Продана

Продана

— Ти продана, красуня. Продана мені. Так що, запам’ятай моє ім’я. Олег Кріпацький. Ти все одно будеш моя.

Зухвалий хлопець прошепотів мені це на вухо, коли я відмовила йому в танці. Він повернувся до свого друга за іншим столиком. Я не була п’яна, та у мене все одно запаморочилась голова.

— Ти побіліла. Це навіть в такій темряві видно, – зауважила Софія.

— Що він тобі таке сказав, Лесь?

Музика була не гучна, але все одно не дала подругам почути слова хлопця. Моніка доторкнулась до мого плеча. Я майже все розповідала подругам про себе. Та цього я не хотіла їм говорити. Невже це може бути правдою? Я б не повірила, та він говорив так впевнено.

Подруга потрясла мене.

— Вибачте, дівчата. Я, мабуть, поїду додому. Щось настрій зник.

Я намацала свою сумочку та дістала телефон, щоб написати водію.

— Невже якийсь хлопак зміг налякати нашу принцесу? – зухвало спитала Софа.

Принцеса. Прізвисько яке прилипло до мене ще в школі. Я ж донька свого батька, а він – “Король Аромату”. Тож я не могла бути ніким іншим.

Софія та Моніка – мої найкращі подруги ще з 7 класу, коли я перейшла у нову школу. Та навіть вони іноді нагадували мені, що я не звичайна дівчина в клубі. І ніколи не буду.

Я не звернула уваги на шпильку подруги. Просто попрощалась та вийшла на вулицю чекати на водія. Початок вересня був теплий, та о 11 вечора було холодно в шкіряній сукні без рукавів. Та водій приїхав вже через 10 хвилин, тож я не стала повертатися до клубу.

До дома їхати пів години. І я вирішила розговорити водія. Він вже давно працює на батька та багато чого знає.

— Кирил, а ви знаєте такого хлопця – Олега Кріпацького?

Чоловік подивився в дзеркало. Я намагалась зробити просто зацікавлений погляд. Не хотіла, щоб він побачив страх.

— Не знаю, – сухо відповів він.

Та я добре знала його. Він збрехав. Я спробувала ще раз.

— Може чули таку фамілію? Мені здається, я чула десь її. Та невпевнена. Просто Моніка почала спілкуватися з цим хлопцем в клубі. Але мені він не сподобався. Може все ж ви щось знаєте?

Чоловік знову спіймав мій погляд в дзеркалі.

— Я теж добре вас знаю, пані Леся. Залиште ці запитання вашому батьку. Я нічого не можу вам розповісти.

— Серйозно? – здивовано спитала я.

— Вибачте.

Ми приїхали додому, та батька не було там. Вони з мамою десь вечеряють. Я піднялась у свою кімнату. Важко у 25 жити в одному домі з батьками, але вирватися з їх “гнізда” не так вже і просто. Я могла бути де завгодно, але тільки в найкращих місцях. Спілкуватися з ким завгодно, та їх спочатку треба було познайомити с батьками. Я могла робити що хочу, але я була повинна повертатися завжди додому. А ще й працювати лише в сімейному бізнесі. Я ж єдина спадкоємиця. Часто люди навколо мене думають, що бути донькою короля легко та прекрасно, але вони не знають, що в мене не було вибору. Ніякого вибору в цьому житті. Та не вже це переходить усі межі?

Відкласти розмову з батьками прийшлось на ранок. Хоча я і не спала півночі через цього. Намагалась повірити, що це не правда. Тому я буда дещо розбита, коли вийшла снідати. Та батьки вже закінчували з їжею. Кращого й не вигадаєш. Мені все одно нічого не лізе до рота.

— Ви знаєте Олега Кріпацького? – одразу спитала я.

Здивований погляд на мене. Потім вони подивились один на одного. Мовчазна розмова між ними була короткою. Адже батько завжди був прав.

— Так що?

— Присядь, будь ласка, – попросила мама.

Я відмовилась. Я стояти не можу на одному місці, сидіти тим паче.

Батько строго подивися на мене та вимовив як вирок:

— Олег – твій наречений.

Я вхопилась за спинку стільця.

— Мені не почулось? Наречений?

Я подивилась на маму. Вона лише підтвердила це.

— Тож він був прав. Ви продали мене, – тихо сказала я. Та мій гнів наростав. І далі я вже не могла говорити тихо. – В якому віці ви живите? В якій країні? Ви що здуріли? Як це прийшло вам в голову? Мама! Скажи, що ти не згодна з цим.

— Я повністю підтримую рішення твого батька. Олег чудовий хлопець. Ми з ним спілкувались. Він з нашого круга. Кращого бути не може.

— Здуріти можна! Що це вам дасть?

— Кріпацькі довгий час були ворогами та конкурентами. Але поєднавши обидві сім’ї ми зробимо наш бізнес тільки краще, – величаво відповів батько. Та після цього чи можна вважати його саме батьком? Я в цьому сумнівалась.

— Ось так, – безсило промовила я, – віддаєш свою принцесу за принца, щоб об’єднати два королівства в імперію. Тільки я відмовляюсь бути твоєю розмінною монетою.

— Ти будиш робити те, що я скажу, Леся. Я твій батько.

— Ти повинен був бути моїм батьком, а не паничем. Ти сам виховав мене вільною. І я такою буду.

Я збиралась втекти з цього дому, та Сергій Олевський як завжди мав свої плани.

— Станіслав, – покликав він охоронця, – проводи Лесю в її кімнату. Їй заборонено покидати будинок. Слідкуй за цим.

— Так, пане Сергію.

Охоронець подивився на мене та попросив йти до себе. Я нічого не могла зробити, як відступити. Та це не кінець. Цьому весіллю не бути!

Два дні я просиділа в кімнаті ні з ким не спілкуючись. Розповісти подругам про цей “шлюб” я не могла. Мій телефон та ноутбук забрали. Я могла лише придумати план втечі. Та це було начебто неможливо. Та нема нічого неможливого. Вони говорили мені це з дитинства. Тож треба було лише більше думати.

На третій день охоронець попередив, що в вечорі прийдуть Кріпацькі. Свататися. Вони хочуть побачити наречену? Буде їм наречена.

У мене нарешті з’явився план. Треба було лише відвернути увагу. Тож сьогодні я збираюсь бути слухняною донькою. Майже...

О 9 охоронець проводив мене в вітальню. Я була вдягнена в пишну спідницю темно-зеленого кольору та просту білу блузу з довгим рукавом.

Крім мами в кімнаті нікого не було. Станіслав вийшов. Я спробувала в останнє вирішити все миром.

— Мам, ти дійсно це все підтримуєш?

Вона підійшла до мене. Провела рукою по волоссю. Сьогодні я була одного з неї зросту. Зазвичай я на підборах. Мати взяла мене за підборіддя та промовила:

— Ти впораєшся. Зрозумієш, що краще шлюб з гарним, шановним хлопцем, ніж все життя шукати кохання, якого не існує.

— Ти так говориш... Невже я весь цей час була сліпа.

Я відкинула руку матері та відійшла від неї. Мені було гидко від її слів. 

— Ти така ж як і він. Ось чому у вас чудовий шлюб. Дивовижно, що я не така як ви.

— Ти така ж як й ми, Лесю, – сказав батько, заходячи в кімнату. – Ти теж робиш, що хочеш і що вважаєш ліпше для себе. Будеш битися до кінця, чи не так?

Я не відповіла. Охоронець привів гостей. Олег все був таким же, як я його запам’ятала. Високий, чорнявий, з симпатичним обличчям та зовсім не симпатичними очима. Його погляд був хижий та холодний водночас. Хлопець опинився кращою копією свого батька. Та схоже очі наслідував від матері. Вона з першого погляду відштовхувала від себе. І з цим людьми батьки хочуть поріднитися та й ще мати спільний бізнес? Це якесь жахіття, з якого не можна вибратися.

— Доброго вечора, – батько пожав руку Кріпацькому старшому, а потім і сину.

Матері теж обмінялись “привітними” поглядами. 

— Леся, знайомся. Це пан Дмитро Олегович, пані Татьяна Анатолівна та їх син Олег. Панове, це моя донька Леся.

— Вже можна називати вас тато та мама? – уїдливо спитала я. – Чи ще рано?

— У тебе язиката донька, Сергію.

Батько грізно подивися на мене та всі сіли. Я обрала для себе крісло, що було біля вікна. Майбутні свати посідали на дивани один напроти одного. А Олег теж вибрав крісло, що було напроти мене. У кожного своя битва. Та я не збираюсь програвати війну. Але мені все ж треба було відвернути їх увагу.

— Вибачте мені за такі різкі слова, – вимовила я. – Для мене це стало неочікувано. Не думала, що батьки зайдуть так далеко в моє особисте життя.

— Ми, батьки, завжди хочемо кращого для своїх дітей, – відзначила мати Олега. Вона роздивлялась мене дуже завзято. Схоже їй якраз і не подобалась наречена.

— Це точно, – підтвердив мій батько.

Потім розмова пішла про бізнес. Я тихо сиділа, та іноді вставляла свої слова. Хлопець весь час роздивлявся мене. Хотів смутити. Не та ту здобич напав, йолоп.

Коли всі розговорились, я тихо вийшла з кімнати. Звісно за дверми стояв охоронець. Він пішов за мною, до ванної кімнати. Я замкнулась та одразу виглянула у вікно. Добре жити в маєтку, де велика ванна з вікнами. На дворі нікого не було видно. Під пишною спідницею гарно сховався пакунок з документами та гроші. Добре, що в мене завжди була готівка в кімнаті.

Я включила воду, щоб заглушити звук відкриття вікна. Для мене було височенько, але не так, як з другого поверху. Пригати було страшно, та ще гірше було, коли я згадувала хижий погляд Олега.

Я стрибнула та боляче впала на праву ногу. Може розтягнула, та зараз було не про це. Треба було обійти будинок до заднього виходу. Я підійшла до калитки та вона була заперта. Вперше за моє життя вона була заперта. Я мала про це подумати. Він не даси мені й шансу втекти. Перелізти паркан я не могла. Він був надто високий.

— Допомогти?

Від несподіванки я підстрибнула. Права щиколодка відізвалась болем.

— Дідько!

Я повернулась та побачила Кирила. Чоловік схрестив руки та з питанням дивився на мене.

— Ви налякали мене. У вас випадково немає ключа?

— Вам краще повернутися до будинку. Ваш батько розгнівається, якщо дізнається про це.

— Як що б калитка випадкова була відчинена ...

Я намагалась хоч щось вигадати.

— Ви тільки зробити гірше. Вам краще повернутися до будинку, – спокійно промовив водій.

— Він ламає моє життя. Куди ще гірше?

— Пані, повертайтеся додому. Ходімо, я вам допоможу.

— Невже у мене не вийде?

Чоловік лише похитав головою.

Я пішла попереду нього. Кирил допоміг мені залізти всередину та чекав під вікнами, поки я не повернулась до вітальні.

— Все добре, Лесю? – спитав Олег. – Ти якась бліда.

Всі подивились на мене. Я повернулась у своє крісло.

— Все добре. Мабуть, пора, пора повечеряти.

— Слушна думка, дочка. Я заказав стіл в ресторані. Гадаю, нас вже чекають.

— Гарна ідея. Треба відзначити такий вечір, – погодився Кріпацький старший.

Після вечері мені нудило. Я не могла повірити в дійсність. Вони навіть дату весілля вже назначали. Через три тижні. Невже весь час я буду сидіти дома?

— Ти добре поводилась сьогодні при гостях, – з такими словами зайшла в мою кімнату мати.

— Я рада, що зіграла по вашому плану.

Я сиділа на підвіконні, спершись на маленьку подушку. Мама підійшла та сіла на ліжко напроти мене.

— Ці три тижні у тебе будуть розписані по хвилині. Ти продовжиш працювати. Будеш посміхатися, радіти весіллю.

Вона про це говорила, нібито нічого незвичайного не відбулося.

— Навіщо це? Краще закрийте мене тут. У мене не має бажання нічого робити.

Мати нібито і не чуло, що я сказала.

— Післязавтра ми підемо в салон, щоб обрати фасон сукні. Завтра зранку Олег приїде в офіс та привезе обручку. А потім ви двоє поїдете в лікарню. Його батьки хочуть, щоб ви обидва пройшли деяких лікарів. Звісно весь цей час з тобою буде охоронець.

Я відвернулась від матері. Як це може бути нормально? Як вона може це робити з власною донькою?

— Йди геть, – тихо сказала я.

— Що?

— Я кажу: йди геть! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу вас двох бачити!

— Лесю, ти не розумієш, які...

Я не дала їй договорити. Я кинула в неї подушку. Вона підскочила з ліжка.

— Що ти собі дозволяєш?

— Вийди звідси й більше ніколи не заходи, – майже шепотом промовила я. – Не говори зі мною. Навіть не підходь до мене. Ти гірша за нього.

Я встала та підійшла до полиці, на якій було купа маленьких дарунків від батьків. Мені подобались маленькі фігурки персонажів з фільмів.

— Він ніколи не приховував себе. Я завжди знала, хто він. Продати мене за пів королівства – це в його стилі. Та я гадала, що ти будеш на моєму боці. Ти ж мама. Ти завжди дозволяла мені більше. Говорила, що я твоя особлива маленька дівчинка.

Я подивилась їй в очі, тримаючи в руках фігурку маленької балерини. Колись я хотіла стати зіркою балету. Але все що мені дозволили – декілька років занять танцями. Бо це добре вплинуло на мою фігуру та дисципліну.

— Я була дурепою. Всі 25 років свого життя. Цікаво, як давно ви це вигадали? Коли погодились на цей шлюб?

— Лесю, – спробувала вона щось сказати. Я не дала.

— Ні. Я ж сказала, не говори зі мною. Я більше не хочу вас слухати. Хочеш розповісти мені про ці три тижні пекла? Поверніть мені мій телефон та ноутбук. Пришліть імейл. Будь по-вашому. Може після весілля я стану вільною людиною. Хто знає, може чоловіка позбутися легше, ніж батьків?

— Будь обережна зі словами, дочка. Вони гостріше ножа.

Вона вийшла з кімнати та закрила двері на ключ. Та вони мене вже закрили в камері гірше, ніж ця кімната. Мої думки та вільність стали найгіршими катами в моєму житті.

За ці три тижні я не мала жодного шансу вибратися. На роботі мене завалили ділами. Я майже не виходила з офісу. Вони ще й скинули на мене заграничних закупників продукції. Тож мені дійсно весь час приходилось виглядати гарною та усміхненою. Олега за цей час я бачила лише три рази. Все для того, щоб удати, що ми дійсно пара. А на справді, ми їздили в приватну клініку, щоб здавати різні аналізі. А ще кожного дня він присилав квіти мені. Розкішні букети я мала виставляти на показ. Та кожного вечора я з задоволенням викидувала їх у смітник.

Болісно ще було від того, що мені заборонили контакти з подругами. Та одного разу Моніка з’явилась в офісі.

— Що відбувається, принцеса? Кому ти наступила на носа?

Я аж розсміялась від такого гонору, з яким подруга зайшла до мене в кабінет. Я підскочила з крісла та обняла її.

— Пані Леся, – нагадав про себе охоронець, що ніколи не покидав мене.

Моніка вражено подивилась на чоловіка. Поставила руки на боки та запитала:

— Я що схожа на вбивцю? Чи це ти мене від своєї господині оберігаєш?

— Стас, вийди, будь ласка, на п’ять хвилин, – благаючи просила я. – За цією скляною стіною ти все одно, все будеш бачити. Тут п’ятий поверх...

Схоже у мене дійсно був дуже сумний погляд.

— П’ять хвилин, пані Лесю. Інакше в нас будуть проблеми.

Охоронець вийшов, та навіть зачинив за собою двері. Але він все одно все бачив.

— Чого це ти його благала? Що відбувається? – стурбовано спитала подруга.

— Мене видають заміж, Моніка.

— Заміж?

Я розповіла про все, що трапилось з того дурного вечора в клубі. Це навіть зайняло менш ніж п'ять хвилин.

— І від цього ніяк не відмазатися?

— Я намагалась втекти, але як розумієш...

— Розумію. Але...

В цей момент зайшов охоронець.

— Ваш батько йде сюди.

— Дідько!

— Все буде добре, – сказала подруга. – Мені вже не втекти, так що...

Батько постукав та зайшов.

— Моніка, рад бачити тебе. Як в тебе справи?

Коли хотів, він міг бути милим та чутним. Та Моніка завжди бачила більше, хоча і не показувала цього.

— Добро дня, Сергій Іванович. А я тут вітаю Лесю з зарученнями. Хотіла спитати, чи буде дівич-вечір? Я знаю такий файний заклад, – белькотіла подруга. У неї добре вдавалось заговорити людей. Та не мого батька.

— Буде вам дівич-вечір. Та тільки в нашому будинку. Знаю я ваші посиденьки, – розсміявшись відповім він.

— Тю, що це за посиденьки під очима старших? Треба ж погуляти, так погуляти.

— Моніка, – серйозно вже сказав батько.

— Та нехай. Дома, так дома. Тоді чекаю запрошення.

Подруга цьомкнула мене, помахала батьку та висковзнула з кабінету. Хотілось і мені так легко висковзнути звідси.

Батько вчинив мені допит, про що я говорила з Монікою. А потім все ж повернувся до роботи. А дівич-вечір так і не було. Мати сказала усім, що я дуже нервую перед весіллям і погано себе почуваю. Хоч щось було правдою.

День комедії почався рано. Реєстрація в РАГСі була на 10. Макіяж, зачіска, фотограф. Колись я думала, що день мого весілля буде найщасливіший в житті. І все це повинне було бути по-справжньому.

Я була гарна. Дійсно гарна. Навіть мої синці під очима вправно замалювали. Білосніжна мережева сукня ідеально сиділа по фігурі. Вона була приталена і навіть трохи сковувала рухи. Що є, то є.

Церемонія була швидка. Батькам хотілось як змога швидше все провернути. Добре, що нас ще не потягли в церкву. Цього я б точно не витримала. До речі, свідками були друг Олега та моя мати.

Звісно був і ресторан з купкою гостей. Я майже ні з ким не була близько знайома. Тож я багато часу провела у вбиральні. В цьому закладі вона була велика, з диванчиками. Зручно було ховатися та відкладати кінець святкування.

Я вже виходила, коли хтось покликав:

— Принцеса!

Я озирнулась та нікого не побачила. Може вже почулось. Потім покликали ще раз і відкрились дверцята в одну з кабінок. І там я побачила Моніку. Я була готова закричати від щастя. Але вона приклала палець до губ та помахала, щоб я зайшла до неї.

Я зайшла та зачинила дверцята. Добре що кабінки тут без просвіту і доволі просторі.

— Як ти тут опинилась? – шепотом спитала я.

— Це не важливо. У нас не багато часу. Ти ж хочеш втекти з цього шлюбу?

— Звісно! Але я поки що не уявляю як.

— Я уявляю. Але це небезпечно і можливо тобі зовсім не сподобається.

— Ти лякаєш, Моніка.

— Ти ж знаєш, що якщо втечеш, то батьки та чоловік будуть тебе шукати.

— Ну звісно. Я думала вже поїхати за кордон, та можуть не випустити.

— Тобі не потрібно буде їхати за кордон, але на інший кінець країни.

— І як це зробити? – нетерпляче спитала я.

— Ось.

Подруга дала мені листок з текстом. В кінці був чийсь номер телефона. Я прочитала, як виявилось, інструкцію до ...

— Що це? Ти дійсно це мені пропонуєш? – я була обурена.

— Це твій єдиний шанс, – спокійно відповіла Моніка.

— Але ж це! Не впевнена, що я зможу це зробити.

— Я тут дещо вивідала про Олега. Ні одна з його дівчат не витримала в стосунках більше як місяць. Я навіть говорила з його другом...

— Це той, що був сьогодні його свідком? – перебила я подругу.

— Так. Він все знає про свого дружка. Я сказала, що здивована, що він одружується. Знаєш що він сказав. Що тому від тебе лише і потрібно, що спадкоємиць. Ти знала, що у сім’ї Олега майже завжди первістки – близнюки.

— В моїй теж є декілька предків...

Мене накрило. Їм потрібні спадкоємці. Я не читала шлюбний контракт, але там певно детально прописано, що будуть наслідувати наші діти. Якщо це будуть близнюки, то кожній родині по дитині.

— Я дійсно народилась в цій сімейці? – пробурмотіла я.

— Про що ти?

— Я згодна. Я зроблю, що там написано.

Моніка обняла мене та сумно промовила:

— Пробач, що не вдалось зробити по-іншому.

— Тобі хоч щось вдалось.

— Запам’ятай усе, що тут написано. Запам’ятай номер. Хоча, думаю ти можеш його відірвати. Мені так буде спокійніше. Коли наважишся, напиши на цей номер: пробач мені, я тебе справді кохала.

— Чий це номер?

— Мого одного знайомого. Після цього все закрутиться. Зроби все, що написано тут. І ти будеш вільна.

— Звідки така впевненість, що все вийде?

Подруга мовчала. Невже я не перша, кому вона так допомагає? Що тоді я знаю про свою подругу?

— Ти мені довіряєш? – серйозно спитала вона.

— Так, – дивовижно, що після всього я хоч комусь довіряю.

— Тоді все вийде. Я сподіваюсь знайти тебе після всього. Але можливо це наша остання зустріч.

— Не кажи так. Ти стала моїм янголом. Не кидай мене, – благала я.

— Все буде добре, – Моніка мене знову обняла. – А зараз тобі пора повертатися. Вони можуть щось запідозрити. Уходь, я зникну, як мене і не було.

— Дякую тобі.

— Поки нема за що.

Я відірвала номер телефона та сховала його в бюстгальтер, ще раз прочитала інструкцію та змила її.

В перше за три тижні у мене була надія на світле майбутнє. До зали я поверталась щасливою. По-справжньому щасливою.

Через три місяці

До Нового року декілька годин. Вперше це свято буде самим тихим за моє життя. Що ж цього року все відбувалось вперше. Та я готова остаточно попрощатися зі своїм минулим. До нього вже ніколи не повернутися. Та і я не бажаю цього.

Я накрила стіл на двох та стала чекати. Вона обіцяла сьогодні приїхати. Можливо вперше та востаннє. Я включила музику, вимкнула світло. Нехай сусіди думають, що в мене побачення.

Годинник показував 10.35. Двері у квартиру відчинились. Гостя пройшла до мене на кухню.

— Я рада тебе бачити, принцеса.

— Скільки можна мене так називати, Моніка?

— Думаю, після всього я можу звати тебе як хочу, – вона зняла своє біле пальто та повісила його в коридорі, а потім повернулась в кухню. – Я рада бачити тебе живою. Та дівчина була дуже схожа на тебе.

— Ще б пак, я сама допомагала її готувати. Хоча це і було моторошно. Всі так і вірять, що я вбила себе?

— Як і планувалось. Лесі Островської більше не існує. Вона вбила себе через декілька днів після весілля, зрозумівши, що кохала іншу людину.

— У її батьків були проблеми? – зацікавлено спитала я.

— Ні. Вони були здивовані не менше інших. До речі, рудою ти мені подобаєшся більше, – зауважила подруга.

— Завжди хотіла спробувати, – я поправила своє коротке волосся, яке завжди тепер лізло в очі.

Моніка сіла за стіл і ми повечеряли. Вона розповіла, що відбувалось в городі після мого “самогубства”. Як батько допитував її знайомого, котрий став моїм таємничим коханням. Як спершу побив Олега, подумавши, що це через нього. (Нібито ні.) Що в нашому колі тільки й говорили про це. Дивно, що це мене не торкалось. Мені вже було все одно.

— Що ти далі будеш робити?

— У моєї нової особистості немає освіти, тож вступлю в університет. Грошей у мене поки вистачає, та я вже шукаю роботу. Я може вже не Леся Островська, та її навички та знання при мені. Я наново збудую своє життя. І нарешті все буде як я хочу. Можливо повернусь до танців.

Я подивилась на фігурку балерини, що стояла на столі. Єдина річ, яку я забрала з дому. А ще гроші, які встигла відкласти та зняти з рахунку.

— Це гарний план, – сказала Моніка. – На жаль, мене в ньому ти не побачиш.

— Я розумію. І я дуже вдячна тобі за мій порятунок. Якби не ти...

Подруга обняла мене.

Ми розпрощались з нею назавжди. Тепер у мене нове життя. Життя Юлії Кулик. Сироти, яка три роки працювала в барі, де після зміни могла напиватися до втрати свідомості. А три місяці назад звільнилась та переїхала. Тепер у нас нове життя і нові плани на це життя.