7. Лихо

Андрій швидко, майже бігом, ніс легеньке тіло по вулиці села. З того часу, як він знайшов Іринку, він був неначе п’яний. Розхристане дівоче тіло він дійсно відшукав саме там, де сказав дід – у кущах на березі річки, на околиці міста. І тепер все його єство займала одна думка – встигнути, встигнути, встигнути!

Головне, якнайшвидше принести Іринку до діда Славути. А там старий почаклує–помудрує, Іринка розплющить свої карі очі, подивиться на Андрія, усміхнеться і скаже:

– Ти був правий, Андрійку. Ну його, те місто! Будемо жити тут, де надвечір пахне свіжим сіном, де журчать струмки і співають цвіркуни, а плакучі верби схиляють свої зелені шати аж до самісінької води…

Вона візьме Андрія за руку, і підуть вони у берег, милуватись Місяцем, який гойдається на воді, слухатимуть, як таємниче шелестить очерет і співають вечірні птахи…

Ось вже і дідове подвір’я, на якому чекають Славута, змарніла тітка Оксана і ще декілька жінок.

Андрій обережно поклав Іринку на лаву.

– Нести воду, свічки та інше? – поспіхом запитав він.

Але дід стояв нерухомо, дивлячись на тіло Іринки.

– Діду?!

– Готуйтесь до похорон… – зронив Славута.

Тітка Оксана кинулася до тіла Іринки, обняла доньку, залила її сльозами.

Андрій підскочив до Славути.

– Діду, як так?! Ти повинен її врятувати!

Той лише похилив сиву голову.

–Я… не можу.

Хлопець схопив старого за плече.

– Ти можеш! Я бачив! Ти повернув того вилупка з Нави! І Іринку повинен вернути!

– Не зможу. Вигорів я. Цілком…

– Хто таке зробив з нею?! – стиснувши кулаки, запитав Андрій.

Дід витяг з кишені своє дзеркальце у потертій дерев’яній оправі, підійшов до тітки Оксани, поклав долоню їй на плече.

– Йди поки. Треба підготуватися.

Не перестаючи ридати, тітка відірвалася від тіла Іринки і, похитуючись, побрела до свого двору.

Дід схилився над тілом дівчини, провів рукою над подертим обличчям, пробурмотів якісь слова, дихнув на дзеркальце. А тоді хрест–навхрест провів над очима дівчини і став вдивлятися в дзеркало.

Андрій заглядав діду через плече. Спочатку в дзеркалі не було видно нічого. Але потім запітніла поверхня стала прозорішати, у глибині дзеркала проступили спотворені риси обличчя. Хижа гримаса, яку вони вже бачили більше місяця тому.

– Це він! – викрикнув Андрій! – Той, кого ти оживив! Це ти винен!

Андрій ледве не штовхнув діда, потім позадкував, розвернувся і побіг геть з двору.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.