Солодких снів, відьмаче

Ґеральт ніяк не міг пригадати, коли й за яких обставин він познайомився з Любистком. У пам’яті намертво закарбувались рецепти відьмачих еліксирів, цілі розділи з інкунабул про чудовиськ та способи вкоротити їхнього віку, Весемірові настанови, ба навіть сороміцькі частівки Ламбертового авторства. А от де саме менестрель вперше трапився йому на очі Ґеральт якось геть забув. Можливо, на весняному ярмарку в Гулеті? Або в маленькому селищі Нижній Посад, де мужики жалілись на шелихвості витівки диявола? Неймовірно, але щоразу як відьмак намагався допитатись у поета подробиці їхнього знайомства, той кмітливо оминав відповіді, ховаючись за розповіді про любовні пригоди.

Ґеральтові ніколи не спадало на думку, звідки Любисток стільки про нього знає. Співакові були відомі таємниці минулого, оповиті стумою образи, журби та зневіри. Він читав Білого Вовка, наче відкриту книгу, і міг достеменно сказати, які душевні порухи ховаються під маскою суворого нищителя потвор. Можливо, просто вгадував? Або і справді бачив наскрізь, як істинний знавець людських душ?

Ґеральт жодного разу не запитувався: як менестрелю вдавалося віднаходити його на Шляху, хоча доля хилитала відьмака по всіх усюдах, закидала по дальніх закутках Північних королівств, а іншим разом — походжала під руку мощеними вулицями великих міст на кшталт Оксенфурта. І навіть там, у лабіринті маєтків, розкішних садів та бідних перекошених халуп, Любисток неодмінно опинявся поряд. Отак просто, нібито мав зачаровану карту.

Ґеральта не дивувало, що боягузливий бард, котрий тікав від ревнивих чоловіків прямісінько через вікна, не боявся монстрів. Аніскільки. Скоріш кривлявся, наче актор на помості, виголошуючи, як жахають його почвари, що причаїлися у безпросвітній мряці. І всупереч своїм же словам — хвостом ходив за відьмаком, пхався в найглибші печери, лазив по кладовищах, покинутих замках і неймовірно прудко вислизав, лишень справа доходила до бійки.

Напевно, то була доля. Або низка випадковостей, неймовірних збігів обставин — та будь-що. Відверто кажучи, Ґеральту було начхати. Він просто насолоджувався компанією нестерпного теревені, цього неймовірно розумного і водночас наївного поета, що прикрашав собою довгі самотні вечори. З Любистком всі прикрощі ховалися в тіні, не в змозі винести променистих посмішок та жвавих пісень. Нехай непосидючий супутник часто втрапляв в халепи, молов дурниці і вічно допікав непроханими коментарями, Ґеральт ладен був це терпіти. Заради теплої дружби, чарівної музики та оксамитового голосу, що колисав у дальній дорозі.

Коли він почав сумніватися? В Любистку, у собі, в здоровім глузді? О, це сталося зовсім нещодавно. Просто Йенніфер уїдливо поцікавилася, мовляв, що це за друг такий, що йому дорожче за могутню чарівницю. Трохи згодом посипалися питання Золтана: «Менестрель, кажеш? А що співає? А чого я ніколи пісень його не чув, хоч по шинках тиняюся частіше, аніж ти — на полювання?». Слідом невідомим піснярем зацікавилася Трісс, а потім — Фрингілья.

Тоді-от Ґеральт усвідомив, що Любисток навмисне уникає чужого товариства. Мандрувати з відьмаком найтемнішими гущами та ночувати в сіннику — будь ласка. Тіснитись удвох, майже обійнявшись, на лавці в будинку старости, якому кортіло позбутися лішака — та скільки завгодно. А ось опинитися в компанії чарівниць — зась, милостивий друже, у тебе свої дами, у мене — свої, май ласку танцювати своїх дівчат одноосібно.

Принаймні, так казав Любисток. І Ґеральт попри все йому вірив. Більше, аніж побратимам по ремеслу, більше, ніж своїй коханці, ба навіть більше, ніж собі.

Хоч одного разу відьмак, почуваючи себе останнім ідіотом, поділився з Любистком своїми безглуздими міркуваннями. Менестрель у відповідь зайшовся дзвінким сміхом. Він реготав довго, до гикавки, і так заразливо, що Ґеральт сам мимоволі розсміявся. Ну, справді. Вигадав казна-що, звинуватив друга в тому, що його, так би мовити, не існує… Просто дивовижна нісенітниця, гідна п'яної бредні після третьої пляшки махакамського.

Вони так і мандрували разом. Славетний Ґеральт із Рівії бився з почварами, великий маестро Любисток писав пісні про його діяння і виступав перед широкою публікою — багатовіковими дубами, струмком, що біжить через густий бурелом, лісовим звіром і зоряним небом. Відьмак жодного разу не бачив, аби супутник давав концерти. Ні в Новіграді, ні в занедбаних селах.

Втім, яка різниця? Головне, що Любисток був поряд.

Ґеральтові хотілось, аби так було завжди. Особливо тепер, як він лежав на кам'яних щаблинах склепу і захлинався власною кров'ю. Упириця попрацювала на славу: розірвала сонну артерію, розпорола трахею і навіть шарпнула кігтями по ключиці. Відьмачі рефлекси вимагали перевернутися на бік, відповзти якомога далі від ворога і причаїтися у схроні, щоб перечекати ніч. Але розумом Ґеральт осягнув — він уже мрець. Він може хоч залитися «ластівкою» і викупатися в чані із зіллям Раффара Білого, але це його навряд врятує. Повіки мимоволі стулялися, життя поштовхами покидало тіло, сплавляючи річкою нав’ячих сновидінь.

Ґеральт змушував себе дихати. Через пекельний біль, через агонію і сльози він відраховував вдихи і видихи, як на тренуваннях у Каер Морхені.

Ніби це мало сенс. Начебто людина, хоч би вона й пережила трансмутацію, мала бодай мізерний шанс зіграти у хованки зі смертю.

Любисток, як завжди, виринув із небуття. Схилився над понівеченим тілом, віддано заглянув у вічі, і м'яка, майже дівоча усмішка осяяла його лице. Тендітні пальці ніжно торкнулись вилиці, поправили медальйон із вишкіреною вовчою пащею.

— Не бійся. Я тебе не полишу.

Менестрель ліг поруч, розмазуючи бруд і кров по нільфгаардському обладунку. Ідеально закручені пасма золотом розсипалися по грудях, що ледь здіймались.

— Спи, відьмаче, я буду поряд.

Під кам'яними склепіннями відлунням танцювала пісня. Давно забута колискова, що таїла сказання пращурів, віщувала про запеклі бої та лагідне кохання. Мелодія народжувалась просто у свідомості, саваном обіймала поранену душу, вмовляла відпустити цей світ і віддатися волі інших, потойбічних сил.

— Солодких тобі снів, відьмаче.

Ґеральт, знесилений, стулив очі та відчув на губах поцілунок смерті.

Теплий поцілунок з нотками меду та весняного первоцвіту.