6. Видіння

Дід Славута сидів на лаві, мружився на сонце останнього літнього дня і позирав, як Андрій рубає дрова. Роздягнений до пояса спітнілий хлопець раз за разом змахував тяженним колуном, навколо нього вже височіла ціла гора дров.

Ось він поставив чергову колоду, замахнувся і швидким рухом опустив сокиру, легко розколюючи товстий вузлуватий кругляк. Далі Андрій загнав колуна в колоду, зачерпнув кухлем води з діжки, спрагло напився, а наступного кухля вилив прямо на себе.

– Грає тіло? – запитав дід.

– Від чого? – скривився Андрій. – Від цієї нудоти? І взагалі, скільки ще треба заготовляти цих дров? Не тільки нам, а вже і всьому селу на декілька років уперед вистачить.

– От і добре, можливо, згадають тебе люди незлим тихим сло… – дід захрипів і закашлявся в кулак. За останній місяць старий значно здав, ходив згорблений, шаркав ногами і постійно кашляв.

– Краще б корисному чомусь мене навчив, – буркнув Андрій. – Як людей оживляти, або хоча б як їх убивати. Поганих, звісно.

Дід перевів подих і нахмурив кошлаті брови.

– А хто вирішуватиме – погана людина чи хороша? Хто суддя?

– Ну… – Андрій не знайшов потрібних слів, тому вирвав з колоди сокиру і знову з силою загнав її на місце.

– Отож. Всьому своя пора. Є час рубати дрова, а є час садити дерева. Ти вже вмієш пекти хліб – значить, і людей зцілювати зможеш. На тому тижні поїдеш до міста, на справжнє навчання, – дід несподівано лагідно посміхнувся. – До своєї Іринки. А мистецтво бою… ти он як вправно дрова колеш. А все інше можна накласти на ці рухи. Але навіщо? Війни давно вже немає…

– Може вона триває, але ти її не помічаєш? – Андрій знову взявся за сокиру, намагаючись не виказати радості від того, що зможе бути ближче до дівчини, про яку марив ледь не кожен день з тієї пори, як вона поїхала із села.

– Так, ти мене ще повчи, – посварився пальцем Славута. – Пильнуй он сокири, бо ще зламаєш. Ставний хлоп вийшов з тебе. А як прибився, то наче билинка був.

– Діду, а правду в селі кажуть, що ти на вовка вмієш перекидатися? – перебив Андрій спогади старого.

– Ти їх послухай, що сп’яну тіко не придумають. Хтось щось недобачив, хтось щось недочув – і маєш байку, яку тобі продають за бувальщину.

– Але я сам бачив… ти ж того гицеля з того світу витягнув… – не відставав Андрій.

– Той світ зветься Нава. Про це я тобі ще розповім.

– І ти будь–якого мертвого можеш оживити?

– Не будь–якого. І вже навряд чи зможу. Ймовірно, той Дмитро був останнім. Я ще в молодості вигорів, на фронті чимало хлопців повертав до Яви. Однак жодне джерело не бездонне…

Скрипнула хвіртка, хоч була неділя і людей не приймали. В двір з корзинкою в руках зайшла тітка Оксана, мати Іринки.

– Можна?

– Заходь, Оксано, – запросив дід.

– Я вам тута пиріжечків принесла…

Тітка поставила на стіл накриту рушником корзинку, з якої пахло свіжою випічкою.

– Ну, як там донька? Освоїлась у місті? – поцікавився Славута.

– Якраз чого і прийшла… Десь пропала дитина. Поїхала влаштовуватись у гуртожиток. І вже третій день телефон не відповідає. І подруги з її кімнати кажуть, що не ночувала там декілька днів.

Андрій стиснув кулаки. Напевно, не дочекалася його Іринка, захомутав її якийсь городський хлопець, от вона з ним і…

– Мені потрібна якась її річ. Найкраще була би волосина… – сказав дід.

– Волосина? Чекайте, я зараз!

Тітка Оксана похапцем побігла до свого подвір’я. А Славута дістав з кишені кругле дзеркальце у потертій дерев’яній оправі, яке завше носив із собою.

– А можна я подивлюся у те твоє верцадло? – спитав Андрій, щоб якось відволіктись від сумних думок.

– Там немає нічого цікавого. Твій телехвон і то краще показує… – закашлявшись, відповів дід, протираючи дзеркало рукавом.

За кілька хвилин прибігла тітка Оксана, протягнула Славуті червоний гребінець.

– Волосся не знайшла, але ось, її улюблений гребінець. Не взяла з собою до міста, сказала, що там новий собі купить…

Дід взяв річ, що належала Іринці, підвівся.

– Чекай.

На ходу роздивляючись гребінець, Славута подибав до хати.

– Та все буде гаразд, – спробував втішити Андрій тітку Оксану.

– Я хочу в це вірити. Але щось материнське серце здавило мені лихими передчуттями.

– Я он теж скоро поїду до міста, також буду навчатися. Тож пригляну за вашою Іринкою.

– Та аби ж то все було добре…

Тітка Оксана подивилася на обличчя діда Славути, який вийшов з хати зі своїм дзеркальцем у руках і здавлено зойкнула.

– Ой, лишенько… Ой, дитиночко моя!

Тітка Оксана поточилася і була б впала, якби її не підхопив Андрій, який обережно всадив сусідку на лаву, підтримуючи за плечі. Він кинув розгублений погляд на спохмурніле обличчя діда.

–З алиш її, я пригляну, – звелів старий. – А сам забирайся, до міста поїдеш.

– Що з Іринкою?!

– Я зараз тобі розповім, де її шукати…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.