Завтра ще напишу.

- Скажи, що ти живий, благаю тебе, скажи, що ти живий, БЛЯДЬ!!!

Десь в багнюці валяється телефон, на вібро. Вібрують дзвінки і думки, емоції вібрують страшно. Тільки ти вже не вібруєш всіма барвами життя, тебе ще треба знайти посіченого осколками.

Мама ридає і схлипує, батько ковтає сльози і претяжко зітхає. Твоя дівчина істерить і дзвонить, і дзвонить, і в тисячу шістсот п'ятдесят третій раз перечитує твоє останнє повідомлення. Про небо. Рожево - фіолетове з помаранчевим на фоні голубого. Що вечоріло там страшено красиво. Обіцяв, що після війни поїдуть на моря й океани і будуть шукати такі світанки і заходи. Тисяча шістсот п'ятьдесят четвертий раз.

- Підніми трубочку, Льоша, - хитаючись вперед назад, повторювала вона в той подарований ним айфон, - ну Льоша, так нізя, підніми трубочку, Льошкааа.

Десь в багнюці сів акумулятор від дзвінків і вібрацій. І холоду. Десь в істериці кричала дівчина, мама гортала фотографії, батько мужньо, зі стиснутим голосом дзвонив його друзям і казав:

- Нема нашого Олексія, хлопці. Тіло привезуть завтра, так, знайшли. Кажуть під Бахмутом, там зараз м'ясорубка страшна. Так, за Івана теж чув, хороший був хлопець. Так, хлопці, за похорон напишу вже в себе на сторінці. Мама тяжко. Подзвоніть краще до Насті, бо їй гірше. Хай хтось буде з нею, а то пропаде рідненька. Хай приходить до нас, Марія Василівна жде, хоче бачити Настю.

Шістьсот сімдесят восьмий раз.

"...після параду поїдемо дивитись на океан. Будемо жити тут і зараз, бо інакше не знаю як ще можна. Війна стільки в голові поміняла. Завтра кудись переводять, поки точної інфи нема. Мені нічого не треба, все є. Приходь до мами, вона тебе любе. Завтра ще напишу".

2023