Вибір

Їсти хотілося неймовірно.

У животі Андрія крутило так, що він навіть забув про біль у забитій нозі. Здавалося, що гурчання його черева чути на всю округу, і скоро сюди збіжаться всі місцеві меш¬канці з вилами і косами наперевіс – «Тримайте злодія!»

Припавши до невисокої огорожі, хлопець нишком спостерігав за дідком, який повагом доїв припнуту на подвір’ї козу.

Андрій дивився на старого крізь паркан, умліваючи від запаморочливого аромату свіжого хліба, що доли¬нав з подвір’я від печі-мазанки просто неба. У дитячому будинку такого запашного ніколи не давали.

Він потер розпухлу праву гомілку. До цього глухого села хлопець ще так-сяк дошкандибав від залізничної колії, і сил майже не залишилось. Був би на місці Андрія хтось інший – точно розбився б, стрибнувши на такій швидкості з потяга. Однак він з дитинства умів вижива¬ти, тому відбувся лише забитою ногою.

Роздуми Андрія перебив брязкіт цеберка. Дід підвів¬ся, вдячно погладив козу, підхопив посудину й почовгав до хати. За мить знову з’явився на подвір’ї, підійшов до печі, взяв рогач і вийняв із челюстів форму з двома пи¬шними буханцями.

Запах свіжої випічки став зовсім нестерпним. За звичкою потерши пальцями ліве куце вухо, Андрій ти¬хенько витягнув із тину замашну гілляку, з одного кін¬ця якої стирчали два іржавих цвяхи.

Озброївшись, хлопець перевалився через тин і почав підбиратися до діда ззаду.

Він умів підкрадатися нечутно. Попри пронизливий біль у нозі, Андрій тихенько наближався до старого, зважуючи в руках ломаку. Навряд чи доведеться її пу¬скати в хід, зі стариганом він упорається й голіруч, адже добряче натаскався під час численних бійок у притулку. Але налякати дідугана треба так, щоб не тільки поїсти дав, а й на гроші розщедрився.

Дід між тим поставив хліб на потрісканий стіл під старою грушею, сів сам, налив з пузатого глека в чаш¬ку молока. Він збирався снідати й навіть не підозрював, що за його спиною вже стримить худорлява постать з ломакою в руці.

– Хто ти? – зненацька запитав старий, продовжуючи сидіти спиною до Андрія.

Хлопець з несподіванки завмер, але швидко оговтав¬ся й кинувся на старого, замахнувшись палицею. У ту ж мить дерево в руках начебто перетворилося на шмат розпеченого заліза. Андрій зойкнув і випустив імпро¬візовану зброю. А ноги чомусь відмовилися слухатись, права спіткнулась об ліву – і він гепнувся на землю пе¬ред столом, буквально зарившись носом у жорстку тра¬ву. І добряче так бухнувся, навіть сильніше, ніж тоді, коли стрибнув з електрички.

– То хто ти? – знову спитав дід, спокійно розламую¬чи запашного буханця.

Андрій перевернувся й сів на траві, витираючи рука¬вом кров із розбитого носа.

– На якій землі ти живеш і яким повітрям дихаєш? – дід нарешті повернувся, і Андрія пронизав пильний по¬гляд вицвілих старечих очей.

У відповідь хлопець міг лише очманіло кліпати.

– Я… що сталось?! – нарешті пробелькотів він.

– От і я в тебе питаю.

Дід мав довгі сиві вуса, з-під крислатого капелюха сти¬рчали густі пасма сивого волосся, а обличчя було пооране чи то глибоким зморшками, чи то застарілими шрамами.

– Як ти це зробив? – запитав Андрій, хлюпнувши носом.

Дід підніс до носа шматок хліба, вдихнув.

– Як-як? Руками. Як-то кажуть: «Найсмачніший хліб од свого мозоля».

– Та я не про хліб! Я про ломаку розпечену… і упав чому…

– Ну, упав, бо за дурною головою і ногам боляче. А зброю треба брати до рук лишень для захисту, аж ніяк не для нападу.

Андрій потупив очі, потім знову підвів голову.

– А можеш мене так навчити?

– Ич, швидкий який, – похитав головою дід. – Тут він з ломакою кидається, а тут вже навчити просить. Знаєш, як-то кажуть? Не можна навчити того, хто ще не вміє. – Він замовк, пильно вдивляючись у хлопця, потім додав: – Але мені здається, що ти вже вмієш. Чекай.

Старий підвівся і напрочуд легкою ходою пішов до повітки, стіни якої були рясно вкриті бурим мохом.

Хлопець терпляче чекав, поки дід вовтузився у по¬вітці. Нарешті не витримав, потягся рукою до хліба, та не встиг – господар уже вийшов. У руках він тримав потріскану дерев’яну тацю, на якій стояло сім склянок з темно-жовтою рідиною. Дід поставив напої на стіл пе¬ред Андрієм.

– Вибирай одну і пий, – звелів старий.

– Що це? – недовірливо запитав Андрій.

– Бери й пий.

– Це компот? – хлопець понюхав рідину в одній зі склянок і зморщив носа.

Вариво пахло землею, травою та слизом.

– Відвар сатанинського гриба, – відповів старий. – В одній із цих склянок – слабенький розчин. Після нього лишень декілька днів потрясе-полихоманить, з живо¬том трохи помучишся – і мине. А інших шість… Вип’єш – і скінчиться твоє нікчемне життя, в якому лишень одна дорога – до буцегарні.

Дід підійшов ближче, став ззаду, поклав руку на голову Андрія. У того мимоволі заплющилися очі, і, наче в тумані, він побачив себе звідкілясь збоку. Він усе ще сидів за сто¬лом під грушею, продовжував вагатися, а потім наважив¬ся, взяв одну склянку, уважно роздивився, поставив. Взяв іншу, заплющив очі, нерішуче зробив невеликий ковток і відразу скривився – відвар на смак був досить гіркий.

Хотів сплюнути, але йому не вдалося, м’язи обличчя наче заціпило. Хлопець захрипів, з рота хлинула чорна слина. Андрій схопився за горло, намагаючись зловити хоч ковток повітря, похитнувся і впав на землю, розди¬раючи власні груди нігтями…

– Отака безславна смерть на тебе чекає, якщо вибе¬реш не ту склянку, – долинув голос діда.

Андрій розплющив очі. Він усе ще сидів на лавці, пе¬ред ним на таці стояли сім склянок з відваром. Хлопець рвучко підхопився на ноги.

– Та ти божевільний!

Андрій позадкував і, накульгуючи, побіг геть.

Але вислизнути через хвіртку на вулицю йому не дали – він ледве не зіткнувся з огрядною жінкою з ви¬сокою зачіскою.

– А дід Славко вже приймає? Щось я тебе, хлопче, у чер¬зі не пам’ятаю, що ти першим пішов! Я раніше займала!

Біля двору діда тупцялося декілька чоловіків і жінок, неподалік на вигоні бовваніли припарковані машини.

– Щось не схоже, щоб його полікували, оно яке не¬щасне! Ви не забули, жіночко, що я за вами? – підійшов худий чолов’яга з рукою у гіпсі.

– Та цей дід нікого не лікує! Мене взагалі отруїти хо¬тів! – гукнув Андрій.

Наперед пробився товстунець із червоним облич¬чям:

– Що там за діла, ми ще з ночі займали!

– Та ми до діда ще на тому тижні приїздили! Ледве дочекалися другого дня прийому! – налетіла на нього сухорлява бабуся.

– Ви що – глухі?! – розізлився Андрій. – Він сатанин¬ським грибом хоче вас потруїти! Я сам бачив! Тобто, ді¬дуган цей показував!

– Сердега, тобі, видно, поки що лікування не пома¬гає, щось із головою, так? Ну нічого, кілька сеансів – і буде порядок. Дід Славута ще й не таких витягував! – зацокотіла бабуся.

– Жіночко, я ж вам кажу, ви за мною! – вирішив від¬стояти свої права товстунець.

Черга знову загаласувала. Андрій махнув рукою і по¬шкандибав геть від людей.

Опустивши голову, хлопець брів вулицею, міркуючи, що його робити далі, аж раптом із сусіднього подвір’я почувся дівочий голос, який видався йому знайомим:

– Та йду вже, мамо, йду!

Андрій підбіг до паркану, зазирнув до двору і побачив Іринку, яка робила селфі на фоні куща квітучих троянд. Дівчина помітила голову, яка вигулькнула над огорожею.

– Що заглядаєш? Приїхав лікуватися – то йди до су¬сіднього двору.

– Ти не впізнала мене? – розчаровано мовив Андрій.

– А що, мала би? Тупий підкат. Йди собі куди йшов.

– Я Андрій.

– А я Іринка, то й що?

– Київ… гуртожиток.

Іринка уважніше придивилась до Андрія.

– Ти що, слідкував за мною?!

– Я?! Ні. Я до… до діда приїхав, – знайшовся Андрій.

– Ну то я не затримую, йди лікуйся, – Іринка знову повернулася до свого телефона.

– Іринко! – погукали її з хати.

– Та йду, от причепилася, – Іринка «зробила» Андрію ручкою. – Па-па!

Дівчина пішла до хати. А в Андрія у вухах зазвучав голос діда: «…і скінчиться твоє нікчемне життя, в якому лишень одна дорога – до буцегарні». Андрій розвернувся, побіг до дідового подвір’я, ми¬нув чергу біля хвіртки і переліз через тин.

– Куди знову без черги?! – заволала жінка з високою зачіскою.

Дід усе ще сидів на лавці, склянки з відваром чекали на Андрія. Славута погладив вуса.

– Вирішив повернутися? Свою долю конем не об’їдеш.

Андрій окинув оком кляті склянки, рука несвідомо намацала під футболкою медальйон…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.