Легіонери Хроносу

Пітьма. Навколо тільки пітьма. Генератор не витримав навантаження і відключився. На лівій панелі блимає аварійний індикатор. Тільки б дотягнуться. Усе тіло болить, не дістаю, дідько. Ремені не дають дотягнутися, крісло перекосило. Маленьке зусилля. Ще трохи. Є! Резервний генератор активовано, корабель ожив.

Де я? На оглядовому екрані, єдиному вцілілому бічному екрані, якісь джунглі.

Як же боляче. Комбінезон! Якщо керуючий контур не накрився під час імпульсного удару, то є шанс не зігнуться тут від травм. Біль. Різкий, гострий біль у всьому тілі – увімкнувся медичний режим. І знову темрява.

Я не став дивитися блоки пам'яті мед блока, немає особливого бажання знати зібрали мене частинами або все не так вже й погано було. Почувався я набагато краще. Принаймні вилізти з крісла і дістатися люка я зміг самостійно. Якщо вірити датчикам, то на поверхні можна перебувати без скафандра, точніше того, що від нього залишилося: купа подертої матерії та шолом, що тріснув. Люк важко відкрився, посадка в гарячих обіймах атмосфери досить сильно позначилася на агрегатному стані броні. Та це й не джунглі, так оазис у безкрайній пустелі, що дуже сильно нагадує червоні рівнини Марса. Досить прохолодно: десь п’ятнадцять градусів тепла за Цельсієм.

Так, броня оплавилася, частково прогорівши до внутрішньої обшивки. Дюзи згоріли повністю, те, що залишилося від двигуна, навряд чи ще раз заведеться. Зрозуміло, на корабель більше немає сенсу розраховувати. Хіба що блок зв'язку, але він накрився ще в космосі, коли чужинець завдав першого імпульсного удару. Його деструктори були налаштовані на знищення датчиків зв'язку та навігації. Правильний хід: противник стає безпорадним і його легко добити.

Ну, ну, що ми маємо. Плазмовий ніж, гарний проти противника у броні, будь-яку матерію ріже як масло. Звичайний ніж теж стане в пригоді, коли плазма на підзарядці. Кобура з мінібластером і важкий десантний бластер, не погано!

За оазою на горизонті виднівся дим, багато диму. Але що може горіти в пустелі, на планеті, де немає розумного життя, крім мене, зрозуміло. Інший оазис? Чи не тільки я зазнав аварії тут? Начебто крейсер «Невада» знаходився на низькій орбіті. Ну, не може ще один винищувач так горіти. Хоча не думаю, що під час атаки, екіпаж не вивів крейсер на більш стабільну орбіту. Але, можливо, все, крейсер «Техас» згорів одним з перших, він стояв біля самого вузла гіперпереходу і першим прийняв удар. Вибух був настільки потужним, що сам вузол був сильно пошкоджений. Це й врятувало флот від розгрому. Гирло гіперканалу закрилося, але близько десятка кораблів супротивника встигли увійти до нашого сектору. Далі почалася м'ясорубка.

Що ж, іду туди. Навіть якщо це наш крейсер, там можуть бути ті, що вижили. У всякому разі, зв'язок, навіть на розбитому крейсері, має працювати.

Шлях пролягав через пустелю, і нічого не віщувало біди. До горизонту простягалася рівнина, без будь-яких височин чи низовин. Але так здавалося лише на перший погляд. За кілька кілометрів від оази був обрив глибинної метрів сімдесят. За кількасот метрів правіше був досить пологий спуск, але біля його підніжжя було щось гнізда з каміння. У гнізді сиділо близько десятка істот схожих на ящірок з павучими ногами зростом приблизно п’ять – сім метрів та п’ятнадцять метрів в довжину. Поряд з гніздом знаходилася ще одна така ж тварина, тільки втричі більша. Напевно самка з дитинчатами. Так, а самець он, біля підніжжя урвища, точніше його напівз'їдений труп. Мабуть, з павуками цих тварин пов'язує не лише зовнішня схожість, а й ставлення до шлюбу теж.

Довго думати мені не довелося. Самка, мабуть, маючи добрий нюх чи слух, а може й те, й інше разом, обернулася і втупилась у мене всіма трьома очима. З неймовірною швидкістю, вона вилізла по стрімкому схилу і кинулася до мене… Зізнаюся чесно: мало не наклав у штани. Врятувала реакція. Зірвавши зі спини десантний бластер (вистачило розуму не палити по цій туші з пістолета) я відкрив вогонь… Тепер до мене дійшло, навіщо цій гарматі така потужність. Двох пострілів вистачило, щоб утихомирити тварину назавжди. Залишалася ще одна проблема: як пройти повз гніздо? Дрібнота все ще сиділа там і якщо вони мене не зжеруть, то захочуть пограти. Ледве втримавши бластер у руках, я дав залп по гнізду перетворюючи його на місиво з плоті та каміння. Так краще. Сподіваюся, інші жителі цього світу більш гостинні.

Подальший шлях пройшов без пригод.

То була «Невада». Відсік двигуна практично відірваний, мабуть, туди припав основний удар. Носовий, на диво, виявився цілим. При падінні аварійний генератор (основний автоматично відключається, щоб уникнути вибуху через перевантаження, кораблі крейсерського типу орбітальні та технічно не можуть сісти на поверхні планети) включив силові поля, які й пом'якшили удар. Крім основного та дублювального генераторів, існують також аварійні генератори по відсіках. З огляду на те, що силові поля не функціонують, швидше за все, накрився зв'язковий контур генератора, а враховуючи те, що дублювальний генератор не забезпечений резервом, можна сподіватися лише на джерела енергії у відсіках.

Амбразури евакуаційних люків були відкриті. Біля однієї лежала розбита рятувальна капсула із двома трупами. За уніформою це були техніки. Не встигли хлопці врятуватися. Через один із таких люків я заліз у корабель. Там понувала пітьма. Так, генератор на дві палуби вище. Тихо! На верхній палубі якийсь шерех. Тихо ступаючи, з бластером наперевес (одного разу він уже врятував мені життя) я піднявся на палубу. У тьмяному світлі наплічного ліхтаря було видно кривавий слід, що тягнувся у бік лазарету. Наче когось тягли.

- Є хто живий?! – мабуть, тупе запитання, ніби мертві тобі дадуть відповідь.

- О Боже! Так! Так, я тут! - почулося з лазарету. Я кулею кинувся туди. На підлозі лежав чоловік в офіцерській формі. Його ліва нога являла собою суміш із крові, м'язів та кістки.

– Допоможіть мені, прошу вас! Ви з рятувальної групи?

- Так, звісно, я допоможу вам! Я пілот – винищувач. Шоста бригада штурмової підтримки крейсера «Аляска». Мій корабель розбився за кілька кілометрів на схід.

- «Аляска»? Коли ми почали падати, вони були ще в строю, хотіли надіслати рятувальну бригаду до нас, але всі кораблі підтримки загрузли в бою, – офіцер почав важко дихати, без реанімації він довго не протягне.

- Ви не намагалися увімкнути генератор?

- Намагався, але аварійний блок закрив шлюз, пошкодивши мені ногу. Насилу я дістався сюди. Піднятися ще на одну палубу немає сил, - він почав втрачати свідомість. Все, рахунок пішов на секунди. Якнайшвидше я кинувся до генератора. Навіть якщо на орбіті є вцілілі, допомога прийде не скоро, а без реанімації зігнеться з хвилини на хвилину. На щастя, генератор запустився відразу. Я ввімкнув ланцюговий запуск генераторів по всіх відсіках, що вціліли. Відгукнулися п'ять із шістнадцяти, непогано для напіврозбитого корита. Увімкнулося освітлення, запрацював головний комп'ютер:

- Увага! Поранений у лазареті! Поранені на п’ятій, восьмій, десятій, сьомій палубах! Поранений в евакуаційному блоці! Здійснюю примусове переміщення в реанімаційні модулі! - прогримів синтетичний голос корабля. За поранених можна не бояться, їх рятують.

- Корабель, зв'язок з орбітою!

- Відео зв'язок неможливо, брак ресурсів, реанімація поранених.

- Все одно! Будь-який зв'язок з орбітою!

- Буде виконано, - і майже без затримки пролунав інший голос:

- Капітан Браун, командувач ударних сил флоту Американського легіону, лінкор «Флорида». Слухаю вас! - невже прийшла допомога із Землі?

– Я лейтенант сил підтримки Джон Стівентсон, шоста бригада штурмової підтримки крейсера «Аляска». Знаходжуся на крейсері «Невада», який потерпів аварію, зі мною поранені, але вони в реанімаційних блоках…

- Вас зрозумів. Ми бачимо вас. Надсилаємо рятувальників. Тримайтеся!

- Так, сер!

Рятувальники прибули за три години.

27.05.2010р.