Розділ четвертий Родинні клопоти

Песиголовець мій сидів на лаві біля вояцького помешкання і лагодив своє вбрання. Арі був надзвичайним чистуном — я це ще на Псарні запримітив, що взагалі то для Псів рідкість. Побачивши мене, вишкірився всією мордою, даючи знати, що радий.

- Хочеш прогулятися зі мною? - спитав я стиха, - поглянути, що там світиться в румовищах?

Арі закрутив головою. Частково словами, частково звуками-знаками він пояснив, що не дуже то й хоче, але супроводжувати мене не відмовляється. З тим ми й вийшли через хвіртку, кивнувши вартовому, котрий побажав нам веселої здибанки. Більшість вояків — а бува і я теж — марнували вільне від варти дозвілля саме по здибанках. У Псів теж був свій прихисток для побачень, звався він Хорсовою здибанкою, і Арі, наскільки я знав, там бував.

Але замість того, щоб спуститися донизу, ми піднялися вище і швидко вже стояли біля румовищ. Вогнів звідси ми не бачили, зате, якщо обернутися, було видно дім намісника, де м' яко світилося віконечко книгозбірні.

На хвилину мені закортіло повернутися. Завдання лазити по руїнах мені ніхто не давав, а в книгозбірні нині тиша, спокій і Деревій заварює настій з трав. Лісовець любив це робити сам, не кличучи слуг, це було для нього якимось ритуалом. А може й Вітровій прийшов до батька, сидить і дивиться у вогонь коминка... Не вистачає лише мене — в такі вечори я часто лежав біля вогню в образі гепарда, а хлопчина скулювався поруч і клав голову мені на бік.

І коли я вже був ладен повернути назад, з румовиськ долинув громовий рик роз'юшеного звіра...

Забув мовити, що пішли ми з Арі нагору не з порожніми руками. Він прихопив списа, а я меча, бо палицю свою, як ви не забули, загубив ще в Родні. Отже, я вихопив свою зброю, Арі взяв списа напереваги, і ми побігли на звук.

Руїни ці я вже відвідував за дня, милуючись, як тут все гарно зроблено для людозвірів — і пологі камінні підойми-спуски, і низькі переходи в тих місцях, де потрібна була швидкість, і площадки, з яких вельможний гепард міг оглядати двір... Частина всього цього, як я вже казав, лежала в грузах, а рик звіра і якісь зойки долинали від лівого крила, де був найбільший завал, а частина галереї осипалась на комори, перетворивши їх на купу сміття.

Так от, якраз перед цими коморами було розчищене місце, за яким була лише ціла стіна, котра впиралася у земляний вал і закидана була зверху якимись грузами. І на цьому майданчику, грізно вигнувши спину, стояла сріблясто-сіра болотяниця, готова до атаки. На неї наступало троє людей в білих шатах і білих мішках на головах — і чого я так збентежився, га? Озброєні вони були короткими мечами, і я ще подумав, що болотяниця має проти такої зброї всі шанси, коли раптом уздрів трохи вище ще й лучника. Ну певне — постріл з вогнепалу підняв би на ноги Княжу варту, чого розбишакам не хотілося.

Арі — от розумний Пес — одразу втямивши, що робити, розчиився в темряві у напрямку лучника, а я стрибнув вперед, забувши про зброю і перекидаючись в льоті. Це, до речі, справа не дуже безпечна — Деревій, котрий навчав мене звикати до нових можливостей, казав, що потрібен час, доки тіло звикне до нового плину речовин, нового зору і центру ваги... Коротше, багато він чого розумного говорив, але мені тої миті розум наче відняло, і на одного зі збуїв накинувся ошалілий від люті гепард.

Як ви уже напевне здогадалися, я пізнав болотяницю. Це була вона — моя рись, моя випадкова подруга, чийого я і імені не знав, зате добре пам'ятав, як ми ламали ліжко у Яриловій здибанці.

Вбивати мені до цього часу не доводилося. Ні в людському образі, ні тим більше в образі звіра. Тому розум мій наче вимкнувся — а запрацювали напевне інстинкти. Стрибонув я напаснику просто на спину і переломив йому своєю вагою хребет. Зовсім поруч грізно гарчала рись, котра тягала двором другого нападника. Третій притиснувся спиною до камінної стіни і тикав в мій бік мечем. Саме тикав, бо добряче перепудився. Замість обличчя у нього був якийсь білий жах, лише потім я втямив, що це каптур з прорізями для очей. Я рявкнув так, що напевне переполохав всіх волоцюг в околицях (потім взнав, що таки переполохав) і хотів уже накинутися на мечника, коли раптом він рвучко похилився вперед і ухопився за довге древко, що наче виросло у нього з грудей. Ззаду збуджено загарчав Арі, і я втямив, що песиголовець метнув списа, позбавляючи мене від необхідності битись..

Поранений мечник зрештою повалився набік і вперед. Я озирнувся глянути, як там болотяниця, і побачив, що вона стоїть над ворогом, злизуючи з вусів червоні краплі. Фу... До такого я ще не звик, але хвала Богам, моя панна жива і непошкоджена.

Тільки щось панночка не збиралася мені дякувати. Вона обвела палаючими очима мене, Арі, котрий вже висмикнув списа з грудей конаючого ворога, грізно загарчала і почала відступати до проходу, розчищеному в грузах.

Я ошелешено спостерігав, як красуня-рись розчиняється в темряві. Ні, я не розраховував, що вона кинеться мені дякувати, але якась ввічливість.... Арі натякнув, що нам слід забиратись, і я з ним було погодився, але тут побачив, що останній нападник впирався спиною зовсім не в стіну. А в двері.

Окрім чотирьох небіжчиків з лучником включно, нам з Арі дісталися як трофеї дві ліхтарні холодного вогню. Чаклунські витівки, котрі світили яскраво і рівно і зовсім не нагрівалися. Це трохи похитнуло мою впевненість, що збуї в білих балахонах були з білобожичів, хоча чого вони тоді одягли біле на нічну виправу... Обережно обдивившись і обнюхавши ліхтарні, я риком і порухами наказав Арі взяти одну з них і відчинити двері.

Песиголовець завагався. З його гавкоту і уривків слів я зрозумів, що він чомусь дверей не бачить. Тому я приняв людський образ, хоча мене всього аж трусило наче в лихоманці і жахливо хотілося жерти, віднайшов свого меча і обернувся до стіни.

Двері зникли. Але під моїми пальцями, коли я почав обмацувати камінь, раптом віднайшлися кільце і засув. Засув я відсунув, а двері ледве піддалися нашим спільними з Арі зусиллям. За дверима відкривався прохід у темряву.

Ні Арі, ні мені ліхтарні не були потрібні, але я про всяк випадок прихопив обидві і одну втелющив Псові. Від усього цього тягло чародійством за сотню кроків, і я б не сказав, що добрим. Однак пішов уперед, зрозумівши, що саме сюди добивалися і моя рись і компанія чи то білобожичів, чи то шукачів скарбів.

Вниз вели всього кілька східців, а за ними відкривався невеликий льох. Ні скарбів, ні золота там не було і близько, зате підозріло багато розкиданих кісток. Якщо тут і було щось цінне, то його вже давно винесли...

А в дальньому кутку льоху згущувалася тінь...

Мертве лице нави було колись лицем діви, витонченої вроди. Нині воно було висхле, застигле, від чого правильні риси і тяжкі світлі коси здавалися малюнком на шкуратяку. Рухалася вона, не торкаючись підлоги, засипаної камінними уламками і кістками. І я знав — повернися вона, я побачу крізь лахміття колись пишно гаптованої вбері діру в спині і висхлі жовті ребра.

- Арі, давай назад! - Прошипів я. Псоглавець не дуже то й злякався — Пси чомусь більше боялися живих природних духів і лісовців, аніж нав і заложних мерців. Він перехопив зручніше списа і прийняв бойову стійку.

- Підійди, - сказала нава.

- Та ні, панночко, - сказав я лагідно, - я звісно чемний людозвір, але знайомитися з вами не маю бажання.

Нава з хвилину роздивлялася мене запалими очницями. От ви скажете зараз — як можна дивитись без очей? Виходить що можна, бо погляд її я відчував на собі аж до сверблячки.

- Як звешся, гепарде? - зрештою прошипіла вона.

- Ярополк, - відказав я, силячись зберігати спокій. Чомусь мені здалося, що княже ім'я, що мене ним винагородив названий брат, звучатиме солідніше аніж Котяра, або — хай Боги милують — Найден.

Нава підплила до підвищення в глибині льоху, на яке я спершу й уваги не звернув. Тепер я направив туди промінь ліхтарні. Біля дальньої стіни тулилося щось на зразок саркофагу.

- Іди, - прошепотіла, - Іди...

Цього мені лише не вистачало. Я рухався боком, намагаючись не повертатися до панночки спиною. Майнула думка чи не перекинутися знову, але я ту думку відкинув, бо мене й досі тіпало опісля першого разу. Ліхтарня тремтіла в моїй руці, а меч трохи не вислизав зі спітнілої долоні. Арі зостався біля дверей, бо зі своїм списом він не міг гаразд розвернутися в захаращеному приміщенні.

- Що ти бачиш? - спитала нава.

Спершу я не бачив взагалі нічого окрім пилу. Потім раптом щось блиснуло. Меч в зотліілих піхвах. Старосвітський довгий ледь вигнутий клинок.

Косуючи на наву я обережно взявся за руків'я. Ну меч собі і меч. Дивно, звісно, що він так добре зберігся, напевне має на собі закляття. Дійсно так — ось і піхви знову наче новенькі, а тільки що мало не розлазилися на очах.

Коли я взяв меча до рук, поклавши перед тим свого, нічого не сталося. Нава завмерла, пильно приглядаючись, Арі клацав зубами так сильно, що чути було сюди — нарешті і його пройняло.

- Можеш, - врешті мовила нава, - відпусти.

Я розгубився, але чародійський клинок сам знав, що йому робити. Він смикнув моєю рукою, розвернувши мене вбік, і увійшов в груди наві.

На хвилину я побачив на місці нежиті вродливу мов писанка дівчину в гаптованому вбранні. З пов'язки на голові звисали спіральні ковти, пояс було прикрашено округлими бляшками з сонячним ликом... Жриця? Панна усміхнулась мені і розсипалася пилом — я ледве встиг відсахнутися, щоб не набрати його повні легені.

Нава щезла. Зостався меч.

Арі протягло завив. На його думку варто було б забратися звідси подалі і то чимдуж. Я був з ним згоден, але нашвидкуруч таки обшукав підземелля. Нічого. Ні скарбів, ні речей. Самі лише кістки на підлозі. Людські... Ні, ось наче вовчур — застиг на межі перетворення, ніколи я не думав, що таке може статися взагалі. Ось рештки песиголовця, можливо слуги або напарника котрогось з загиблих. Якого лиха вони тут шукали? Якщо скарби — то як їх вдалося винести при такій берегині. Якщо меч, то що ж це в лиха за клинок?

Втім, довго роздумувати я не став, а махнув до Арі, і ми винеслися з підземелля. І вельми вчасно — ледве ми звідти вискочили, зверху, зі стіни, посунулися грузи і всілякий мотлох, котрий збирався там сторіччями. Якось аж надто вчасно. Рунуло так, що засипало весь розчищений майданчик. Разом з мерцями і їхньою зброєю, яку я хотів прихопити як здобич. Та де там... Тут длубатися засвітло тепер цілий день, а длубатися буде треба, бо сморід же піде від непохованих.

Доповів я про свою прогулянку Богданові аж уранці. І — на сором свій — нічого не сказав йому про меч. Не те, щоб я боявся, що брат мій названий його у мене відбере. І не тому, що надто зброю любив — не любив я її зовсім. Але віднайдений клинок тепер висів у мене при боці. Замість мого власного, котрий зостався у тому склепі. Почувався він там як удома — зручненько і безпечно.

Князь тут таки відрядив слуг розкопувати завал. Я подався з ними показати місце, а його вельможність зволив прибути по обіді. Чого я так говорю, наче дражнюся... Ну не звик я з вельможами запанібрата, вибачайте. Хоча Богдан завжди спілкувався зі мною як з рівнею опісля побратимського обряду. Що є то є — і ніякої зверхньості.

Ми не знайшли нічого. Ні дверей — ну то не дивно, дверцята були напевне зачакловані. Але що дивніше — не знайшли трупів. А на знахідку очікували: на рештках муру сидів не хто інший як зловредний Вран і спостерігав. Напевне, щоб донести пані моїй Тернині про хід розкопок.

Я уже трохи не вважав, що нічна пригода мені примарилася — якби не меч при боці. Слуги і найняті Вовчурами на Подолі землекопи шпарко працювали лопатами, завал розгребли до чорної землі — і нічого. Знайшли щоправда дві стріли — і то були не стріли часів Святославових. Цілком сучасні, для самострілу. На мій сором я не розгледів як слід, з чого цілився лучник, якого прикінчив Арі — з самострілу, чи з короткого лука. Знайшли уламок меча, поганенького, теж сучасного, волинанської роботи. Тіл не було. Жодного.

До чести Богданової, він не спитав, скільки ми з Арі випили, і чи не вживали ми туранського або чинського зілля, яке за дурні гроші продавали торговці зі Сходу. Ружинський навпаки задумався глибоко, а Вран, коли розкопи закінчилися, змахнув крилами і полетів. Доповідати.

- Справа серйозніша, ніж здавалося на початку, - оголосив Богдан увечері на невеликій нараді в його улюбленій книгозбірні, де окрім мене і лісовця присутня була пані Тернина. - Ці особи, з якими билися брат і його відважний Пес, можливо з білобожичів.

“ Відважний Пес...” Треба розповісти Арі...”

- Напевне з білобожичів, - хмикнула Тернина, - лицарі добра і світла. З самострілами.

- А от болотяниця мене цікавить більше, - продовжував Ружинський, - що могло бути в тому склепі, однаково корисне для неї і для гм... лицарів.

На нараді я ясна річ сидів беззбройним, але при цих словах ледве втримався, щоб не оповісти про свою знахідку. В байках білобожичів була історія про два мечі, це я добре пам'ятав, але чому на один з чародійських клинків полювала рись? У мене, до речі, була своя думка про те, що це за зброя — можливо, що мені пощастило віднайти Святославового меча. Князь-гепард не дуже то ним і користувався, бо до битви йшов у образі звіра, але меча таки мав, за чутками зачарованого, ну аякже ж. І коли він був в людському образі, то меча при боці носив завше. Коли ж обертався на гепарда, то зброю підхоплювала діва-поляниця, княжа зброєносиця...

Стійте, але ж моя рись з Чарн, а Чарни якраз і є нащадками поляниць, котрі збунтувалися опісля Святославової загибелі і вокняжіння його байстрюка-напівкровки, і пішли в ліси на північ, де і осіли, встановивши свій власний лад.

Але ніде — ні в чутках, ні в піснях не сказано було, що меч Найхоробрішого з гепардів був Чаруном або Чаркесом... А от зброєносиця цілком могла зостатися навою стерегти меча — відданість Святославових воїнів і войовниць, хоч людей, хоч людозвірів увійшла в примовку. Для цього панну мали замурувати живцем разом з клинком і накласти закляття, на яких розуміється пані Тернина. Брр... У мене аж мороз поза шкірою пробіг і добре, що цього ніхто не помітив.

Тим часом слово взяла пані Тернина.

- Дурневі навіть зрозуміло, вони шукають Чаркес. Лише в збоченому розумі білобожича може виникнути думка позбутися чар зачарованим клинком. Говорять, ніби Чаркесом був меч Святославів, але я в це не дуже вірю, гепарди-перевертні не дуже розумілися на чаклунстві, відступивши його людям та іншим істотам. Зрештою — вміння перекидатися це також чари, і їм їх було достатньо. Навіщо князю-гепарду меч, котрий руйнує все чародійне? Адже цим мечем можна вбити його самого — рани від Чаркеса смертельні для перевертня.

- Для нас, лісовців, цей клинок не є небезпечним, - озвався Деревій. - Бо його робили... - Він затнувся на хвильку — робили добрі руки. Нам ця зброя не ворожа, але ми не можемо відчути її на відстані, як відчуваємо “холодне залізо”. Чаркес не є злом, свого часу він кувався для того, щоб знищити чари, рівних яким не було у світі. І називався інакше.

- І вдалося? - ляпнув я. - ну знищити ті чари?

- Ні, - тихо відповів лісовець, - але принаймні спробували. Те, що намагалися розвоплотити цим клинком було дійсно... лихим.

Тернина подивилася на лісовця скоса — вперше на моєї пам'яті відьма явно не зрозуміла натяку. Зате Ружинський різко підвів голову і глянув на друга-приятеля так, наче той йому показав рубін “око змія”, котрий нібито туранці поцупили у нагів Бгарати і перепродали десь в Дакії упирям.

Неймовірне щось показав, одним словом.

- Але тоді Чарун... - почав Ружинський і затнувся.

- О, Чарун, - ледь усміхнувся лісовець, - в ньому нема якихось особливих властивостей, окрім звісно мистецької роботи, котра сама по собі є чародійською. Але те саме можна сказати про той, другий меч. Єдина ріжниця між ними — перед Чаркесом не встоїть жодне закляття — з тих, які ваші відьми і чародії накладають на воїнів задля захисту. Це побічна дія — в часи, коли зроблено було цього меча, світ був іншим, і зброя була інакшою. А Чарун — він просто прорізає будь яку бронь, мов шкуратяк. І розсікає будь який клинок — проти нього немає ради. Як зберігся Чарун мені відомо — лісовець глянув на Ружинського з ледь помітним усміхом, і той аж засвітився весь, ніби згадав щось приємне, - але навіть мені невідомо, звідки виринув Чаркес. Якби я хотів хоч доторкнутися до його руків'я. Це було б... неймовірно.

Я ще раз впевнився, що моя знахідка не має до тих заклятих мечів жодного стосунку. Якщо обидва вони роботи лісовців, та ще з такої сивої давнини, що й уявити страшнувато, то навряд чи один з них носив при боці князь-гепард, який у битвах покладався на ікла і кігті більше, аніж на мечі. Чарун, наскільки я втямив, заховано десь у Темноліссі, а щодо Чаркесу у мене була своя думка, яку я і висловив вголос.

- Я знаю, - сказав, - де може бути другий меч.

Вся трійця обернулася до мене ледь не перелякано.

- Пане Богдане, - мовив я, - говорили добрі люди що біди ваші почалися тоді, коли у вас хотіли відкупити шмат пущі біля озера Свічадо...

Розумному і натяку досить. Деревій відкинув голову на спинку стільця, а вираз обличчя у нього був при тому... непередаваний. Богдан же аж з місця зірвався і заходив по покоїку.

- На дні озера? - спитав, - і за стільки років...

- Я не знав, - сказав Деревій, - ніхто з нас навіть не уявляв собі, щоб... З того часу як того меча втрачено, світ перемінився так, що його не впізнати. Це озеро занадто молоде...

- Можливо його там просто приховав... хтось із ваших, коли ви перебралися з Еріну в нашу глушину, - мовив я, - хіба це неможливо?

- Неможливо, - мовив Деревій, - чутки, що цей клинок живий, і що він якимось чином віднайдений блукають між нами віддавна, але ніхто не хвалився тим, що його бачив. Більше того — нас не так і багато лишилося в явному світі, і якби це диво у когось було, то приховати його неможливо. Хіба що ця зброя віддавна належить... чужим. Людям, або нелюдям, котрі не знають її походження. Присягаюся іменем мого загиблого повелителя, я б викупив цього меча за будь-яку ціну.

Мене знову взяли сумніви. І я вже був вирішив показати Деревієві меч — хоча і певен був, що Чаркес лежить на дні Свічада. Але тут до покоїку пошкрябався прислужник і доповів, що пан Домонтович з обозом і гриднями вже на Оболоні про що і прислав сповістити гінця.

Богдан послав за своїм економом, доволі зловредним чоловіком, котрий потиху крав, але не так, щоби попастися, а також за начільником варти паном Румовичем, моїм до речі, потаємним неприятелем, Деревій з відьмою десь поділися, щезли так, мовби розчинилися в повітрі. А я подався до себе, так нічого і не вирішивши.

Весь наступний день минув у клопотах — слуги бігали мов обпечені, економ закочував очі і напевне незле нажився на підготовці до бенкету, гридні браталися з прибулими вояками Варти і розпитували про вістки з Лучеська... Богдан пригостив нового намісника розкішним обідом, на який мене запрошено не було. Втім я не образився анітрішки — Деревій теж не виходив зі своїх покоїв, а Арі старанно виконував наказ охороняти двери спочивальні Вітровія, де сидів і я, бо Богдан попрохав мене не відходити від малого. . Зате вовчурі були при ділі - нишпорили по всіх палатах будинку намісника а також по гридницях та службових прибудовах. Вивідували.

Дивно, але мої вовчики покидати службу, котра нині мала приносити більше клопоту аніж грошей, явно не збиралися. Я їх недооцінював — на Псарні хлопи нудьгували від серця, а шпигувати для князя їм було цікаво. Час від часу вони забігали до мене, дражнилися з Арі і оповідали новини.

Пан Домонтович начебто був Богдановим приятелем, але на тому обіді обоє можних погиркалися і схопилися б за зброю, якби звичай не забороняв приносити її до бенкетної зали. Вовки запевняли, що Домонтовичу відомо все про Богданів триб життя, і про те, що князь Ружинський оточив себе нелюдями, а отже в домі князевому є “кріт”. Не з'ясував пан новий намісник тільки хто такий Вітровій — він вважав його сином або родичем Деревія. А отже “кріт” був не з близького оточення, швидше за все хтось зі слуг, якщо не сам пан економ.

За життя княгині Росави це нікого б не турбувало, але нині часи змінилися і то на зле. Сам пан Домонтович був — ну якже люди швидко перевзуваються на бігу — лицарем світла і захисником добра. Але стара дружба з Ружинським, котрий колись його вирятував у битві, ще не розсипалася на друзки — що й пояснювало листа з попередженням.

Власне кажучи, пан Домонтович мав взяти під арешт усіх нелюдей княжого дому і відправити в кайданах до Лучеська. Пики вовчурів при цих словах витяглися на вовчі писки, але швидко повернулися до попереднього стану. Я теж трохи очманів і рикнув на приятелів, щоб вони не лякали малого, на що Вітровій з гонором лісовця відмовив, що він спокійний мов тихе плесо і зовсім нічого не боїться.

В списку нелюдей були обидва лісовці, я, Арі і вовчики. Про всяк випадок я перевірив меча при боці, а вовчурі ошкірилися.

- Добігалися, - сказав Білун, а Сіроманець понуро гмикнув. - але ми від князя не підемо, доки сам не вижене. Давно ми так цікаво не жили.

Князь же, за словами Білуна на цю пропозицію пана Домонтовича відповів, що тому зась до певних осіб з його дому, і що нехай княгиня Милиця іде до тринадцяти лих разом зі своїми новими порядками і усім оцим добром і світлом. І туди ж нехай вирушає і пан Домонтович, котрий дуже дбає про свою шкуру, і ладен задля цього погубити істот, котрі геть нічого не винні ні йому, ні княгині, ні людям ні Богам. До речі, а чи відає пан Домонтович, що Боги не схвалюють подібних чинів особливо щодо перевертнів, котрі й князівської долі були гідні, а також щодо всіх інших осіб, котрі мирно живуть і Богам тим за життя дякують. - Пан Домонтович, - єхидно повідав Білун, - в богословських суперечках був зовсім туманом, а князь ще й пригрозив поскаржитися обом Колам — відьом і віщих відунів на самоправство, котре нині коїться в Лучеську. Домонтович замовк — видимо у добра і світла не досить було сили, щоб заводитися з кийградським духовенством, котре мало великий вплив і поза межами древнього міста.

- І тут тепер, - шкірився Білун, - як у бгаратській військовій грі, ні туди ні сюди. Глухий кут. Не заздрю я пану Домонтовичу — хоч так, хоч сяк, а він у дупі. Відпустить князя нашого з усім обозом, позбудеться місця, і добре коли тільки місця. Спробує затримати... Ну хай спробує.

Я прикинув, що воно станеться, коли прибулі гридні попруть на наших, і скільки наших перебіжить до сильнішого... Оскільки я вже трохи знався на Княжій Варті і її вояках, підрахунки виходили не на нашу користь. Однак вжив заходів — викликав до себе молодого Гонтовича і попрохав, щоб він прийшов на збройний двір, де якраз нині жрець Воїрад мав давати мені та Вітровію уроки бою, і привів з собою пана Румовича. Порадитись. Вовчурі згідно закивали і знову пішли стежити. Білун, до речі, через дивну для вовка білу масть, про що і ім'я його говорило, вміло прикидувався великим собакою і навіть нашийника носив, хоч і кривився при тому, наче кислицю зжер. Сіроманець же тинявся скрізь у людському образі і у ріжному вбранні. Цього разу він був вбраний нижчим слугою, найнятим задля бенкету.

Отже, я вирішив ризикнути, і ми з Вітровієм подалися на збройний двір де поки що нудьгував самотою жрець Воїрад. Нудьгування він заповнював вправами то з мечем, то зі списом, а то і з галябардою, а означеною зброєю Перунич володів однаково вправно. Я вирішив йому довіритися і оповів про приїзд нового намісника і про зв'язаний з цим клопіт.

Воїрад затривожився. Мої слова очевидячки були йому не в новину — напевне обидва Кола давно вже відали, що коїться в Лучеську.

- Вам потрібно вибиратися звідси, - сказав він, - Кийград дивне місто, мешканцям його до всього байдуже, окрім власного добробуту, а Віщі не стануть заводитися з Лучеськом, котрий надсилає цьому добробуту охоронців. Якщо новий намісник надумає взяти вас під варту, йому не завадять...

Я поглянув на Воїрада, і побачив, що Перунич нехороше усміхається.

- Але, - протягнув він, - якщо котрийсь з Божих людей захоче заступитися за вірних Перуну... Ти ж вірний Перуну, Ярополче Ружинський?

- Ще б пак, - мовив я, поправляючи меча на поясі, - ми, бойові гепарди, завжди вірні Богу воїнств. Тим паче вовчурі, котрі Перуну присвячені... Щодо Деревія не знаю, яких він славить Богів і чи славить узагалі, але зброєю він володіє так, що Блискавиця моє бути задоволений.

Рік тому отаке вимовити у мене язик би не повернувся. Але, здається, що в моїй душі таки сидів десь отой бойовий гепард, який тепер виліз назовні, заступаючи собою телепня Котяру.

Доки ми отак мило спілкувалися, підійшли пан Румович з Гонтовичем Ратшею. Начільник Варти мав вигляд доволі злецький, що й не дивно — мене він не любив, а те що князь зробив мене власне кажучи його заступником, приязні старому воякові не додало. Ще б пак — пан Румович був з Богданом в усіх походах і військових сутичках, людина цілком заслужена і певна, а тут ось тобі — вискочень невідомо звідки, людозвір, котрий не у битвах бував, а навчав палицею послуху песиголовців. Тому я і хотів одразу прояснити стосунки — як би ми не ставилися одне до одного, а клопіт у нас схоже буде один.

- І ти не думай, - одразу напустився на мене пан Румович, - що будеш командувати Вартою і мною, старим вояком, помітувати. Я давно вже говорив панові князю, що не може бути у гриднів двох очільників, а коли що, то хай дає мені відставку і по всьому.

- Пане Румовичу, - відповів я лагідно, бо подібні промови у ріжних видозмінах від нього вислуховували останнім часом всі, хто оте слухати бажав. - не до того нам зараз. Хіба що ви справді хочете покинути свого князя у біді і податися геть.

На честь співрозмовника мого, мушу сказати, що він одразу втямив в чому справа. А тому перестав настовбурчуватися, мов півень перед зграєю курей і мовив вже спокійніше:

- Все так зле? Між гриднями такі чутки ходять, що мені аж лячно. На тебе, перевертню, мені начхати, рівно як і на інших нелюдей, котрих князь приважує і обдаровує милостями, але ж через вас пан Богдан нині у великій біді.

- Ну не через нас, - озвався я лагідно, - а через дурість людську і зміну влади у Лучеську.

- Брешуть, - понуро мовив Румович, - що пані княгиня Росава померла не від хороби.

Я щось таке передчував, бо пані княгиня була жінкою ще молодою, здоровою і при силі, а про невситимість її в коханні ходили легенди, котрі навіть до нашого тясминського закутка дійшли.

- То що пан очільник запропонує нині? - спитав я стиха.

- Мені не до вподоби, - забуркотів Румович, - що мої люди перемішалися з приїжджими. А тому піду я нині і оголошу збір вільних від варти ось тут на збройному дворі. Нібито на вчення. Але це моя власна задумка, а не якогось там людозвіра.

- Ага, - мовив я, - звісно ж тільки ваша і нічия більше.

Ратша Гонтович не чмихнув лише зусиллям волі. Пан Румович підозріло оглянув мого чуру з голови до стіп, але той витріщався на нього з повною серйозністю і готовністю виконувати накази. Начільник варти стис губи в тоненьку нитку і подався робити збір.

- Мудро, - озвався з усміхом Воїрад, - так спокійніше.

Але виявилися ми з паном Румовичем мудрими по шкоді. Не минуло здається й миті, як велике вікно, котре виходило у збройний двір, розлетілося вдрузки і звідтіля випав чоловік в темнозеленому жупані, який носили домонтовичеві вояки.

Ми з Воїрадом одрухово стали в оборонну стійку, і, як виявилося, недаремно. На наш дворик з-за рогу, куди тільки-но звернув пан Румович, викотилося ціле бойовисько — чорножупанники Ружинського проти зелених Домонтовича. Начільник варти крутився в цьому безладді, вимахуючи шаблею і намагаючись вишикувати вартівників хоча б в подобу бойового порядку. Тим часом у розбите вікно котячим звинним рухом вистрибнув сам Ружинський, і я вкотре подивувався, як несподівано виявлялася в князеві ота його нелюдська спритність. За ним висотався Деревій. Саме висотався, немов струмінь диму. У Ружинського було пошкоджено лівицю, лісовець же ніби був цілий і неушкоджений, та ще й при двох клинках, котрі забризкані були крівцею по руків'я. Опинившись у дворі, обоє можних одразу ж навели лад — Богдан ухопив галябарду і закрутив нею так, що зеленожупанники кинулися від нього врозтіч, а Деревій вкинувши мечі у піхви, ухопив зі стійки біля стіни важкого бойового лука і тул зі стрілами. І хай хто лише скаже, що це застаріла зброя — якщо вона в руках лісовця.

Серед чорножупанників я з радістю побачив Арі, котрий вимахував розрядженою ручницею, цільно потрапляючи по чужих головах, і обох вовчурів у вовчому ж образі, які металися між нападниками, хапаючи їх то за ноги то за горлянки, то вже як прийдеться. Зайве говорити, що й ми з Воїрадом не стояли слупами, а допомагали як могли. Ні, я не перекидався, не до того було. Навський меч зі схованки так гарно прийшовся мені по руці, що я й незчувся, як закатрупив ним живу людину, нічим опудало з лози. Зле мені стало вже потім, коли ми виперли зелених з двору і захряснули хвіртку.

Доки я віддихувався і тамував блювоту, позираючи на заюшений крівцею і не тільки клинок, з вікна гримнули вогнепали, і ми відскочили під стіну — хто встиг. Не встигло двоє вартівників — хороші були хлопи. Пан Румович порахував вояків і вилаявся. З сотні при Богданові залишився десяток — з решти хто загинув, а більшість здалася на Домонтовичеву милість.

Доки Богдан роздумував, що робити далі, над бойовищем поволі пролетів не хто інший, як зловредний Вран. Хвіртка тим часом двиготіла від міцних ударів, били чимось важким, і видно було, що довго їй не протриматись. З вікна вгорі продовжували палити — як Боги покладуть на душу, тобто не цільно зовсім, але вибратися тим шляхом з закритого двору було зась. Я пошукав очима Вітровія, про якого взагалі то мусив дбати, і побачив з полегшенням, що малий лісовець засів з луком, його власним до речі, за стійкою для зброї і вигляд мав зовсім не переляканий.

Але тут усе затихло. Бити у хвіртку припинили, зверху ще пальнули кілька разів, а потім розлігся такий вереск, що ми, хто оборонявся ото у дворику, аж підскочили. Кричали люди, кричали від нестеменного жаху. Потім крики почали глухнути, ніби ті, хто кричав, тікали стрімголов. Раптом пролунав другий зойк — вже від вибитого вікна.

Пан Богдан, котрий, ясна річ, перейняв на себе командування, махнув вовчурам, і вовчиська ковзнули до хвіртки, котра поволі розчинялася, порипуючи пошкодженими завісами. За хвилю вони вистрибнули назад, з такими писками ніби самого Чорнобога узріли, і провили, що можна виходити.

Оскільки вигляд у вовчиків був аж надто очманілий, до хвіртки рушили ми з Воїрадом, прикриваючи князя. Тут таки до нас приєднався Деревій з своїм луком, відтрутив нас і обережно визирнув назовні.

- Виходимо, - мовив він через хвильку, - спокійно виходимо.

Збройний дворик, щоб ви знали, сполучався, як і належить, з гридницями і пляцом для муштрування вояків. Поруч же були конюшні, в яких на цей мент просто таки скаженіли коні. Зеленожупанники Домонтовича забилися в кут межи гридницею і конюшнею, а навпроти них вишикувалася шерега заложних мерців, загиблих хто й зна якого часу. Княж-гора Кийграду багато чого набачилася на своєму віку.

Біля розчиненої брами дому намісника стояла не хтось вам, а пані моя Тернина зі зловредним Враном на плечі. Вона й керувала цим жаским військом.

- Беріть коней, нерозумні, і забирайтесь геть, - гаркнула відьма так, що мені стало моторошно.

- Де Домонтович? - спитав князь трохи не лагідно.

- У домі, - ошкірилася відьма, - під охороною.

Мій Ратша тим часом відчинив гридницю, де замкнули полонених. Поки вояки Румовича сідлали коней, князь звернувся до чорножупанників:

- Хто зі мною?

Близько десятка вояків кинулися до конюшень. Решта похмуро мовчали.

- Гаразд, - сказав Ружинський, - платив я вам гойно, але гідність на хліб не намастиш. Лишайтеся.

Коней ми забрали всіх. Пані моя Тернина наздогнала нас аж за містом — не мусили ж ми гнати Кийградом, ніби злодії. Наскіільки я втямив, Домонтович зі своїми поганцями відбувся переляком. А шкода. Однак зоставити град без намісника Богдану не дозволила ота сама гідність. І хоча я розумів, що не доведуть нас до добра князеві шляхетські витребеньки, але бойовому гепарду в моїй душі це починало подобатися.

Коли спустилася ніч, ми були вже не так і далеко від Родні, бо за Кийградом погнали у весь дух. Пан Румович весь час лаявся, згадуючи всю відому йому лиху силу, бо почував себе винним за те, що гридні так нас підвели. Він буркотів і буркотів, аж на привалі, котрий ми влаштували у глибоченькому вибалку, князь озвався до нього:

- Богодаре, заспокойся. Ти ж сам пречудово знаєш, що на найманців не можна покладатися, а моїх людей з Ружина я з собою і взяв якраз два десятки. І всі вони тут за винятком двох загиблих.

Пан Румович (це, до речі я вперше почув його ім'я) пробурчав, що Домонтович і його придурні за це це заплатять і замовк.

Пані моя Тернина тим часом дбала про поранених. Їй допомогав Воїрад. На наше щастя, всі гридні мали лише такі ушкодження, про які бувалі вояки говорять з несмаком: “А, подряпина”. Відьмині зілля і вправність Перунича тамували біль, у когось знайшлася баклажка з медовухою, котра невідь яким дивом виявилася притороченою до сідла одного з трофейних верхівців, і хлопці повеселішали. З Богданом дійсно зосталися лише його прибічні шляхтичі, котрі тепер мали розділити його долю вигнанця. Ну і невеличка компанія нелюдей всіх мастей.

Того, що Домонтович кинеться нам навздогін, здається, ніхто не боявся. У злощасного лицаря добра і світла була незла нагода втратити свого часу дорого ціною виборене намісництво і з ним престиж Волинані — якщо мешканці Кийграду зацікавляться, чому це Княж-горою розгулюють заложні мерці. Та й обидва Кола могли цілком підігріти оту цікавість — жрецтво пильно стежило за тим, аби намісницька влада не переходила в щось більше за охорону правопорядку. Тим більше, що Чарни і досі не відмовилися від своїх зазіхань, і прикликати їх було справою недовгого часу.

Присутність Перунича і відьми теж доводила що обидва Кола поки що на нашому боці. А отже, Домонтовичу не далі як ранком доведеться виправдовуватися перед жрецтвом, котре не любило нових віянь і білобожичів, які до Кола не належали.

Непокоїв мене Вітровій. Хлопчину починало трусити при одному слові “Родня”. З його уривчастих слів я втямив, що лісовченя у Родні вже бувало з отим гидотним Ліссом і навіть мешкало там з ним же, аж поки чаклун не оселився остаточно в панському маєтку недалеко від міста, перетворивши хазяїв на заложних мерців. Малий з усіх сил намагався бути спокійним і стриманим, але йому було дуже зле. Довелося відійти трохи набік і прийняти вигляд гепарда, який чомусь Вітровія завжди заспокоював. Зрештою хлопець так і заснув між моїх лап.

Ясна річ, що меча свого я віддав на зберігання Арі. І не помилився, як виявилось.

Дрімаючи упівока, і слухаючи тихі перемовини чатових, котрі все ще обговорювали ту дупу, в якій ми всі опинились, я раптом почув знайомий запах. Ну дуже знайомий. Я обережно підвівся, і біля сплячого Вітровія тут таки опинився його лісовий родич, який ніби і не спав зовсім. Богдан теж звівся на лікті, але я мотнув головою і обережно почав скрадатися вперед.

Як вона обійшла чатових — то загадка. Хоча в людському образі я навряд би її почув. Еге ж, то була вона — моя болотяниця і мисливиця за мечами. В усякому разі я прогавив, коли вона кинулася на Арі. Песиголовець дрихнув собі, припнувши меча до паса, і Чарна ухопила його зубами і потягла в хащі. Повз очманілих чатових, котрі просто розгубилися. Цієї миті я і стрибонув...

Песиголовця моя панна серця і чресел випустила одразу, і ми зчепилися битись. Вірніше — гризтись, як двоє скажених котів. Бачили колись котячу гризню? Отожбо, а як воно — не тільки бачити, але й приймати участь...

Я не мав змоги спостерегти, що коїлося довкола, але по згуках чути було, що Арі відповз від нас і таки дібрався до ручниці, потім я почув Богданів голос, котрий гостро наказав, щоб ніхто й не думав стріляти, і правильно, а то в такому заметі могли і в мене попасти, і в панночку, що було б ще гірше.

Ну і як ви думаєте, хто переміг? З сумом зізнаюся, що я, але якою ціною. Панночка розідрала мені обидва вуха, пошкодила носа і трохи не перекусила лапу. І коли я вже геть розізлився і перестав її щадити, втрутився Деревій, котрий якоюсь нашвидкуруч зробленою рогатиною придавив рись за шию до землі. Чим позбавив мене від необхідності нівечити кохану.

До ранку я вже трохи отямився — адже на перевертнях рани гояться дуже швидко. Ну і як завжди опісля таких пригод дуже хотілося жерти, а запах свіжої крові просто зводив з розуму. Коли я врешті прийняв людський вигляд і обтрусився, то почув, як Деревій співуче говорить до моєї панни:

- Ми не зробимо тобі нічого злого. Присягаю Серцем Темнолісся.

Рись пирхнула. Деревій обережно висмикнув свою зброю. Я очікував, що панночка зараз здиміє і шукай потім її, але Чарна прийняла людський вигляд і почала розтирати собі шию.

- Коли лісовець, - мовила насмішкувато, - присягає Серцем Темнолісся, йому можна вірити. Але тільки в Темноліссі. Принесло ж вас сюди з далеких земель — трохи шию не зламав, гостровухий.

Деревій звів очі догори з виглядом страждальця. Вже добре його знаючи, я втямив, що “гостровухий” в гарному настрої і нахабство панни не буде покараним.

- Моя витончена натура, - мовив він, - не могла спокійно споглядати бійку двох котів. Це негарне видовище.

Панна зашипіла але промовчала. Я підсів до неї і сказав стиха:

- Ну чого було оце все затівати, га?

- Те, що ми з тобою зламали ліжко, не дає тобі права забирати мою здобич, котяро, - огризнулася Чарна, а вояки, котрі цікаво прислухалися до розмови, зареготали.

Я не знав, що й робити. Віддавати панночці меча не хотілося — занадто добре він ліг мені в руку. Зізнаватися перед усіма, що приховав його — теж. Тут озвався Богдан, котрий зрозумів лишень, що ми знайомі і не тільки:

- Вельмишановна панно, якщо ви є подругою мого названого брата, то зоставайтеся з ним, і ставайте до мене на службу. Бо з цілими вухами Ярополк значно гарніший, аніж з подертими.

Воячня знову зареготала. Я хотів було образитися, потім передумав, бо не знав, як викрутитися з усього цього.

- А чого ж, - раптом мовила Чарна, - і зостануся. Так просто цей котяра від мене не відкараскається.

Третій вибух реготу розлякав усіх гав поблизу. Навіть зловредний Вран підскочив на плечі у пані Тернини.

Цього я не очікував. Але вирішив, що краще тримати паночку на оці, аніж щоночі очікувати її нападу.

- То я можу вважати себе одруженим? - спитав я лагідно.

- Ще чого, - пирхнула Чарна, - ти мій коханек, не чоловік. Чоловік Чарни — раб. Коханек — побратим.

Ну й на тим Богам дякувати. Тепер лишалося тільки поглядати, щоб моя панна не чкурнула з моєю зброєю. Але в цьому я покладався на Арі — Пес незлюбив Чарну з першого погляду і тому буде за нею приглядати.

Ще через день ми вже були у Родні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.