10. Своя куля

Скуйовджені кури невдоволено кудахкали і прудко розбігалися у різні боки. Клятих дідових курей сокотух і так спробуй упіймати, а із міцно зав’язаними очима це було майже неможливо.

Вже близько тижня Андрій більшість часу проводив наосліп. Як тільки він зміг упевнено триматися ногах, дід зав’язав на обличчя хлопцеві міцну пов’язку з темної тканини, яку дозволяв знімати лише перед сном. Але при тому від господарських клопотів Андрія ніхто не звільнив, він змушений був носити воду, рубати осоружні дрова, припинати козу та робити безліч інших справ напомацки, орієнтуючись лише на власні витягнуті руки і на звуки. Скільки він за цей час набив собі гуль та синяків – за все життя скільки не набивав! Сам собі хлопець нагадував сліпе щеня, яке безпорадно тичеться носом у всі перепони на шляху. Спроби трохи здвинути пов’язку, щоб розгледіти бодай щось, закінчились швидко – кострубата рука, якою Славута щедро відвішував потиличники, була у діда ну ду–у–же важкою!

І ось тепер ось дід наказав своєму вихованцеві переловити курей. Андрій спочатку безладно намагався бігти на звуки, декілька разів ледве не впав. Згодом йому прийшла в голову слушна думка, він зупинився, завмер, зосередився, і покликав:

– Тю–тю–тю–тю…

Постояв деякий час, поки кури підійдуть ближче, очікуючи на звичну пшеницю, а тоді рвучко кинувся уперед і схопив відразу дві, по одній у кожну руку.

Кинувши курей, Андрій стягнув пов’язку і задоволено посміхнувся.

– Погано, – підсумував дід Славута.

– Чому?! Я ж зловив!

– Тому, що тільки дві. Про інших забув і, якби це були вороги, ти б зараз був уже мертвий.

Андрій похнюпився.

– Однак ти винахідливо підійшов до справи – це важливо, – змилосердився дід. – Але головна твоя проблема в тому, що коли ти не бачиш, то намагаєшся покластися лише на слух. Але якщо ти не зможеш бачити і на додаток оглухнеш? То станеш зовсім безпорадним?

– То як їх ловити, тих бісових курей?! – хлопець з пересердя ледь не розірвав пов’язку у руках.

– Я тобі вже казав – учися тамувати свій гнів. Ця ганчірка не винна, що у тебе макітра порожня.

Хлопець ображено помацав голову.

– А ловити курей наосліп – ти вже знаєш як, – продовжив Славута. – Просто дозволь

собі стати собою, відкрий те, що у нутрі ховається. Згадай, як вибирав склянку з трунком, що я тобі запропонував під час нашої першої зустрічі. Насправді ти не вибирав, ти знав, яка з них не смертельна. Ти знав отут, – дід постукав кулаком по грудях. – Тож просто відчуй курей… та неважливо, будь яку живу істоту відчуй. І тримай це у свідомості.

Андрій заплющив очі, прислухався до квоктання курей, відчув биття серця в грудях… і нічого не вийшло! Перед очима, як і раніше, була пітьма, в якій зрідка просвічували світлі плями.

– Я бездара! – заявив Андрій, зло шматуючи пов’язку.

– Нізащо перевів шматок тканини, – покачав головою Славута. – Так, добре. Зараз покуримо люльку – і повернемося до вправи. Цього разу все вийде.

Після короткого відпочинку старий зав’язав на очі хлопцеві нову пов’язку.

– Знову спробуй зловити курку, – почув Андрій хрипкий голос діда. – Але цього разу буде трохи складніше.

Андрій відчув, як руки Славути схопили його за плечі і почали обертати навколо своєї осі. Вже незабаром у хлопця закрутилась голова, перед очима на темному тлі затанцювали різнобарвні вогники, у вухах зашуміло, наче він опинився під водоспадом.

– Уперед! – наказав голос діда Славути, і сильні руки штовхнули Андрія у спину.

Він машинально зробив декілька кроків, заточився і ледь не впав, спробував хоч якось зорієнтуватися… і в цей час опора перед його ногами зникла, і хлопець полетів кудись униз!

Андрій відчайдушно махав руками і щось несамовито кричав, бо зараз мав гепнутись на дно цієї темної прірви і перетворитися на мішанину з кривавого м’яса і переламаних кісток.

Тіло зіщулилось від очікування страшного удару – і перед лицем неминучої смерті він побачив перед собою світлу пляму, яка стрімко наближалась. Скільки продовжувалось його падіння він і сам не знав, однак просвіт унизу збільшувався, аж поки Андрій не торохнувся прямо у нього.

Ноги першими увійшли у щось тверде і м’яке одночасно, за ними все тіло увійшло… у воду, чи що? Хлопець відчув, як у розкритого від крику рота і у ніс набивається рідина, відразу почав дриґати ногами і руками, силкуючись швидше випірнути на поверхню.

Коли нарешті голова піднялась над водою, Андрій рвучко зірвав пов’язку з очей і побачив, що він бовтається на дні колодязя.

Світлу пляму уверху заступив маленький темний силует.

– То що, кинути тобі мотузку, чи так виберешся? – донеслося відлуння голосу діда Славути.

***

Невдовзі по тому, як дід штовхнув Андрія у колодязь, над яким невідомо коли встиг розібрати цямрину, обсохлий хлопець знову стояв із заплющеними очима, і перед ним була там сама задача.

Хлопець згадав падіння у прірву, сяючий образ води, яку встиг розгледіти, напружився, тоді розслабився і нарешті побачив! Кури тинялися по двору, зайнятті своїми пташиними справами… нечіткі однотонні плями, що продивлялися тьмяним світлом. Одна, дві… всі сімнадцять, і ще красень–когут, який вирізнявся яскравішим кольором.

А ще він відчув, навіть не обертаючись, що позаду нього мерехтить усіма барвами здоровенна пляма світла … від неї так і віяло спокійною силою.

Хлопець різко розплющив очі.

– Діду, я бачу! Курей, і тебе… – від захвату йому перехопило подих.

– Нарешті, – пробурчав дід, але на його обличчі з’явилася задоволена усмішка.

Андрій повернувся до Славути.

– Слухай, я давно хотів у тебе запитати… Колись, раніше, я у електричці зустрів одного… Я тоді не міг так бачити, але мені здалося, що він здоровецький, як цілий вагон… І очі у нього були…

Усмішка Славути згасла.

– Сподіваюся, ти ніколи з ним не зустрінешся.

– Чому? Хто він такий?

– Забудь.

– Але чому?

– Бо при зустрічі з ним ти не відбудешся лише пошматованим вухом.

Андрій стрепенувся.

– Ти щось знаєш про моє дитинство?

– Так, до слова прийшлося. Не про те ти питаєш, – Славута закашлявся, присів на ослін. – Запам’ятай цей стан і закарбуй його назавжди. Це називається Ясним Зором, з його допомогою ти можеш побачити саму суть живих істот, те, що не сховаєш під шерстю, пишним одягом чи косметикою.

– А ці кольорові лінії? – Андрій присів поряд. – У курей лише тьмяні плями, а у тебе… як веселка, що півнеба займає.

– Ти побачив Снагу. Називай її як хочеш – життєва сила, енергія, на Сході кажуть аура.

Андрій схопився з місця, став перед дідом.

– То мені вже до Снаги перекидатися на вовка? Навчиш?

– Ти диви, – скривився дід, – воно ще тільки повзати навчилося, а вже літати хоче. Ти ходити спочатку навчись.

– Ну ти ж умієш?

– Подивись на оцього кореня, – старий вказав рукою на давно викорчуваний наїжачений пеньок, що лежав біля дровітні. – Що ти бачиш?

Юнак із запалом підскочив до дровиняки і заходися роздивлятися її, використовуючи щойно опановане уміння Ясного Зору. Але пеньок був змертвілий, в ньому не проглядалося бодай іскорки! Тож Андрій знітився і про всяк випадок помацав корч рукою.

– Пеньок, – нарешті вирік він. – Міцний, сходу не розрубаєш, треба буде кілочками допомагати.

– Ще.

– Дрова з нього будуть міцні, довго горітимуть, багато тепла дадуть.

– Ще.

– Акація це була.

– А якщо уяву включити? На що цей корінь схожий?

Андрій подивися на корча, схилив голову, подивився під іншим кутом. Навіть заплющив очі і знову огледів яснозором – це нічим йому не допомогло.

– Ну, на восьминога вона схожа. Або на якусь чупакабру.

– А хтось побачить серед цього переплетіння корабель з вітрилами. А може й вовка, який причаївся у кущах.

– Я не можу зрозуміти, до чого ти ведеш… – промовив Андрій, і раптом схопився на ноги – з–під гілляччя на нього дивилися люті очиська, що палали на хижій сірій морді.

Звір роззявив пащеку, показуючи величезні жовті ікла, і погрозливо загарчав. Андрій відсахнувся, почув, як ззаду закашлявся дід Славута, глянув знову – а звір уже щез!

– Я веду до того, що не обов’язково перетворюватись на вовка чи ще когось, – сказав Славута. – Достатньо змусити інших повірити, що перед ними саме те, що ти хочеш їм показати. От цьому мистецтву я тебе навчу. Як навіювати, вводити в оману, відводити очі, химородити.

– То що, насправді це все казочки, що характерники могли перекидатись на вовків? – розчаровано запитав Андрій. – А як же славнозвісний отаман Сірко?..

Старий не відповів, він завмер і ніби до чогось прислухався.

– Діду?

– Щось я розбалакався, аж у горлі пересохло, – оговтався Славута. – Збігай–но до льоху, та принеси мені кухоль прохолодного квасу.

Андрій взяв з тину глиняну посудину, спустився до напівтемного льоху, націдив з бідона квасу, коли почув, як назовні щось приглушено тріснуло. Раз, другий, тоді іще.

Хлопець швидко піднявся, визирнув з льоху – і побачив, що дід Славута лежить на землі, а на його грудях крізь полотняну сорочку проступає кров! А до нього, роззираючись навсібіч, сторожко наближався непримітний чоловік, тримаючи у витягнутій руці пістолета з глушителем.

Помітивши Андрія, стрілок націлив зброю на нього. Хлопець швиргонув у вбивцю кухоль з квасом, перекотився вбік. Сухо ляснув постріл, а наступного чоловік вже зробити не встиг – Андрій вигулькнув біля нього і вчепився у руку з пістолетом.

Стрілок лівою рукою вихопив ножа, а Андрій рукою намацав ззаду руків’я сокири, що стирчала у колоді. І навіть не думаючи, як і тисячі разів до цього з колодами, він блискавичним рухом опустив сокиру на голову убивці.

Тоді кинувся до діда.

У Славути на куті рота вже почала запікатися кров.

– Зараз, зараз! – заметушився Андрій, намагаючись підняти старого.

– Не шамотайся, – спокійно показав Славута, тамуючи кашель. – У мене за моє довге життя було безліч ран. І схоже ця – остання… – незрозуміло чому, але старий посміхався.

Він запустив руку під сорочку і дістав розбите кулею скривавлене дзеркало.

– Як же так?! – розпачливо запитав Андрій. – Чому ти дозволив йому у себе поцілити?! Я ж знаю, ти міг ухилитися.

– Тому що людина стріляє, але кулі носить Бог, – дід підвівся і сів, притулившись спиною до шершавого стовбура груші. – Пам’ятаю, під час війни у нас були такі відчайдухи, бувало, вистрибне на бруствер з окопу, і як вдарить гопака. Танцює під зливою куль – і бодай би одна зачепила. Але іноді траплялося, що невдовзі гинув той сміливець від випадкового пострілу, іноді навіть від сліпої кулі своїх побратимів. Ця куля була моєю, а від неї не втечеш, не сховаєшся, не відкупишся. Затримався я на цьому світі, пора мені і в інші світи заглянути. Але я ще затримаюся, ненадовго, щоб передати тобі частину своєї снаги Снагу. Ну і може встигну вкласти хоч щось розумне у твою дурну голову.

– Що ти таке говориш?! Зараз, я оброблю твої рани.

– Не треба. Марно це, – дід закашлявся і сплюнув згусток крові. – Піди–но краще принеси сюди кілка, до якого ми припинаємо Зірочку.

Андрій пішов на вигін, де паслася коза, взявся за вершину глибоко загнаного в землю кілка, натужився, потягнув щосили – і поволі витягнув його. Але це виявився зовсім не кілок, то була потемніла, вкрита іржею козацька шабля.

Коли Андрій поклав шаблю перед дідом, той сказав:

– А тепер розкидай стару дровітню і дістань звідти ще одну таку.

Невдовзі ще одна поіржавіла шабля лягла поруч зі своєю подругою на заплямований кров’ю спориш.

– Нащо ти з ними так? – без докору спитав Андрій.

– Бо я думав, що війна скінчилася, що далі доведеться лише рятувати життя, а не забирати його. Однак я помилявся, наша війна триває постійно. Хотів би я показати тобі плини, що йдуть від Матері–Землі, навчити, як шанувати Воду–Уляну, та ще багато іншого, але відміряного часу вистачить лише на одне. Я вчив тебе зцілювати людей, тепер я навчу їх убивати. Як з цим жити – вирішувати тобі, я не встигну повністю підготувати тебе. У тебе є час до ранку – і щоб у лезах цих шабель віддзеркалювалось вранішнє сонце…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.