11. Посвята

Балогін дивився на вогні вечірнього міста з висоти двадцять сьомого поверху. Рипнули двері, у віддзеркаленні віконного скла він побачив Варяга, який зайшов до офісу.

– Ну? – не обертаючись, запитав Балогін.

– Гаспид так і не повернувся.

– Дивно. Він же профі, у нього раніше не траплялося осічок…

– Думаю, що той дід йому не по зубам. Я ж казав – не варто.

Балогін повільно розвернувся, пильно подивися на Варяга, однак той не відвів очі.

– Що ти мені пропонуєш? – запитав Віктор. – Віддати свого сина? Якого я і так ледве повернув?

Охоронець покачав головою.

– Ти не розумієш…

– Це ти не розумієш! Я не для того рятував Дмитра, щоб знову його втратити. Та що той старцюга із себе вдає, він що, богом себе уявив? Життя дав – життя забрав? Той старий вилупок ще пошкодує, що вирішив тягатися зі мною. Збирай хлопців, бери найкращих. Зранку виїжджаємо.

– Я не поїду, – тихо промовив Варяг.

– Що?! – Балогіну здалося, що йому почулося.

– Я не поїду…

Балогін примружив очі.

– Ти що, справді злякався якогось діда? Нехай він гарний ескулап, що вміє людям голови морочити.

– Він не тільки цілитель, повір мені.

Олігарх стукнув кулаком по долоні.

– Мені начхати! Можеш забиратися геть, страхопуд нещасний! Он Соболь давно вже мітить на твоє місце. А той коновал скоро по–справжньому дізнається, що значить викликати гнів Балогіна!

***

Андрій на плечах тягнув діда на вершину. Лагідне осіннє сонце ще не зійшло, полем унизу стелився туман. Курган височів неподалік села, і саме сюди наказав підняти його дід Славута.

На вершині хлопець обережно опустив діда на встелену прим’ятою ковилою землю, розмотав мішковину, дістав з неї дві блискучі шаблі, які зараз набули зовсім іншого вигляду.

Славута сидів мовчки, вдивляючись в далекий горизонт. Там на всю палала заграва, а невдовзі показався краєчок сонячного диску.

– Моє останнє Сонце… – тихо промовив старий.

– Діду, ну дозволь мені тебе лікувати!

–Н емає таких ліків, щоб знову стати молодим, – усміхнувся Славута. – Не забудь, що я казав: поховаєш мене лицем униз, щоб Сонце більше не спокушало мою душу. Обов’язково поклади зі мною скельця від верцадла і мою люльку. А зараз допоможи мені піднятися.

Андрій підставив плече, допоміг діду звестися. Його силует чітко проступив на фоні Сонця, яке спиналося все вище.

– Шаблі, – велів Славута.

Хлопець подав діду зброю, той взяв руків’я тремкими долонями, подивився на блискучі леза, які пускали зайчиків.

– Життя – це черга помилок і уроків, які ми з них засвоюємо. Здебільшого, я сам намагався виправляти власні похибки, а от останню доведеться правити тобі. І ти сам визначиш, як і кого судити. Слухай серце, воно не обманює. – Дід схрестив шаблі і так поклав клинки на плечі Андрієві. – Зараз я передам тобі частку своєї Снаги, а сам попрямую стежкою у інший світ. Вибач, Андрію, але тепер тобі доведеться нести мій тягар. А тепер, повторюй за мною…

***

Балогін поспішав за Соболем, колишнім помічником Варяга, який отримав омріяне місце начальника охорони. Вони звернули у брудний провулок, підійшли до облуплених дверей з надписом «Службовий вхід».

Соболь штовхнув двері, рішуче зайшов у напівтемне приміщення. Вони попростували коридором, тьмяно освітленим брудними лампочками. Соболь безпечно йшов уперед, але Віктора щось непокоїло. Він зупинився і побачив, що попереду у напівтемряві зблиснули чиїсь очі з червонуватим відтінком. І цих очей було дві пари.

Балогін завмер, і в той же час володарі очей беззвучно кинулися вперед. І стало видно, що до них мчить двійко здоровенних псів–ротвейлерів. Соболь почав гарячково шарпати кобуру, намагаючись чимшвидше дістати пістолет, але пси вже були поруч. Вони майже одночасно відштовхнулися і стрибнули вперед.

– Стояти! – пролунав різкий окрик з темного кінця коридору, і собацюри тут же зупинились і наче вклякли перед ногами Соболя і Балогіна.

Охоронець, який нарешті вихопив пістолет, рукавом витер піт з чола.

– Це Соболь! Ми домовлялися про зустріч, – крикнув він.

З темряви роздався посвист, пси розвернулися і слухняно потрюхикали назад.

–Ідіть, – дозволив хрипкий голос.

Слідом за охоронцем Балогін пройшов повз коротко стриженого міцного хлопця у чорній майці з білим черепом на грудях, біля ніг якого сумирно сиділи двійко ротвейлерів.

– Їх звати Жах і Лють, – парубок похлопав псів по холках. – А загалом вони ласкаві… коли не голодні. Туди, – вказав він на залізні двері.

Всередині було троє. Непримітний з виду сухорлявий чоловік, схрестивши ноги, із заплющеними очима сидів на простеленому на підлозі килимку. На потертому дивані двоє ліниво перекидались у «дурня» – один худорлявий, смаглявий, з довгим чорним волоссям, перехопленим на лобі червоною стрічкою; і другий – рудобородий здоровило з бритою головою, у лівому вусі якого стирчало велике золоте кільце.

Обоє гравців підняли голови, байдуже подивились на прибульців, і знову повернулися до карт. А той, що сидів на килимку, взагалі не поворухнувся.

– Проходьте, не соромтеся, – раптом пролунав скрипучий голос за спиною Балогіна, від чого той здригнувся.

Коли вони заходили, там нікого не було. А тепер позаду невідомо звідки взявся міцний горбоносий чоловік, який стояв, опираючись на ціпок.

Накульгуючи, він вийшов наперед і вмостився у крісло.

– Оскільки ви сюди потрапили, то знаєте, хто ми такі, – Кульгавий поклав палицю на коліна. – Тому давайте відразу перейдемо до суті справи.

– Треба прибрати одного чоловіка, – сказав Балогін, розглядаючи ватажка.

Той примружився.

– Одного? Слухай, здається мені, що ти заблукав, – кульгавий націлив палицю на Балогіна

– Мені сказали, що ви найкращі.

– Так і є! Мою команду знають скрізь – на Кавказі, у Африці і Азії, навіть у джунглях Південної Америки постріляти довелося. Ми там, де війна, де війна – там ми. І тут з’являєшся ти зі своїм «прибрати одного чоловіка», – ватажок особливо виділив слово «одного».

– Це не такий вже простий чоловік. Він називає себе характерником. Кажуть, що він справжній чаклун. Не знаю, наскільки це правда, але один найкращих кілерів узявся за справу – і не повернувся.

Кульгавий пхикнув.

– Твого найкращого ми б за найгіршого у себе не тримали. А з чаклунами ми колись мали справу – у Судані, приміром. Так вони вмирають не гірше від звичайних смертних. І кров у них така ж червона.

– Тоді покажіть мені кров того, хто мені потрібен.

Ватажок знову націлив на Балогіна палку.

– Слухай, якщо ти прийшов до мене, бо тобі пожартувати захотілося…

– Ти знаєш такого – Варяга? – запитав Балогін.

– Варяга? Чув, крутий хлоп’яга. У нашій справі був би не зайвим.

– Так от – Варяг спудився мати справу з тим дідом.

Господар повів головою туди–сюди, розминаючи шию.

– Гм. Трохи цікавіше. Ну якщо ти так просиш, – кульгавий картинно розвів долоні. – То що, хлопці, легкий заробіток сам іде до нас у руки.

Товстий смачно ляснув картами по дивану і прогорлав напарнику:

– Отримай і розпишись!

– Я б теж хотів знати, за що платитиму величезні гроші, – сказав Балогін. – Може, ви лише в настільних іграх мастаки.

Ватажок показав на здорованя.

– Це – Берсерк. З виду він добряк і жартівник. Але коли впадає у шал – на його шляху краще не ставати. І жартувати з ним також не варто, зрозумів? Це, – кульгавий показав на хлопця з довгим волоссям – Апач. Бачиш його курточку? Він колекціонує скальпи убитих ворогів.

– Їх більше сотні… – вражено прошепотів Соболь.

– Дев’яносто вісім, – буркнув Апач, вдивляючись у свої карти.

– Тож коли він уб’є твого діда, йому до ста лише одного не вистачить, – проскрипів ватажок.

– А то хто, такий говіркий? – Балогін кивнув на хлопця, що і далі непорушно сидів на килимку.

– То Самурай. Його зараз краще не чіпати, він медитує і мандрує іншими світами, – кульгавий усміхнувся і покрутив долонею біля скроні. – Але він часто бачить те, що недоступне зору інших. – Далі ватажок кивнув на вхідні двері. – Скіфа з його улюбленцями ви вже бачили.

– І ти у них за головного… – чи то спитав, чи то ствердив Балогін.

– Я – Тимур.

– Це на честь знаменитого завойовника, якого прозивали Великим Кульгавим?

– Батьки так назвали. Добре, давай координати, будемо збиратися. Схоже, нас чекають легкі гроші.

***

Сонце скінчило свій денний шлях і вже наполовину сховалося за горизонт з іншого боку кургану. Виснажений Андрій сидів на вершині і тримав на колінах голову Славути. І хоч очі діда були широко розплющеними, він був уже мертвий.

Коли Сонце повністю сховалося за виднокраєм, Андрій підвівся, взяв лопату і заходився копати яму.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.