало. Поки не заграв рінгтон, я не зрозумів, що це вібрує мобільний телефон, який я підняв з підлоги. Апарат, який є активатором бомби. Номер визначився, абонент – ні.

Я заплющив очі і прийняв виклик.

— Я сподівався, що ви цього не зробите, – голос Майкла був засмученим, але спокійним, – тобто вам зовсім не шкода планети?!

— Що?! Про що ти говориш? Це тобі не шкода планети.

— Треба ж як! Навіть голос схожий. Знайшли! Зробили маску! Впровадили! Я вражений. Утім, у нас мало часу.

— До вибуху?

— До вибуху якраз достатньо. До кінця зв'язку.

— Приходь додому, поговоримо.

— Додому?! Хріна ви мене дочекаєтеся! Я лечу в космос. Хто ви там? ФСБ? ФБР? ГРУ НОАК?! Я зараз трохи зміщу орбіту і ляжу в анабіоз. І вже не побачу, як ви, ідіоти, через ваші пацанячі амбіції знищіте наш спільний будинок.

— Майкле, про що ти говориш?

— Ти хто?! Чия розвідка мене вирахувала так швидко?

— Роздвідка майбутнього, придурок. Навіщо ти збираєшся висадити в повітря планету?

— Я-я-я-я?! Я намагався її врятувати, ідіота шматок. Так що скажеш, яким…

Він ляже в анабіоз? Він усуне орбіту. Усвідомлення накрило мене, як чавунною ванною.

— Стій! Заткнися! Тебе звуть Майкл Шарп?

— Це вже не важливо.

— Важливо! Дуже важливо! Що ти робив на космодромі?

— Перемикав управління космічною ядерною зброєю на себе.

— І ти хочеш сказати, що не Руйнувач?!

— Чого руйнівник? Моїй розвідці стало відомо, що післязавтра США заплановано нанесення точкового ядерного удару по Китаю. Урок. Китайці, у свою чергу, відфіксували активність лазерних тріангуляторів американських супутників і перевели рівень загрози на червоний. Росіяни, розуміючи, що щось не так, також привели ракети до бойової готовності. Усі на нервах. Післязавтра варто бодай одній боєголовці ворухнутися у шахті чи космосі, та світу не стане. І тепер через тебе вона точно ворухнеться.

— А чим ти був зайнятий?

— Ти ідіот?!

— Не більше, ніж ти.

— Я вже сказав. Я вимикав супутники. Частково брав управління космічною ядерною зброєю на себе. Скасовував алярми. Прибирав маркери готовності США до війни для того, щоб Китай розслабився.

— Допустимо! Китай розслабився. Росія та хто тут у вас ще з ядерних держав? Іран? Індія? Усі розслабилися. Але Пентагон-то – ні! Якби президент ухвалив рішення, він би все одно завдав удару. Якщо вірити тобі. І знову світ – у потерть?

— У вас?! Це у кого, у вас? Ти хто?

— Це складно і зараз не має значення. Що було б згодом?

— А потім я б направив ракети США на США. Скасувати старт ракет неможливо, вони активуються дубльованим фізичним поворотом ключа, а перепрограмувати траєкторію цілком - можливо. Щось навіть можна було б підірвати у шахтах. Одна країна замість усього світу. Якби ви мене не розкрили.

— Ти був готовий стати камікадзе?

— За потреби. Я до цього готувався багато років.

— Що ж. Тоді якнайшвидше розкажи мені, як це зробити?

— Зробити що?

— Висадити в повітря США і врятувати планету.

— Та хто ти такий?

— Я це ти. Тільки із майбутнього. Із двадцять другого століття. То навчиш?

— Звісно. Ти не зламав комп'ютер?

— Ні.

— Тоді запам'ятай!

***

Через п'ятнадцять хвилин зв'язок зник. Чоловік, якого я знав під ім'ям Майкла Шарпа, ліг у криогенну капсулу і вирушив у віковий політ. А я мав стати Руйнувачем.

Перш ніж приступити до свіжого завдання, я відкрив соціальну мережу, зареєстрував нового користувача, сфотографувався та створив профіль.

Ім'я: Майкл Шарп.

Нік: Уроборос.

Привіт тобі, Катерино з майбутнього!

Славутич, 2013-2020