14. Нова дорога

Андрій кинув останній погляд на розвалену дідову хату, поправив наплічник, у якому лежали замотані у полотнину дідові шаблі.

На вулиці його перестріла тітка Оксана з пакетом у руках.

– Може, зостанешся? – тихо попросила вона. – Будеш людей лікувати… вони до сих пір приїжджають звідусіль, все допитують. І я звикла до тебе… Будеш за сина.

– Дякую, – Андрій приклав руку до серця і легко вклонився. – Але не можу я зостатися, тітко Оксано. Можливо, колись я повернуся сюди і буду лікарювати, однак зараз маю йти, – хлопець машинально взявся рукою за медальйон, здавив гострячки на ньому, щоб не піддатися спокусі.

– Куди ж ти тепер? – сумно поцікавилась сусідка.

– Куди дорога приведе. Я знаю, що мені треба вчитися. До цього я був сліпим щеням, тепер мої очі трохи відкрилися, але я все ще залишився цуценям…

Тітка протягнула Андрієві пакунок.

– Це тобі, зібрала у дорогу, – вона не стрималась і обійняла хлопця, заплакала. – Нехай Бог тебе береже!

– Дякую, – відповів Андрій.

Він сховав пакунок, закинув наплічник за спину і не обертаючись, закрокував вулицею на схід Сонця.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.