3. На побігеньках

Перед обійстям діда Славути звично юрмилися люди: і місцеві, і ті, хто приїхали сюди з усіх куточків країни – всі сподівалися здобути хоча б дещицю здоров’я. Неподалік на вигоні застигли машини з номерами різних регіонів, а їх пасажири терпляче переминалися у черзі і чекали, допоки їх приймуть.

Люди в юрбі потихеньку гомоніли, похваляючись одне перед одним улюбленими болячками, але поступово голоси стихли. Всі почали прислухатися і водити головами навсібіч – десь неподалеку дзвінко затьохкав соловейко, мелодійно виводячи свої трелі.

– Дивно, співак розщебетався посеред білого дня, – наморщивши лоба, зауважив худорлявий спрацьований дядько, дістаючи з кишені цигарки.

– Та стій ти! – смикнула його за рукав огрядна жіночка.

– А я що, я нічого, – тіпнув плечима чоловік, ховаючи пачку назад.

– Ач як красиво виводить, – мрійливо заплющивши очі, промовила дівиця у модних лахах.

Милозвучний спів птаха зацікавив і дівчину Іринку, яка вийшла назовні з сусідньої хати. Усміхнувшись, Іринка підійшла до паркану, який розмежовував їхнє подвір’я з двором діда Славути.

– Ти збираєшся причарувати всіх солов’їх в окрузі? – запитала вона тереблячи товсту чорну косу.

– Ні, лишень одну. Але найпрекраснішу!

Андрій обірвав тьохкання і здійнявся над парканом.

– Іринко, диви що я тобі приніс! – він протягнув через паркан долоню, на якій лежав красивий і явно дорогий мобільний телефон. – Це тобі, подарунок.

– Мені?!

– Так ти ж давно мріяла про такий.

Іринка дивилась на телефон, не наважуючись взяти, потім приклала руки до грудей.

– Я… знаєш, Андрію… я давно вже хотіла тобі сказати…

Що саме вона хотіла сказати, Андрій так і не дізнався – з хати вийшов дід Славута у супроводі огрядного дядька у картатих штанях. І той чоловік, повернувши голову, відразу тицьнув товстим пальцем у Андрія.

– Так, ану ходи сюди! – звелів дід.

– Увечері побачимось, – прошепотів Андрій, сховав телефон до кишені і поплентався до діда.

Славута, за своєю звичкою, пильно подивився на свого вихованця, і від його важкого погляду по спині відразу ж побігли сонми невидимих мурашок.

– Ти нащо у чоловіка телехвона виманив? – суворо поцікавився дід.

– Я не виманював! Я чесно виграв! – обурився Андрій, роблячи крок назад.

– Поверни.

Андрій засунув руку до кишені, завагався.

– Ну! – гримнув Славута.

Хлопець нехотя дістав телефон і простягнув дядькові, той відразу схопив трубку і заходився тицяти пухлими пальцями по екрану.

– Ну, як спина? – поцікавився дід Славута у нього.

– Та начебто добре, – пробубнів той, не відриваючись від телефону.

– От і чудово. До побачення.

– Дякую! – виголосив черевань і пішов до хвіртки, продовжуючи втуплюватись у екран.

А дід повернувся до Андрія.

– І доки ти будеш мене позорити? Ти що, вже всю роботу поробив?

– Всю.

– І води з дальнього джерела наносив?

– Наносив.

– І дров приніс?

– Приніс.

– І воску натопив?

– Ага.

Дід швидко подріботів до печі, біля якої на лавці стояли накриті кухвайкою форми з хлібом. Славута відкрив одну, відломив з теплого буханця шматочок, понюхав, поклав до рота, повільно пожував.

– То що, не соромно і людей почастувати? – гордовито спитав Андрій.

– Соромно, що ти все людей намагаєшся обдурити, – буркнув дід. – Думаєш, якщо ти повсякчас можеш викинути гральні кості з потрібною цифрою, то можна над добрими людями потішатися?

У Андрія від образи аж перехопило подих.

– Так той пузань не дуже то і добрий! Я на нього уважно дивився, поки він стояв у черзі. Він же сам кубики так кидає, що у людей останнє може відібрати. Спритні руки у нього і чорне серце! Він запропонував зіграти, щоб не платити за те, що ти йому спину порівняєш. Він був впевнений, що виграє. Але програв, і буде знати!

Хлопець спересердя махнув рукою услід череваневі.

– Я тобі скільки разів казав – тамуй свою лють. Ввечері свою дурну енергію витратиш на дрова. Щоб переколов мені усю дровітню.

– Але ж він… – спробував заперечити Андрій, але прикусив язика, наштовхнувшись на твердий погляд старого.

Славута зітхнув і втомлено присів на лавку.

– А хто ти такий, щоб його судити? Ти диви, сам господь Бог у латаних штанях оселився у мене на подвір’ї, і чинить справедливий суд, відбираючи у людей їх телехвони та гроші.

– А що мені залишається робити? – огризнувся Андрій. – Я вже три роки у тебе живу, а ти все нічого мене не учиш.

– Ну, хліб уже гарний у тебе виходить, – трохи пом’якшав дід.

– Та нащо мені той хліб! Я хочу більшого.

– Велике завжди починається з малого. Чого я можу тебе навчити, якщо ти ці уміння швидко розтринькаєш на власні забаганки? А якщо ти захочеш випендритись перед дівкою і не телехвон їй принесеш, а вб’єш когось їй на потіху? – знову розійшовся старий.

– То виходить, я тобі тільки за служку? – розпачливо промовив Андрій. – Принеси те, подай це. Остогиділо! – хлопець стукнув кулаком по столу, від чого на землю ледь не впала хлібина – старий блискавичним рухом встиг підхопити буханець.

– А ти сподівався, що будеш жити і харчуватися задарма, як звик у притулку? – дід не дивився на хлопця, він розглядав хліб у руці, ніби намагався щось прочитати на запеченій скоринці.

– Я сподівався, що ти будеш мене вчити!

Дід скрутно зітхнув.

– От я і вчу – не можна людей оббирати.

– Набридло мені таке навчання!

Старий зважив на долоні хлібину.

– Кожен вибирає для себе. Я тобі на шию мотузка не накинув, ти в любий момент можеш піти і жити так, як заманеться, – Славута поклав буханець на стіл.

– То й піду! – в серцях вигукнув Андрій.

Всередині все кипіло від образи, тож хлопець вирішив, що досить йому ходити на побігеньках у старого, завтра він збере речі і… що саме він робитиме, хлопець не знав, але якось воно та буде.

Із сусіднього подвір’я долинули притишені звуки пісні:

– Ой у вишневому саду

Там соловейко щебетав.

Додому я просилася,

А він мене все не пускав,

– мелодійно виводив дівочий голос. Напевне, тітка Оксана загадала Іринці якусь клопітну домашню роботу, і та, як зазвичай, розраджувала себе співом.

– Я… теє… вибач, діду, – видавив з себе Андрій. Вся його рішучість збирати речі, яких у нього насправді і не було, кудись поділась, випарувалась, як краплини роси під першими променями Сонця.

Дід Славута підвівся.

– Щось ми розпатякались… Скажи там у черзі, хай наступний заходить. А сам поки нагрій води у баняку і допоможеш мені замовляння читати – буде жінка з чорною неміччю.

Старий розвернувся і покульгав до хати.

– Діду! – погукав Андрій.

– Чого тобі?

– Тоді, три роки тому, ти справді дав би мені смертельний відвар? Ну, якби я вибрав не ту склянку?

Славута зупинився, прискіпливо подивився на вихованця.

– Але ж ти зробив правильний вибір? Деяким людям іноді дають шанс розпочати друге життя. І кожен вибирає сам, як ним скористатися.

Зненацька дід заплющив очі, повів носом, ніби нюхаючи повітря, після чого похитав головою.

– Чекай, не треба нікого звати. Здається, у нас будуть гості. Незвані.

Невдовзі донісся гуркіт потужних моторів, і з вулиці у провулок на швидкості влетіли два великі чорні джипи. Машини не зупинилися там, де зазвичай паркувалися інші, а підкотили майже до самої хвіртки, змусивши людей у черзі відсахнутися навсібіч.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.