Мрія

Надвечір мірошник Микола Бовкун запріг коня у віз та неквапом вирушив за браму. Треба все зробити без зайвих очей. І так сельчани з підозрою дивляться на те, що діється на млинарськім подвір'ї. Налякані – зерно привозять та відразу поспішають геть. Сотник каже – повинися, може, люди й пробачать. А в чому винитися? Мірошник у людській темноті не винний. Може, хтось і навмисне підбурює громаду.

Літо хмурилося, добігало кінця, холодний вітер гнав хмари. Почало сутеніти. Віз обігнув ставок і шатровий млин, що стояв поряд на горбочку, та викотився в поле. З одного боку дзюркотала річка, вдалині за лісом сідало сонце.

Щось важке всілось позаду. Озирнувся – каламутна постать. Ще й цілком не стемніло, а не розгледіти, мов очі застує. І кінь тремтить од страху. Бовкун натягнув поводи, зіскочив і обійшов воза. Нікого. Тільки мішок із зав'язаною горловиною. Вийняв з-за халяви ножа, різонув полотнину. Покотились золоті монети.

– Тьху ти! – Микола сплюнув і перехрестився.

Звалив мішок на землю. З розпоротого боку посипалося каміння. Ось тобі й золото… Здалося, хтось тонко й гидко сміється неподалік.

– Смійся-смійся, бісеня сохате, – прошепотів Микола. Заспокоїв коня, і віз покотився собі далі.

Ту занедбану стодолу Бовкун прикмітив давно. Поруч із дорогою, проте від села її одгороджував невеликий ялинник.

Усередині стояв присмерк, було прохолодно й тхнуло голубиним послідом. На старому дубовому столі громадилась велика скриня з одчиненим віком. Василь, з ногами залізши на лавку, щось ладнав у тій скрині лівою рукою. Присвічував собі лойовою свічкою на блюдці, яке тримав на розчепірених пальцях правиці. Бовкуна побачив – усміхнувся. Зрадів.

У селі вважали, що Василь у Бовкуна був чимось на кшталт хованця. Нібито мірошник викохав його, зігріваючи під пахвою курячий зносок. Тому побоювались, а не чіпали – бо міг постояти за себе. Маленький, клаповухий, із горбатим носом і чіпким поглядом з-під кошлатих брів. Тільки борода в нього чомусь не росла. Насправді звали його Стефан Базиль і ще якось... повне ім'я навіть Микола не пам'ятав. Привіз він карлика з-під Парижа, де майже два роки мешкав після взяття фортеці Дюнкерк військом отамана Сірка. Врятував од селян, котрі хотіли спалити живцем як чаклуна. Трофей, як то кажуть французи.

Щоправда, Микола теж вважав Базиля чаклуном. Проте не можна ж через це вбивати людину. Може, він такий собі французький характерник. А коли Базиль зізнався, що здатен змайструвати ту штуку, про яку Микола мріяв з дитинства, – тут мірошник остаточно повірив. Бо кому ще, як не чаклунові, таке до снаги?

– Готово! – сказав Василь. – Випробуємо завтра.

– Гречкосії лихі, спалять ні за цапову душу. Хтось їх накрутив проти мене. Може, десь у лісі збудуємо невеликого вітряка? – із сумнівом запитав Микола.

– Він надто сильний вийшов, – Василь кивнув на скриню, – тому потрібен справжній млин. І мрія. Так що, як тут кажуть – або пан, або пропав.

Скриня виявилась важкою. Назовні витикалося велике цівкове колесо – для зчеплення з маховиком, як пояснив Василь. Скриню підняли на воза, прикрили полотниною. Василь улаштувався поруч, згорнувся клубочком і відразу заснув. І Миколу розморило, він кинув віжки, довіривши коневі дорогу.

Прокинувся од дивної тріскотняви. Звук наближався, і в сутінках мірошник побачив небувалу картину. Хтось у шкіряних обладунках їхав начебто дитячою конячкою, на стільчику поміж коліс. Зад чудернацького звіра чадив клубами диму, а на лобі світив яскравий ліхтар. Кінь, звичний до гуркоту гармат, тільки зиркав на торохтілку, але стримував норов. Василь же був глухуватий, тож міцно спав.

Микола процідив крізь зуби:

– Золото ти підкинув? Дзуськи! Не всяк мірошник знається з дідьком.

– Гроші мої, зізнаюся, – чужинець котився під ухил поруч із возом. – Демонстраційна версія. Тільки я не чорт. Звати мене Митравом, я з підпростору кореляції бажань.

– Демон… срац… Зараз як огрію дубцем! – і Микола потягнувся за довгим києм.

Митрав вильнув убік, колесо налетіло на купину, чортопхайка ледь не перекинулась.

– Стривай! Я простіше поясню. Диви – зібрався коваль на риболовлю. І так йому кортить, аж усе валиться з рук. А хробака немає – спека. У сусіда в льоху черв'яка зате досхочу. Тільки сусід і рибалити не йде, і віддати хробака не може. Йому на сінокосі ногу вилами проштрикнули. Сусід лежить і стогне, як той Дніпр, і лікаря чекає. А в того похмілля, хлопчика до шинку відправив по оковиту. В сусіднє село. Проте кінь дорогою розкувався, а коваль...

– І ти, значиться, зводиш їх, аби кожному краще стало? Але мені нічого не треба.

– Не поспішай, це кільцеві бажання, їх легко виконувати. А є такі, що платити треба. Певна річ, що з доброї волі. Наприклад, продаєш заповітну мрію.

– А ти знаєш мою мрію?

– Авжеж! І мрію, і того, хто за неї непогано заплатить.

– Бачу, без дубця не обійтися...

Митрав чортихнувся, додав ходу і рвонув до ближнього гайочку.

Зерно зранку не приймали, приводень вітряка переклали на тартачок. Понурі селяни мовчки повертали голоблі, а дехто погрожував. Микола не звертав уваги, бо не мав часу. Вони з Василем пиляли дошки, корбою витягали нагору, збивали поміст під млиновим шатром. Підняли на нього скриню й довго припасовували до місця. Нарешті обоє сіли звести дух.

Знадвору долинали крики. Микола глянув у віконце, що над криловим валом, – і спохмурнів. Зусібіч до вітряка стікалися люди. В кого шаблюка, дехто стискував кийка, але всі зі смолоскипами.

– Кепська справа? – спитав Василь.

– Ще подивимось!

Бовкун почав швидко спускатися драбиною, лишивши Василя далі чаклувати зі скринею.

Удвох із жінкою вони замкнули браму, надійно зачинили двері й віконниці. Дітей Микола всадив поруч і наказав мовчати. Подумав – і поклав на стіл шаблю.

– Ой, і дарма ти чорного півня під поріг не закопав! – заголосила дружина. – Велося б, і душі дерев не помстилися б. Тепер наплачемося, спалять.

– Півня живцем? Та ну, шкода. А дерева не мстять, то дурниці. Так роблять лише люди.

Микола погладив світлі, наче бурштинові, дошки стіни й тихенько сказав:

– Ти ж моя ластівко, сонечко моє дороге… Не підведи ж.

Жінка подивилась так, мов Микола збожеволів:

– Із млином балакаєш, а про людей забув. От навіщо цей страх господній згородив? Чом звичайну комору на кобильницах не поставив? Ще й ґанок посередині млина. Навіщо? Кажу – лише людей лютити.

– Щоб милуватися красою, – усміхнувся Микола. – Не бурчи, витримаємо, не вперше!

Голландська шатровка на п'ять поверхів, і справді, виглядала тут чужою. Обертався в неї тільки ковпак, тобто шатро. Посередині зруб оперізував ґанок із точеними балясинами, або балкон, як називав його Василь. Щоранку Микола переставляв шатро під вітер завіднею, виведеною туди-таки, на ґанок. Маховик у шатрі обертав через цівкове колесо дебелий стовп із модрини, від якого працювали два посади. Це був окремий світ дерева та борошна – міцні стіни, вали, колеса, ступи. Борошно в Миколи виходило дешевше, а мливо тонше, ніж у сусідів, тому інші мірошники Бовкуна, м'яко кажучи, не любили.

Гомін за брамою наростав, аж раптом ущух.

– Відчиняй! – крикнув сотник і грюкнув у хвіртку.

Микола підійшов, обережно глянув у шпарку. Люди не розходились, але відійшли подалі. Тріскотіли смолоскипи, тхнуло паленим. Бовкун прочинив хвіртку, сотника пропустив і знову заклав стулки колодою.

Сотник зняв шапку і розгублено став посеред комори.

– Миколо, всі знають, що ти собі на умі. Тож справа моя – попередити. Люди невдоволені. Чутки ходять різні. Буцім Василь твій – чорт, і в порожній стодолі готує отруту, щоби додавати в борошно. То вийди, будь ласкав, до народу, пообіцяй зламати цю бісову голландку, та їдь уже звідси. Пожалій хоча б дітей. Бо скоро навіть я не врятую, – і сотник гордо розправив плечі, бо уявляв себе серед селян кошовим чи, принаймні, гетьманом.

Насправді він у жоднім серйознім ділі участі не брав, а тільки налагоджував корисні зв'язки та набивав капшука. Хата його в селі вважалася найбагатшою. Проте сотник любив розповідати, як у походах бився з ворогом.

– Хоча ні, можеш і зостатися…

Микола здивувався:

– Чого це ти, пане сотнику, раптом так подобрів? Може, ти й підмовляв громаду?

– Не про те говориш, Миколо. Ти ж на Січ не повернешся?

– Хтозна. Якщо ворог наскочить – повернусь.

– Продай мені шаблю. А я тоді врятую від будь-якої напасті.

– Шаблю, кажеш? – Микола в задумі витягнув клинок із багатих піхов. Старовинний, булатний, заговорений. Він пам'ятав багато справ. – Ну що ж. Ось тобі шабля!

І рубонув стіл так, що полетіли тріски.

– Я попередив. Начувайся! – і сотник кулею вискочив за двері.

Гуркотала замкнена брама, хтось уже ліз через паркан, полетіли жмути запаленої соломи…

– Василю, пора! – щосили крикнув Микола й махнув жінці: – Хапай дітей, гайда нагору! – і, дочекавшись, поки всі вилізуть, теж подерся вище жорен, до виходу на ґанок.

Вітряк здригнувся. Здавалося, що вал посередині раптом пішов униз. Та це було не так…

Микола й сам не вірив до кінця, що все сталося насправді. Юрба навколо почала розсіюватися, мовби там побачили таке, що вразило до самих печінок. І було чого. Верхня частина млина з ґанком відділилася од решти вітряка. Всі, хто був усередині, відчули себе на палубі дивовижного вітрильника. Налинуло відчуття польоту, як уві сні.

– Людоньки, що ж це коїться! Гепнемось чи ні? – лементувала мірошничиха.

Микола тільки всміхався. Дітвора, навпаки, висипала на ґанок.

Найхоробріші з тих, що обступили млин, ще спробували накинути зашморг на крила. Але ті почали крутитися швидше.

– Од гвинта! – крикнув Василь.

Митрав розумів – тут більше нема що робити. Бачив, як злетів вітряк. Що ж, уперше за кар'єру підвів клієнта. Далеко звідси, в іншому часі запускали корабель до Марса. Грошей у них було повно. А от мрії та бажання, щоб усе збулося, бракувало. І цю мрію Митрав тільки-но проґавив.

До нього підійшла маленька дівчинка:

– Дядечку, зніми капелюха. – Той стягнув мотоциклетний шолом. – Де вони?

– Хто?

– Я хотіла помацати роги. Хвоста теж нема? Тю… Що ти за чортяка такий, ні на що не здатний, – тай пішла геть.

Назустріч чвалував вершник. Нічого хорошого Митрав не чекав, тож про всяк випадок підгазовував потроху.

– Ти чорт? – згорда позираючи на Митрава, спитав пан сотник. – Не викрутишся! Всі знають, що ти з мірошником базікав.

– Хай буде чорт, – приречено кивнув Митрав. – Чого тобі?

– Слави!

Митрав ще додав газу й почав повільно відпускати зчеплення. Справедливо вважаючи, що одна кінська сила за п’ятдесятьма не вженеться.

– Ну що ж. Вона в тебе буде!

В центрі села, посеред саду, піднявся чорний стовп диму.

– Це ж... Ти що зробив?! Я ж тепер жебрак! Невже на схилку віку знов братися за зброю?

– Саме так! – на ходу кинув Митрав. – У бою здобудеш ти славу й честь!

Він був казково задоволений. Хоч невелике бажання, та виконав. Причому, безоплатно.

Крила з силою розтинали повітря. Навколо розстилалася земля з неозорим, ледь вигнутим туманним обрієм. Кортіло летіти ще вище, й не було перешкод для мрії.

Микола заліз до шатра, став поруч із Василем.

– Це що за важіль? – спитав чаклуна.

– Поки не чіпай. То майбутнє.