Ласт Денс Сінема

– А які в нас місця? – запитала захекана дівчина.

– П’ятнадцятий ряд, місце десять-одинадцять, – прочитав з телефону Грицько. Він купив квитки в останній момент, хоча Віка просила його визначитись з фільмом заздалегідь. Для нього це завжди складне питання. Як можна визначитись з фільмом, коли вона хоче чогось романтичного, а ти обожнюєш Тарантіно і Фінчера. І мова навіть не про фільми, – думав про себе хлопець.

– А що ми дивитимемось? Ти гарний фільм обрав?

Вони забігли до кінотеатру. Неонові літери “Ласт Денс Сінема” втомлено блимали над входом. Хол був пустий, кінотеатр наче спав – мабуть усі сеанси вже розпочались. Лише на барі стояла пара хлопаків і очікувала на своє замовлення.

– Давай ти одразу біжи в зал, а я візьму попкорн і наздожену. В нас зал Аймакс.

– А де це? Це той великий? – запитала дівчина. Грицько передав їй телефон з електронними квитками і зупинився за хлопцями на барі.

– Так, я наздожену.

Черга була лише з двох осіб, проте анітрохи не рухалась. Гриць почав нервувати, вони з дівчиною вже добряче запізнились на початок фільму. Раптом він помітив, що за баром нікого немає. Черга стояла, бо її навіть не обслуговували.

– Перепрошую, а ви тут давно очікуєте? – запитав Грицько хлопців.

– Ми ще навіть не замовили… – промовив один, не повертаючи голови.

Хлопець кинув думку про попкорн і побіг до необхідної зали. На вході стояв понурий, неймовірно втомлений співробітник. Побачивши Гриця він насторожився, та врешті згадав, що дівчина вже показала його квиток.

– Доброго вечора. Ви з дівчиною, так? – запитав контролер.

– Так, а 3-Д окуляри…

– Я вже видав дівчині. У Вас п’ятнадцятий ряд, десять і одинадцять. Приємного перегляду.

Хлопець увійшов до темної зали і зник за завісою з щільної темно-синьої тканини на вході. Двері зачинились і миттю вбили звук фільму, що виринав з середини.

* * *

– Гей, ти тут? – зашипіла рація. Це був Серж, який сьогодні працює на залах з першого по третій. – У мене вже всі зайшли, ти там як?

Хлопець зняв рацію з поясу, затис клавішу і трохи почекав, перед тим як відповісти. Такий алгоритм зв’язку у кінотеатрі.

– В мене ось останні двоє в Аймакс дійшли щойно, тож я вільний.

– Добре. Прикинь, “Цей” знову прийшов.

Серж скоса глянув на темношкірого чоловіка за кавовим столиком, який сидів за ноутбуком навпроти бару. Він періодично підтягував до лоба капюшон кофти, що, схоже, була йому замала. Чоловік не відводив очей від екрану ноутбуку і невпинно щось друкував. Потім він відкинувся на спинку канапи і відпив трохи коли з пластикового стаканчику. На мить Серж зупинив на ньому свій погляд і помітив, як той погризує кінець пластикової соломинки зубами.

– Що повернувся? Він вранці вже сидів тут біля мого залу.

– Ну, схоже повернувся, – мовив Серж. Рація шипіла, ковтаючи половину його слів. – Сидить ось знову зі своїм ноутбуком.

– Не розумію, навіщо він сюди приходить… В нього що вдома інтернету немає?

Тиша у відповідь. Пауза трохи затягнулась – хлопець занепокоївся.

– Я тебе тихіше зробив, а то ще раптом почує… – нарешті відповів Серж. – Ну, мабуть що немає, Паш. Ось тобі й безкоштовний вай-фай…

– Він так вже місяць ходить.

– Та хай сидить собі, поки що. Треба буде сказати йому, що це останній сеанс, щоб збирався швидше.

– Сьогодні ти зачиняєш зали?

– Угумс, – коротко відповів колега.

– Тоді так, треба не забути про нього і випадково не зачинити. Все одно нічних сеансів не буде.

З рації донісся сміх. Потім знову повисла тиша – схоже, Серж набалакався і можна врешті повертати рацію на пояс.

* * *

Гриць одразу пірнув у атмосферу фільму. З ним це завжди швидко відбувається, достатньо однієї картинки на екрані і він вже учасник цієї історії. Гриць пройшов до необхідного ряду і почав продератися крізь ноги людей до свого місця. Віка вже уважно спостерігала за подіями на екрані. Хлопець дістався свого місця і вмостився поряд з нею.

– Чому ти одразу не сказав, що ми будемо дивитись цю срань? – мовила невдоволено Віка й простягнула тому окуляри. – А де попкорн?

«Сім днів, сім морів, сім богів, сім королів. Сім подряпин, сім ножів, сім галявин, сім чортів. Сім разів вбивай мене, доки біль твій не мине, хоч спали, хоч поховай – не врятує тебе рай!

– Це все прокляття Анабель! Не слухай його!

– Джоне, я її бачу, мені моторошно…»

– На барі нікого не обслуговують. І це єдине, що йшло в Аймакс залі сьогодні ввечері. Нічого краще знайти не вдалось.

Грицько зняв окуляри і протер їх поділом светра.

– Що таке? – запитала дівчина, що сиділа на сусідньому місці.

– Та щось з окулярами. Все гаразд, дивись фільм, – відповів хлопець, одягаючи окуляри.

«Скільки б ти не тікав, все одно цей день настав. Ти помреш, як і всі, хто блукає уві сні.

– Мері, не слухай її, це лише срана лялька! Не відключайся, Мері, не слухай її…»

Грицько зняв окуляри, встав і обережно протиснувся через ряд глядачів у бік виходу. Напружена музика скрипки ставала все більш огидною й гострою, гучні звуки ударів супроводжувались криками, але хлопець рухався до виходу і не бачив, що відбувається на екрані. Лише скрики залу казали щось про неприємну картину у фільмі. Грицько відкрив двері і вийшов у світлий хол.

Перед залом стояв співробітник кінотеатру. Він озирнувся і уважно подивився на хлопця. Грицько рішуче попрямував до нього.

– В мене щось з окулярами, вони не працюють…

– Немає 3-Д ефекту? – запитав схвильовано співробітник.

– Нічого немає, в мене вже очі болять.

– Так, я бачу, вони навіть трохи почервоніли. Добре, я зараз подивлюсь Вам інші в “Очкомийці”.

– Де? – не зрозумів Грицько.

– А, це ми так називаємо приміщення, де раніше мили окуляри. Не лякайтесь, я принесу Вам нові.

Хлопець пішов по коридору і зайшов у кімнату з піктограмою окулярів на дверях. За півхвилини він виніс Грицю нові окуляри, запаяні в поліетилен. Той швиденько відкрив упаковку і попрямував назад до кінозалу.

Коли Грицько зайшов до залу його миттєво зустрів протяжний і холодний крик, чи то дівчини, чи то демона, чи то дівчини, що оберталась на демона. Цей пронизливий вереск, наче ножем, пройшов спиною від потилиці до п’ят хлопця, поки той боком протискався через коліна людей. Пройшовши задом до екрану, він знайшов своє місце – дівчина дивилась на нього в очікуванні на розповідь. Тобто, так він думав, адже очей дівчини не було видно за окулярами.

– Куди ти ходив?

– Сказав, що з окулярами щось не так.

– А вони що?

– Видали мені нові.

«– Де ти ховаєшся потвора!? Подивись, що ти з нею зробила!» – Дівчина на екрані була схожа на зів’ялий овоч, вкритий зморшками і шрамами. – «Ти думаєш тобі це так мине?

– Сім подряпин, сім ножів, сім галявин, сім кроків. Сім ночей поважай, та на восьму помирай!

– Ти мене не візьмеш! Ні! Ні!...»

– Що я пропустив? – запитав Грицько у дівчини, та вона не почула за жахливими криками героя на екрані. – Віко, що я впустив, коли виходив?

Дівчина мовчки продовжувала дивитись на екран і ніяк не реагувала на хлопця. На фоні лунали крики і нові удари, що заставляли сидіння вібрувати. Лялька на екрані відкидала величезну тінь. Вона піднялась над героєм і вередливо засміялася.

«- Без поваги то зневага, без бажання – зневажання. Я шепчу тобі щоночі, твої очі дуже хочу. Як відчуєш мої чари, не врятують окуляри. Ти не бачиш уві сні, тож віддай очі мені!»

Усі люди в залі навколо Гриця зняли окуляри і потяглися до очей. Дівчина праворуч від хлопця так само зняла окуляри і під пронизливий саундтрек, скрип струн і гудіння віолончелі, потягнулася до очей. Тепер хлопець бачив, що вони червоні й налиті кров’ю. Віка встромила свої довгі й гострі нігті, що так подобались Грицькові, собі в очниці. Її обличчям потекла кров, вона відірвала зоровий нерв і, тримаючи пальцями очі, витягла їх назовні. Всі глядачі в кінозалі рвали собі очі. Цей процес супроводжувався різкими криками жінок, і виразними скрикуваннями чоловіків. Усюди навколо прискала кров, долітаючи до Грицька з верхніх рядів.

Хлопець підскочив з крісла і скинув окуляри на підлогу, що була всіяна закривавленими очима й окулярами. Він хотів було звернутись до дівчини, та вона нерухомою впала на сидіння. Він почав рухатись у бік виходу та постійно наступав на щось під ногами. Діставшись кінця ряду, Грицько відчув, що втрачає свідомість і ледве вибіг з зали. Лялька істерично сміялась йому в спину.

– Що з Вами, що там трапилось? – налякано запитувався співробітник біля дверей, та Гриць його не чув. Він впав на коліна і почав відповзати від залу. – Вам погано? На Вас кров… Я покличу на допомогу.

Грицеві було все одно, що б йому хто не казав. В голові він чув лише гучний, надприродній регот ляльки, що зливався в один суцільний звук і ставав схожим на грім. Стінки голови гуділи, у вухах лунав неприємно протяжний писк, який він не раз чув при внутрішньочерепному тиску. Він не усвідомлював, що в цей момент відбувається, не знав, що казали по рації працівники кінотеатру. Гриць схилився над землею і виплеснув перед собою усе різнобарв’я, що тримав в собі протягом дня.

* * *

– СЕРЖ! Чуєш, тут людині погано, потрібна невідкладна допомога! – заволала рація. Кремезний хлопець ледь не підскочив від несподіваності.

Він схопив рацію, а паралельно почав вводити на телефоні номер швидкої.

– Зараз я підійду! – спокійно відповів він.

Серж пішов на допомогу до Павлентія, але проходячи повз бар він стрімко зупинився і підійшов до темношкірого, який сидів неподалік. Той оцінив його коротким стрибком очей над екраном комп’ютера і зробив вигляд, що не бачить.

– Перепрошую. Це останній сеанс, ми скоро будемо зачинятись. Чи не могли б Ви…

Серж не встиг договорити... Захлопнувши кришку ноутбуку, чоловік підскочив з місця та за секунду наблизився до нього. Він не помітив, може не встиг, а може не придав значення – в руках чоловіка був ніж. Удар пройшов низом, лезо блиснуло в нічному неоновому світлі й беззвучно пірнуло в м’які тканини. Серж увібрав повітря в легені, та робити йому вже було нічого. Тепер допомоги потребував він сам. Хлопчина втратив землю під ногами і повис на плечах темношкірого. Обличчя того залишалось холодним: ані злості, ані гніву, ані презирства. Наче псих, чоловік просто прибирав непотрібного свідка – він наніс ще один удар у те ж саме місце. Висмикнувши ніж, він забрав ноутбук зі столу і рушив у бік Аймаксу.

Його кроки були важкі, у середньому темпі – він впевнено крокував широким коридором кінотеатру. Павлентій схилився над Грицем, хлопець бачив, як в того за спиною щось відбувається. Якась фігура, темна й не чітка наближається до них зі швидкістю бурого ведмедя. Але це не ведмідь, а щось інше…

Не збавляючи темпу, чоловік підійшов до співробітника і з розмаху штрикнув того ножем у бік. Ніж увійшов під ребра, десь на рівні печінки. Реакція Гриця була миттєвою, система наче вийшла з анабіозу – той відсахнувся у бік і підскочив на ноги. Темношкірий незнайомець, який був фізично у два рази здоровіший за нього, не помічаючи це, продовжував різати працівника. Ментально, навіть за напів живого Гриця, здоровіше він не був.

Хлопець побіг вперед, не озираючись, побіг куди ноги вели. Синьо-червоний неон робив усе темним і нерозбірливим для очей, тож знайти вихід було не просто. Він побачив закривавлене тіло, що нерухомо лежало перед баром. У руці було затиснуто маленьку жовту рацію. Гриць схопив її і роззирнувся навкруги – йому треба знайти вихід, або місце, де б він міг сховатися. Він знає, зазвичай цією рацією можна викликати охоронну службу, але як це зробити варто ще з’ясувати…

Від страху та стресу Грицько дрижав з голови до п’ят. В десяти метрах від себе він побачив вбиральню. Не гаючи часу й не дивлячись назад, хлопець влетів до вбиральні. Жіноча вона, чи чоловіча, Гриць не знав – він не дивився на позначки на дверях. Це було так не важливо, як не важливо немовляті, який сьогодні день. Не те щоб це колись було особливо важливо, та зараз хлопець думав у першу чергу про своє життя. Як сильно він не хоче вмирати та боїться бути зарізаним, і як сильно любить життя.

Гриць проминув рукомийники на вході, пронісся повз кабінки і хутко пірнув у останню. В туалеті тихо лунала фонова музика, гітарний інструментал у дуеті з джазовими барабанами. Хлопець зачинив двері на засув і, важко дихаючи, сів навпочіпки. Руки тремтіли, серце калатало і, здавалося, от-от вирветься з грудей. Він подивився на рацію, що міцно тримав у правій руці – крім стандартних цифр, як у телефоні, пристрій мав ще 4 додаткові кнопки. Жоден з підписів не здавався йому знайомим, скорочення були англійською і не відомо від яких слів.

Раптом двері вбиральні скрипнули, Гриць напружився і затамував подих. Хтось увійшов до приміщення. Через щілину під дверима хлопець бачив лише довгу тінь на підлозі. Та тінь повільно рухалась у його бік, потім він почув, як відкриваються дверцята однієї з кабінок і тінь зникла. У парі метрів від хлопця почалось дзюркотіння води: довге, неприривне, трохи огидне на слух. За мить воно припинилось і його змінив гучний потік зливної води. Двері кабінки відчинились, тінь підійшла до рукомийника, аж раптом…

Ш-Ш-ПШ-Ш… Ш-Ш! – заволала рація. Гриць ледь не впустив її з рук, та одразу почав шукати, як вона вимикається. Маленький круглий вимикач нагорі пристрою крутився в обидва боки, хлопець закрутив той наче гайку і рація враз замовкла.

Гриць одразу ж впав у відчай. Його не можна було не почути, не можна не здогадатись, хто ховається в туалеті і де саме. Його викрито і тепер йому кінець – він вже майже труп. Хлопець відчув, як по щоці котиться чи то сльоза, чи то крапля поту. Це могло бути і те й інше.

Десь в приміщенні зашуміла вода, мабуть той чоловік відкрив кран рукомийнику, аби заглушити можливі крики, чи потенційні звуки при вбивстві, – думав про себе хлопець. Він замружився і почав намагатися пригадати щось приємне з життя, та перед очима все ще стояв той “вбивчий” фільм. – Сеанс, що назавжди розділив моє життя на до і зараз, бо невідомо, чи буду я за мить…

Шум води припинився, двері вбиральні скрипнули і тінь зникла з Грицевого поля зору. В туалеті знову стало тихо – тільки фонова музика грала з динаміків під стелею. Хто б це не був, він просто пішов, залишивши хлопця на одинці з його тарганами та демонами спогадів про сьогодні. Та йому не вірилось, що небезпека минула. Не вірилось, що все позаду і він може нарешті вийти зі свого сховку. Він знав, що якщо це не так і він досі у небезпеці, то одразу побіжить до виходу. А якщо так, то він щасливий, бо живий, вільно, без зайвої думки, рушить у бік залу, аби спробувати врятувати хоч когось. Гриць сподівався знайти там Віку, але головою розумів, що дівчині вже ніяк не допомогти.

Зібравшись з духом, хлопець відчинив двері і вийшов з кабінки. У приміщенні нікого не було, він підійшов до рукомийників і подивився на себе у дзеркало – обличчя застигло у невимовному виразі страху, жалю і болі, бліде і холодне. Хлопець був схожим на живий труп. Він відкрив воду і добряче умився. Несподівано він відсахнувся – на сусідньому рукомийнику лежала рація. Жовта рація, вкрита плямами крові. Обережно штовхаючи двері вбиральні плечем, Грицько визирнув назовні. Пусті коридори потонули у нічному неоновому освітленні, тишу переривав приємний шурхіт розігріваючогося попкорну.

Хлопець трохи впевненіше вийшов у просторий хол і роззирнувся. Нікого навкруги – кінотеатр був “мертвий”, в усіх сенсах цього слова. Він увесь твій, Грицько, – подумав хлопець. Лише десь за вікном, у темряві хмарного неба, у блимаючому світлі літер “Ласт Денс Сінема” виднівся силует людини, що невпинно віддалявся.