Ціна безсмертя

Таксі рушило. Хотілося курити. Я глянув на старий, затертий до невпізнанності напис «NO SMOKING» на спинці водійського сидіння, криво посміхнувся і дістав зім’яту пачку цигарок. Колись на таких пачках писали про шкоду для здоров’я, навіть ілюстрували зображеннями почорнілих легенів чи дірки в горлі від раку. Проте ті часи давно минули. Ніхто вже не зважає ані на заборону палити в таксі, ані на попередження про хвороби. Хто буде непокоїтися про такі речі, якщо зараз будь-коли можна стати безсмертним і не дбати про фізичне тіло?

Я запалив цигарку, затягнувся гірким димом і почав прокручувати в голові інтерв’ю, котре щойно взяв у юнака з останньої групи охочих назавжди перейти до віртуальної реальності – в усім відомий ВіртоВсесвіт.

— Чому ти вирішив перебратися до віртуальності?

— Ну, тут нудно, нецікаво. А там кул, там усі чилять, — відповів він, жуючи жуйку.

Я глянув у порожні очі хлопця. Йому не було й вісімнадцяти — здоровий, молодий, як то кажуть, кров з молоком, але готовий відмовитися від свого тіла, тому що нудно, а там усі «чилять».

— Ти ж розумієш, що це назавжди? Що зворотного шляху не буде?

— Ну, так, — відповів він трохи з викликом.

Що це? Підлітковий бунт? Чи, навпаки, мода? Після того як уряд Землі дозволив повний перехід до ВіртоВсесвіту від сімнадцяти років, молодь масово користується цією можливістю…

Цигарка обпекла мої пальці. Глибоко замислившись, я не помітив, коли вона догоріла. Раніше мене врятував би фільтр, але їх давно вже не використовують.

Опустив брудне, з великою тріщиною пасажирське вікно та викинув недопалок. Свідками мого не дуже хорошого вчинку були лише спорожнілі багатоповерхівки обабіч дороги. Вони осудливо дивилися на мене чорними проваллями битих шибок. Деякі будівлі вже поглинула зелена парость. Природа бере своє, тож років за сто не буде й видно, що тут колись жили люди. Наразі з чи не тримільйонного населення Києва залишилось у найліпшому випадку тисяч сто, але й то не факт…

— Якщо тобі нудно, чому ти не намагаєшся змінити цей світ, реальний світ? Хіба це не кращий вибір, ніж ставати набором кубітів у квантовому комп’ютері?

— Ой, чуваче, не грузи мене! Я хочу, як усі, бути типу безсмертним.

У порожніх очах жодної думки, жодної емоції, тільки трохи нудьги.

— Може, спочатку варто пожити, дізнатися, що воно таке — реальний світ?

Ані грама зацікавленості в погляді. Я кидаю слова, наче камінці в бездонний колодязь, чекаю, але не чую, чи вони досягли води…

Я знав, що буде далі з цим юнаком. Він ляже в капсулу перенесення до ВіртоВсесвіту, а коли зчитування свідомості завершиться, роботи повісять йому на шию бейджик з QR-кодом і повезуть тіло до крематорію. Бейджик займе своє місце серед мільйонів інших у Залі Пам’яті, а попіл піде на добрива.

Невже це кінець людства? Не такий, як ми уявляли у фантастичних фільмах і книжках! Ані ядерної війни, ані нашестя злісних інопланетян, жодних тобі зомбі чи падінь метеоритів. Люди просто йдуть до віртуального світу, полишаючи в реальному сиротливі свідчення свого існування: занедбані будинки, мости, дороги, вежі. Як же це вийшло? Де ми звернули не туди?

Я дістав другу цигарку, запалив. А може, я помиляюся? Може, це саме і є правильний шлях? Я ж журналіст. Маю бути неупередженим. От якраз і їду до Марка Цукренка, щоб вислухати іншу сторону.

— Ви прибули до центрального офісу ТОВ «ВіртоВсесвіт». Місце прибуття праворуч, — мелодійним жіночим голосом озвався автопілот таксі після зупинки.

Вилізши з авта, я опинився перед футуристичною будівлею зі скла та металу. На відміну від тих районів, якими я проїздив до цього, тут усе на вигляд було обжитим і добре доглянутим. Смарагдовий газон, красива плитка, ніде немає сміття, ознак занепаду чи слідів непідконтрольної природи. Такий собі оазис цивілізації.

Я зайшов досередини. Повз мене прошурхотів робот-прибиральник. Робот-охоронець перевірив запрошення та передав мене роботу-секретареві. Навколо одні роботи.

Робот-секретар провів мене до кімнати з капсулою віртуальної реальності. Поспілкуватися з Марком Цукренком можна тільки там. Він один із перших переніс свою свідомість до ВіртоВсесвіту.

Щоразу я з острахом займаю своє місце в капсулі віртуальної реальності. Щоправда, на відміну від того юнака й багатьох інших, я повернуся назад у своє тіло.

Секундне мерехтіння різнокольорових плям перед очима, ніби якийсь калейдоскоп із дитинства, — і от я вже у ВіртоВсесвіті.

Тут можна створити будь-який антураж та мати який завгодно вигляд. Проте Цукренко обрав типовий офісний кабінет і був таким, як на своїх фото в довіртуальну епоху: проста чорна водолазка, звичайнісінькі джинси й білі кросівки. Він сидів, схрестивши руки на грудях, на краю довгого столу з червоного дерева та дивився на мене зверху вниз. Я тонув у великому шкіряному кріслі — напівлежачи, так що коліна були чи не вище за голову. Було не дуже зручно брати інтерв’ю, тому я подумав про високий барний стілець — і от я вже сиджу на одному рівні з Цукренком. Забаганки у ВіртоВсесвіті виконуються миттєво. Може, тому люди й розміняли реальний світ, де треба щось робити для їх виконання. У мене в руках з’явився диктофон. Насправді він не потрібен. За моїм бажанням розмова запишеться в моїй пам’яті слово в слово. Але диктофон створює свою атмосферу, потрібний настрій.

— Добрий день, пане Цукренку. Почнемо? — без особливих прелюдій сказав я.

— Звичайно. Я відкритий до всіх ваших питань, — відповів Цукренко, хоча схрещені на грудях руки свідчили про протилежне.

Певно, він знав моє ставлення до ВіртоВсесвіту і налаштувався на непросту розмову.

— Скажіть, коли ви розробляли ідею ВіртоВсесвіту й особливо перенесення людської свідомості у цифрову форму, чи уявляли собі такий результат? Чи ви про це мріяли?

Я вирішив не ходити довкола й розпочати з головного.

— А ви вважаєте, про таке не варто було мріяти? — як справжній одесит, Цукренко відповів питанням на питання.

— Ну, спочатку, коли можливістю перенести свою свідомість до ВіртоВсесвіту користувалися лише люди, які з певних причин були на межі смерті, це здавалося безперечно позитивним явищем. Шансом врятувати життя. Але далі…

— А що далі? Чим вас не влаштовує розвиток віртуального світу? — перебив мене Цукренко.

Хм, хто у кого бере інтерв’ю? Чи це такий його метод захисту?

— А далі до віртуального світу поспішили інваліди. Той, хто не ходив у реальному світі, міг весело бігати по цифровій траві. Той, хто був глухим, міг насолоджуватися концертами класичної музики. Сліпий — бачити прекрасні пейзажі, які дарував ВіртоВсесвіт…

— То хіба ж це погано? — знову перебив Цукренко.

Він свідомо викликав мене на емоції, щоб під час інтерв’ю я виглядав, як мінімум, упередженим, а ще краще — людиною, яка оперує не логікою, а почуттями та інстинктами. Я розумів це, але мені було важко стриматися.

— Нехай це непогано. Хоч тут уже не все так однозначно. Люди почали обмінювати своє нехай обмежене, але реальне життя на віртуальне. Але ж потім до ВіртоВсесвіту почали переходити цілком здорові! Спочатку встановили поріг від сімдесяти років, а згодом користувачі ставали дедалі молодшими — і зараз уже дозволили ухвалювати це рішення від сімнадцяти років! Людям, які зовсім ще не пожили і не знають, яке воно, реальне життя! — гаряче відповів я, стискаючи віртуальний диктофон так, що він ледь не хруснув у моїх руках.

— Віртуальний світ нічим не гірший за реальний. У тому, що люди вибирають його, нема нічого дивного. Але ж і реальному світові стало краще. Проблема перенаселення, екологічні забруднення, дефіцит ресурсів, голод, хвороби — усе це вирішилося, коли більшість людей здихалася своїх смертних тіл і перейшла до ВіртоВсесвіту.

— Вирішилося? Та чи ви бачили, що робиться в реальному світі? Це апокаліпсис, як у голлівудських фільмах двадцятого сторіччя! Людство вимирає. Та ні, гірше — людство вкорочує собі віку!

Цукренко мовчав. Його обличчя раптом застигло й перетворилося на неживу машкару. Потім воно попливло, наче воскова свічка. Крізь діри в оплавленій шкірі пробилися сині промені. Що відбувається? Глюки ВіртоВсесвіту? Я зачаровано дивився на ці зміни.

За хвилину замість Цукренка переді мною сиділа жінка. Ні, не жінка — богиня, фея чи дріада! Її напівпрозоре тіло світилося блакитним кольором, ним, наче хвилями, переливалися різні відтінки синього, подекуди, ніби маленькі зорі, спалахували та гасли якісь вогники. Хто це? Що це?

— Я вирішила поговорити з вами особисто, без посередників у вигляді Марка, — промовила незнайомка красивим, добре поставленим, наче в дикторки телебачення чи радіо, голосом.

— Невже це…

— Еге ж, я Сирена, штучний інтелект ВіртоВсесвіту, — підтвердила вона мою здогадку. — Ви не просто журналіст. Наразі ви лідер так званого спротиву сучасних лудитів, які протестують проти прогресу. Мої розрахунки видають 89,97% ймовірності, що ваш протест у дуже близькій перспективі перейде в насильство проти ВіртоВсесвіту і тих, хто хоче до нього перебратися. Саме тому Марк і погодився на інтерв’ю. Ми прагнемо вас переконати…

— Переконати! Ну, що ж, спробуйте, — тепер уже я схрестив руки на грудях.

— Ви вважаєте перехід до ВіртоВсесвіту самогубством людства, але подумайте про це, як про еволюцію. Ніби незграбна бридка гусінь, що перетворюється на елегантного та красивого метелика, людина переходить з біосфери до інфосфери. Чи не про це мріяло людство? Чи не це передбачали учені та філософи? Той самий Ціолковський чи Вернадський, що назвав її ноосферою… — продовжила Сирена.

Це виявився неочікуваний аргумент, до якого я не був готовий. Я і справді не дивився на це з такої позиції.

— Тут, у ВіртоВсесвіті, людина по-справжньому вільна, щоб думати і творити. Ба більше, тут будується дійсно справедливий і єдиний соціум. Практично організм…

— Що ви маєте на увазі? Земний уряд та демократія, перед тим як перешли до віртуальної реальності, були такими й у звичайному світі. У цьому плані нічого нового ВіртоВсесвіт не приніс, — розгублено відповів я.

— Уряд — це просто данина традиції, ширма, якщо хочете. Насправді все вирішую я, — відповіла Сирена.

Я був приголомшений таким зізнанням. На якусь мить мені навіть забракло повітря.

— Де ж тут демократія і справедливість? — обуривсь я.

— Таж я і є колективним людством. Ви розумієте концепцію нейронної мережі? Так от, кожен, хто приєднується до ВіртоВсесвіту, стає частиною цієї мережі, тобто мене. Їхній розум буквально бере участь у вирішенні всіх питань, хоч і має мало ваги.

— Це… це… — я не міг дібрати слів. — Це ж поглинання! Якщо люди, що залишились у реальності, дізнаються…

— Ви не зрозуміли, не змогли осягнути величі перетворень людства, — Сирена з жалем хитнула головою.

Світ переді мною застиг. Я відчув себе комахою в павутинні. Спробував скочити, побігти, боротися, проте нічого вже не міг зробити.

Сирена наблизила до мене обличчя. В її зіницях я зненацька побачив своє тіло в реальному світі. Воно лежало в капсулі перенесення до віртуальної реальності. Підійшли роботи, поклали його на каталку.

Металева рука повісила на шию бейджик з QR-кодом.