Розділ 4

Соля прокинулась одна. Вона вийшла у вітальню і помітила на дивані сплячу Емму.

"Мабуть, не могла спати через мене", — засмутилася.

Соля пішла до ванної кімнати і глянула на себе у дзеркало. Вона виглядала як і раніше. Їй все ще двадцять три. Чомусь останнім часом вона почала з острахом дивитись на себе, коли проходила повз дзеркальні поверхні. Було страшно, що колись на неї погляне не молода дівчина, а стара бабця, яка не змогла обдурити Всесвіт і час, а він пустив її в майбутнє, залишаючи їй в подарунок молодість і здоровий глузд.

Коли Соля повернулася до вітальні Емма вже не спала. Напевно прокинулася від шуму води.

— Доброго ранку, — усміхнулася Емма.

— Доброго, — відповіла Соля, — ти спала тут? Вибач, не варто було мені йти до спальні.

— Що? А, ні! Я прокинулася раніше і чекала на доставку, а потім залишилася тут, думала більше не засну. Я купила каву.

Емма знову була усміхнена і доброзичлива, і Соля не могла зрозуміти від чого залежить її настрій. Але поза тим, сьогодні дівчина була дивно схвильованою.

Потягнувшись до пакета з доставки, вона дістала дві паперові склянки з кавою. Вона намагалася розпакувати соломинки, але її руки тремтіли, і тому вона нервувала ще більше.

— Ти казала, що любиш солодку каву з молоком вранці.

Вона нарешті впоралась з соломинкою і простягнула Солі її склянку.

— Так, дякую, — дивуючись, подякувала та.

Коли Емма взяла до рук свою каву ті знову затремтіли, і їй хотілося провалитися крізь землю.

— Дозволь мені.

Соля швидко розпакувала соломинку, встромила в кришку, і м'яко усміхнувшись підсунула склянку до Емми.

— Дякую.

— Це лате? — запитала Соля, спробувавши напій.

Емма стверджувально кивнула.

— А у тебе що?

— Подвійний американо.

Зависла пауза. Обидві не знали, що говорити. Соля все ще подумки намагалася зрозуміти поведінку і дії дівчини. А тій було соромно за свою поведінку, і вона не знала як правильно підступитися, тому не вигадала нічого краще, ніж пригостили Солю кавою, щоб хоч якось вийти на контакт.

— Вибач за вчора.

— За що саме, — трохи ображено запитала Соля.

— За те, що нагрубила і дивно себе поводила.

Соля випила кави, задумалася, а потім коротко кивнула, приймаючи вибачення.

— Мені справді шкода. Аргументи геть погані, але я злякалася, коли побачила тебе непритомну. Знову. Ти зовсім не реагувала, я подумала, що якщо ти помреш, то я…

— Вибачення прийняті, — перебила її Соля і сумно усміхнулася, — можна тебе обійняти?

Емма нерішуче мугикнула, і тоді Соля ніжно обійняла її. Обійми були такі теплі і затишні, що Емма розслаблено прикрила очі, забуваючи про хвилювання. Руденьке волосся Солі пахло лавандовим шампунем, який вони придбали минулого тижня, а м’який кардиган, який теж їй купила Емма, кондиціонером для прання. З нею було так комфортно, що Еммі хотілося міцніше обійняти її, утикаючись носом в плече.

— Вибач, що знову налякала тебе, — прошепотіла їй Соля, десь за вухом.

Емма розплющила очі, виринаючи з моменту.

— Та таке, головне з тобою все добре.

Вона протягнула руку до обличчя дівчини і поправила прядку волосся, що вибилася з-за вуха. Її долоня торкнулася чужої щоки, але Соля відвернулася од неї.

Емма розгублено завмерла, віднімаючи руку.

— Якщо ти потім знову скажеш, що це нічого, то я не хочу, — стискаючи губи, сказала Соля і відвела погляд.

— Я не скажу, обіцяю.

Соля глянула в темні очі Емми, розтягнула губи в усмішці, і нахилилася ближче. Розцінивши це як згоду, Емма припала до її м’яких губ і поцілувала, відчуваючи їх тепло. Соля відповіла на поцілунок, і обвила її руками за шию, пригортаючи дівчину ближче до себе.

***

— Я спробую знайти ще одна таку штуковину, не хвилюйся, — запевнила Емма під час сніданку.

— Та я сама винна. Твоя правда, мені варто було краще дослідити все.

— Беру свої слова назад. Щось, що побудовано на теоріях неможливо дослідити досконало.

— Можливо й так.

— Я взяла відпустку на два тижні, — сказала Емма, — зможу краще показати тобі місто. А може й більше, хто зна.

— Ти через мене взяла відпустку? — злегка посміхнулася Соля.

— Ні… — зніяковіла Емма, — частково так, — а потім змінила тему, — але ми все ще не зможемо відвідати більшість місць. Всюди камери задля громадської безпеки, тому можу запропонувати тобі прогулянку безлюдними місцями. Хоча це тобі навряд чи буде цікавим, бо там немає новітніх технологій.

— Годиться! Мені цікаво.

— Тоді… — Емма задумалася, дивлячись вгору, — поїхали на пляж. Через тиждень погода має бути ясною. Небо буде видно. Море так собі коли смог затягує небо і не видно сонця.

— Море? Київське?

— Чорне, — засміялася Емма.

— Довго ж їхати.

— Ти в майбутньому, забула? Домчимо швидкісною трасою.

***

Перший тиждень після їх порозуміння промайнув для Емми досить швидко. А ось для Соломії навпаки кожен день був неповторним і довгим-довгим. Насичений різноманітними новими відчуттями та яскравими враженнями. Вона відчувала себе щасливою будучи закоханою, а почуття були взаємними. І кожен день посмішка не сходила з її обличчя. Соля намагалася не думати, що ця казка дуже скоро закінчиться, відганяючи від себе сумні думки. Це не мало для неї значення. Єдине про що вона хотіла думати – це про посмішку та сміх своєї дівчини Емми. Про її солодкі цілунки та ніжні торкання. Про виразні темні очі та м’які лагідні руки.

— Чого ти так на мене дивишся? — ніяковіла Емма, коли Соля зависала та не відводила від неї погляду.

— Милуюся, — зітхала та у відповідь, а потім посміхалася, спостерігаючи, як на завше блідому личку Емми виступав рум’янець.

— Та годі тобі.

— Уяви, якщо я зникну, але потім ти зустрінеш мою альтернативну версію, — фантазувала Соля, проводячи рукою по животу Емми і обводячи пальцем тазові кісточки.

— Це ж будеш не ти, — нудно протягнула Емма, поправляючи ковдру, яка постійно сповзала через загравання Солі.

— А раптом я. Просто треба буде знову знайти точки дотику.

— Хочеш, щоб я зустрічалася з тобою за будь-яких обставин? — посміхнулася Емма, тицяючи її пальцем в ніс.

— А чом би й ні?

— Тільки якщо я точно зрозумію, що це саме ти.

— Та як же ж це зрозуміти?

— Не знаю, це ти у нас експертка у подорожах у часі, — знизала плечима Емма. — А ти?

— Якщо я зустріну тебе у своєму часі, то точно не зможу пройти повз.

Емма підняла брови, дивуючись такій впевненій відповіді.

— Ах ось як! Я тобі подобаюсь лише через зовнішність, — показово надула губи Емма.

— Та звісно не тільки, — промурмотіла Соля, цілуючи Емму в гостреньке плече. — Ти моя квіточка.

— Кого б ти не зустріла, сумніваюся, що ця хтось буде кращою за мене, — вона перекинулася на бік і пірнула рукою під ковдру, притягуючи дівчину до себе за талію.

Соля дзвінко засміялася, а потім сором’язливо закрила очі, зітхаючи від пестощів.

Сьогодні був саме той день, коли вони мали поїхати до моря. Погода дійсно покращилася, як і передбачали метеорологи. Небо прояснилося, а значить і краєвид мав бути гарним. Досі вони не подорожували автівкою, Емма казала, що рідко водить, бо не любить, хоча й мала доволі дорогу машину. А громадський транспорт був настільки модернізований та зручний, що бажання пересісти у власну автівку навіть не виникало.

Сівши в машину, Емма приклала до сенсорної панелі свою долоню. Система швидко розпізнала власницю, і на лобовому склі висвітилася загальна інформація щодо автомобіля.

— Ласкаво просимо, Еммо, — привітався жіночий голос віртуальної помічниці, який на подив не звучав роботизовано, як зазвичай показували у фільмах про майбутнє. Лише трохи неприродно. — У салоні зафіксовано ще одну людину, починаю сканування, щоб забезпечити комфортну поїздку.

— Скасувати сканування. Стандартні налаштування, – відповіла Емма.

— Введіть ваш маршрут.

Дівчина швидко позначила адресу та маршрут на екрані.

— Бажаєте провести скан...

— Зоряно, — перервала віртуальну помічницю Емма.

— Зрозуміла, — протягнула вона, і в машині завівся двигун, але якби не показники на сенсорних панелях, то Соля навіть би цього не помітила.

— Вона має ім'я? — здивувалася дівчина.

— Так, повна назва системи StarCarTech, я налаштувала, що зватиму її Зоряна. Не звертай уваги.

— Як мило! А що вона може?

— Іноді мені здається, що все на світі. Тільки не проси її щось розповідати.

— Зоряно, розкажи щось, — не замислюючись попросила Соля.

— Ви скасували сканування вашої супутниці, — почала помічниця, — їдете на побачення, пані Квітка?

— Зоряно! — розгубилася Емма, широко розплющуючи очі.

— Мовчу.

Соля голосно розсміялася.

— Вона мені подобається! А твоє прізвище звучить просто фантастично гарно з приставкою ”пані”.

— Буду мати на увазі, пані Котик.

Яскраве літнє сонце змушувало мружитися, а в очах іноді танцювали темні плями. Розжарений пісок та камені пекли босі ноги. Морські хвилі мелодійно шуміли, розбиваючи своєю музикою тишу дикого пляжу. Соломія і Емма поринули до обіймів морських солоних вод, і так і залишилися там, допоки не почало темніти. Рятуючись від пекучого сонця, вони жартівливо плавали наввипередки з хвилями, по-дитячому бризкалися водою та вишукували на дні гарні мушлі.

— Яка нестерпна спека у майбутньому, — жалілася Соля, сидячи у воді по підборіддя, — твої завжди білі щоки зараз, мов яблука червоні.

— А у тебе губи наче ти чорниці наїлася, змерзла ж у воді так довго сидіти. Вилазь на берег!

— Там спе-е-ека.

— Вилазь кажу!

Емма підхопила дівчину на руки та понесла до берега. У воді вага зовсім не відчувалася і, під дзвінкий сміх Солі, вона несла її поки вода не стала по пояс.

Вони сиділи під деревом, яке мало не єдине дарувало тінь поруч із ними. Солі здавалося, що через спеку навіть важче дихається, і Емма зітхаючи знизувала плечима, нарікаючи на погіршення екології і глобальне потепління.

— Я така рада бути тут з тобою, сто років не була на морі, — казала Емма, зціловуючи останні краплі моря зі щок та шиї дівчини.

— Сто років? Та це я, мабуть, ближча до таких висловів, — усміхалася Соля.

Вони неспішно говорили про все на світі, або просто мовчали, насолоджуючись товариством одна одної поки ніч не опустилася на морську гладь.

Повернувшись до міста Соля забажала продовження, а Емма не могла їй в цьому відмовити. Вона вирішила показати їй одне зі своїх улюблених місць в місті. Ним став оглядовий майданчик, і він був просто неймовірно чарівним.

Нічне місто рясніло яскравими різнобарвними вогнями. Їм відкривався неймовірної краси краєвид на футуристичний мегаполіс, який помітно розрісся за п'ятдесят років. Вони сиділи в автівці на передніх сидіннях і неспішно розмовляли, вдивляючись в далечінь, туди, де мерехтіли вогні і вирувало нічне життя.

— Соломіє, — покликала Емма, — тобі не страшно повертатися?

— Це ж мій час, чому має бути страшно?

— А якщо щось піде не так?

— Наприклад?

— Наприклад, все що завгодно. В контексті мультивсесвіту і безлічі теорій це взагалі єдина правильна відповідь.

— Не будемо про сумне.

Емма відкинула голову назад, вдивляючись в темне небо. Вона ще раз переконалася, що не дарма взяла автівку з відкидним верхом. Нічне небо було всипано зірками. Оглядовий майданчик був в такому віддаленому місці, що яскраві вогні мегаполіса не заважали спостерігати за білими іскорками в чорному небі.

– Сьогодні дуже гарні зорі. Зазвичай їх не видно через пил. Хоча я рідко виходжу з дому, якщо чесно. Не найтямуща людина в питанні зірок, — думала вголос Емма.

Вона неспішно розглядала небо, намагаючись знайти сузір'я, які колись бачила на уроках астрології у школі.

— Так, гарні, — відповіла Соля, теж дивлячись вгору, — а знаєш хто ще?

Емма обернулася до неї, питаючи хмурячись. Вона кілька секунд не могла зрозуміти до чого хилить Соля, а потім її щоки спалахнули рум'янцем.

— Та годі тобі!

Соля голосно розсміялася.

— А що такого? Лише факти.

Емма махнула на неї рукою і відвернулася, ховаючи, вкотре за сьогоднішній день, червоні щоки. Соля нахилилася і накрила її вуха долонями.

— У тебе вуха теж червоні.

Варто було Еммі тільки розкрити рота від обурення, як Соля не задумуючись притягнула дівчину до себе, коротко цьомкаючи в губи, а потім дражнячись почала цілувати її в щоки.

— Мені буде не вистачати тебе, — сумно сказала Емма, заглядаючи Соломії в очі.

— Мені тебе теж, — слабо розтягнула губи в усмішці Соля. — А ще цього часу в цьому паралельному Всесвіті.

— Ми живемо під пильним наглядом камер, штучний інтелект скоро захопить світ, а ми ось-ось задихнемося через жахливу екологію.

— Ти не повіриш, але в моєму часі кажуть так само.

Вони замовкли, кожна думаючи про своє.

— Ти правда віриш у те, що зможеш повернутися? — зруйнувала тишу Емма.

— Ні, але мені варто було б в це вірити. Я все одно не зможу тут жити. Принаймні, так нелегально, як я живу зараз. Вдруге може ще вдасться збрехати патрульним, що мій чіп у ремонті. Або що це у них у базі даних збій, і тому вони не можуть знайти мене по обличчю, голосу чи відбиткам пальців. А ось втретє боюся це не спрацює, і я вирушу до якогось притулку чи психіатричного центру, разом зі своїми розповідями про подорожі у часі. А ти втрапиш у халепу за те, що сидиш на заборонених сайтах і шукаєш там секретну інформацію та товари. Це занадто ризиковано, як би сильно я не хотіла залишитися.

— Ти маєш свою ідеальну теорію?

— Щоб лишитися тут? Я думала про це. Я можу припустити будь-що? — усміхнулася Соля. — Ідеальна теорія — я потраплю в такий же світ ідентичний цьому, але з найменшою відмінністю, і решта вважатимуть, що все на своїх місцях і я теж із цього світу. Але при цьому мої спогади про минуле залишаться. Такий собі обман системи. Невеличкий хакінг Всесвіту.

Вона засміялася, а потім продовжила:

— Є теорія про квантове безсмертя – якщо померти у своєму Всесвіті, то помирає тільки тіло, а свідомість просто знаходить інший Всесвіт. Уявляєш, прокидаєшся вранці з відчуттям, що щось не так, а виявляється ти вже живеш своє інше життя. Потрібен якийсь переломний момент. Мить між життям і смертю.

Емма уважно слухала її натхненний монолог.

— Насправді, якби не складнощі з документами, то не було б жодних проблем. Люди не знають одне одного, можливо, кожна сота людина це мандрівник у часі. Тому не страшно якби я зникла зі свого Всесвіту. Можна, наприклад, зникнути безвісти. Люди по всьому світу зникають щодня, і згодом про них забувають. А про мене, по суті, навіть немає кому забувати, тому це вирішило б питання зі мною в моєму часі. Ти знаєш, що я можу довго говорити про це? — усміхнулася Соля.

Протягом ночі вона ще багато говорила, а Емма так само уважно слухала. Емму зачаровував її трохи низький тембр голосу, коли та була серйозна, її жести та міміка, як вона була захоплена, і горіла своїми теоріями. Емма намагалася запам'ятати Солю якнайкраще, перед тим як втратить назавжди.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.