Вершники

– Кого ж ми знайшли? – задумливо запитав Стас, м’яким квачиком обмітаючи з леза затверділий пісок.

Оленка поруч розчищала спечені в грудку мідні монети.

– Не скіф. І вже точно не палеолітична людина – з таким-бо «багатством». Бачиш напис на монеті?

Стас зняв окуляри, протер і знову придивився:

– «Літо»?

– Ні, цифри 1780. І літери КМ. Десять копійок міді Коливанського заводу.

Стас випростався:

– Вісімнадцяте століття?

Вони мовчки дивилися на скелет. Той лежав на боці, права рука під тулубом, ноги ледь зігнуті.

– Моторошно якось, – шепнула Оленка. – Либонь, просто тут помер чи загинув. Адже так не ховають.

– Останній бій тут був за три роки до карбування монети. І він беззбройний. Акінак не рахується.

Добре збережений бронзовий кинджал – подоба скіфського акінака – був якраз тим, що змусило повернутися в покинутий розкоп. Бойові акінаки кували з заліза, а цей був зменшеною копією справжнього. Ритуальний ніж.

– Спробую очистити, – Оленка взяла квачик. – Не можна залишати, мародери вирубають з кістками.

– Не лячно? Раптом щось...

– Не смійся! Пам’ятаєш «Вершника без голови»? Я цього фільму в дитинстві знаєш як боялася! А коли вперше побачила Білу Скелю, відразу уявила, що «воно» в хмарах бродить. Знімали ж тут, на Ак-Каї.

– Дурниці! – Стас узявся допомагати Оленці. – Кінь із такою ношею вийде до людей, коні бояться мертвих. А тіло в тропіках розпухне і впаде. Та й вершники тепер інші...

Нарешті акінак удалося звільнити. Стас зауважив, що до леза прикипів напівзогнилий клаптик тканини, але змовчав.

Згори долинув гуркіт моторів. Оленка та Стас вибралися з розкопу, піднялися до гроту нагорі Червоної балки й, залишаючись у тіні, виглянули назовні. Ґрунтівкою до Солдатова промчали у хмарі куряви байкери.

– До джерела на водопій поскакали, – посміхнувся Стас. – Треба збиратися. Якщо якісь «нічні вовки», розкоп вони бачити не повинні.

Оленка стиснула в руці маленький срібний кулон-тризуб.

– Це наша земля...

– Я знаю, наша, – м’яко сказав Стас. – Ходімо додому. Гроза скоро почнеться. І ти геть бліда, втомилася.

Над південним краєм неба, скрадаючи виднокрай, клубочилася димна хмара з безгучними наразі блискавицями. У виярку двох курганів кружляли невеликі вихори, один підхопив заґавлене перекотиполе, другий налякав собаку вівчарів. Студенти повернулися до розкопу, натягнули брезент. Бронзовий кинджал Стас сховав у рюкзак.

До Вишенного було хвилин сорок ходу висохлою набіло, розтрісканою дорогою. Сонце смалило немилосердно – з початку травня ні краплі дощу. Поруч з Оленкою теж закружляв вихор, із тихим свистом накручуючи спіралі з сухої трави. Вона зачекала, коли «дзиґа» наблизиться, й торкнулась її рукою. Лунко закалатало серце, запаморочилась голова. Вихор перемінився білою пеленою, штовхнув, розсипався – і закружляв знову. Крізь каламутну завісу, нічого не тямлячи, Оленка бачила, як хтось – напевно, Стас, – із розмаху вганяє позеленілий скіфський кинджал у серцевину курної «дзиґи». Вихор тут-таки зник, а Оленка спіткнулася на рівній дорозі й провалилася в темряву...

В тіні біля покинутої ферми було прохолодно і, хоч слабкість не минула, дихалося легше. Стас простягнув пляшку з водою:

– Вона тепла, але треба пити.

Оленка похитала головою:

– Холодно. Й голова болить. Це вихор.

– Який іще вихор? У тебе сонячний удар. Пий!

Знову почулося тріскотіння моторів. Байкери стали півколом, один під’їхав ближче. В коротких куртках, розстебнутих на грудях, у чорних банданах. На шиях однаково сріблилися амулети. Але смугастих стрічок не було. Заглушили двигуни.

– Ви звідкіля такі? – запитав ватаг.

– Із Вишенного.

Ватаг помовчав, подумав. Подивився на яскраві Оленчині хіпі-браслети. На бісерну стрічку, якою рудувате, вигоріле волосся було схоплене на чолі, над коромислом веснянок. І на тонкі «міські» окуляри, що поблискували на Стасовому носі, теж увагу звернув. На те, як він Оленчину руку тримає в своїх руках. Але сказав тільки:

– Та годі, ви не місцеві.

– З Києва, студенти.

– Дівчині-бо зле зовсім. Їй до лікаря треба, або хоча б до баби Наталі.

– Ми в неї й живемо.

– Давай підвеземо.

Стас не відповів... Ватаг опустив підніжку, зліз із сідла:

– Впораєшся? Сідай.

Стас не повірив:

– Свій байк? Чужому?!

– Сідай, кажу!

Оленці допомогли сісти попереду Стаса, ватаг осідлав багажник іншого байка.

Будинок стояв на околиці Вишенного – в Турівці. Саманними стінами дерся хміль. Грона пекучого перцю горіли червоним на білосніжній стіні. Зала розчахувалася просто на подвір’я. Дід Павло й баба Наталя тримали корчму, а верх винаймали. Але тепер із пожильців були тільки Оленка і Стас.

Ватаг допоміг довести дівчину до дверей і повільно, манірно поцілував їй руку, немов не помічаючи Стасового невдоволення. Потім осідлав байк, крутнув газ і, звівшись у «стременах», крикнув крізь надривне ревіння мотора:

– Скажи бабі Наталі про вихор та кінську траву!

І вершники розчинилися в густій, мов медовий сироп, спекоті.

Біля будинку стояв легковик із номерами «культурної столиці» – сімдесят восьмого регіону. Господарі годували обідом тілисту пані з синім чубчиком і смішними різноколірними косичками. Пані випромінювала непідробний оптимізм і була б приємною з усіх боків, якби не футболка з ликом Найтемнішого на грудях.

Маленька заживна бабуся Наталя підхопила Оленку, влаштувала в плетеному кріслі та змусила Стаса все розповісти. Відтак узяла глечик з водою, чашку й пішла до чорного ходу.

Стас умився на кухні, обтрусив руки.

– Не труси крапельки, – насупився дід Павло, подаючи рушника. – Чортенята народяться. Наталко, а ти куди підхопилася перед грозою?

– Куди-куди... За кудикину гору! На кінське цвинтарище.

І, не озираючись, попрямувала дорогою.

Яблуневий сад за будинком обривався в Баринську балку. На дні нуртувало джерело, розливаючись крихітної річечкою. До джерела навідувалися часто, а ось далі, на старе цвинтарище, ходили тільки за світлої пори. Кожен знав, що там чорти чешуть хвости – через хвилясту шерсть, синяво-чорну, гніду, та сліди копит. Щоправда, поруч був конезавод. За цвинтарищем піднімався курган Порожня Могила – корчуватий, порослий віхтями мерхлої трави. Подейкували, що він виріс за ніч, після жорстокого урагану. Розкопали його багато років тому, та поховальної камери не знайшли.

Ще недавно біля кургану росли соняшники, вертіли головами за сонцем. Сновигали жайворонки й горобці. Гули насоси, розкидаючи артезіанські струмені райдугою водяних бризок. Тепер ні води, ні жайворонків, ні радості колишньої немає.

На цвинтарищі бабуся Наталя підняла кінську кістку з «вушком», крізь яке проросла трава. Перелила через кісточку воду з глечика в чашку, затим назад. Кістку повернула на місце, а траву зібрала в полотняну торбинку. Зав’язала її суворою ниткою, щось пошептала, сховала в кишеню. Й заспішила додому.

Щойно увійшла до будинку – налягла хмара, вдарили перші важкі краплі. Господиня дала Оленці напитися з глечика, простягла торбинку з травою:

– Носи, дочко, на шиї, поки слабість не мине.

Дощ періщив у розчинені вікна. Дід Павло закрив стулки, зібрав намоклу павутину і пригостив павучка зімлілою мушкою. Здивованому Стасові пояснив:

– То ж павуки світ виткали.

Дальню стіну прокреслило світло фар, загули клаксони.

– Сашка Яловецького дідьки принесли, – сердито буркнув дід Павло.

– Чому дідьки? – огрядна пані розвернулась до вікна, і Найтемніший на її грудях скривився в гримасі. – Сашко вчений. У нього, на хвилиночку, найбільша в регіоні колекція скіфської зброї. Ми домовились зустрітися, щоб їхати до Судака. Краєзнавчий музей готує виставку про скіфів Причорномор’я.

– Дивно, – гмикнув Стас. – Не чув про таку.

– Виставка в Пітері, в Інституті історії матеріальної культури.

– А, ну звісно – колишня Археологічна комісія. І потім усе повернете?

– Що за питання! – пирхнула дама. – Свого вистачає.

– А Луцьке Євангеліє, Ізборник Святослава? Скарби хана Кубрата з Перещепинського скарбу, предмети з розкопок Десятинної церкви? Золото скіфів із Литої могили, з курганів Солоха, Куль-Оба? Морський прапор Війська Запорозького? Це все ваше? – Стас чекав відповіді. – Весь античний відділ Ермітажу зібраний зі знахідок звідси, з Керчі, Миколаївської області та Херсона.

Обличчя жінки побагровіло:

– До чого містечковість? Це від бажання зберегти спільну історію.

– Ні, – відрізав Стас, – це від римлян. «Щоби знищити народ, треба позбавити його пам’яті».

Пані набрала повітря для відповіді, але двері відчинились, і юрба чоловіків заполонила залу, яка відразу виявилася маленькою. Один тримався осібно – низенький, кремезний, із коротко підстриженим вусиками й пухкими щоками. Ступив до пані з косичками, кинув на підвіконня мокру бейсболку і всівся, розгладжуючи п’ятірнею злипле волосся. Він посміхався, але якось дивно, ніби ось-ось заплаче. Губи пирхали, щоки тремтіли. Врешті упорався з нервовим тиком і, вже просто посміхаючись, простягнув руку:

– Яловецький. А ви Світлана? В реалі ви ще чарівна, ніж у Мережі!

Пані зніяковіло потупилася.

Баба Наталя поралася на кухні, готуючи обід гостям. Нарешті розсілися й запрацювали ложками, слухаючи розкоти грому.

– А байкери потрапили під зливу, – гірко сказала Оленка.

Від замовленої води чи просто так, але їй полегшало.

– Байкери? – жваво обернувся Яловецький. – Ви де їх зустріли?

– Біля Червоної балки.

Дід Павло налив борщу, але їсти не поспішав.

– Ми хлоп’яками в Червоній балці цілими днями товклися. Коли там стародавні кістки почали копати. Страшно було й цікаво до мотороші. Скіфом лякали одне одного. Нібито повстає з костомах і хлопчикам блешні, ножики, жуків-воликів дарує. А вночі приходить і матір назавжди забирає.

– А про козаків? – нагадала баба Наталя.

– Як же! Старі люди бачили в Червоній балці останню сотню Запорозької Січі. Яким вітром їх занесло, не знаю. Але страшні. З вигляду як тіні, а глянуть – пропалять. І в самих, і в коней очі сліпі, а дивляться, мов сонце надвечір – багряно так, що сторчголов у ковбаню кортить. За чиєю душею чигають – хто знає? А може, знає, та мовчить.

– Привиди? – з недовірою поцікавилася Оленка.

– Які ж то привиди?! – образився дід Павло. – Вдень по землі ходять, м’ясо їдять, горілку п’ють. Багацько народу повмирало, відколи земля закрутилася – значно більше, ніж нас, живих. Ось їх сила якась часом і виштовхує з небуття на сонечко.

Яловецький сказав у тиші:

– Я про ваших вершників інше чув. Коли помирав скіфський цар, умертвляли п’ятдесят людей і п’ятдесят коней. Нутрощі виймали, тіла набивали вівсом, шкіру зашивали товстою ниткою. Навколо царського кургану на стовпах вішали половинки колісних ободів. На них, мов на попруги, піднімали мертвих коней. Майже при землі висіли, але не торкалися. Вбитих вершників садовили на коней.

Щоб жоден не впав або землі не торкнувся, вганяли в тулуб палю, втесану в другу – вздовж кінського хребта. Ось так і стояли довкруж кургану, а живі з того місця негайно відходили з пожитками за річку.

– Чому? – Світлана завмерла з недопитим чаєм.

– Якщо вершник торкнеться землі, то знову отримає силу. Не життя, звісно, злиднювання одне. Тільки все краще вільним степами скакати, ніж гнити роками біля кургану. Такий вершник – усім чужинець, ізгой. І немає йому границі, крім берега річки, і нема даху, крім неба. А додому дорога така далека, що никає він віками, мов вовк, степом...

Світлана охнула й заглитнулася печивом.

– Геродот, – тихо сказав Стас.

– Недочув. Що? – у Яловецького знову почався нервовий тик.

– Геродот, – повторив Стас. – Його розповіді про скіфів. Тільки містики там не було.

Яловецький натужно посміхнувся, стовбурчачи кущики вусів:

– Розумний ти хлопець, Геродота читав. Із Москви? Навчаєшся чи працюєш десь?

– Не з Москви – з Києва. Вчуся на археолога.

Яловецький зачудувався:

– То ти, брате, приїхав у землі покопатися? Теж у Червоній балці? Поважаю! Як звати тебе?

– Стасом.

Яловецький устав, забрав з підвіконня мокру бейсболку й, виявивши павука, розчавив кулаком.

– Ну, бувай, Стасе. Дощ закінчується, нам до Судака пора. Може, зустрінемося ще.

Корчма спорожніла.

Дід Павло похитав головою:

– Дарма ти про археолога сказав.

– Чому?

– Сашко не вчений ніякий. Хабарник він, чорний копач. Кургани розоряє, шукає, чим би поживитись. Раніше теж не потайки копав, а зараз у повній силі, з новими хазяями заодно. Один Нефедов з їхньої компанії людина, не знаю, як Сашко його терпить.

Наступного дня Оленка описувала знахідки.

– Раптом направду заклятий акінак? Або бажання виконує?

– Не личить синові професора історії вірити в чаклунство, – підморгнув Стас. – А це що – сарматська бляха?

Поруч із кинджалом Оленка намалювала медальйон з головами грифонів.

– Не знаю, наснилося. Напевно, через учорашню пригоду. А скажи чесно, що б ти забажав?

– Попросив би «опцію» бачити крізь землю – невідкриті стоянки, незаймані кургани. І щоб награбоване повернули.

– Знаєш що? Давай засиплемо розкоп. Тій людині... ну, котра там лежить... їй спокій потрібен.

– Я сам гадав. Але тобі ще не можна по жароті.

Олена зняла кулон-тризуб:

– Поклади з ним.

– Не шкода? Та й чи треба йому?

– Він мені теж наснився. Яскраво, ніби наяву.

– Хто він?

– Не береш із собою, от і не скажу. Та ти й не повіриш.

– Вигаднице, – посміхнувся Стас, цілуючи її.

Брезенту над розкопом не було. Стас підійшов ближче. Хтось позбиткувався, ломом розбиваючи землю, розкидав кістки.

Стас мовчки постояв і заходився копати. І тут знову – шум мотоцикла. Цього разу ватаг був сам-один. Високий і міцний, років сорока з гаком, він спустився в балку й довго дивився на потривожені кістки.

– Ваша робота? – злісно спитав Стас, стискаючи, мов списа, держак лопати.

Той похитав головою, роззирнувся, підняв череп і мовчки поніс до могили. Коли всі кістки повернули на місце, Стас поклав поруч маленький тризуб. Ватажок кивнув, потім сказав:

– Ось що, друже. Віддай те, що тут знайшли. Не ваше воно, – Стас у відповідь не зронив ні слова. – Ну, гляди... – і швидко піднявся стежкою. Мотор заревів і затих удалині.

Починало темніти, але господарі ще працювали в саду. В будинку було тихо. Занадто тихо. Стас через сходинку вибіг на другий поверх. Двері на одній завісі, речі вивалені на підлогу...

Стас кинувся до саду.

– Діду Павле, в тебе є номер учорашнього бандита? Оленку забрали!

– Хто? – охнула баба Наталя.

– Не знаю, схоже, ті байкери. Але як вони дізналися про акінак?.. У поліцію телефонувати – затримають за нелегальні розкопки.

– Та чого, бери в повітці мопед і шуруй – Сашко з усією зграєю хвилин з десять як повз нас провіявся, на Чигирник повернули, напевно, до ставка купатися. Стривай, я з тобою!

– Ні, діду, я сам.

Стас осідлав стареньку тріскучу «Верховину» й на плато край Баринської балки наздогнав два джипи. Люди стояли біля машин, щось обговорювали, і разом повернулися до Стаса. Він пощулився – холодні, порожні очі, без живої іскри.

Яловецький вислухав похмуро:

– Вони точно кинджал забрали?

– Напевно. В кімнаті нема... Стрінете – акінак ваш, тільки знайдіть Оленку.

Літній, ледь кульгавий чоловік відкликав Яловецького набік і щось запально прошепотів. Той відмахнувся:

– Не зараз! – і покликав невисокого меткого юнака з наколотими на руках черепами: – Величку, роздивися згори довкола.

Той кивнув і поїхав, але швидко повернувся:

– За балкою, біля Порожньої Могили.

– В машину! – махнув Яловецький Стасові та скомандував кульгавцеві: – Нефедов, сідай ззаду.

– Слухаюсь!

«Служака, – подумав Стас, – товариш старшина».

Сліди шин обривалися край Баринської балки й тягнулися другим її боком повз цвинтарище до кургану. Яловецький вийшов, глянув униз:

– Спустимося! Темніє, об’їжджати довго.

Киваючи в такт «Рамштайнові», Величко кермував по крутосхилу. З-під коліс пирскало каміння, але джип упевнено просувався заданим курсом.

Блиснули фари – навперейми вискочив байк. Величко ухилився, повернув круто до яру, так що джип накренився. Стас подумав, що зараз вони запросто перекинуться. Але машина, зробивши коло, наткнулася на камінь і завмерла. Водій дав задній хід, і тут струмок заграв яскравим сяйвом – від устя балки наближалося кілька мотоциклів.

– Пастка? – азартно запитав Величко.

– Ага, – кивнув Яловецький. – Попалися. Ну що ж, давно кортіло побачитися... Хутко наверх, а я зараз, – він вигріб уміст бардачка й дістав зі схованки пістолет.

– Не допоможе він, Сашо, – Нефедов дістав з-під ніг довгий згорток. Там виявилася шабля з портупеєю. Повісив перев’язь через плече.

Яловецький вискочив із машини й поліз схилом. Стас розгубився, відтак подався услід, але Нефедов зупинив, поклавши руку на плече:

– Давай, синку, відкриємо багажник.

– Що?

Оленка була жива і при тямі, але рот заклеєний скотчем, руки й ноги перемотані ним-таки. На шиї – ладанка баби Наталі.

– Стривай лаятися, Стасе, не все так просто, – Нефедов важкою шаблею спритно розрізав скотч. Удвох допомогли Оленці вибратися.

– Я можу... йти, – віддихавшись, сказала дівчина.

– Що ж ти відразу не дала знати? Пошуміла б якось! – розсердився Стас.

– Гадала, психонеш – уб’ють. Кинджал шукали. Дивись, – із розірваної кишені джинсів Оленка витягла акінак. – Коли двері почали ламати, я його схопила. Яловецький недогледів – певно, трава в ладанці відвела очі. Тільки цим його можна зупинити, так було уві сні. Я тобі не все сказала.

– Ох ти, батечку, – Нефедов позадкував, спіткнувся і, ковзаючись на вологому схилі, хапаючись за коріння, почав швидко підніматися. Оленка – за ним.

– Стій! – крикнув Стас. – Це не казки, вони повбивають одне одного.

– Вони вже мерці!

Стас здригнувся, згадавши очі Нефедова й Величка і, боячись у сутінках загубити Оленку, теж поліз нагору.

***

Поручик Яловецький походив зі старовинного, але зубожілого роду – ні засобів достатніх, ні зв’язків. Хіба що в полк записали з семи років, то офіцерський чин вислужив, не залишаючи дому. Зросту невисокого, кругле лице у віспинах вінчав кирпатий ніч. Вуса стирчали недоладними кущиками, а при важливих розмовах з’являвся нервовий дрож. Вдачу Яловецький мав сварливу, уїдливу. З рівними поводився зверхньо, старших улесливо поважав. Ніхто не витримував його чіпких, важких очей. Жаска суміш німого танку губ і холодного погляду лякала навіть полкове начальство. Кар’єра котилася важко, мов бричка з кривою віссю. Служив восьмий рік, а все поручиком. Якби не зріст, спробував би перевестися у гвардію, хоч ненадовго, і вийти ротмістром у відставку. Та куди там...

Коли полк відправили з царицею в нові землі, пристрасний картяр Яловецький зрадів, що зможе зазнайомитися з офіцерами лейб-гвардії Гусарського ескадрону. Але гвардійці чужинців не підпускали. Поручик думав із досадою, що в голові їхньої «валки», серед звичних песиків, перин, блискучих лорнетів та порожніх пліток, подорожують ті, чиї імена стають історією. І сірий натовп нікому не потрібних, за життя забутих людей іде за ними тінню, даючи можливість бути тими, ким вони є.

Служба тяжила. Але була таємна пристрасть, застосування якій поручик не знав. Офіцерський поставець його, зверху заповнений столовим начинням, мав нижній потайний ярус, що замикався окремим ключиком. У схованці зберігалися поснулі в бурштині комахи, незвичайні скам’янілі останки. Поруч лежали знахідки з місця пам’ятної битви під Берестечком – руків’я польської шаблі, колісцевий замок мушкета і келеп, бурий від іржі чи крові. Цей келеп із зогнилим держаком він вийняв з рук скелета, коли піщаний осип відкрив місце останнього спочинку козака. Тут, на Білій Скелі, колекція поповнилася скам’янілим крабом і крем’яними ножами. Торкаючись цих речей, Яловецький начебто поринав у минуле, час зникав, і це було дивне, сильне і хвилююче відчуття.

Коли після чергової ночі за ломберним столом, намагаючись прийти до тями, поручик милувався своїми «скарбами», до намету боязко зазирнув денщик.

– Тобі чого? – Яловецький захряснув поставець.

– Пан ротмістр кличуть.

Ескадронний командир Степан Богданович Кукільник усміхнувся у вуса, оцінивши пом’ятий вигляд підлеглого:

– Знову до ранку загинав кутики?

– Було діло, – кивнув Яловецький.

– І як?

– Програвся. Дощенту.

– Молодець! Знайти б когось тверезішого, та грамоти не навчені. Ходімо, подивимося, що за свиню нам князь Кутузов підклав...

Раніше Кукільник був полковим осавулом. Коли знищили Запорозьку Січ, із козацької старшини хто вийшов у відставку, хто перебрався до турків за Дунай. Решту брали в армію з пониженням у чині. Так Кукільник став ротмістром Полтавського пікінерського, а потім Маріупольського легкокінного полку, як тепер називали гусарів. Степанові Богдановичу з його вдачею на кар’єру було начхати – надто волю любив і не кланявся начальству.

Ніхто не знав, скільки Кукільнику років. Із вигляду – за сорок, але спритністю й силою рівнявся з молодими. Кульгавий вахмістр Нефедов, що любив згадувати на привалах козацькі казки, лякав молодих солдатів, начебто знається Кукільник із самим Степовим Дядьком – скинутим з неба чортякою. Той, мовляв, не встиг торкнутися землі й завис у повітрі, щойно Бог промовив «амінь». Степовий Дядько, якого звуть іще Блудом за те, що блукає неприкаяним і людей заводить у згубні місця, обдаровує за службу безсмертям і виконанням бажань. Вахмістр божився, ніби в замку Любарта, у княжому будинку, сам бачив картину, що зображала битву при Хотині, й Кукільник на ній – поруч із Сагайдачним. Хоча, може, то дід його. А хоч би й так. Не козак чорту служить, а чорт козакові.

Колишній командир Маріупольського полку, одноокий князь Голенищев-Кутузов, котрий нині перебував у свиті Катерини, викликав Кукільника до себе.

– Ось що, ротмістре. Матінка імператриця дарує тобі велику честь. Коштовні старожитності, після височайшого огляду й розпорядження, під конвоєм твого ескадрону відправляться до Петербурга. Предмети щонаймайстернішої роботи – що за вартістю, що за ціною. Вантаж секретний, прийняти належить за описом. Якщо знадобиться, животом захистиш казенне майно від зазіхань неприятеля.

– Базікало, – кинув Кукільник, повернувшись від князя.

Браму возовні охороняло двоє солдатів. Усередині стояла мажара – довга чотириколісна гарба. Кукільник засвітив лойову свічку і, крекчучи, заліз досередини; Яловецький слідом. Секретний вантаж виглядав просто. Дві величезні, окуті залізом скрині. Запечатані полковою сургучевою печаткою й накриті товстим бусурманську килимом.

Степан Богданович відкинув запорошений килим, зірвав печатку, підняв віко – і спохмурнів...

Старовинні золоті посудини. Карбовані бляхи з лютими левами, що терзають оленів. Важка шийна гривня, скручена джгутом і прикрашена на кінцях фігурками бородатих вершників. Срібні грецькі амфори зі сценами битв.

Кукільник з тріском захряснув скриню.

– Спочатку розгромили Січ і забрали гетьманські клейноди. Осквернили знамена Війська Запорозького. Кошового Петра Калнишевського відправили гнити на Соловки. Потім перевдягли козаків гусарами та привласнили нашу пам’ять і нашу доблесть. А тепер грабують тих, хто жив багато століть тому. Але й мертві можуть за себе постояти.

Яловецький, на відміну від Кукільника, був у захваті. З оповідей старих людей він знав, що під курганами, серед незліченних багатств, сплять прадавні царі. Зараз він мовби бачив цих степовиків, що козацькою лавою мчали в атаку. З острахом поглядаючи на ротмістра, поручик відкрив другу скриню... Там була зброя й обладунки – мечі, бронзовий кинджал із гардою у формі метелика, набірні панцири, поножі з позолотою. У футлярі, обкладеному дорогоцінними пластинами з тисненими малюнками звірів, лежали лук і стріли, поруч – мідні наконечники списів, точильний камінь в оправі зі слонової кістки.

Кукільник узяв бронзовий клинок – і тут-таки обличчя його посіріло, на чолі заблищали крапельки поту. Кинув кинджал:

– Ходімо. Зле чогось...

Він хутко вийшов надвір і прихилився до стіни. Рука вкрилася червоними плямами, й Кукільник із подивом розглядав її. Яловецький чекав віддалік.

На повітрі ротмістрові стало краще, й він швидко пішов до генеральських шовкових шатер – назад до Кутузова. Розмова йшла на високих тонах. Вискочивши з намету, Кукільник запально тицьнув пальцем у Яловецького:

– Ось нехай він і командує.

Відтак крикнув, щоби привели коня, і помчав у степ.

Так несподівано Яловецький став командиром ескадрону. Насамперед поміняв охорону. Двом унтер-офіцерам, зобов’язаним йому особисто, звелів стерегти гарбу до вечірньої «зорі» й повертатися в намет. Поручик не думав забирати все, в усякому разі відразу. До Петербурга-бо шлях неблизький, усяке може трапитися. Йому, щоб розквитатися з боргами, до зарізу потрібен хоча б один золотий полумисок. А ще – знання того, звідки все це взялося. Жадібність у ньому боролася з безкорисливою цікавістю.

Сурмач зіграв «зорю», сторожа пішла. Поручик побачив, що до возовні, роззирнувшись, зайшов Кукільник. Яловецький рушив було слідом, але повернувся. Поспіхом зарядив короткий кавалерійський пістолет, дулом угору застромив за пояс.

У шпарку з-під пологу мажари пробивалося світло. Поручик дістав пістолет і, тихо підійшовши до гарби, заглянув усередину. Обидві скрині були розкриті, Кукільник тримав непоказний бронзовий клинок – через ганчірку, немов боячись обпектися. Яловецький відсмикнув завісу, заскочив до мажари.

– Звольте пояснити, за яким правом ви наново зірвали печаті!

Кукільник насупився:

– Сашку, прибери пістолет.

– Відповідайте за формою!

– Треба все це знову закопати в землю. Не час іще...

Яловецький задихнувся від подиву:

– Ротмістре, та ви з глузду з’їхали! Ви тепер під суд підете...

Кукільник різко вдарив поручика по руці. Клейтух вискочив, куля покотилася на підлогу возовні, але й поручик вибив у противника кинджал. Кукільник обхопив Яловецького обома руками й ривком притиснув до себе, намагаючись скрутити в’язи. Степан Богданович був вищим і дужчим, але Яловецький вислизнув, збив Кукільника з ніг і сам упав. Скрині не давали розмахнутися і вдарити на всю силу. Кукільник перекотився на бік, припечатав Яловецького до краю гарби. Важко, хрипко дихав у лице, обдаючи жаром, запахом часнику й горілки. Стиснув шию міцно, немов кліщами, і почав душити.

Яловецький до останнього боровся. Задихаючись, шарпнув комір мундира ротмістра. Посипалися ґудзики. Замість натільного хреста показався медальйон на довгій шворці – схоже, мощовик. Яловецький перекрутив поворозку й почав затягувати, вдавлюючи у шкіру. Кукільник почервонів. Схопив Яловецького за руки, легко відірвав від себе й націлився в голову кулаком. Поручик ухилився, намацав кинджал. Тупий, короткий, немов дитячий, але краще, ніж нічого. Яловецький мітив у груди, але Кукільник відбив удар – лезо ковзнуло по шворці мощовика. І старий бронзовий кинджал легко шворку перетяв...

Кукільник обм’як. Яловецький, не гаючи часу, по руків’я встромив кинджал у серце, там його й залишивши. Насилу піднявшись, віддихався, з острахом поглядаючи на тіло. Але ротмістр не ворушився, він був мертвий. Медальйон із розрізаною поворозкою Яловецький підібрав і сховав у кишеню. Й почав думати.

За вбивство розжалують в юнкери, це кепсько. Відкриється, що сам зняв охорону – ще гірше, за казенне майно позбавлять дворянства – й до Сибіру. І ніколи вже не дізнатися, звідки ці стародавні багатства.

Ніч була сірою, накрапав дощ. Вартовий спав край згаслого багаття, з головою накрившись опанчею. Вирішивши, що вранці дасть сторожі добрячого прочухана, Яловецький відтягнув тіло Кукільника подалі від табору, під схил балки. Живим той був сильний неймовірно, а мертвим перетворився на щуплявого старого. Здригаючись від дотиків до мерця і змахуючи непрохані сльози жалю до себе, Яловецький прикопав тіло й надійно завалив слизьким камінням.

Уранці на мисі Ак-Каї, який росіяни охрестили Білою Скелею, поставили роззолочене крісло, більше схоже на трон. Під прискалком, поескадронно, вишикувалися маріупольці. Розвалившись у кріслі, ясновельможний князь Потьомкін, виблискуючи діамантами трикутівки, каптана й черевиків, прийняв найвельможніших татарських мурз. Ті піднесли багаті дарунки і грамоти з запевненнями у відданості. По обличчях мурз було видно, що вони із задоволенням скинули б крісло з ясновельможним просто в річку Біюк-Карасу, для простоти вже названу Карасівкою. Після цієї вистави, вранці 25 травня 1787 року, царський поїзд рушив із Карасубазара до Судака.

В таборі Маріупольського полку здійнявся переполох – ротмістр Кукільник пропав. Яловецький пустив обережну чутку, що той перебіг до турків. Але бойові товариші старого осавула не вірили у втеча командира. З ескадрону двадцять шестеро людей вирішили залишитися й чекати. Козацька вольниця ще була сильна, і начальство цей «бунт» проковтнуло. Решта із запізненням рушили в дорогу, намагаючись наздогнати далекий обоз.

До полудня розгулялася пилова буря. Тріщала суха гроза, з півдня насувався ураган. Високий стовп смерчу відчесав півнеба і незграбно тупцював на місці, немов вибираючи, куди ступити. Він наздогнав їх на Сирт-Каї, навпроти села Мишаш. Спробували дістатися до гротів, але смерч устиг раніше й помчав на людей. Усередині, у водяній лійці, сиділа червоточина, немов два чорні ока на короткому грушуватому тільці, і стежила за здобиччю. Конус величезної дзиґи стоншувався, встромлюючись у землю.

Яловецький загубив дорогу. Від землі до неба висів густий сірий туман змішаного з брудом дощу. Крупна сіль із далеких солончаків скрипіла на зубах. Град, каміння, важкі груди землі, окоренки дерев, жаби і навіть розбите колесо від воза – все це з виттям сипалося з неба, мов із бездонного мішка. Затим туга лійка смерчу підхопила поручика і потягла. Боляче вдарило в скроню. Забуття він прийняв із полегшею.

Отямився в розколині двох величезних каменів. Смерч позбиткувався, але затягнув під їхній захист. Усе тіло скніло, кровило садно на голові, проте руки й ноги були цілі.

Яловецький пішов, куди очі ведуть. Простір між курганами перетворився на гладеньке дзеркало без тіні брижів. Кілька разів натикався на кінські трупи й тіла загиблих людей. Серед них були його кавалеристи й ті, хто залишився чекати Кукільника. Мажара зникла. Поручик піднявся на курган. Сонце, особливо палюче після зливи, вже злягло на південь, була година п’ята пополудні. Овид був порожній – ніхто з полку не повернувся. Либонь, їх також пошарпав ураган.

Степом гуляло «чортове весілля» – кілька маленьких вихорів. Один причепився до Яловецького. Куди поручик – туди й вихор. Яловецький пішов назустріч – вихор почав віддалятися. Рушив услід, і вийшов до розбитої гарби, що лежала на краю балки, біля кам’яного причілку печери. Перетягнув до неї скарби зі скринь, сховав під камінням. У кошарі на околиці татарського села багнетом заколов барана, напився гарячої крові, тушу затягнув до тої-таки печери. З дощок гарби розклав багаття, засмажив м’ясо. Весь цей час вихор кружляв поряд у полі, немов вірний пес.

У кишені Яловецький намацав кругляк. Згадав – мощовик Кукільника. Ні... який же це мощовик, просто вилитий із золота медальйон із головами фантастичних звірів. Хотів кинути до решти добра, але поривало – вдягни, вдягни на шию.

«Ну й гаразд, подумаєш...» – Яловецький зв’язав розтяту шворку, просунув голову. Нічого не змінилося. Відтак знадвору захрумтіли камінці. Хтось ішов, накульгуючи. Ось він зазирнув у печеру й попрямував до багаття...

Поручик схопився – до нього йшов один із тих, хто загинув під час бурі. Літній вахмістр Нефедов, із перебитою при Кагулі ногою, котрий так любив розповідати про старосвітські дива. Майже як живий, тільки шкіра безкровна, жовта, і посмертна порожнеча в очах.

– Дозвольте біля вогню обігрітися, ваше благородіє, – мертвий вахмістр делікатно кашлянув. – Не тямлю, щоб улітку холод так проймав.

Поручик зміг лише кивнути.

Скоро в печері зібралося зо два десятки мерців. Не було тих, що залишалися чекати зниклого ротмістра. Капрал Кручіна галстухом акуратно прив’язав до боку відірвану руку. Яловецький намагався не дивитися на кістки розтрощеного плеча, звідки вже не текла кров.

– Треба своїх наздоганяти. Ваше-бо діло панське, а нашому братові полковий аудитор за втечу п’ятсот київ дає, – зітхнув каліка.

Яловецький подивився здивовано:

– Ти ж із життям розлучився.

– Ну то й що, – відповів Кручіна. – Я чотири роки вислужив капралом, у штрафах і відпустках не бував, сім’єю не обзавівся. Скоро за атестацією можу стати унтер-офіцером. Ось тільки рука...

Яловецький стиснув голову – щоб не луснула зсередини.

– Братове, а я-бо живий?!

– Живий, – тихо відказав вахмістр. – Поки Блудова бляха на шиї, все будете живим, ваше благородіє. А ми за вами, як нитка за голкою. Гадаєте, даремно за нами вихори ходять? Вони й є помічники Блуда.

Яловецький через голову спробував зняти бляху – рука вперлася у щось прозоре, але дуже тверде. Пошукав вузлика – нема. Багнетом, що ним заколов барана, хотів розірвати поворозку – все марно.

Для царського поїзда відбирали свіжих коней, а підмінних залишали в Карасубазарі. Потинявшись околицею, Яловецький знайшов цю конюшню з невисокими, невибагливими степовими конячками. Їх ніхто не охороняв. Коні хропли і впиралися, коли мертві ремонтери виводили їх із загород.

Три дні Яловецький міркував і вирішував, як бути далі. Ганяв свій мертвий взвод, змушуючи об’їжджати крадених коней. Зібрали частину розкиданого ураганом – рушниці, різний скарб, кінську збрую. Для прожитку крали овець, стріляли з сідла зайців. Смажену зайчатину їли всі – мертві, щоправда, без апетиту. Місцеві, зауваживши «кавалерійський роз’їзд», боязко вступалися з дороги.

До вечора третього дня поверталися в табір, улаштований під захистом скелі, й біля мису Ак-Каї натрапили на інший загін. Попереду, в хмарі крейдяного пилу, на високому донському жеребці скакав вершник у cмушевій шапці, білому жупані з соболиною облямівкою та в червоних шароварах. При боці – широка крива шабля в піхвах зі срібною оздобою. Яловецький упізнав Кукільника. Його товариші, озброєні короткими списами, теж були вбрані по-старосвітськи, як січовики. І теж мертві. Але не так, як супутники Яловецького, а напівпрозорі, немов густі тіні, й силуети їхні на заході сонця майже зливалися з темрявою.

– Ще більше мертвяки, ніж ми, – пробурмотів капрал Кручіна, що їхав поруч із Яловецьким. Підняв руку, щоби перехреститися, та вчасно передумав.

– Запитай, чого їм треба, та скажи, щоб забиралися на той світ.

Кручіна поскакав назустріч. Слів звідси не було чутно. Кукільник раптом виступив на корпус уперед і шаблею від плеча до пояса розтяв парламентера. Кручіна впав із сідла, кінь поскакав у степ.

Яловецький почув даленіючий тупіт копит за спиною, обернувся:

– Стояти... Стояти, я сказав!

– Кому ж кортить помирати двічі, – відповів вахмістр Нефедов, єдиний, хто залишився.

Яловецький вихопив шаблю і пустив коня чвалом. Поблизу загону Кукільника повітря перетворилося на тугу неподатливу масу, довелося перейти на ступу. Кукільник теж намагався прорубатися крізь перешкоду, але залишався на місці. Клуби диму чи пари з’являлися в тому місці, де рубала шабля.

Степан Богданович відступив. Сплюнув у їхній бік і поскакав зі своїми козаками геть.

Яловецький зістрибнув з коня, нахилився над розрубаним тілом капрала. Той був по-справжньому, як земля, мертвий.

«Може, воно й на краще. Мертві з двома руками надійніші від однорукого», – подумав поручик.

Його вершники повернулися.

– Втямили? – гаркнув Яловецький. Нервовий тик посилився, заважаючи говорити. – Бляха ця бісо... Степового Дядька захистить від старого осавула. Будете мені вірні – й залишитеся жи... цілі будете, ось так.

Поскакали на плато. З вершини найвищого кургану Яловецький по-хазяйськи оглянув степ. Із досадою подумав, що не впізнає місця, де ховав Кукільника. А знайти треба, щоби повернути кинджал. Інакше підніме хтось інший...

– Нам тепер із живими не по дорозі, – сказав Яловецький. – Залишаємося тут, у Карасубазарі. Стародавнє золото в мене. Виправлю документи, та візьмемось за те, до чого іншим наразі нема діла. Бачите кургани? Знаєте, що всередині? Наше вічне життя і слава, – поручик упивався усвідомленням того, що тепер усе це належить не лише якомусь Степовому Дядькові, але і йому.

– Ваше благородіє, то ми могили розкопуватимемо? – охнув маленький солдатик на прізвище Величко. За життя він був найкращим кавалеристом ескадрону, таким і лишився. – Я страх як небіжчиків боюся.

Яловецький скоцюбився чи то від ридань, то від сміху. І, піднімаючись сонячними стовпами над дорогою, разом з ним реготали польовики.

Степовий Дядько допомагав відкопувати скарби, але злився, якщо добуте перетоплювали на метал. Яловецький відчував, коли це траплялося, і криком кричав від нестерпного болю. Відтоді мідні монети і дрібне срібло закопував якнайглибше в землю. Багато скіфських речей виграв у карти в контрабандистів. Однак найбільш вдалою знахідкою вважав старовинне Євангеліє, взяте за мішок борошна у сліпого попа під Луцьком. Продав графові Румянцеву. І лише через двісті років збагнув, як продешевив. Звісно, шкода, що скарби Русі назавжди забирали московити. Але на те він і чорт, щоб навіть добро творити навиворіт.

Слід було вчитися відрізняти зерна від полови. Зв’язків назбиралося достатньо, щоб мертвих кавалеристів записати до міщан. Сам поручик на два роки став вільним слухачем «неординарного» історичного класу Київської академії. Викладали вже не латиною – «великоруською». Добами сидів у бібліотеці.

Коли повернувся до Карасубазару, дізнався, що трьох із його загону зарубали козаки Кукільника. Проте двоє з привидів теж згинули в сутичці. Вступаючи в бій, вони ставали людьми з м’яса й кісток, і їх діставала кавалерійська шабля.

Через десять років, розкопавши великі кургани, колишній поручик під прізвищем Зарецького перебрався до Полтави. Там уперше по-справжньому закохався, завів сім’ю й дітей. Онук Іван перейняв пристрасть до археології, першим з учених побачив славнозвісний Перещепинський скарб, могилу хана Кубрата. Але дід на той час давно вважався померлим. І більше про одруження не думав. Люди вмирали, а він жив. Безсмертя – найгірша кара.

Іноді кортіло відверто побалакати з Кукільником – дізнатися, чи є спосіб без кинджала позбутися бляхи. Хоча вмирати теж було страшно.

І раз у раз Яловецький повертався до Ак-Каї.

Вітер дув безперестанку, з однаковою силою. На полі між балкою і курганом закручувалися курні стовпи. То в одному, то в іншому на рівні людських очей з’являлися і зникали дві червоні цятки, мов жаринки багаття.

Вихори відтіснили Оленку від Стаса. Вона обіруч стискала акінак. Він здавався важким і гарячим, немов металом циркулював струм.

Байкери кружляли біля підніжжя кургану, при боці кожного виблискувала шабля. Під’їхати ближче не давала прозора перепона, в якій тонуло навіть світло фар.

Яловецький і його люди виявилися затиснутими між вихорами й невидимою стіною.

– Віддай кинджал! – Яловецький попрямував до Оленки.

Стас кинувся до нього, Яловецький ухилився і вдарив рукояткою пістолета у скроню. Хлопець упав, залишившись лежати непорушно. Яловецький пересмикнув затвор, націлив пістолет на Оленку. Вона плакала, дивилася на Стаса й не знала, що робити. Потім повернулася до вихору, крикнула:

– Забирай його собі! – і з розмаху кинула акінак у закручений стовп з очима, а сама метнулася до Стаса.

Степовий Дядько підхопив, закружляв старий скіфський кинджал. Зникла прозора стіна. Мотоцикли з ревом пішли вперед. Їздці на ходу рубали ворогів. Яловецький схопився за шию – бляха зникла. Він прицілився й зі злістю вистрілив у вихор, потім ще, ще раз...

Ватаг зліз із сідла, дістав шаблю й повільно пішов до Яловецького. Той знову підняв пістолет і стріляв, поки не скінчилися патрони. Шкоди це ватагові не завдало.

– Що ж ти, Степане Богдановичу, беззбройного вб’єш?

Кукільник кивнув. Але тут між ними мовчки став Нефедов, теж із шаблею наголо.

– Послухай старого командира, не бери гріх на душу в останню годину, – сказав Кукільник. – Тобі ж бо й добре там зарахується.

Нефедов замахнувся на осавула. Недовго рубалися, Кукільник подолав... Яловецький побіг до балки, але дорогу загородили. Кукільник наштрикнув його на шаблю й гидливо висмикнув лезо.

Стас опритомнів. Дуже боліла голова. Оленка допомогла піднятися. Підійшов Кукільник, оглянув рану:

– Кістка ціла, до весілля заживе, – і простягнув скіфську бляху, немов зважуючи в руці: – Ти ж хотів бачити крізь землю?

Стас підняв із землі окуляри, надів, подумав і твердо сказав:

– Ні!

Кукільник ледь усміхнувся:

– Молодець! Ну що ж, нам пора, ми своє відслужили. З мертвою нечистю розправилися. А з живою вам самим тепер розбиратися.

На прощання осавул обняв Стаса і знову поцілував Оленці руку.

Один за одним байкери з’їжджали в яр, розганялися кам’янистим ложем струмка і піднімалися на крутосхил. Там ставали цапки, на мить завмираючи, і не мотоцикли, а лискучі високі коні злітали на край балки. Переваливши її, вони з м’яким стуком копит легко, швидко набирали крок. І вже жодного тут не лишилося. А на другому боці балки відходили досвітньою землею в минуле чи незнане майбутнє зграбні легкі коні та їхні безсонні вершники, що не проміняли честі й душі своєї на примарне земне безсмертя...

Супутники Яловецького зникли. Сам він лежав на схилі кургану, і тіло повільно вгрузало в землю. Останніми зникли скарлючені пальці. Вітер ущух, вихори поблідли, розтанули очі Степового Дядька. Палахнула блискавка, дивовижно довга, і встромилася в чолопок могильника. Крізь вікове блезно пробивалася пізня маєва світло-зелена молода травичка.

Щось блищало на камінні. Стас підійшов – це була козацька шабля в піхвах зі срібною оздобою. Шабля старого осавула. Стас бережно підняв зброю.

– Вранці їдемо до Судака? – запитала Оленка.

Стас упевнено кивнув:

– Так!

Переклад з російської Віталія Геника (с)