Пошук не туди

Ковтнувши коня цілим, прямо в латах, велет замізкував як обхитрити дідугана і зайти на чай з круасанами.

- Кочергу мені у вухо. Крістіно пробач мене, звідти зверху. З ким поведешся як кажуть. Відкрийте двері, я з миром.

⠀

Двері відчинилися, однак коса сажень в плечах та кінь плиском  у шлунку не давали пролізти.

⠀

Зібравшись з силами, Фриць пропихнувся всередину, щоправда разом з відломаним  шматом воріт, які мов пачка застрягли на талії.

⠀

Стелі в замку роблені високі, а коридори широкі,тож велет навіть в дикунському вбранні з брами міг пройти куди потрібно.  Він пішов наверх, оскільки давно просік фішку, що любителі абсолютної влади воліють вити гніздо повище.

⠀

Він йшов і йшов. Бідні інтер'єри сірих коридорів підозріло часто повторювалися.

- Чарибарнічать вирішив. Лови! - Фриць впритул підійшов до стіни зліва, повернувся спиною та прямим ударом клишавої ноги назад вцідив в стіну, яка помітно затряслася.  Ідея радикального ремонту явно не імпонувала хазяїну апартаментів. Про це Фриць здогадався, коли чорна пульсуюча сфера вилетіла нізвідки і спробувала зробити у його грудях велику некрасиву діру. Даремно.

- Пофігора, чув? Я вже 10 років п'ю її настій, по факту як опохміл, і знаєш що? Вона дійсно захищає від бойової магії. Звертай спектакль, давай сядемо, перетремо все,поки я не стер тебе на порох.

Справа від велета виник портал, абсолютна темнота якого ні на краплю не злякала Фриця.

⠀

- Сідай. - Маг вказав на зелений куб посеред величезної пустої кімнати.

- Забери скіпетр і я піду.- велет смачно  плюнув,- Я при любих розкладах залишаю цяцьку тут.

- Спершу вислухай.  Справжню причину.

- Одноносі такі дивні. Навіть маги. Чому чоловік у віці відростив бороду і живе сам я здогадуюсь. Нещасливе кохання або вогник всередині барахлить через сидячу і нервову роботу.

-Ні. Чому  віддав скіпетр. Це не та лабуда, яку я розповів людям про наближення зла.

-А я ще сміявся , з тої казочки. Ну, перші 3 рази точно. Кажи Борода, але стане нудно - пообскубую волосся та з'їм. Звісно тебе. Не бороду.

- Я розповім, а потім дещо запропоную. І ти сховаєш скіпетр для когось гідного. Всі недостойні гинуть, це ти вже зрозумів.

-Ну давай. Вразь мене.

-Вже 1500 років я чарівник, і з них 500  цар Асцари. Я провів купу реформ в усіх сферах життя. Магією та розумом навів порядок на розрізнених землях, що раніше потопали у міжусобицях.

⠀

Та віднедавна все змінилось. В полях Лівограду я зустрів ту саму, що розпалила  здавалося кам'яне серце. Висока, статна жінка з очима, настільки небесного кольору, що і в  день 1000 райдуг не побачиш. Ну і фігурка нічьогенька.

-Ну то будь з нею і скіпетром.

-Ти знаєш, як стають магами у вогняних землях?

-Ні. Взагалі не цікаво.

-Ну то слухай.

-Але ж..

-До 12 років я був учнем звичайної школи з ОБЖ, валеологією, трьома мовами та кислими капустяними помиями на обід. Якогось квітневого ранку директор приніс в клас  старезну книгу і наказав кожному спробувати її прочитати. Я взявся останній, але став єдиним, хто  її зрозумів. Пожовклі аркуші жваво розповіли про мою винятковість, 10 форм життя, магічні енергії, способи їх підкорення. Я читав і читав беззупину. А коли дочитав - мені вже 34 і я став чарівником.

-І?

-Якщо дуже упростити, то якщо до 34 ніні, то ти автоматично чарівник. Але і потім маєш в целібаті скніти.  А Тіна в мене без цього самого, жити не хоче. Як в принципі і я. Хочу нащадків. Тому я позбавився  скіпетра. Позбавився могутності, щоб бути з коханою.

- І до чого тут я?

- Сховай його так, шоб хтось гідний  знайшов. І пошвидше. Я дам гарну винагороду.

- Мені нічого не треба, бо давно вже нічого не маю.

⠀-Ось дивись, - маг змахнув рукою і  начаклував  появу старезного дзеркала прямо перед Фрицем.

⠀

Фриць заворожено закліпав. Висока, м'язиста, малахітова велетка з великими сірими очима, з двома довгими носами з акуратними кінчиками, у напівпрозорій накидці, що дуже вдало підкреслювала форми, але майже їх приховувала через павутину витонченого мережива.  Вона посміхалася, показувала рівні гострі ікла, які Фрицю вже захотілося побачити за розриванням м'ясистих туш. Він ніколи не бачив самиць свого роду. Але ця - точно найгарніша істота на весь всесвіт. Він втрачав голову від насолоди, але саме  це йому і не сподобалось.

⠀

- І навіщо мені це? Щоб черговий лицар-дибілоїд в пошуках артефакта, спробував її вбити? Як мене? Дивись на руку. На долоню, ось великий шрам. Я потомлений лежав, переварював 10 нападників, дрімаючи, а один гад, мені списа в лоб з метальної установки запустив. Ледь зреагував. Ще й несмачний зовсім, баклажанами штиняв.

⠀

- Це ти глянь. Глянь, ще раз на неї.

- А щоб мені в  шептальні Сенсівки заблукати в безмісячну ніч. В неї мій шрам... Якщо це жарт, то твій останній.

⠀

Чарівник провів рукою і зображення на дзеркалі почали змінюючи одне одного дуже швидко замиготіли.

⠀

Гарна велетка, ще принадніша за попередню, але трохи молодша, лежить на ліжку і гладить живіт, який все росте. Несподіванно ліва рука жінки погрубішала, потовщала в п'ять разів, потім ніс, надбрівні дуги, права рука, ноги. Прозвучав гучний крик немовляти, велетка взяла її на руки і повністю стала чоловіком.

⠀

Татунею.  Він плакав, коли дівчинка зробила перший крок, як сама вполювала і з'їла першого бузька. Голкою з зуба болотної пуми дівчинка робила перші незграбні спроби злагодити собі одяг, бо татуня своїми величезними пальцями не міг допомогти.

⠀

А потім я гарна, струнка дівчина, досі не віриться, кличу татуню і запитую, що він подарує мені на повноліття. Він промовчав, вибіг з хижі, плаче. А потім лазить по груди у муляці найстрашнішими хащами, в зубах з кошиком, збирає рожеві, фіолетові, сині, чорні, білосніжні болотні квітки, які ще навіть не попрощалися з росою. Я обнімаю татуню, у святковій накидці з павутинок кружляю, прижимаючи кошик з найпрекраснішими квітами, цілую його в щоки, на яких ніяк не висохнуть сльози. Радості, я точно важала, що то сльози з радості. А потім я несамовито кричу від болю, поволі шматкати міняю стать.

⠀

Татуня, він же ніколи не казав свого імені, заливає мені в рот щось паруюче з фляги. Я відчула сотні відтінків гіркоти кожної болотної квітки і нічого більше. Я втратила свідомість невідомо наскільки, а прокинулася Фрицем.  В дочиста виметеній кімнаті він... я,  лежав на ліжку, збоку стояла скриня з лише чоловічими речами. За столом сидів татуня, з зажатою флягою в зубах, зі збитими до ліктів в кашу руками та без пульсу. Я вийшов і побачив, що він майже видовбав прохід в горі за хатою.

⠀

- Досить! Далі я пам'ятаю. Нічого хорошого.

-Таке бува і у нас,  Одноносих. Ваш рід проклято на 2999 років, ще 122 лишилось. Роки. А двоносих якщо 6 чи 7.  І всі чоловіки.

- Я згоден. Татуня б цього хотів. Я все влаштую. Перетвориш мене?

⠀

З тої доленосної розмови минуло багато весн. Жити Фриці на болоті стало відчутно легше.  Шукачі скіпетру заходили на болото по файно протореному тропку  до розвилини з табличкою: "За скіпетром наліво, руками не чіпати. Направо живе злий велет, який люб'язно просить його не турбувати."

⠀

Час від часу з спеціально побудованої для  скіпетру хижі лунає звук спопеління чергового сміливця чи невдахи. Час від часу, Фриця в 2 емальованих відрах на коромислі виносить попіл собі в сад. Підсипає черешню, вишні, яблуні.  Як лишається, несе на город. Найкраще на добривах ростуть кабаки. Інколи велетка думає переписати табличку, щоб була зрозуміліша, але заклопотана господарством по горло все ніяк за то не візьметься.

⠀

Усе почалося із темряви. Так сказано в священній книзі Крістіни,  патетичне  ставлення до якої віяло не релігійністю, а спадком  від татуні.

"Крістіно, моя мила верховна богиня,  пошли вже когось не пришелепкуватого за скіпетром. Чи хай хтось, хоч і недальокий, але симпатичний спершу завітає до мене. Тут нудно, хоча я тримаюсь."