Спогади знедоленої

Червона троянда на вікні. Напівзасохла. Руйнується.

Як руйнуються спогади. Зникаючи позаду. Розчиняючись. Спогади, що зливають воєдино радість та біль втраченого…

Того, чого більше немає.

Те, що спочатку було сенсом життя, перетворилося на попіл.

Спогади… забуті минулим та майбутнім.

Спогади… повні щастя та знедоленості. Наповненості та порожнечі.

« Я повертаюся та згадую. Знову. Його. Себе. Нас. Той швидкоплинний час, який ми були разом. Примарне кохання, що зберігається лише в пам'яті. Дотик… Моменти, які дорожчі за саму людину.

Життя, що зупинилося на якийсь час. Зробивши цей час нашим. Спільним. Розділивши на двох.

Я повертаюся. Знову.

Повертаюся до колишнього життя, немов із казки із сумним кінцем.

Повертаюся. Незважаючи ні на що…

І знову згадую його. Той недовгий час разом.

Наше не справжнє кохання, яке правильніше назвати просто тілесним бажанням... бажанням мати тіло, а не душу і серце.

Насолоджуючись лише дотиками. Не більше.

Що ще потрібне для щастя. Маленького вияву радості лише перебуваючи разом. Просто бути разом. Якщо це все, що нам дано. Разом. Всього на мить. Не замислюючись про майбутнє.

Просто тепло його рук. Дотику. Та пристрасть.

Тяжке дихання і шепіт у обличчя.

Просто він. Просто я. І трохи - ми. Усього на ці пару днів.

Легкі дотики через одяг по тілу. М'яке переплетення пальців рук.

Ледве вловимий поцілунок...ще і ще, пристрасніше. Як це, зіткнення наших вуст, у пристрасному трепетному поцілунку. Майже забула, і знову у спогадах.

Тепло гарячих рук, що відкриває моє тіло, звільняючи від кайданів одягу. Тремтливий дотик трохи важкого, але такого приємного тіла. Його тіла… до мого тендітного, дівочого.

Миттю за миттю, пристрасть за пристрастю і ми разом поринаємо в безодню неосяжної лавини відчуттів. Відключаючись, існуючи лише один в одному. Стаючи лише дотиками. Відчуттями. Чимось за межею цього життя. Тим, що впускає в наші зранені часом душі - маленькі іскри щастя та світла, що зароджують тепло і дають сили жити далі.

Знову.

Без нього.

Без дотиків...

Просто жити. З кимось. Але не з ним.

Як дивно згадувати. Те, що було нещодавно. Згадувати та відчувати, як на душі стає важко.

Ще недавно… я була з ним. З тим, кого кохаю. Хто вселяє в душу радість, навіть попри біль згодом.

Незважаючи на складнощі наших характерів.

Все одно я прагну… знову побачити його. Знову відчути це загадкове почуття тяжіння. Тілесного тяжіння.

Як це, згадувати - коли в думках спливає «Ми», а не звичне «Я». Коли я не одна на цьому світі. І навіть знаючи, що це так недовговічне. Знаючи… Незважаючи ні на що… Я все одно стрімголов біжу до нього при кожній нагоді. Неначе востаннє.

Навіщо?

Не знаю. Просто серце просить маленький шматочок щастя. Хоча б ненадовго. Навіть якщо тільки сьогодні. Всього на одну мить. Він буде знову зі мною. А потім - звична приреченість.

І щоразу я кажу собі - «Все... це останній раз. Я обірву все... і спалю мости за собою... Ще одну мить. Ще одне зітхання та дотик. І розставання. Назавжди. Я житиму далі. Без нього. Не згадуючи.»

Чи не смішні такі необачні думки?!

Адже насправді... Знову і знову спливають спогади всупереч обіцянкам. Не даючи забути. Завдаючи біль і змушуючи вкотре… думати про зустріч із ним. Заради швидкоплинних дотиків. Знаючи приреченість цих зустрічей.

Ще одна мить. Ще один дотик і знову прокинутися.

Виринути з казки, яка ніколи не буде реальністю та справжнім Щастям.

Як це - бути щасливою до небес, а наступної миті знедоленою падати на саме дно прірви…

Згадуючи вічно….. Стільки - наскільки вічним може бути життя…»

З сумним зітханням вона дописує останні рядки, закриває щоденник на замок і відпускаючи минуле, крізь сльози спустошеності, повертається в сьогодення. У реальний світ.