Обіцяю жити

Ем лежала на ліжку та відраховувала тижні до «дня курця». Вона підтягла ноги до грудей і передчувала те почуття, коли легені заповнить дим, а огидний смак полегшить муки совісті.

— Невже це моє нове життя? Невже я та, ким стала? Чи може людина так змінитись?

Ем підвелася з ліжка й ненароком зачепила давно засохлу фіалку. Та зіслизнула з подушки, впала на підлогу, і тонке стебло переломилося. Ем присіла біля мертвої квітки. Дбайливо підняла обидві її частини, досліджуючи поглядом сухі пелюстки, ніби намагалася запам'ятати кожну прожилку, кожну зморшку на них. Після чого Ем міцно стиснула долоню, обернувши фіалку в пилюку. Здула її з долоні та витерла руку об простирадло, потім підвелася, важко зітхнула й стала біля вікна.

Місяць світив яскраво. Чорнильне небо, усипане мільярдами зірок-вогників, нагадало дівчині про минуле, коли вона була ще зовсім маленькою й ходила у походи з сім'єю. Коли вона ще мала інше ім'я та коли була іншою людиною.

— Дивовижно. Змінюєшся, а світ залишається тим самим. Вмираєш, а він продовжує жити. Що насправді зі мною не так? Депресія? Чи страх? Як я дійшла до цього? — Залишаючись сама, Ем любила розмірковувати вголос, проте робила це дуже рідко. Тоді, коли їй хотілося поговорити, але поряд нікого не було. Здавалося, такі розмови зближують її з мамою, хоча Ем сама не розуміла, чому так думала.

Вона вдивилась у своє відображення на склі. Прозорий силует був частиною краєвиду за вікном. Частиною колишнього життя.

— Віддзеркалення... Чи потраплю я до «Відображення»? Притулок для дорослих божевільних. Але депресія — це не… Не божевілля? Напевно, депресія — це хвороба душі.

— Ага, бо божевільних іноді називають душевнохворими, — пролунав за спиною голос Іллі.

Ем обернулася.

— Як ти увійшов?

— Мені допомогли зламати твій замок.

— А навіщо ти прийшов?

— Думав запропонувати тобі прогулятися, — сказав він, знизавши плечима. У напівтемряві кімнати Ілля виглядав ще загадковіше і привабливіше.

— Нам забороняють уночі виходити з кімнат, для цього й вигадали замки, чи не так? І як ти пройшов повз медсестру? — здивовано спитала Ем, схиливши голову набік.

— Не має значення. Я чекатиму тебе в холі на першому поверсі біля дошки оголошень.

Ілля пішов, залишивши останнє слово за собою, а Ем поринула в роздуми. Він прийшов несподівано, чим викликав замішання. Дівчина думала, що коли хлопець не пішов за нею, після їхньої зустрічі в їдальні, він більше не захоче бачитися, але виявилася неправою.

Виходить, вона зовсім його не знає. Як можна пізнати іншу людину, якщо себе до кінця зрозуміти не можеш?

Ем не хотіла говорити з Іллею, але хотіла вийти на вулицю і хоч на мить позбутися заспиртованого запаху лікарні. Вагаючись, дівчина стояла, дивлячись в одну точку.

— Нарешті він пішов. — Вадим із підступною усмішкою на обличчі зайшов до кімнати.

— Коли ж ви дасте мені спокій? — обурено зітхнула Ем, закотивши очі. Чомусь її навіть не здивував візит Вадима. Проте холодок поповз спиною.

— Тобі щось не подобається? — прошипів хлопець.

— Так, мені не подобається, що навіть уночі я не можу побути сама. Мені не подобається, що медсестри пропускають усіх підряд до моєї кімнати.

— А там немає нікого. Про яких медсестер йдеться? — Вадим здивовано підійняв брови і показав великим пальцем собі за плече. — Одна чи дві на чергуванні залишилися, та й ті сплять у кімнаті персоналу на другому поверсі.

— Як? — Очі Ем округлилися від подиву. Вона обійшла Вадима й обережно визирнула за двері. Морок, порожнеча та жалібний шепіт — єдине, що наповнювало коридор.

Ем зачинила двері та лише відчула гарячі долоні на передпліччях, а потім земля пішла з-під ніг, і тіло зустрілося з ліжком.

— Я ж казав, що ти станеш моєю. Ось час і настав. — Вадим усією вагою навалився на Ем. Намагався зняти з неї безрукавку, а дівчина наче заціпеніла. Тіло перестало слухатись, пропав голос. Натомість події розгорталися ніби у сповільненому перемотуванні. Вуха заклало, і Ем здалося, що її душа відокремилася від тіла. Все навколо стало нереальним та страшним. Наче не вона лежала на ліжку, і не її Вадим із розлюченістю намагався взяти силою.

Хлопцеві вдалося зірвати безрукавку, притому Ем почула віддалений тріск одягу, який розійшовся по швах. З обличчям, що палало від хтивості та божевілля, Вадим грубо придавив живіт Ем колінами, однією долонею згріб її руки й притиснув до ліжка.

Дівчина часто дихала, і коли хлопцеві майже вдалося зняти штани, вона набула контролю над собою. Перестала чинити опір. Розслабилася та сконцентрувалася.

— Вадиме… — прошепотіла вона, тремтячим голосом.

— Так? — стомлено спитав він, провівши долонею по грудях Ем.

— Ти зробиш мені боляче?

— Що?

— Я не хочу, щоб ти робив мені боляче. — Ем подивилася йому у вічі. Попри ситуацію, дівчина відчула, як по тілу хвилею легкої прохолоди розливається спокій та невідворотність. Те, що вона збиралася зробити, здавалося Ем єдиним виходом, нехай таким, про який вона пошкодує, щойно зможе переосмислити вчинене.

Вадим забарився. Він відпустив руки Ем й прибрав коліна з її живота. Вона потяглася до хлопця. Ніжно поцілувала, кожною клітиною організму відчуваючи з якою жадібністю він відповідає.

Лежачи під хлопцем, зі шкірою, що покривається мурашками від кожного чужого дотику, Ем ледве стримувала сльози та обмацувала рукою ліжко, намагаючись знайти свою безрукавку.

Коли кофта виявилася затиснута в кулаку, дівчина вдала, що обіймає Вадима за шию, але в той же момент із дивовижною спритністю обкрутила безрукавку навколо горла хлопця. Штовхнула його, вивернулася, виявилася зверху і щосили потягла кінці одягу в різні боки, стягуючи петлю.

Вадим схопився за тканину, намагаючись відтягнути зашморг від шиї, але Ем тримала міцно, дивуючись, звідки у неї стільки сил та злості. Обличчя хлопця почало синіти, він гарячково хапав ротом повітря, але те не доходило до легень. Тоді Вадим залишив спроби впоратися з петлею, та перемкнув увагу на Ем. Він ударив їй кулаком під дих. Дівчина скрутилася від болю навпіл й впала з ліжка. Вадим зняв «зашморг» з шиї та кинувся на Ем. Вона відкотилася вбік, відштовхнула руки, що тяглися до неї, схопила безрукавку й вискочила з кімнати.

Бігом помчала до виходу на гвинтові сходи. Чула за собою важке пихкання і тупіт, але не озиралася, боячись спіткнутися.

Відчинивши двері, опинилися на сходах та поквапилася вниз. Кров ніби перетворилася на лаву, і серце розганяло її організмом, обпалюючи зсередини. Вадим не відставав, а спуск здавався нескінченним. Ем з нетерпінням чекала, коли зістрибне з останньої сходинки, пробіжить по холу до Іллі, і він за неї заступиться.

Вона задихалася. Легені горіли, у горлі пересохло. Ні б закричати, покликати на допомогу, та Ем продовжувала бігти мовчки.

Раптом Вадим смикнув її за руку. Ноги дівчини заплелися, одна зіскочила зі сходинки й Ем би впала, якби не схопилася за поруччя. Вона притиснулася до них так міцно, що ніхто не зміг би розірвати хватку її рук. Тільки це й урятувало. Пальці Вадима зіслизнули з її передпліччя, обличчя майнуло біля обличчя. Шалений погляд витріщених очей хлопця й усвідомлення того, що відбувається, відбилося в пам'яті Ем, після чого Вадим стрімголов полетів по сходах, врізався спиною в поруччя на новому витку, вдарився головою об кут сходинки й завмер.

Ем затиснула рота руками та просиділа так кілька довгих хвилин, паралізована шоком. Після того, як первинний переляк відпустив її, дівчина поспішила натягнути безрукавку. Вадим не ворушився.

«Покликати на допомогу», — повторювалося в голові. Однак зробити це вона так і не змогла, бо спустилася до холу.