1. Вибір

Їсти хотілося неймовірно.

У животі Андрія крутило так, що він навіть забув про біль у забитій нозі. Здавалося, що гурчання його черева чути на всю округу, і скоро сюди збіжаться всі місцеві мешканці з вилами і косами наперевіс. Припавши до невисокої огорожі, хлопець нишком спостерігав за дідком, який повагом доїв припнуту на подвір’ї козу.

Андрій дивився на старого крізь паркан, умліваючи від запаморочливого аромату свіжого хліба, що долинав з подвір’я від печі–мазанки просто неба. У дитячому будинку, звідки він дав драла не так давно, такого запашного хліба ніколи не давали. І ось він забрів у це глухе село, перед тим плигонувши з електрички на повному ходу.

Був би на місці Андрія хтось інший – точно розбився би, стрибнувши на такій швидкості з потяга. Однак хлопець з дитинства умів виживати, тому відбувся лише забитою ногою.

Роздуми Андрія перебив брязкіт цеберка, дід підвівся, вдячно погладив козу, підхопив посудину і почовгав до хати. За мить знову з’явився на подвір’ї, підійшов до печі, взяв рогача і вийняв з челюстів форму з двома пишними буханцями.

Запах свіжої випічки став зовсім нестерпним. За звичкою потерши пальцями ліве куце вухо, Андрій тихенько перевалився через тин і зі спини почав підбиратися до діда.

Він умів підкрадатися нечутно. Незважаючи на пронизливий біль у нозі, хлопець тихенько наближався до старого, на ходу дістаючи з кишені вірний ніж з потертим руків’ям. Навряд чи доведеться його пускати у хід, зі стариганом він упорається і голіруч, адже він добряче натаскався під час численних бійок у притулку. Але налякати дідугана треба так, щоб не тільки поїсти дав, а й на гроші розщедрився.

Дід між тим поставив хліб на потрісканий стіл під старою грушею, сів сам, налив з пузатого глека до чашки молока. Він збирався снідати і навіть не підозрював, що за його спиною вже стримить худорлява постать з ножем у руці.

– Хто ти? – зненацька запитав старий, продовжуючи сидіти спиною до Андрія.

Хлопець з несподіванки завмер, але швидко оговтався і кинувся на старого, виставивши перед собою гостре лезо. В ту ж мить руків’я ножа начебто перетворилося на кусень розпеченого заліза, хлопець зойкнув і випустив зброю. А ноги чомусь відмовились слухатись, права спіткнулась об ліву – і він гепнувся на землю перед столом, буквально зарившись носом у жорстку траву. І добряче так бухнувся, навіть сильніше, ніж тоді, коли стрибнув з електрички.

– То хто ти? – знову спитав дід, спокійно розламуючи запашного буханця.

Андрій перевернувся і сів, витираючи рукавом кров з розбитого носа.

– На якій землі ти живеш і яким повітрям дихаєш? – дід нарешті повернувся, і Андрія пронизав пильний погляд вицвілих старечих очей.

У відповідь хлопець міг лише очманіло кліпати.

–Я… що сталось?! – нарешті пробелькотів він.

– От і я в тебе питаю.

Дід мав довгі сиві вуса, з–під крислатого капелюха стирчали густі пасма сивого волосся, а обличчя було пооране чи то глибоким зморшками, чи то застарілими шрамами.

– Як ти це зробив? – запитав Андрій, хлюпнувши носом.

Дід підніс до носа шматок хліба, вдихнув.

– Як–як? Руками. Як–то кажуть: «Найсмачніший хліб од свого мозоля».

–Та я не про хліб! Я про ножа гарячого… і упав чому…

– Ну, упав, бо за дурною головою і ногам боляче. А зброю треба брати до рук лишень для захисту, але аж ніяк не для нападу.

Андрій потупив очі, потім знову підвів голову.

– А можеш мене так навчити?

– Ич, швидкий який, – покачав головою дід. – Тут він з ножакою кидається, а тут вже

навчити просить. Знаєш, як–то кажуть? Не можна навчити того, хто ще не вміє. – Він замовк, пильно вдивляючись у хлопця, потім додав: – Але мені здається, що ти якраз вже вмієш. Ходімо.

Старий підвівся і напрочуд легкою ходою пішов до повітки, стіни якої рясно вкривав бурий мох. Андрій нарешті зіп’явся на ноги і покульгав за старим.

Він терпляче чекав, поки дід вовтузився у повітці, чимось торохтів, щось булькало. За спиною старого було видно дощаті стіни та стелю, обвішані пучечками сухих трав, корінців та плодів.

Нарешті господар вийшов. У руках він тримав потріскану дерев’яну тацю, на якій стояло сім склянок з темно–жовтою рідиною.

– Вибирай одну – і пий, – звелів дід.

– Що це? – недовірливо запитав Андрій.

– Відвар сатанинського гриба. В шести склянках – смертельна порція. Вип’єш – і скінчиться твоє нікчемне життя, в якому лишень одна дорога – до буцегарні. А в одній із цих склянок – слабенький розчин. Після нього лишень декілька днів потрясе–полихоманить, з животом трохи помучишся – і мине.

Андрій мимоволі відсахнувся і замахав руками.

– Є–є ні, я на таке не згоден!

– Я ж не примушую, – знизав плечима старий. – Ти вільний, йди геть!

Дід розвернувся і зайшов до повітки, а Андрій переступив з ноги на ногу, почекав ще якусь мить, тоді попрямував до хвіртки.

На вулиці біля дідового подвір’я тупцялось декілька людей, поодаль на вигоні стояли дві машини.

– А дід Славко вже приймає? – поцікавилась у Андрія огрядна жіночка з товстою косою.

Хлопець зупинився біля виходу, подивився на дорогу, що вела геть від цієї хати з дивним господарем, потер скалічене вухо. Мимоволі приклав долоню до грудей, там, де медальйон торкався тіла – задавалося, що метал раптом почав нагріватися, причому так стрімко, що незабаром міг залишити опік на шкірі.

– То вже можна заходити? – знову запитала жінка.

– Ще ні! – вигукнув Андрій, розвернувся і побіг назад. – Діду, давай свої склянки, я вип’ю! – на ходу прокричав він.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.