Музика (2). "Хвора лялька"

Дозвольте я цього разу поясню детально, що зі мною відбувалося.

Я був іще занадто малий. Я був дитя. Батьки повели мене до світу мистецтва. Дорога на естраду, в тому, вийшла куца та коротка.

Мені було п'ять. Бабусю мою, горду київську модистку доісторичних часів, підмахорили на піаніно "Цімерман". За її гроші для мене купили інструмент. В нього, відчинивши нижню панель, поставили скляні трилітрові банки з водою, щоб дерево, бува, не потріскало, пересохнувши. Мені відловили хрещеного батька, композитора на ім"я Всеслав, та він узявся вчити мене грати, забиваючи пальці до клавіш.

- Тримай руку кругло, - приказував він - і зі стриманим почуттям, міцно схопивши, засаджував мого пальця вглиб, - наче держиш яблучко.

Мені було боляче. Я його ненавидів. Я хотів пожалітися батькам. Але ні.

Коли здалося, що художня дресура досягла товарного вигляду, мене спіймали, запакували в білу сорочку з дівчачим мереживом на манжетах і потягли в Республіканську школу-інтернат імені Лисенка. Не академіка, а композитора. Аби виріс із мене соковитий культурний овоч, переможець міжнародних конкурсів, чи ба й людина з телевізора.

Я пройшов початковий іспит. В мене виявили абсолютний слух. Наостанок, перевіряльниця, врозчепірок ударила зовсім випадкову харапудливу масу звуків, надавивши одними пальцями по кілька клавіш, і назвав усі наявні. "Звідки ти знаєш?"- спитала вона, трохи струшена. "Ну так я чую ж", - відповів я (за переказом родичів). Потім я збацав п'єсу "Полюшко-полє" на пару з композитором на ім"я Всеслав. Я не забув, як він майже ламав мені пальці.

Мене прийняли.

- Іди он до того дяді, - пояснили мені батьки на вересневому фасуванні малюків по класах і підштовхнули в (ними) обраний бік через юрму. Цибатий дядько нагадував дозорчу вежу, на верхівці якої стирчала безволоса голова, виразно зажурена. З непідробним мак'явелізмом я промовчав, одхилився від цілі та пристав натомість до приємно молодої вчительки.

Ліричний відступ. Я небагато пам'ятаю про своє життя. Від періоду малого дитинства в мене лишилося відчуття нещадного внутрішнього реалізму, та миттєвий осуд дорослих, що чомусь-то ставляться до тебе з повністю дебільними засадами. "Тебе навчають англійської? А скажи нам що-небуть англійською!". Гей, кретини. "Ти українець? А скажи що-небуть українською!" Гигиги. Дорослі - ідіоти. Зараз я теж удвічі дорослий. Але такого не скажу.

Повертаємося до музики.

І пішло-поїхало, під міцним наглядом... Музика мене мало цікавила, але від загостреного нагляду дорослих я дійшов головного висновку: очевидно, мама з татом передумали здавати мене в дитбудинок, а вирішили натомість нагрузити мене по зав'язку.

На той час я, скажу, з більшим задоволенням читав "Месс-менд" Маріетти Шагінян, поки не садовили тренуватись у високому мистецтві. Автоматично я перебирав дієзи та бемолі, а переді мною ширяв привид монструозного Грегоріо Чіче, запакованого у футляр...

... Аж ось у першокласників настав великий офіційний концерт - на велетенському роялі, на сцені, перед екзаменаційною комісією. У свою чергу я зайшов, зіграв, піднявся, зграбно вклонився та вийшов.

Тут треба сказати, що я на той час надійшов до конечного стану.

- Ну ти вопше даєш!.. - зустрів мене вражений Олег Коваль, з яким ми планували бігти світ за очі в казкові краї, котрі я назвав чомусь - DDS. Аби збудувати всюдихід, ми збирали та складали під сходами у школі потрібні деталі - токарні різці, болти, гайки та іншу техніку.

Саме звідси - від нього вперше в житті - я дізнався, що мені властива епілепсія.

Що, отже, зі мною, сталося.

За олеговим викладом, я всівся на стілець, бадьоро почав "Хворобу ляльки" Чайковского, дійшов до середини, зупинився, хвилини три мовчки посидів під пильними поглядами комісії, посовався, почав ізнову і цього разу дійшов до кінця. На тому й настав фінал-апофеоз артистичної кар'єри.

Перший раз на естраді став останнім.

А тепер - усі гуртом:

І сніцца на-а-а-ам нє рокат касмадро-о-о-о-ома!..