Білий Янгол частина друга

– А хто тобі сказав, що це проблема? Мені дуже цікаво знаходити в тобі щось нове кожного дня, а твоє завдання підтримувати цю загадку. Обіцяєш?

Відповіді від неї не було, але вона так ніжно дивилася на нього, що він усе зрозумів без слів. Їм не хотілося залишати це місце, де жив Париж, де все дихало кавою і коханням...

Танго кохання продовжило їхній вечір, і Домінік щасливо заснула, притулившись до Дейва, поклавши руку на його міцне тіло. Її голова лежала у нього на грудях, і якийсь небесний спокій огортав її. «Якби так усе життя», – подумалося їй перед сном.

Наступного дня вони каталися на лижах, пухнастий сніг святково виблискував у сонячних променях і дарував їм чудовий настрій. Дейв постійно був поруч із Домінік, бо вона спочатку падала. Він піднімав її, витирав їй обличчя, перевіряв кріплення, обтрушував з неї сніг, одним словом, робив усе, щоб і падіння вона сприймала забаву, а не як проблему. Вона це розуміла й була йому дуже вдячна.

Домінік бачила, як інші жінки заздрісно дивилися на них, адже він часто зупиняв її просто для того, щоб поцілувати. Вона розуміла, що йому хочеться летіти найкрутішими схилами на максимальній швидкості, але заради неї він відмовився від цього.

Але після одного спуску він раптом щез. Вона здивовано озиралася, чекала, потім телефонувала йому, але телефон був поза зоною доступу. І вона злякалася... За ці дні вона не думала про розлуку. Він уірвався в її життя, як теплий, благодатний весняний дощ. Він напоїв її душу справжнім коханням, подарував їй бажання жити повноцінним життям заради нього, заради майбутньої сім’ї, заради щастя стати матір’ю його дітей, заради… Хтось торкнув її за плече.

– Ви щось загубили? Чим я можу допомогти? – він усміхався до неї. – Ось твоя кава, тобі потрібно зігрітися, але черга була довга.

Вона дивилася на нього очима, повними сліз.

– Чому? Чому сльози? Тебе хтось образив? – він дуже делікатно провів пальцями по її обличчю.

Вона мовчки притулилася до нього, щоб зрозуміти: це він, це його тіло, це фізично він, а не марево...

– Я хочу додому, я не хочу більше тебе сьогодні ділити з цим натовпом, з цим катанням, НЕ ХОЧУ!

Він подивився на Домінік і з усмішкою прошепотів:

– А якщо я скажу: НЕ ХОЧУ?

– Тоді мені доведеться роздягати тебе просто тут, на снігу. Ти цього хочеш?

- Угу, – його знамените «саме так» запевнило її, що він готовий заради неї на все. – Моя королево, Ваше слово – закон для мене.

Від його слів вона дрижала, як весняний цвіт на вітрі.

– Поїхали любий, швидше поїхали.

– Ні, я ще зачекаю, щоб довести тебе до кипіння, дуже вже мені подобається оте твоє роздягання в Дефендері. Мій «старенький» зроду такого не бачив, я дивуюся, як він ще не дістав серцевий напад від тебе, –сміявся Дейв.

– Ти дочекаєшся, що окріп виллється на тебе, – жартувала вона.

По дорозі вони заїхали в ресторан і взяли їжі додому. Майже весь вечір вони провели в ліжку, ділячись розповідями про життя і планами на майбутнє. Домінік пригорталася до нього, наче перевіряла, що він тут, із нею й нікуди і ніколи не щезне з її життя. Вогонь у каміні кидав на них мінливе світло, місячне сяйво блакитною доріжкою стелилося по кімнаті, пробуджуючи спогади. Вони розмовляли пошепки, щоб не злякати свого щастя, і заснули, обнявшись, як діти.

Ранок засвідчив, що ніч була дуже коротка для них, і вони дозволили собі ще годину полежати обнявшись, після того, як Дейв відновив багаття в каміні. Соснові дрова потріскували, створюючи романтичну мелодію спокою і безтурботності. Це був день приготування до різдвяної вечері. Дейв запропонував прогулянку містом зі сніданком і обідом, а традиційну вечерю вони куштуватимуть удома, при свічках. Домінік погодилася. Крис повідомив, що вони не приїдуть, бо захворіли, отже Домінік і Дейв святкуватимуть Різдво вдвох.

На сніданок вони знову відвідали Перис Пейстрі, прогулялися набережною, зайшли до кількох крамниць і перед обідом піднялися канатною дорогою на верхівку гори, звідки відкривалася чудова панорама містечка, озера й гір. Вони фотографувалися, де тільки могли.

Обідали вони в казино, їжа була чудова, і потім Домінік спробувала своє щастя на «одноруких бандитах», ігрових автоматах. Після триразового програшу й подвійного виграшу в Домінік пропав інтерес до автоматів, і вони пішли в кіно. Домінік подобався детектив з елементами мелодрами, Дейв, як завжди, нудився від таких кінокартин. Чому? Бо мало вірив у показану ідеальну картинку, але найважливіше, що їй подобається, і розчаровувати її істиною він не збирався. Жінці просто необхідно жити мріями, добрими емоціями і враженнями, романтикою і коханням. Тоді вона переносить це на своїх рідних і друзів, роблячи їхнє життя світлішим і приємнішим.

Увесь сеанс вона тримала його за руку, стискала її, коли показували щось, пов’язане з криміналом, або гладила її, коли мова показували любовні сцени. Домінік, як дитина, свято вірила, що він – її єдиний захист у цьому житті, хоча він знав, що це не так. Але він не має права розчарувати її. Він не має ніякого права на поразку, на розчарування чи слабкість.

Після сеансу вона бурхливо ділилася з ним враженнями від фільму, а він думав про те, як поєднати їхні різні світи, щоб обом було цікаво, зручно й затишно.

– Дейве, де ти літаєш думками? Ти мене зовсім не слухаєш.

– Слухаю, але мені треба багато, щоб зрозуміти сказане тобою, ти ж не вмієш говорити просто. Це у війську все однозначно, а тут...

Вона була задоволена такою відповіддю, тепер вона займала в його свідомості те місце, до якого прагнула.

– Любий, котра година? Мені ще потрібно зробити декорацію на цей святковий вечір. Я не знаю, що це таке, але з тобою час летить, ніби комета, я нічого не встигаю зробити вчасно. Обійми мене, ти не обіймав мене більше години, – її очі світилися такими почуттями що його кинуло в жар.

Він пригорнув її до себе і завмер з нею, міцно тримаючи в обіймах. Вони обоє були щасливі!

Вони купили все, що Домінік хотіла придбати для цього вечора, і поїхали додому. Він час від часу кидав на неї погляд, вона була прекрасна, надзвичайно прекрасна.

– Чому ти на мене так дивишся? – запитала вона.

– Не вірю, що не проїхав повз своє щастя. Аж страшно стає, що було б, якби ти їхала пізніше – і ми б ніколи не зустрілись.

– А нічого б не сталося, навіть коли ти зустрів мене, ти хотів мене отруїти бо я тобі заважала, не вписувалась у твої вояцькі плани в цій подорожі, – лукаво дивлячись на Дейва, вона знову почала розпікати його, як коваль розпікає залізо.

Дейв різко вдарив по гальмах і з’їхав з дороги просто в кочугуру снігу. Він накинувся на неї, як лев на здобич, цілуючи і пестячи її, розриваючи її куртку, пропихаючи руки під її джемпер. А вона вся звивалася, як молода левиця, цілуючи і кусаючи його, гладячи і доводячи до безумства. О, вона це вміла, віддаючись своїм інстинктам любові. Він цілував її груди, вдихаючи запах її тіла, як бальзам блаженства та ейфорії. Утамувавши перший голод кохання, вони вирушили додому. Домінік нічого на собі не поправляла, вона залишила усе, як було збурено коханням. Вона бажала продовження...

– Дейве, ти знаєш, за ці дні я вже змучилася не реагувати на жінок, які готові на все заради твоєї уваги... Звичайно, мені приємно, що я не на їхньому місці, але я втомилася вдавати, що нічого не бачу.

– А що мені говорити про тебе, хоч бери та вдягай паранджу, аби тебе не проковтнули, як цукерку. Так що навіть не починай цю тему.

Домінік уся світилася від щастя, тепер вона знала, що він усе бачить і розуміє, тільки вміє володіти своїм емоціями, де і як потрібно.

– Я кохаю тебе дуже, солдате! Просто кохаю, і ти мій, а вони хай шукають собі своє...

Ця подорож до міста закінчилася танцем кохання, і вони зайнялися приготуванням до вечері. Домінік зробила гарну декорацію зі свіжих гілок ялини, падуба гостролистого з червоними ягодами, гранатових і звичайних яблук та якихось білих квітів. Потім додала три свічки й широку декоративну стрічку срібного кольору. Усе було просто, але зі смаком. Дейв пішов до своєї машини і приніс подарунок для Домінік. Картка з її іменем була прикріплена до подарунка. Він підкладав дрова в камін, а Домінік щось готувала на кухні, лунала красива різдвяна музика. Небо було чисте, і місяць, наче сонце, яскраво освітлював дерева, укриті шапками снігу, будиночки, огорнуті великими сніговими ковдрами. На душі в Дейва було урочисто-святково і приємно-затишно, уперше за останні роки, відколи він залишив військову службу. І все це створила вона. Він повернувся в будинок, Домінік все ще була на кухні. І звідки в неї бажання все це робити, створювати для нього затишок і комфорт? Він не розумів.

– Люба, тобі допомогти?

– Сядь і розслабся, я вже майже все зробила.

– Як я тобі вдячний за цей затишок. Я ніколи не думав, що сімейне життя може бути таким приємним. Я кохаю тебе понад усе і зроблю все можливе й неможливе, щоб ти була щаслива зі мною.

– Це ти зробив мені пропозицію? – вона дивилася на нього запитально-очікуюче.

– Домінік Феліче Констанція Сандберг, я, Дейвид Тейлор Нелсон, кохаю тебе понад усе на світі. Сьогодні, перед святою вечерею хочу запитати: чи ти любиш мене і чи ти готова стати моєю дружиною, однією і єдиною на все життя, поки смерть не розлучить нас?

Він стояв на одному коліні з простягнутими до неї руками. Вона сяяла, наче зірка на небосхилі, але руки її дрижали і по щоках котилися дві великих сльозини. Вона давно мріяла почути ці слова, і от зараз він стоїть перед нею, той, кому вона повинна віддати своє життя. Відповідь була готова, але озвучити її – це зовсім інша справа. Вона ще раз прислухалася до свого серця, і воно було повне радості і щастя. Отже, зараз...

– Дейвиде, я знаю і відчуваю, що ти любиш мене, як і я люблю тебе, і я хочу бути твоєю дружиною, єдиною і неповторною на все життя. Я кохаю тебе!

Що сталося після цього, не передати словами. Їхній поцілунок був пекельно гарячим, Дейвид підхопив її на руки і кружляв з нею по кімнаті в якомусь фантастичному танці любовної ейфорії, а вона сміялася від щастя і кохання. Священне дійство єднання сердець і душ двох закоханих почалося в Різдвяну Ніч.

– А цей подарунок – мені? – наче маленька дівчинка, вигукнула вона, побачивши коробку в різдвяній обгортці.

– Звичайно, тобі, – відповів Дейвид, – тільки побачиш його завтра вранці, добре?

– Ой, пропала моя ніч, я тепер не спатиму до ранку.

– Я й не знав, що ти так любиш подарунки.

– Ні, не подарунки, а твою увагу... Ти ж підбирав для мене подарунок зі змістом, з вісткою до мого серця й розуму, от що мені дороге, от що відбере мій сон, поки я не дізнаюся, що саме ти хотів мені сказати цим подарунком.

І знову обійми, поцілунки, пестощі, любовний шепіт. Вони тепер сиділи на дивані, притулившись один до одного, відчуваючи тепло своїх сердець більше, ніж тепло каміна, і кожен подумки дякував Богові за це кохання, яке так несподівано заволоділо їхнім життям.

Вони вечеряли в щасливому затишку новонародженої сімʼї, при запалених свічках, світло яких загадково відбивалося на їхніх радісних обличчях, і кожен думав, що так буде завжди. У кімнаті пахло ялиною, тихо лунала різдвяна музика. Дейв наповнював фужери, які вони знайшли тут, і торкався її руки –наче хотів перевірити, що це не сон.

– Дейве, а ти знаєш, що народження Ісуса й нині приносить людям радість і щастя? Якби не святкування Його народження, ми б ніколи не зустрілися, ми б зараз не сиділи за цим столом, можливо, мені б довелося тягнути нетверезого Стіва в його номер, терпіти його пʼяні залицяння. А я щаслива, ти подарував мені незабутнє Різдво, яке я памʼятатиму все своє життя й розповідатиму про нього нашим дітям та онукам. Знаєш, чого бракує для повної гармонії цього святкового столу?

– І чого ж бракує тобі, точніше, нам?

– Ісуса та білого янгола, які все це зробили для нас.

– А давай ми запросимо Ісуса за наш стіл зараз, яку молитву ти знаєш, щоб це зробити?

– Давай я просто попрошу Його присутності тут і зараз.

Вони взялися за руки, і Домінік запросила Ісуса за стіл.

– Я впевнена, Він почув нас, а ти як думаєш?

– Думаю, що Він уже з нами, а от що робити з янголом? А давай ми порушимо традицію, і ти відкриєш свій подарунок, можливо, білий янгол чекає на тебе там?

– Ти дозволяєш? Але ти жартуєш щодо янгола, так?

Вона підскочила, як на пружинах, і підбігла до каміна. Обгортка злетіла з пакунка в одну мить, але, побачивши назву фірми на коробці, Домінік зупинилася.

– Дейве, це одна з моїх улюблених французьких компаній, які роблять найкращі скло і кришталь у світі, але я не можу прийняти такий дорогий подарунок.

– Домінік, для мене твоя радість не має ціни, а цей подарунок ціну має, висновки роби сама. А я, як старший за званням, наказую Вам, мадемуазель, розкрити цей пакунок.

У коробці лежав білий кришталевий янгол. Тремтячими руками вона вийняла янгола й довго роздивлялася його при світлі свічок. Потім повільно підійшла до столу і поставила його на середину, лицем до каміна, щоб і Дейв, і вона могли бачити його профіль. Потім повернулася до Дейва і притулилася до нього всім тілом.

– Ти навіть не знаєш і не розумієш ще, що ти зробив. Я загадала велике бажання, і воно мало збутися за однієї умови, якщо в цей вечір я отримаю знак від неба через білого янгола. І це сталося, ти розумієш?

– Цікаво, що це за таке велике бажання?

– Я просила небо послати білого янгола як знак благословення на наш шлюб, і небо почуло мене.

Дейв тримав її в обіймах і відчував, як вона дрижить від хвилювання. Він гладив і цілував її волосся, подумки дякував Богові за цей дорогоцінний знак благословення. Вони ще довго сиділи за столом, обговорюючи цю подію, її очі сяяли від щастя, і вона не зводила погляду з білого янгола.

Дейв підклав полін у камін, і вони пішли спати, сховали своє щастя під ковдрою, розповідаючи історії дитинства, згадуючи роки, коли Різдво запамʼяталося їм найбільше. Їм здавалося, що це відчуття свята з ними назавжди.

Розділ 6

Дейвид пробудився рано-вранці. Домінік спала на його затерплій руці, але він не міг переривати її сон через таку дрібницю. Він дивився на її янгольське обличчя й не вірив у своє щастя. Але янгол на столі стояв як пам’ятник обіцянки неба, що все в їхньому житті буде добре.

Домінік прокинулося пізнім ранком і, оголена, підбігла до столу. Янгол виблискував усіма кольорами в сонячному промені, який падав на стіл через вікно. Вона й не помітила Дейва, який стояв у глибині кімнати й на все це дивився. Вона взяла янгола в руки і дуже ніжно поцілувала. Потім знову поставила на стіл і радісно потяглася.

– А тепер і мене, – сказав Дейв.

Вона здригнулася від несподіванки й озирнулася.

– Іди до мене, любий.

Але Дейв не поспішав підходити, розглядаючи її, як шанувальник мистецтва розглядає рідкісну картину-шедевр.

– Ти не хочеш моїх обіймів? – з удаваною образою вона надула щічки.

– Дай мені спочатку надивитися на цей шедевр творіння, і тоді... – він багатозначно подивився вгору.

– Ой, перестань, ти мене вже нічим не налякаєш, налякав достатньо, – вона знову взялася за свої витончені французькі «тортури».

– Я вже змерзла, і ти втратив свій шанс, – вона пірнула під ковдру.

А він стояв, як заворожений, і мовчки дивився на неї, сховану під ковдрою. Через декілька хвилин з-під ковдри вигулькнула її голова, і вона здивовано дивилась на нього.

– Дейве, ти чому мовчиш, щось трапилося, поки я спала?

– Угу.

І знову оте його безапеляційне «угу», коротке і блискавичне, як куля, що її вже не зупиниш.

– Що саме, щось погане? Кажи, не мовчи, ти лякаєш мене...

– Я і сам наляканий до смерті...

Домінік вискочила з-під ковдри й підбігла до Дейва.

– Що сталося, кажи мені вже?

– Я просто знайшов спосіб витягти тебе з-під ковдри, щоб надивитися досхочу, – реготав він.

–Ти, ти, ти, – почала заїкатися Домінік, – ти бандитом був, ним і залишився. Так мене налякати! За це не буде тобі ні ласки, ні милості від мене, поки я не вирубаю з тебе от того дикуна. Ти не солдафон, це дуже м’яко сказано, ти, ти, ти… знаєш, хто ти?

– Уперше в житті чую, щоб шедевр живопису так ображав свого палкого шанувальника. А ти колись таке чула?

Її обличчя посвітліло, а потім вона притулилася до нього, погладжуючи його спину, і поцілувала через сорочку місце, де билося його серце.

– Що ти робиш зі мною? Ти ж знаєш, яка я полохлива, і цим користуєшся. Але я люблю тебе і вже не уявляю свого життя без тебе. Я люблю твоє добре серце, поцілуй мене!

Він обійняв її шовковисте тіло й ніжно торкнувся своїми вустами її вуст. Різдвяний ранок почався мирно і щасливо.

За годину вони вже снідали в звичайному ресторані, тому що їхня улюблена французька кав’ярня була зачинена на Різдво. Він дивився, як вона їсть, поволі, інтелігентно, поглядаючи то на вулицю, де снували перехожі й автомобілі, то на відвідувачів ресторану. Вона не їла, вона смакувала їжу, затишок, його присутність і радість свята й життя. «Так уміють тільки французи», – подумав він.

– Поїхали звідси, нам ще потрібно зібратися в дорогу, якщо ти вже закінчив їсти, звичайно, – прошепотіла Домінік.

Не відповідаючи, Дейв підняв руку, і хлопчина, який їх обслуговував, приніс рахунок. Розрахувавшись, вони вийшли на вулицю.

–Ти хочеш іще раз пройтися набережною? – запитав Дейвид.

– Ти читаєш мої думки, – відповіла Домінік.

– Це неважко, бо я й сам цього хочу.

Узявшись за руки, вони йшли мовчки вздовж озера. Вони не хотіли прощатися з цим щасливим місцем.

– Он є вільна лавка, присядьмо на хвилинку? – запропонувала Домінік.

– Давай.

– Дейвиде, те, що ти мені вчора сказав, це ти серйозно?

– Є речі, з якими не жартують, тому що вони доленосні, і я вчора не жартував. От тільки мені соромно...

– Чому?

– Я вчора був без персня.

– Коханий, припини негайно. У тебе ж не було можливості придбати перстень, зате ти подарував мені янгола – як здійснення моєї мрії. А з перснем ти ще встигнеш, я зачекаю, коли ти будеш готовий, добре?

Вона обняла його і прихилила його голову до своїх грудей. Він заплющив очі й відчув такий спокій, якого не відчував ще з дитинства.

– Боже, як я її люблю, дякую Тобі за цього білого янгола... – прошепотів він.

Вони поверталися додому, у долину, тією ж дорогою, іншої не було. Дейв хотів зупинитися там, де вночі зустрів своє кохання, але не було місця для зупинки. Він тільки показав Домінік приблизно, де все це сталося, а колона авто за ними штовхала їх швидше рухатися вниз, у каліфорнійську долину. Домінік сиділа мовчазна, думаючи про щось своє.

– Чому ти сумна, не хочеш повертатися додому? – запитав Дейв.

– А хіба це розумно: втікати звідти, де я була така щаслива? Я б віддала всі гроші, аби ти знову зупинився біля мене на нічній дорозі. Боже, як я хочу все це повернути назад і пережити ще раз!

– Люба моя, я даруватиму тобі безліч таких днів, бо я знаю, що вони тобі дуже дорогі.

– Ти мені це обіцяєш? Зʼїдь убік, тут є місце.

Дейв зʼїхав із дороги й зупинився. Він не встиг оговтатись, як Домінік уже сиділа на ньому, упершись спиною в кермо.

– Дивись мені в очі й обіцяй...

– Домінік Феліче Констанція я, Дейвид Тейлор, обіцяю любити тебе, єдину, усе своє життя.

Вона обняла його й припала до вуст довгим і гарячим поцілунком.

– От як тепер мені кермувати, я ж нічого не бачу перед собою? У мене в голові зараз туман... – засміявся Дейв.

–Так, ти вже договорився, я роздягаюсь тут і зараз, – джемпер злетів з Домінік за секунду.

– Дівчинко моя, я тебе благаю, дай мені доїхати додому, тут уже зовсім близько, а там роби зі мною все, що ти хочеш, – заблагав Дейв.

– Ага, злякався? Те ж мені марінс, та ти «котик», тільки не морський, а звичайний. Живи, але тільки до дверей твого дому. Ти мене зрозумів?

– Так точно, пані генерал, – і вони весело засміялися.

Дейв познайомив її зі своїм житлом. Після короткої екскурсії Домінік винесла свій вирок, і він був не на користь Дейва.

– Те що, в тебе чисто, дуже добре. Але ти живеш так аскетично, наче у казармі. Окрім картин на стінах і стелажів з книгами, у тебе ж нічого, що б хоч трохи прикрасило твоє житло, немає. Холодильник дуже чистий, але порожній. Ти взагалі щось їси? Мабуть, тут ніколи не було жодної жінки, бо немає ніякого домашнього затишку. Ні фото з друзями, нічого.

– Ти знаєш, я просто ніколи не зважав на це.

– Ти дозволиш мені додати трошки затишку, щоб тобі було приємно повертатися сюди після трудового дня?

– Ти не повинна питати дозволу, ти тепер королева цього маленького «замку», роби, що хочеш, я тобі повністю довіряю в усьому.

– Дякую за довіру, а тепер поїхали, я тобі покажу мою квартиру, ти ж повинен відвезти мене додому.

Вони їхали напівпорожніми вулицями різдвяного міста, що світилося різноманітними кольорами декорацій, а молочний туман уже огортав усе своїми холодними обіймами. Він розтікався рікою, і тільки верхівки оголених дерев, хмарочосів і мостів ще виднілися ледь-ледь на фоні нічного неба, помережаного зірками й посрібленого місячним сяйвом, яке поволі тонуло в казковій пелені сивої мряки. Вона вивчала кожну рису, кожний контур, кожний штрих його лиця й раділа з того. Під впливом почуттів, які заполонили її, нахилилась і припала губами до його правої руки, що тримала кермо. Він здригнувся від її ніжного подиху та ласкавого дотику вуст.

– Це я повинен цілувати твої ніжні руки, а не ти мої, грубі від тренувань і боїв.

– Це дуже дорогі мені руки, і я цілуватиму їх, коли захочу, адже вони зроблять усе для мого щастя, я це знаю.

Він узяв її руку і притулив її до своєї щоки, потім до вуст, покриваючи її поцілунками, потім почав делікатно покусувати її пальці. Домінік просто мліла від цих дотиків. Серце вже покинуло її і літало в небесах із різдвяними янголами.

Домінік жила на другому поверсі, і з вікна її вітальні було видно парк на протилежному боці вулиці. Вона відчинила двері на балкон і запросила Дейва вийти й подивитись на парк і вулицю. Це була чудова картина: затоплені туманом парк і вулиця, у молочно-приглушеному сяйві ліхтарів, навівали якийсь холодний, загадковий спокій, хотілося тримати в руках чашку гарячого чаю, сидіти, притулившись один до одного, – наче життя просто зупинилися.

– У тебе дуже гарно й затишно, так усе обставлено зі смаком, просто як із дизайнерського журналу. А так можна зробити і в моїй халупі? – запитав Дейв.

– Звичайно, любий, ще й краще зроблю, – заспокоїла його Домінік.

– Дякую тобі, кохана, – він ласкаво обійняв її і притулив до себе.

Вона дивилась у його зеленкувато-сірі очі з подякою та любов’ю і повільно наближала свої вуста до його вуст. Її очі заплющувалися, її долоні ніжно гладили його обличчя, шию, плечі, волосся. Вона не памʼятала, чи довго це тривало, але якась неземна сила не давала їй обірвати цей поцілунок. Вона не хотіла відпускати його зі своїх обіймів.

– Тільки не зараз, не сьогодні. Можливо, завтра зробити це буде легше. Боже, я не можу, я не хочу, я не допущу цього! – кричали її душа і серце.

Це було передчуття розлуки, яке вона не могла пояснити ні собі, ні йому, тому мовчала.

– Домінік, я поїду додому, тобі треба добре виспатися, завтра в тебе нелегкий трудовий день, особливо після свят. Ти повинна добре відпочити цієї ночі.

– Коханий, не їдь, не залишай мене саму, мені чомусь дуже важко на душі, я прошу тебе, побудь зі мною цю ніч, я не можу зараз розлучитись із тобою.

– Добре кохана, я не можу й не буду завдавати тобі болю, я залишаюся. Вона на радощах стрибала, як дитина, а він захоплено дивився на неї і думав: «Я не можу опиратися її коханню, її ніжності, її бажанню бути зі мною постійно. Яке щастя – відчувати це, бути частиною її життя, її бажань, її почуттів».

Домінік швидко приготувала легку вечерю, повечерявши, вони пішли спати. Звичайно, не обійшлося без танго кохання, і Домінік просто відірвалася від реальності, заснувши в його обіймах.

Вона прокинулася вранці, вуличний ліхтар мляво освітлював частину кімнати й обличчя Дейва, який тихо спав поруч. Вона вдивлялася в його обличчя і думала, які таємниці сховані за цими мужніми рисами, яка сила? Які страхи він пережив? Звідки в нього береться ця мужність, чому він не поділиться своїми переживаннями з нею? Мабуть, він боїться перекласти свій тягар на когось іншого. Чи не тому чоловіки й живуть менше, ніж жінки…

Вона торкнулася губами його військового металевого жетона, що висів на шиї, і тихо помолилася, щоб Бог завжди охороняв коханого від зла, біди й каліцтва. Чогось гіршого вона не допускала навіть подумки.

Від її дотиків він ворухнувся. Домінік завмерла і стулила повіки, удаючи, що спить. Вона притулилася до нього й від тепла його тіла швидко заснула знову.

Зранку Дейв відвіз її в лікарню, де вона працювала, купивши їй по дорозі велику червону троянду. І знову прощання тривало довше, ніж вона розраховувала, вона ніяк не хотіла відпускати його, наче прагнула своїм тілом затулити від чогось невідомого й небезпечного.

– Я приїду за тобою ввечері й чекатиму тут, на цьому ж місці.

– І телефонуватимеш мені протягом дня, а тоді ми знову поїдемо до мене, добре? – запитала Домінік, зазираючи в його очі.

– Я весь до твоїх послуг, рідна.

Він стояв і чека, поки вона не зникла за дверима лікарні.

Дейв не зателефонував того дня. Домінік дзвонила йому декілька разів, але його мобільний був вимкнений. Вона ледве дочекалася вечора, але Дейва не було на тому місці, де вони попрощалися зранку.

– Що ж сталося? – думала в тривозі Домінік.

Вона викликала таксі й поїхала до нього додому. Його автомобіль стояв у гаражі, вона це побачила через вікно, присвітивши телефоном, але вдома Дейва не було. Вона не мала ключа від його будинку, тому заглянула через вікна всередину: там усе було, як учора. Їй залишалося тільки чекати на його дзвінок із поясненнями.

Розділ 7

Дейв не обізвався ні через день, ні через тиждень, ні через місяць. Як у воду канув. Вона розшукала його батьків, але й вони не знали, де він. Та перед зникненням він говорив з батьками й розповів їм про Домінік, обіцяв приїхати й познайомити їх. Батьки зверталися в поліцію, а там порадили їм спершу поговорити з частиною, де служив Дейв, можливо, його терміново викликали на якесь завдання. У частині пообіцяли перевірити всю можливу інформацію та попросили чекати.

У середині січня Домінік зрозуміла, що вагітна від Дейвида, і поділилася цією новиною з його батьками. Вони були щасливі, пообіцяли підтримку під час вагітності і після, але вони жили на півночі штату. Її батьки жили в Техасі і прилетіли відразу, коли дізналися, що Домінік вагітна. Вони запевняли, що Дейв знайдеться, побули з нею тиждень, потім приїхали його батьки і побули з нею пʼять днів.

Домінік страждала. Тулила до себе янгола, згадувала кожен погляд коханого, кожен дотик його рук і вуст, кожне сказане ним слово. Вона щовечора клала біля себе ту подушку, на якій він спав в останню ніч. Часто подушка до ранку була мокра від сліз.

Вона уявити не могла, що хтось зможе колись замінити Дейва. Часто їй снилися дуже страшні сни: він поранений, приповз до її дверей, стікаючи кровʼю, і вже не має сили навіть постукати чи покликати її на допомогу, а вона і гадки не має, що він ось тут, за дверима... Домінік зривалася посеред ночі, бігла до дверей, але за дверима – просто чорна ніч і порожнеча.

Після таких снів вона не виходила на роботу і з дому, не замикала двері, щоб він міг забігти в будь-яку мить. Подруги радили їй звернутися до психолога, але вона знала, що їй ніхто й ніщо не допоможе, окрім коханого Дейва. Часто вона ставала в кімнаті, де він обійняв її востаннє, заплющувала очі й обіймала порожнечу, відчуваючи тепло його тіла, його запах. Падала, знесилена, на ліжко й лежала нерухомо годину, дві й довше...

На початку березня вона вже знала, що носить у собі його сина, і дала йому імʼя – Дейвид Джуніор. Звісток про Дейвида не було.

Домінік народила здорового, міцного хлопчика вчасно, без будь-яких ускладнень. І її, і його батьки були присутні на пологах, родини дуже здружилися й чудово знаходили спільну мову, та в очах Домінік тліла скорбота. Мати Домінік провела з нею два дні наодинці, мати і донька, дві жінки, які дали життя трьом дітям (у Домінік був ще старший брат, який під час її пологів сходив на Еверест і обіцяв приурочити це сходження Дейвиду Джуніору). Мати дуже хотіла зʼясувати, що робиться в душі доньки, і зрозуміла, що та знайшла своє фатальне кохання, від якого може бути або величезне щастя, або велике горе – третього не дано. Якщо Дейв не повернеться, Домінік просто згорить молодою від туги за ним. Батьки вирішили почекати до Нового року, а тоді перевезти її у Францію або у Швецію.

Знову настало Різдво, Домінік готувалася до нього досить мляво, наче з примусу. Одного вечора, коли вона почала прикрашати ялинку, у двері хтось постукав. Вона подумала, що це сусідські діти, які перед святами приходили, щоб вона пригостила їх чимось смачним. На порозі вона закамʼяніла: пред нею стояв офіцер. Він привітався, назвав її повне імʼя і, переконавшись, що це вона, попросив дозволу ввійти. Коли вони сіли, він делікатно почав розмову про її самопочуття, про сина, про житлові умови... Домінік сиділа наче мертва, вона все зрозуміла, з добрими новинами так розмову не починають.

– Ви скажіть мені просто, з якою новиною прийшли? – запитала хрипким голосом.

– Добре, але спочатку Ви повинні мені пообіцяти, що про цю розмову не знатиме ніхто протягом трьох років. На знак згоди підпишіть цей документ.

– Я обіцяю!

Вона підписала документ не читаючи.

– Рік тому Дейва викликали на базу для участі в дуже важливій операції зі знищення бази терористів, які утримували заручників. Я не маю права розголошувати подробиці, та й сам не знаю їх усіх. Терористи мали своїх агентів тут, тому ніхто з учасників операції не мав права повідомляти своїх рідних чи роботодавців про причини зникнення. За ними приїжджали, забирали, без права на дзвінок чи будь-який інший спосіб інформування про себе. Після двох місяців підготовки вони відбули на реальне місце завдання. За тиждень заручники були звільнені й переправлені морем в іншу країну, базу терористів знищили, а наші хлопці вночі на двох човнах поверталися на свою базу. Але потрапили під обстріл трьох катерів терористів, що прийшли на підмогу. Одна з ракет влучила в човен, де був Дейв. У човні було шестеро «морських котиків», тіла чотирьох наші військові кораблі знайшли вранці. Дейвида і ще одного з його команди знайти не вдалося, тому їх визнано зниклими безвісті. Перед початком операції кожен з учасників міг написати листа до рідних, який мав би бути доставлений адресату у випадку загибелі автора, і сьогодні я готовий передати цей лист Вам, бо на конверті Ваші імʼя та адреса.

Офіцер дістав конверт із внутрішньої кишені й передав його Домінік. Вона тремтячими руками взяла його й упізнала почерк.

– Ми не припинили пошуків, але надія на позитивний результат мізерна. Я Якщо виникнуть питання, ось вам мої координати, але я передзвоню Вам за тиждень, – він простягнув їй свою візитку.

Коли двері за гостем зачинилися, вона безсило опустилася на підлогу просто під дверима. У неї вже не було сил розірвати конверт, вона просто притулила його до грудей і дивилась в одну точку мертвим поглядом.

Тільки наступного ранку, це була неділя, вона взяла листа. Сльози заважали їй, але вона читала, зупинялась і читала далі...

«Кохана моя Домінік, коли ти будеш читати цього листа, мене вже не буде серед живих. Але ти не печалься, бо тільки тепер я зможу бути з тобою, як ти того хотіла, кожну мить, не відходячи ні на крок, не випускаючи тебе з обіймів. Я оберігатиму тебе скрізь і завжди, з тобою ніколи нічого поганого не станеться. Ти тільки стули повіки, простягни до мене руки, і відчуєш моє тепло, ти почуєш, як мої губи торкаються твоїх вуст і шепочуть ніжні слова кохання. Коли ти побачиш в якомусь іншому мужчині мої риси, не відштовхуй його. Якщо покохаєш когось, кохай і виходь заміж, тому що тільки тоді я буду щасливий. Благаю, зроби це заради мене, заради нашого безумного, але такого короткого кохання. А ти житимеш у мені завжди, завжди, завжди... А зараз простягни до мене руки, я хочу обійняти тебе і поцілувати... Будь щаслива, кохана. Навіки твій, Дейвид».

Останні слова вона ледве бачила крізь сльози, вона простягла руки до нього й відчула тепло його тіла, його запах, шепіт його вуст і... далі було забуття.

Вона почула дитячий плач, що долинав до неї з якоїсь глухої безодні. Вона насилу розплющила очі й не відразу зрозуміла, що лежить на підлозі посеред кімнати. Син плакав у ліжечку, і це його плач розбудив її. Тільки під вечір, перечитуючи ще раз його прощання, вона зауважила напис зі зворотного боку. Дейв просив її зателефонувати Крисові, який мав ключ від його будинку. Написав, де лежала папка зі всіма документами на будинок, авто, банківськими рахунками, а також заповітом на імʼя його батьків і Домінік, яку він вписав в останню секунду перед відбуттям. Домінік заховала його листа, як дорогоцінний скарб, у свій домашній сейф і Крисові не телефонувала. Цей день вона присвятила спогадам.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.