Розділ 2

Після того як Соля прокинулась у майбутньому пройшов вже тиждень. Не сказати, що вона встигла призвичаїтись у новому світі, але хоча б розібралася що до чого. Тепер у неї навіть були лінзи, які дозволяти продивлятися інформацію в інтернеті. Емма сказала, що це стара версія і там немає всіх функцій, але навіть ті що були вражали Солю. Будь-хто на її місці відразу довідався би про все, що відбулося за останні п’ятдесят п’ять років, але вона боялася зайвий раз щось питати та шукати в інтернеті. Їй здавалося, що це може якось вплинути на її життя, коли вона повернеться у свій час. Тому вона намагалася жити сьогоднішнім днем у часовому відрізку в якому вона опинилася, і більше ні про що не турбуватися. Але потурбуватися все ж довелося. Через те що у майбутньому було розпізнавання обличчя, а у всіх були чіпи з айді — розгулювати вулицею без документів було не кращим рішенням. Не те щоб патруль зупиняв кожного і перевіряв, але якби обличчя Солі не опинилося в базі при випадковому скануванні натовпу, то виникли б питання.

Емма віддала їй свій старий смартфон, і знайшла їй айді на чорному ринку. Вживляти чіп Соля не наважилася, та й не потрібно було, тому що вона не мала затримуватися у майбутньому надовго. Вони вигадали схему, за допомогою якої можна було обійти систему та обдурити патруль. Одного разу їм все ж таки не пощастило. Їх зупинили на вулиці.

— Добрий день. Нічний патруль міста Києва. Покажіть свої айді.

Соля витягла з кишені смартфон і простягнула патрульному.

— Що у вас з чіпом?

— Я отримала травму шиї, коли впала з мотоцикла. Довелося замовити новий чіп. На жаль він все ще в ремонті, і у мене тільки такий айді, — вона потрясла смартфоном.

— Ваше ім’я?

— Соломія Котик.

— Рік народження та три останні цифри ідентифікаційного номера?

— Дві тисячі сорок сьомий. Один, дев’ять, вісім.

— Прошу вибачення за турбування. Можете йти.

Соля нахилилася до Емми, проводжаючи патрульного поглядом.

— Я думала нам гайки, — широко усміхнулася вона.

— Мовчи! Він ще не відійшов на безпечну відстань.

Вони з Еммою встигли стати ближчими за той час, який Соля була тут. Було незвично ходити вулицями з кимось , щось обговорювати з кимось , сидіти в кав’ярні з кимось . Соля раніше часто сумувала за спілкуванням. І нехай вона не до кінця розуміла, чи сприймала її Емма кимось більшою ніж просто приятелькою, вона була рада хоча б на якийсь час відчути себе закоханою та щасливою. Єдине, вона шкодувала, що втрачає можливість відчути себе вільною. Спостерігаючи за людьми навколо, вона розуміла, що в цьому всесвіті, в цій альтернативній реальності, могла би взяти Емму за руку, переплітаючи пальці у всіх на очах, і цим всім би було байдуже. Та навіть якщо вона не могла цього зробити через суперечливість їх відносин, це усвідомлення приємно гріло.

***

— Сьогодні мали доставити ту штуку завдяки якій ти опинилася тут, – сказала Емма одного ранку.

Ще в перші дні вона обнишпорила багато сайтів в даркнеті, і змогла знайти той самий прилад, який був машиною часу для Солі. Це було не просто, але Емма наче вирішуючи головоломку, з азартом відкривала посилання за посиланням.

— Вже?

— Минуло два тижні з тих пір, як я знайшла людину яка може її дістати. Не так мало й часу пройшло.

Соля кивнула.

— Підеш зі мною, якщо що відвернеш увагу.

Вечір опустився на землю і небо взялося жовтогарячим. Яскраві вивіски і вогні осяювали місто. Люди навколо великими натовпами йшли по своїм справам. Соля слідувала за Еммою, роздивляючись вже знайомі вулиці, намагаючись знайти щось, що вона ще не бачила. Такого кожен день було вдосталь. Місто гомоніло безліччю звуків та розмаїттям кольорових пікселів так сильно, що у Солі боліла голова від перенасиченості інформацією.

Емма зосереджено прямувала до цілі, і Соля здогадувалась, що це точно через її лінзи, завдяки яким вона бачить розташування замовлення, а тому швидко орієнтується в які провулки завертати.

В якийсь момент вони зупинились, і Емма обережно озирнулася. Вони знаходились на достатньо жвавій вулиці, вздовж якої було розташовано багато невеличких закладів. Емма випадково наступила на недбало зав'язані шнурки Солі, і тій довелося присісти на сходи одного з закладів, щоб їх зав'язати.

— Я тобі допоможу! — сказала Емма, і присівши навшпиньки, потягнулася до кедів Солі.

— Та нічого, я сама.

Емма тихо шикнула на неї і дивлячись в очі блиснула лінзами.

— Ти теж зав'язуй, — сказала вона, і Соля відчувши недобре зробила як їй казали.

Емма торкнулася пальцями чужих кед, а потім плавно прослизнула рукою в щілину між стіною та сходами, витягнула звідти чорний згорток і сховала у внутрішню кишеню куртки.

— Якби ти зав'язувала їх на два вузлики, то вони були б коротші і я би не наступила на них, — голосніше ніж звичайно сказала Емма, перехопив шнурки з пальців Солі. — Ось так.

Вона зав'язала їх на два вузлики, як і казала, і встала, простягаючи руку до Солі.

— Може додому? Я втомилася ходити, — продовжувала Емма у неприродній для себе манері.

— А як же…

Емма розтягнула губи у посмішці.

— Вже? — вражена прошепотіла Соля, на що дівчина знизала плечима.

— Там патруль, от бляха! — посмішка одразу зникла з її обличчя.

Відтягуючи Солю за руку вона звернула з головної вулиці до провулка, намагаючись сховатися, але патрульні були все ближче і ближче, навіть не думаючи змінювати напрямок.

— Закрий мене собою!

Соля була вища, і якщо Емму зафіксували патрульні, то їй вдалося б збити їх з пантелику, ховаючись за нею.

Вона притягнула Солю до себе, змушуючи ту спертися рукою об стіну, а сама обвила руками її шию.

— Якщо так зробити, то для камер буде забагато візуального шуму, а люди малоймовірно підійдуть до пари яка обіймається. Людська психологія, — прошепотіла Емма, пояснюючи.

— Вони стояли майже щока до щоки, мовчки вслухаючись в пищання рацій патрульних. Соля відчувала тепле рване дихання на своїй шиї.

Коли пищання рацій і кроки зникли, Емма обережно визирнула з-за чужої руки, перевіряючи ситуацію.

— Пішли?

— Схоже на те, — відповіла Емма, і вже хотіла пустити Солю, але помітила на собі її погляд.

Соля ловила блукаючий погляд Емми на її очах і губах. Їй здавалося, що вперше в житті вона так рішуче налаштована зробити перший крок, а напіввідкриті губи Емми зовсім не допомагали руйнувати сумніви.

Нахилившись до неї, Соля обережно торкнулася її губ своїми, затрималась тільки на секунду і відлинула, чекаючи на реакцію. Емма не відштовхнула. Навпаки, вона опустила долоню на щоку дівчини і ніжно притягнула до себе, спонукаючи розкрити губи. Емма цілувала так наче сама хотіла бути першою, але вагалась, а тепер не хотіла втрачати момент.

Хотілося скоріше піти з місця де їм удвох було небезпечно залишатись, через їх не цілком законні дії. Але невагомість моменту та цілунки, які вони ділили на двох, не дозволяли відлинути одна від одної.

Голосний галас звідкілясь раптово отямив Емму. Відсторонившись, вона глянула в сторону вулиці, якою вони йшли до того. Тих кого варто було остерігатися там ще не було, а значить треба було йти. І бажано швидше, поки патрульні не повернулися, здійснюючи свій обхід.

— Ходімо, — Емма потягнула Солю за руку, — ми надто затримались.

***

— Повернувшись додому, Соля хотіла поцілувати Емму знову. Але слушного моменту не було, а просто так підійти вона не наважувалася. Навіть не дивлячись на взаємність дівчини раніше, зараз вона знову поводила себе достатньо холодно і зовсім не хотіла йти на контакт. Хіба що коротко відповідала на питання або просто відмовчувалася, щось проглядаючи на комп’ютері.

— А чому ми ховались від патрульних? — запитала Соля, аби зав’язати бесіду, а потім подумки ляснула себе по лобі. Питання дурне, а відповідь очевидна.

— Ну, ти ж хочеш повернутися у свій час. Не думаю, що вони б оцінили, що я шукаю закладки із забороненими ґаджетами з даркнету.

Соля стиснула губи.

— Що? — спитала Емма.

— А чи так необхідно повертатися?

— Емма підняла голову і здивовано вирячилася на Солю, відволікаючись від комп’ютера.

— Ну, я, можливо, єдина людина, якій вдалося перенестися у майбутнє. Шкода втрачати таку можливість пожити тут.

— Ти доживеш до цього часу, — сухо відповіла Емма.

— А хіба можна порівняти життя у двадцять і сімдесят?

Емма замовкла і задумалась.

— До того ж у мене там нікого немає.

— А тут?

— А тут…

— Тільки не кажи, що тут є я, тільки через те що відбулося на вулиці, — якось різкувато відповіла Емма, потім притяла язика, і додала вже спокійніше: — це нічого.

Соля завмерла, слова Емми боляче різнули по серцю, а її саму протнуло холодом.

Емма брехала. Їх поцілунок значив для неї більше, ніж вона дозволяла собі показати. Соля привернула її увагу майже одразу, коли вони вперше побачили одна одну. Але Емма не хотіла робити перший крок і зближатися з Солею, знаючи, що та зникне через кілька днів. Тому і вирішила, що кращим рішенням буде поводити себе холодно. Це давалося їй вкрай важко, і вона відчувала провину і сумнівалася, що поводить себе правильно.

— Для тебе це нічого? Мені здалося…

— Слухай. Ти зникнеш через якийсь час, і все стане, як раніше. Найменше, що я хочу це закохано думати про якусь дівчину, якої навіть не існуватиме в цій, як ти кажеш, реальності. Ти певно теж. Я б хотіла відповісти тобі взаємністю, але, на жаль, в цьому немає сенсу. Тому краще залишити все як є і сказати, що це нічого.

Соля відчула, наче земля втекла з-під її ніг, але Емма справді мала рацію, і принаймні була щирою.

— Я розумію, — видихнула Соля, киваючи.

— Вибач.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.