9. На краю

Іринка звабливо махала Андрію рукою, ворушила губами, але він чогось не чув її голосу. Берегом стелився густий туман, з якого виринула дівчина, і вона беззвучно спокушала йти за собою. Андрій зробив крок, другий, прямуючи до Іринки. А та грайливо відступила, поманила пальчиком і знову зникла у тумані, ніби дражнила – «А от знайди–но мене!». Андрій кинувся за дівчиною, майже занурився у схожий на молоко туман, коли раптом хтось дужий ухопив його за комір. Хлопець озирнувся, але позаду нікого не було. Тільки звідкілясь долинув голос. Спочатку це було невиразне бубніння, але потроху Андрій став упізнавати слова:

– …Де Сонце сходить, там кров знімається, де Сонце заходить, там кров запікається…

Його тримали саме ці слова, хоч він прагнув щодуху бігти за Іринкою. Андрій напружився і спробував зробити крок уперед.

– Боже Свароже небесний, Лада, Мати Сварожичів, Роде Всевишній, допоможи!

Невидима рука, яка тримала його за комір, потягла Андрія назад. Він спробував опиратися, але його потягло ще сильніше.

– Замовляю я Дажбожого онука Андрія… Слово моє кріпке!

***

Років зо сім йому було напевне. Білобрисий худорлявий хлопець, який вовченям зиркав спідлоба на всіх у притулку. Мало хто хотів спілкуватися з ним, окрім хіба що Жори–Пуза, який знайшов у Андрієві вдячного слухача для своїх байок, які, здавалося, він вигадував прямо на ходу.

І ось одного разу, коли Андрійко разом з іншими мився у душі, двоє старших хлопчаків поцупили його медальйон. Не з цікавості, так наказав їхній верховода Рудий, який захотів роздивитись, що ж за цяцьку носить той карнаухий.

Коли Андрій помітив пропажу, в нього неначе вселився дикий і лютий звір. Цей металевий амулет на простому шкіряному мотузку був із ним завжди, скільки він себе пам’ятав. Що це – якийсь листок дерева із закарлюками чи може лапа хижака з кігтями, вкрита незрозумілими завитками – хлопець не знав, але ця штука була його єдиним скарбом, з яким він ніколи не розлучався. Крадіїв тоді врятували вихователі, ледве відтягнувши від них ошалілого Андрія, який бився, кусався, шкрябався, незважаючи на удари, якими його обсипали старші хлопці. Медальйон повернувся на шию Андрія, а старші з тих пір оминали «Психа», пам’ятаючи про розбиті носи і подерті обличчя…

Зараз цілюща прохолода плинула від амулету, який чомусь лежав на долоні. Андрій стис правицю, відчуваючи шкірою звичні гострячки, і розплющив очі. Останнє, що він пам’ятав – як скривавлений повз до річки, а ззаду тупотіли переслідувачі. Тепер над ним була знайома стеля з балкою, вкритою різьбленими рунами.

– Довго ти борсався між світами, – пробурчав дід Славута і закашлявся.

Андрій повернув голову.

– Навіщо ти мене витягнув? Краще б ти Іринку врятував тоді!

Дід сутужно похитав головою.

– Я тебе не витягував. Так, рани обробив, травами тіло змастив, замовляння читав. Але витягнути я більше нікого не зможу.

– То мене не вбили?

– Ну, я витяг з тебе чотири кулі. І крові ти втратив дуже багацько. Але тебе вбити не так просто, як ту кішку.

– А що толку?! Я програв бій.

– А що ти хотів? Ти ще вовченя, яке сунулося в лігво до зграї псів.

– Тому що ти мене нічому не навчив! – Андрій стукнув кулаком по ліжку, і відразу біль розійшовся по всьому тілу.

Славута дістав люльку і звично взявся набивати її сумішшю з полотняного мішечка.

– Не хотів я для тебе такого шляху... але свою долю конем не об’їдеш. Не вдалося мені загатити струмок, адже тоді потік лише посилює свій натиск. Так що доведеться тобі все ж взяти на себе призначений тягар.

– Діду… я зазнав поразки. А ти ж розповідав, що раніше характерники на Січі були опорою і захистом для простих людей, від зла видимого і невидимого. Чому ти, з твоєю силою, не можеш помститися за Іринку?

Дід важко зітхнув, тримаючи у руці незапалену люльку.

– Я думав, що війни вже давно немає.

– Ти вмієш заглядати в царство мертвих, але не бачиш, що війна триває. Той, кого ти повернув, не повинен жити в Яві! І батько його теж!

Славута мовчки крутив пальцем кінчик сивого вуса.

– Батьківська любов сліпа, тож той бізнесмен не відає, що творить. А щодо хлопця… на жаль, я не бог, тому здатен помилятися. І вже не поспію виправити цю помилку… встигнути б тебе хоч трохи врозумити.

– То ти вчитимеш мене?

Андрій спробував підвестися, але відразу безсило відкинувся на ліжку.

- Тепер доведеться, – тихо проказав дід, запалюючи люльку. – Кажуть – не шукай бою, він сам тебе знайде. Тобі тепер від свого не відвертітися… Тим більше, медальйон у тебе непростий….. Ні, ти ляж, відпочинь, я тобі згодом все розкажу…

Дід Славута затягнувся люлькою, і окутаний хмаринкою солодкавого диму Андрій тут же заснув.

***

А тим часом у своєму будинку Балогін міряв кроками кімнату з комином.

– Хто то був, той виродок?! Я десь його бачив!

– Ти обіцяв оплатити йому навчання, – зауважив Варяг.

– Той пацан?! – здивувався Балогін. – Зрозуміло тепер, то його старий послав, вирішив забрати у мне Дмитра. Але я нікому не віддам свого сина, чуєш, нікому!

– Напевне, дід зрозумів, що допустився помилки. І вирішив її виправити. І мені здається, що ми не зможемо йому завадити.

– Та хрін йому! Хлопець той його напевне вже десь сконав. Ти посилиш охорону Дмитра, а дід… з дідом ми розберемось.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.